Розділ 2. Історія світової естетичної думки PDF Печать
Рейтинг пользователей: / 3
ХудшийЛучший 
Учебные материалы - Естетика ( за ред. Л.В. Анучиної, О.В. Уманець )

Розділ 2. Історія світової естетичної думки


§ 1. Естетичні уявлення в системі філософського знання часів Античності 

§ 2. Естетична складова у європейській філософії доби Середньовіччя

§ 3. Естетична складова у європейській культурі епохи Відродження

§ 4. Становлення естетики як науки у добу Нового часу

§ 5. Естетичні теорії сучасності


 

§ 1. Естетичні уявлення в системі філософського знання часів Античності


Естетичні погляди в контексті культури Давньої Греції та Давнього Риму походили від міфологічних уявлень, яким був прита­манний космологізм. Космос, із погляду античних мислителів, харак­теризується гармонійністю, домірністю, структурною та ритмічною оформленістю, величчю та вважається втіленням найвищої краси. Усе інше є носієм краси настільки, наскільки воно наближається до цієї абсолютної гармонії, а створена людиною річ розглядається як імітація Космосу. Подібні уявлення про чуттєво-матеріальну організацію Кос­мосу були властиві ранньому періоду розвитку античної думки.

Антична естетична думка досягла найвищого розквіту в період VII ст. до н. е. — III ст. н. е., коли на зміну такому уявленню натурфілософів про Космос приходить інтерес до самої людини, яка пізнає. Античні мислителі сформулювали найголовніші питання, які стануть пізніше проблемним полем естетики: відношення естетичної свідомості до дійсності, природа мистецтва, сутність творчого процесу, місце мистецтва в житті суспільства, розробили теорію естетичного виховання. Великою є заслуга античних мислителів щодо осягнення прекрасного, міри, гармонії, трагічного, комічного, іронії та ін.

У ранній грецькій літературі — у Гомера в «Іліаді» та «Одіссеї» — раціональні думки про мистецтво сполучаються з міфологічними уявленнями. Поєднання міфологічного і раціонального зустрічається й у Гесіода, автора поем «Праці і дні» та «Теогонія». Краса і добро у нього мисляться як вихідні від богів. Художню творчість він також вважає актом божественним.

Ґрунт для естетичних теорій античної філософії підготували мілет- ські матеріалісти (кінець VII — VI ст. до н. е.) — Фалес, Анаксимандр і Анаксимен.

Найбільш ранньою школою грецької філософії, що стала на шлях розробки естетичних понять, була піфагорійська школа, заснована Піфагором у VI ст. до н. е. в місті Кротоне (Південна Італія). Згідно з поглядами піфагорійців, сутність речей складає число, і тому пі­знання світу зводиться ними до вчення про числа, з яким пов’язана концепція про протилежності. Усе існуюче — низка протилежностей, які породжують гармонію. Піфагор першим звернув увагу на порядок і гармонію, що царюють у Космосі. Піфагорійці вважали, що гармонія чисел є об’єктивною закономірністю, яка виявляється в усіх явищах життя. Вони розуміли гармонію як «згоду незгодних», тобто акценту­вали увагу на примиренні протилежностей, порушили питання про об’єктивні основи прекрасного.

Детально поняття гармонії ця школа (перш за все сам Піфагор) досліджувала на прикладі музики. У працях піфагорійців про музику вперше зустрічається думка про те, що якісна своєрідність музичного тону залежить від довжини струни, що звучить. На цій основі піфаго­рійці розвили вчення про математичні основи музичних інтервалів.

Діалектичні припущення піфагорійців набули розвитку в поглядах Геракліта Ефеського (бл. 520-460 рр. до н. е.). Розвиваючи матеріаліс­тичні вчення мілетських філософів, за першооснову всього існуючого він бере «вічно живий вогонь». За Гераклітом, у світі царює сувора закономірність і в той же час у ньому немає нічого постійного — усе тече і змінюється. На відміну від піфагорійців, він робить акцент не на примиренні протилежностей, а на їхній боротьбі. Геракліт вважав, що прекрасне має об’єктивну основу. Конкретизуючи поняття краси, Ге­ракліт говорить про гармонію як єдність протилежностей. Гармонія для нього, як і краса, виникає через боротьбу. Гармонія, що є основою краси, на думку філософа, має універсальний характер: вона є основою Космосу та людських стосунків, вона присутня у витворах мистецтва. Геракліт трактує міру як одну з найважливіших естетичних категорій, що, як і гармонія, має загальний характер.

Центром уваги давньогрецького філософа Сократа (470-399 рр. до н. е.) була людина, яка цікавила філософа з точки зору її практичної діяльності, поведінки, моральності. Відповідно до поглядів Сократа. будь-яка людська діяльність має певну мету — абсолютне благо. Есте­тична діяльність також є доцільною, тому її результати повинні оціню­ватися з огляду на відповідність до певної мети. За Сократом, прекрас­не не існує як абсолютна якість предметів і явищ, а розкривається лише в їх співвідношеннях і у своїй сутності збігається з доцільним. Сократ підкреслює органічний зв’язок етичного і естетичного, морального і прекрасного. Ідеалом для нього є прекрасна духом і тілом людина.

Мистецтво, особливо скульптура, за Сократом, зображує не тільки тіло людини, але і її душу. У цій думці Сократа викладена його кон­цепція духовної краси. Вона відрізняється від піфагорійської концепції краси, що мала винятково формальний характер. Там красу вбачали в пропорції, тут — ще й у вираженні душі. Сократ поєднав прекрас­не з людським більш тісно, ніж це можна було спостерігати у пі­фагорійців, які бачили красу скоріше в Космосі, ніж у людях.

У пізніших естетичних системах, особливо в класичний період Ан­тичності, обидва мотиви — краса форми і краса душі — знаходили сильне і живе вираження, що дістало назву калокагатії — єдності до­бра, краси і блага, прекрасної форми і внутрішньої досконалості.

Потужний крок у розвитку естетичних ідей Античності зробив великий давньогрецький філософ Платон (427-347 рр. до н. е.). На його думку, чуттєві речі мінливі. Вони виникають і зникають, і вже внаслі­док цього не втілюють у собі сутності буття. Справжнє буття властиве лише особливого роду духовним сутностям — «видам» або «ідеям». «Ідеї» Платона — це загальні поняття, що характеризують собою само­стійні сутності, верховною ідеєю є ідея блага.

Питання естетики порушуються в багатьох творах Платона — «Гиппій Більший», «Держава», «Федон», «Софіст», «Бенкет», «Закони» та ін. Прекрасна ідея, яка перебуває поза часом і простором та не змі­нюється, протиставляється Платоном чуттєвому світу. Оскільки краса має позачуттєвий характер, то вона осягається, за Платоном, не почуттями, а розумом. Ця ідеологія стала у Платона базою для аналізу мистецтва.

Відомо, що попередники Платона — Геракліт і Сократ — розгля­дали мистецтво як відтворення дійсності через імітацію. Платон також говорить про імітацію чуттєвих речей, які самі, проте, є відбитками ідей. Художник, що відтворює речі, відповідно до поглядів Платона, не піднімається до розуміння істинно існуючого і прекрасного. Ство­рюючи витвір мистецтва, він лише копіює чуттєві речі, а вони, у свою чергу, є лише копіями ідей. Тим самим витвори художника — тільки копії з копій, імітації імітацій, тіні тіней. Як повторний відбиток, як відбиток відбитого, мистецтво, на думку Платона, позбавлене пізна­вальної цінності.

Аналогічно Платон розглядає і творчий процес. Він різко проти­ставляє художнє натхнення пізнавальному акту. Натхнення художника ірраціональне, протирозумне. Характеризуючи творчий процес, Платон користується такими поняттями, як «натхнення» і «божественна сила». Поет творить «не від мистецтва і знання, а від божественного визна­чення й одержимості».

Платон таким чином розвиває містичну теорію поетичної твор­чості. Згідно з цією теорією, художник творить у стані натхнення і несамовитості. Платон не обмежується загальним розглядом катего­рії прекрасного, природи мистецтва і сутності художньої творчості. Його цікавить і соціальний аспект мистецтва. У діалозі «Держава» Платон стверджує, що мистецтву взагалі немає місця в ідеальній дер­жаві. Проте він припускає можливість створення і виконання гімнів богам, оскільки вони збуджують мужні та громадянські почуття.

Одним із найбільш глибоких критиків платонізму був Арістотель (384-322 рр. до н. е.). Він детально проаналізував платонівську теорію ідей і дійшов висновку про її неспроможність. Питання естетики об­говорюються Арістотелем у таких творах, як «Риторика», «Політика», і особливо в «Мистецтві поезії», названому коротко «Поетикою». Останній твір зберігся у неповному і недостатньо обробленому ви­гляді. «Поетика» Арістотеля була узагальненням художньої практики свого часу і зводом правил творчості та носила певною мірою норма­тивний характер. На противагу Платону, що переважно схиляється до умоглядного трактування естетичних категорій, Арістотель виходить завжди з практики мистецтва.

Арістотель, як і його попередники, у центр своїх естетичних міркувань ставив проблему прекрасного. Основними проявами прекрасного, на думку Арістотеля, є злагодженість, домірність і певність. Завдання мистецтва Арістотель бачив в імітації (грец. «мімесис»). У «Поетиці» філософ говорить про три різновиди мімесису: у засобі, предметі і спосо­бі. Усі види мистецтва, за Арістотелем, різняться за засобами імітації: звук — засіб для музики і співу; фарби і форми — для живопису і скуль­птури; ритмічні рухи — для танців; слова і метри — для поезії.

Названі види мистецтва Арістотель поділяє також на мистецтва руху (поезія, музика, танок) і мистецтва спокою (живопис і скульптура). Особливо докладно філософ зупиняється на розподілі словесного мистецтва на роди і види на основі розрізнення особливостей об’єктів і форм імітації, описує своєрідність епосу, лірики і драми. Драма по­діляється на комедію і трагедію. Трагедія, за Арістотелем, збуджує співчуття і страх, очищає ці пристрасті. Арістотель називає катарсис (грец. «катарсис» — очищення) метою трагедії.

Значний інтерес мають міркування Арістотеля з приводу творчого процесу. В Арістотеля він втрачає таємничий, містичний характер. Процес створення художніх творів, а також їхнє сприйняття є, на по­гляд Арістотеля, інтелектуальними актами, філософ підкреслює зв’язок творчого процесу з пізнавальною діяльністю людини.

У творчості Арістотеля давньогрецька естетична думка досягла свого найвищого розвитку.

У післякласичний (елліністичний) період Космос як основний об’єкт античної думки трактується вже у контексті суб’єктивних люд­ських переживань. Міра, ритм, гармонія та інші поняття з абстракт­но-загальних схем космічного буття все більше перетворюються в засоби самовивчення внутрішнього змісту людини. Цим займалися різноманітні філософські школи пізньої Античності — стоїки, епіку­рейці, скептики та ін.