Розділ 2. Історія світової естетичної думки - § 4. Становлення естетики як науки у добу Нового часу
§ 4. Становлення естетики як науки у добу Нового часу
З XVII ст. починають складатися нормативні естетичні системи, що беруть свій початок ще з поетик епохи Відродження.
Першою такою нормативною системою була естетика стилю бароко, що складається в Центральній Європі в XVI-XVII ст. І хоча естетика бароко не зафіксована в спеціальних теоретичних трактатах, її основні, базові принципи можна узагальнити на основі вивчення культури цієї епохи.
Бароко (від португал. мушля або перлина неправильної форми) — стилістичний напрям у мистецтві кінця XVI — середини XVIII ст., пов’язаний із дворянською культурою епохи розквіту абсолютизму, боротьби в європейських державах за національну єдність і зміцнення впливу католицької церкви.
Стиль бароко набув переважного розвитку в тих країнах, де дворянство було панівним класом, але не дістав поширення в країнах, де склалася своя національна буржуазна культура (Голландії, Англії, почасти Франції). Центральне поняття естетики бароко — краса. Це ідеальна категорія, що піднімається над природою. Мистецтво, що втілює красу, повинно поліпшити природу, не повинно відбивати життя як такого, що протилежне красі. Краса містить у собі природу в переробленому, поліпшеному вигляді і підпорядковується ідеальній нормі, якою виступає античність. Краса втілюється в поняттях «грація», «декорум», «благопристойність».
Естетичні норми бароко знайшли своє закріплення не в теоретичних трактатах, а в численній художній практиці. Для неї характерні перебільшений пафос, театральність ситуацій, яскраво виражені різкі світлотіньові контрасти, розвинутий колоризм, пластичне рішення складних просторових завдань. Характерні риси культури бароко цензура сюжетів; норми «великого стилю», «великого смаку», «великих ефектів»; ієрархія жанрів (історичні, міфологічні сюжети, релігійний жанр розумілися як «витончене мистецтво», побутовий жанр, пейзаж, натюрморт — як «низинні жанри»); синтез архітектури, музики, живопису, скульптури, театру, садово-паркового і прикладного мистецтва в ансамблях як в одному цілому; урочистість і пишномовність творів мистецтва; прагнення вразити глядача. Головні об’єкти барокового художнього ансамблю — палац, церква. Новий тип художника — придворний віртуоз, який засобами свого мистецтва створює сліпуче видовище.
Однак теоретичне закріплення нормативна естетика XVII ст. знайшла в іншій системі — класицизмі, що зберіг свій вплив аж до кінця XVIII — початку XIX ст.
Класицизм — це напрям, який оформився в художній культурі європейських країн на початку XVII ст. Характерною рисою цього напряму є схиляння перед Античністю. Мистецтво Давньої Греції і Давнього Риму розглядалося класицистами як ідеальна модель художньої творчості. Значно вплинули на формування естетичних принципів класицизму «Поетика» Арістотеля і «Мистецтво поезії» Горація.
Естетика класицизму орієнтувала поетів, художників, композиторів на створення образів мистецтва, що відрізняються ясністю, логічністю, суворою врівноваженістю і гармонією. Усе це, на погляд класицистів, повною мірою втілилося в античній художній культурі.
Інтенсивний розвиток точних наук у XVII-XVIII ст. сприяв перемозі раціоналізму у філософії. Р. Декарт (1596-1650) виклав у «Міркуванні про метод» (1637) методологію раціоналізму, яка стала філософською основою естетики класицизму. Мистецтво, на його думку, має бути підпорядковане суворій регламентації з боку розуму. Мова твору повинна відрізнятися раціоналістичністю, композиція — будуватися за суворо встановленими правилами. Головна мета художника — переконувати силою і логікою думок.
Одним із теоретиків класицизму був Н. Буало (1636-1711). Свою доктрину він виклав у віршованому трактаті «Поетичне мистецтво» (1674). Одним з основних положень естетики Буало є вимога в усьому наслідувати Античність. Специфіка тлумачення цієї доби французькими класицистами полягає в тому, що вони орієнтуються переважно на суворе римське мистецтво, а не на давньогрецьке. Зразками імітації для класицистів є «Енеїда» Вергілія, комедії Теренція, сатири Горація, трагедії Сенеки.
Класицисти переосмислюють античне поняття міри. Естетика Відродження трактувала її в дусі внутрішньої гармонії, нібито властивої людині за природою. Класицисти теж шукають гармонію особистого і суспільного, але на шляхах підпорядкування індивіда абстрактному державному принципу. Тому міра виступає в них у вигляді зовнішнього принципу, що обмежує. У зв’язку з цим прихильники класичного мистецтва культивували дисципліну в дусі підпорядкування людини абсолютистським порядкам і піднімали проблему соціалізації особистості, виховання людини, яка має почуття суспільного обов’язку.
Як бачимо, у трактуванні античного доробку прихильники доктрини класицизму займають іншу позицію порівняно з гуманістами доби Відродження. Останні «світлі образи» Античності протипоставляли «середньовічним привидам» з метою реабілітації права людини на земне щастя. Унаслідок цього гуманісти на перший план висували проблему краси, гармонії, пропорції, які, на їхню думку, становлять сутність світу і людини. Про красу, гармонію, пропорції говорять і кла- сицисти, але в іншій інтерпретації. Ідеалізм, умоглядність, раціоналізм, геометрична сухість — такими є характерні риси їхнього трактування основних естетичних категорій.
Природа для Буало протипоставлена духовному ідеалу, який упорядковує матеріальний світ. Художник втілює саме духовні сутності, що лежать в основі природи. Розум і є цим духовним ідеалом. Свій блиск і гідність твір мистецтва повинен черпати в розумі. Н. Буало жадає від поета точності, ясності, простоти, обдуманості. Він рішуче заявляє, що немає краси поза істиною. Критерієм краси як істини є ясність і очевидність: усе незрозуміле — некрасиве. Характер, відповідно до ідей Буало, повинен зображуватися нерухомим, позбавленим розвитку і протиріччя. Типовий характер у класицистів позбавлений будь-яких індивідуальних рис.
Класицисти прагнули втілення в мистецтві значущих ідей: патріотизму, громадськості, придушення егоїстичних пристрастей, героїзму.
Багато норм, які були визначені класицистами, не втратили свого значення і згодом: чіткість характеристики типу героя, стрункість композиції твору, розмежування видів і жанрів мистецтва, ясність мови і послідовність викладення, правдоподібність і достовірність зображуваного.
У середині XVIII ст. в епоху Просвітництва класицизм еволюціонує насамперед в ідейному та змістовному аспектах: набувають актуальності нові теми і конфлікти, які висвітлюють боротьбу за політичну і релігійну свободу (Вольтер та ін.), антифеодальні тенденції (М. Ж. Шенье, Ж. Л. Давид).
Своєрідною інтерпретацією класицизму стала творчість І. В. Гете і І. Ф. Шиллера — так званий «веймарський класицизм».
Значним представником просвітительської естетики був Г. Е. Лес- сінг (1729-1781) — німецький філософ-просвітитель, драматург, естетик, теоретик мистецтва і літературний критик. Пафос його естетичних поглядів визначала боротьба за створення демократичної національної культури. Він виступав за зближення мистецтва і літератури з життям, звільнення їх від аристократичної нормативності. Мистецтво, заЛес- сінгом, є імітацією природи. На противагу принципам ідеалізації та імітації антиків, які в німецькій естетиці Просвітництва утверджував І.-І. Вінкельман (1717-1768), Г. Е. Лессінг тлумачив імітацію природи широко, як пізнання життя. Він також визначав, що на відміну від просторових мистецтв, де предметом зображення є тіла з їхніми видимими властивостями, у поезії за допомогою слова передаються дії, що розвиваються в часі. Живопис більше ідеалізує, поезія ж глибше розкриває пристрасть, боротьбу, індивідуалізує, вона спроможна охопити життя в усьому його багатстві. В основних естетичних творах — «Лаокоон. Про межі живопису і поезії» (1766) і «Гамбурзька драматургія» (1767-1769) — Лессінг фактично підсумував ідеї естетики класицизму та позначив нові проблеми розвитку реалістичного мистецтва.
Лессінг залишався на позиціях «практичної» естетики, узагальнював практику художнього розвитку свого часу.
У добу Просвітництва відбувається важлива подія — до науки вводиться власне термін «естетика», що означає «сприймати за допомогою почуттів». Естетика як особлива наукова дисципліна виділяється в середині XVIII ст. О. Г. Баумгартеном (1714-1762). У 1750 р. виходить перший том написаного ним латиною трактату «Естетика», у першому параграфі якого говориться: «Естетика (теорія вільних мистецтв, мистецтво прекрасно мислити, мистецтво мислити аналогічно розуму) є наукою про чуттєве пізнання». До сфери естетичного Баумгартен відносить усі компоненти системи неутилітарних взаємовідносин людини зі світом (природним, предметним, соціальним, духовним), у результаті яких вона відчуває духовну насолоду. Суть цих взаємовідносин зводиться або до певного змісту, що чуттєво сприймається у формах, або до самодостатнього споглядання певного об’єкта (матеріального чи духовного).
З XVIII ст. почався регулярний і послідовний розвиток естетичних ідей у Росії і Україні. Його ознаменували перетворення Петра I, який масово звернув російську суспільну думку до досягнень європейської освіченості. Уже Ф. Прокопович (1681-1736) виступав пропагандистом ідей європейських мислителів Ф. Бекона і Р. Декарта. Але найбільш інтенсивний розвиток естетичної думки в Росії XVIII ст. відбувався під впливом естетики французького класицизму і Просвітництва (Д. Дідро та ін.).
Російський класицизм, як і західноєвропейський, виявився практично в усіх сферах художньої творчості. Він був тісно пов’язаний із просвітительською ідеологією. Йому властиві високий громадянсько- патріотичний пафос, висування на перший план античних сюжетів, інтерес до національної історії. Естетика і мистецтво класицизму поширилися в Росії завдяки діяльності Ф. Прокоповича, А. Кантеміра, В. К. Тредіаковського, О. П. Сумарокова.
Найбільш вагомий внесок у теорію і практику класицизму був зроблений М. В. Ломоносовим (1711-1765), який пов’язав естетику художньої творчості з естетикою буття і пізнання. Його естетичне і творче кредо викладено у вірші «Розмова з Анакреоном». М. В. Ломоносов відіграв важливу роль у реформі російської мови, що поклала кінець церковнослов’янській книжковій культурі. Значне розширення лексичного складу нової літературної мови, зближення її з розмовною і водночас збереження всього багатства письмової традиції — такі основні напрями реформаторської діяльності М. В. Ломоносова в російській словесності. Разом із В. К. Тредіаковським він розробив нову систему віршування. Поглядам М. В. Ломоносова притаманна нормативність, логічність, раціональність. Проте в його творчості поряд із логікою розуму певним чином визнається і стихія почуттів, натхнення, емоційного пориву
У духовному житті України XVIII ст. важливу роль відігравав випускник Києво-Могилянської академії Георгій Щербицький (1725-?). Він викладав в академії філософію, поетику, риторику, був автором відомої в ті часи п’єси «Трагікомедія, нарицаєт Фотій, тобто про відступ західної церкви від східної». У ній Г. Щербицький намагався розкрити сучасні проблеми, зокрема конфлікт між католицизмом і православ’ям, використовуючи міфологічні мотиви. Цей прийом був широко розповсюдженим у культурній практиці Західної Європи XVIII ст., але на теренах України використовувався вперше.
Найбільш повно виражений розвиток естетичної думки на Україні в XVIII ст. у творчості видатного філософа, просвітителя, гуманіста і демократа Г. С. Сковороди (1722-1794). Естетичні і художні погляди — невід’ємний компонент його «осердеченої» моральної філософії. На противагу платонівській доктрині про споконвічний розлад між філософією і поезією Г. С. Сковорода висуває ідею їхньої продуктивної взаємодії і спорідненості: філософію і мистецтво зближує зацікавленість у розумінні таємниць людського духу, моральному самовіднов- ленні особистості, спрямованості у майбутнє. Найважливіше завдання «пророчих муз» — передбачати майбутнє.
Орієнтація на єднання філософії і мистецтва дозволяє Г. С. Сковороді затвердити синтетичний метод дослідження істини і краси. У своїй художній творчості він відстоює єдність краси і добра, готує підґрунтя для розвитку реалізму в українській літературі.
В естетиці Г. С. Сковороди важливу роль відіграє органічний зв’язок з етикою. Поняття «серце», «сердечність» він звільнив від фізіологічного навантаження, тому сердечність для нього — синонім людяності, доброти, взаєморозуміння. На цій підставі розробляє Г. С. Сковорода естетичну категорію гармонії. Найбільш вагомими в естетичній спадщині філософа є «Сад божественних пісней» (1753-1785), «Наркісс» (1769-1771) і «Розмова п’ятьох подорожан про щирий щастія в житті» (1773).
Закладені О. Г. Баумгартеном основи естетики розвивалися в естетичних системах видатних представників німецької класичної філософії І. Канта і Г. В. Ф. Гегеля.
І. Кант (1724-1804) — фундатор німецької класичної філософії. В естетичних поглядах так званого «докритичного» періоду розвитку його філософії (до 1770 р.) головна увага приділялася переживанням людини (трактат «Спостереження над почуттям піднесеного і прекрасного», 1764). У 1770-ті рр. І. Кант сформулював два найважливіших естетичних поняття — «естетична видимість» і «вільна гра». Першим поняттям він позначив ту сферу дійсності, що чуттєво сприймається і де існує краса. Другим поняттям — специфічну особливість краси: двоїсте існування, тобто існування одночасно в двох планах — реальному й умовному. Насолода мистецтвом, за І. Кантом, — це співучасть у грі.
Головний естетичний твір І. Канта так званого «критичного» періоду — «Критика спроможності судження» (1790). У ньому розроблена основна категорія його естетичної системи — доцільність як гармонійний зв’язок частин і цілого. Твори мистецтва, на думку Канта, як і створіння природи, мають органічну структуру.
Здатність естетичного судження виявляє наявність суб’єктивної доцільності в мистецтві, яка відбивається в категоріях «прекрасне» та «піднесене».
Прекрасне аналізується І. Кантом відповідно до класифікації суджень за чотирма ознаками—якістю, кількістю, відношенням і модальністю. Звідси чотири визначення прекрасного: предмет незацікавленого благовоління називається прекрасним; прекрасне те, що всім подобається без поняття; краса — це форма доцільності предмета без уявлення про його мету; прекрасне те, що викликає благовоління із силою необхідності.
І. Кант, таким чином, поєднав судження про прекрасне із «незацікавле- ним» задоволенням, що досягається спогляданням естетичної форми. Але все це Кант відносить тільки до «чистої» краси; головний же вид краси — «супутня», в якій реалізується ідеал. Вона припускає і мету, і інтерес та є «символом морально доброго», «вираженням естетичних ідей», що дають імпульс до пізнання, не зливаючись із ним.
Суть піднесеного, за І. Кантом, — у порушенні міри. Воно виступає мірилом моральності. Судження про піднесене потребує культури — розвинутої уяви та високої моральності.
Для творчості, на думку І. Канта, потрібен геній, який наділений чотирма необхідними ознаками: він створює те, що виходить за межі правил; його твори є зразком; не піддається поясненню, як створюється його твір; його сфера — не наука, а мистецтво. Надалі Кант відніс до сфери генія всю галузь творчої уяви.
Вищим у мистецтві Кант вважав не безцільну красу, а те, що підіймається до зображення ідеалу.
У «Лекції з естетики» Г. В. Ф. Гегеля (1770-1831) — головному творі, у якому викладена його естетична концепція, — естетика розглядається як філософія мистецтва. її новизна полягає в акцентуванні зв’язку мистецтва і краси з діяльністю і працею людини: змінюючи предмети, людина запам’ятовує в них свої визначення, на цій підставі і виникає переживання краси. Завжди людяна, краса, за Г. В. Ф. Геге- лем, — це чуттєва форма ідеї. Її сфера — видимість, що знаходиться «між безпосередньою чуттєвістю й ідеалізованою думкою». Чуттєве в мистецтві адресується двом «теоретичним» почуттям — зоровим і слуховим; воно завжди одухотворене. Гранично загальною естетичною категорією у Г. В. Ф. Гегеля виступає прекрасне. її роль в естетиці аналогічна ролі категорії «буття» у філософії.
Г. В. Ф. Гегель не побудував системи естетичних категорій за принципом сходження від абстрактного до конкретного (як це зроблено в його логіці), замінивши її розглядом історичного розвитку мистецтва як прогресу у сфері духу. Тут критерієм виступає співвідношення між художнім змістом і його втіленням. Отже, філософом виділяються символічна форма такого співвідношення (домінує на Сході), класична (характерна для Античності) і романтична (переважає в християнській Європі). Історичну схему розвитку мистецтва Г. В. Ф. Гегель доповнює класифікацією його видів, в основу якої покладений суб’єктивний принцип — відчуття.
На рубежі XVIII-XIX ст. формується один із могутніх напрямів розвитку європейської думки — романтизм. Цей яскравий прояв європейського способу життя і світогляду, ідейний і художній напрям протягом XIX ст. виявляється у філософії, праві, політекономії, філології і, зрозуміло, особливо виразно в літературі і мистецтві, але в першу чергу він характеризує життя нової генерації — людей, молодість яких збіглася з Великою французькою революцією 1789 р.
Теоретики романтизму (Ж. де Местр, Ф. Шатобріан та ін.) протиставили світогляду просвітителів провіденціалізм, відповідно до якого весь хід історії визначається Богом, є здійсненням заздалегідь передбаченого «божественного плану». На відміну від просвітителів XVIII ст., які гаряче вірили в безумовність історичного прогресу, романтики бачили переважно його тіньову, негативну сторону. Їхня творчість, умонастрої і доля пронизані почуттям протесту проти «сили обставин», пошуком нових ідеалів.
Одна з основних історичних заслуг естетики романтизму — широка постановка питань народності в культурі. У боротьбі проти раціоналістичної абстрагованості класицизму романтики провели велику роботу з вивчення народної мови, збирання і публікації зразків народної творчості, широко використовували народні традиції у своєму мистецтві, виступали за зберігання своєрідних народних форм культури і побуту.
Революційність у настроях романтиків обумовлювалася критикою придушення особистості, попрання її прав і пов’язувалася з боротьбою за волю творчості. Ними створюється концепція романтичного генія — творця, який спілкується безпосередньо з потойбічними силами.
У мистецтві найбільш гостро проявилися й суперечності романтизму. Романтики оголосили нещадну боротьбу омертвілим раціоналістичним канонам класицизму, його нормативному «прекрасному ідеалу», його догматизму. Відстоюючи необмежену волю творчості, романтики прагнули до національної та індивідуальної своєрідності, до яскравого вираження характеру, до опанування багатства людських почуттів і розкриття їх у незвичайних обставинах. Зображення суспільних суперечностей у мистецтві романтизму набуло характеру контрастного протиставлення особистості героя з його світом сильних почуттів і ідеальних поривів та убогої і ворожої навколишньої дійсності. Творчий метод романтиків характеризується тяжінням до зображення надзвичайних характерів і обставин, до вираження суб’єктивного світу людських почуттів і фантазії, поривом до ідеалу, творчої уяви.
Найбільш видатними представниками естетики романтизму були брати А. (1767-1845) і Ф. (1772-1829) Шлегелі, Новаліс (псевдонім Ф. фон Харденберга, 1772-1801), Ф. В. Шеллінг (1775-1854). За Ф. В. Шеллінгом, прекрасне існує як збіг ідеального і реального, духовного і матеріального, а необхідною умовою і первісним матеріалом мистецтва є міфологія. У мистецтві долається протилежність між морально-практичними і теоретичними началами, досягається рівновага і гармонія між свідомими і несвідомими чинниками творчості.
Традиції німецької класичної філософії розвивали К. Маркс (18181883) і Ф. Енгельс (1820-1895). Вони вписали проблематику естетики в широкий контекст соціальної дійсності, показали, що вирішальною, необхідною передумовою естетичного ставлення людини до дійсності є соціальні відносини, які склалися в тому або іншому типі суспільства. На противагу «старому» антропологізму вони в розкритті сутності людини перенесли центр ваги з її біологічної природи на соціальну. Цей принцип був ними поширений і на галузь естетики з урахуванням її специфіки. Основи марксистської естетики закладені у творах «Економічно-філософські рукописи 1844 року», «Святе сімейство», «Німецька ідеологія», «До критики політичної економії», у листах Ф. Енгельса до М. Каутського і М. Гаркнесс, у листуванні К. Маркса і Ф. Енгельса з Ф. Лассалем із приводу його трагедії «Франц фон Зиккинген» та ін. У цих працях із позицій діалектичного та історичного матеріалізму розроблені головні проблеми естетики: виникнення естетичних почуттів і спроможностей на основі суспільно- історичної практики; місце мистецтва в житті суспільства; історичні закономірності естетичної діяльності; природа творчості «за законами краси»; закономірності функціонування художнього ринку в капіталістичному суспільстві тощо.
Завершеної естетичної системи К. Маркс і Ф. Енгельс не створили. їх ідеї щодо окремих питань мистецтва розвивали Г. В. Плеханов,
Ф. Меринг, П. Лафарг, Р. Люксембург, а в XX ст. — А. В. Луначарський, В. В. Боровський, М. С. Ольмінський, А. Грамші, К. Кодуелл, Р. Фоці та ін. Проте через орієнтованість послідовників Маркса на класову боротьбу і соціальну революцію проблеми естетики в марксизмі, особливо в другій половині XX ст., розглядалися в контексті ідеологічної боротьби як спекулятивна система догматичного нормування художньої творчості та — ширше — чуттєвого пізнання в цілому.
Сучасні проблеми марксистської естетики полягають у реконстру- юванні естетичних поглядів К. Маркса і Ф. Енгельса. Це потребує їхнього очищення від наступних спекулятивних нашарувань, з одного боку, і вписування в широкий контекст немарксистських естетичних систем ХІХ-ХХ ст. — з другого.
У немарксистській естетиці ХІХ ст. вирізняється позитивізм — естетична система французького філософа О. Конта (1798-1857). Проголосивши позитивізм своєрідною вершиною інтелектуальної еволюції людства, він абсолютизував конкретну річ і зневажав питаннями зв’язку, залежності, що виникають між речами. На традиції позитивістської філософії О. Конта спирався натуралізм — мистецький напрям, поширений у Франції в другій половині XIX ст. (Г. де Мопассан, Е. Золя, брати Е. і Ж. Гонкури та ін.).
Найбільш характерною рисою позитивістської ідеології був еволюціонізм. Позитивісти зводили соціальні процеси до природних — фізичних, біологічних і особливо психологічних. Вони роглядали суспільство як «соціальний організм», шукали закономірності його розвитку у формі поступових еволюційних змін від простого до складного, від однорідного до різноманітного, розглядали революційні потрясіння як «аномалії» історичного розвитку. Натуралісти в мистецтві прийняли і відтворили цю тезу.
Натуралісти прагнули до безпристрасного, «об’єктивного» відтворення реальності в мистецтві, до кропіткого «нанизування» фактів. При цьому вони з особливою старанністю розробляли випадки хворобливого психічного стану особистості, аморальної поведінки. Теми «поганої» спадкоємності, свідомий акцент на аналізі патології особистості широко подані в серії романів Е. Золя «Ругон-Маккари», в якій найбільш послідовно втілені теоретичні принципи натуралізму. Позиція Е. Золя була добре відома в Німеччині, і ряд німецьких письменників активно підтримували натуралізм. Теорія спадкоємності, якою захоплювалися німецькі натуралісти, насамперед І. Шлаф і А. Гольц, достатньо легко поєднувалася з естетикою Ф. Ніцше (1844-1900).
Розвиток естетичної теорії в Росії і Україні в XIX ст. характеризується високою інтенсивністю. На початку XIX ст. російська естетична думка перебувала під впливом німецької класичної і романтичної естетики. Ідеї Ф. В. Шеллінга і Г. В. Ф. Гегеля розвинуто у першому російському систематичному творі з естетики — «Досвід науки витонченого» О. І. Галича (1825).
Характерними рисами російської і української естетики XIX ст. є критика естетизму, прагнення перебороти умоглядний підхід до художньої творчості, розглядати естетичні питання в їхньому органічному зв’язку з моральною і соціальною проблематикою.
З критикою естетичних систем І. Канта і Ф. В. Шеллінга виступили в першій половині XIX ст. в Україні В. Н. Каразін, І. О. Рижський, П. Д. Лодій, Т. Ф. Осиповський, П. М. Любовський, М. О. Максимович,О. І. Стойнович, О. О. Козлов, П. М. Шумлянський та ін.
П. Д. Лодій (1764-1829) розвинув у своїй спадщині введені Сковородою поняття «серце», «сердечність», «осередеченість». Він обґрунтував ідею «научування серця», яка згодом стала провідною в контекстіукра- їнського романтизму. Він також розробляв поняття «досконале» — одне з центральних для естетики класицизму, — за допомогою якого визначав категорію «прекрасне». Красу він визначав як конкретні форми втілення прекрасного. Досконалість, вважав Лодій, є узгодженість речі в єдиному, тобто в меті. Для досягнення мети «у сущому все узгоджується», і це і є «початок досконалості». У свою чергу, краса — це, за Лодієм, «досконалість переживання пізнавального», тобто поняття, визначення якого можливе саме через «сердечність», через почуття і силу його переживання людиною. Так само і потворність визначалася філософом як «недосконалість почуттів при сприйманні пізнавального».
Важливим кроком у розвитку української естетичної думки були праці М. О. Максимовича (1804-1873), який першим в українській науці обґрунтував поняття «народність». В основу його визначення вчений поклав «усну словесність» народу, що пов’язувало його погляди з ідеями народницького руху російської інтелігенції середини XIX ст. М. О. Максимович був прихильником ідеї народної освіти, культури, просвітництва. Разом із тим народ, на його думку, має власну свідомість. Вона втілюється в народній, зокрема історичній, поезії, і насамперед її демонструє «Слово о полку Ігоревім». Захоплення фольклористикою згодом привернуло вченого до вивчення народнопоетичної літературної творчості, яка разом із писемною літературою стала розглядатися як складова української культури і мистецтва.
У 1830-50-ті рр. значного розвитку набула харківська філософська школа, осередком якої був заснований В. Н. Каразіним (1773-1842) Імператорський Харківський університет. І. Я. Кронеберг (17881838) — послідовник Ф. В. Шеллінга — відстоював самостійність естетики як філософської науки, предметом якої є всі прояви витонченого в навколишньому світі. Для нього актуальними були питання про межі прекрасного, його вияви в природі, суспільстві, людській душі тощо.
У праці А. Л. Метлинського «Погляд на історичний розвиток теорії прози і поезії» (1850) обговорювалися питання про роль і місце релігійного світогляду в мистецтві. Центром цього обговорення була проблема співвідношення понять «істина», «добро» і «краса». Мистецтво, на думку А. Л. Метлинського, не в змозі розкрити сенс і зміст цієї тріади повністю, без тісного зв’язку з філософією і релігією. Саме такий зв’язок історично склався в християнську добу, коли мистецтво мирило природу і дух, свободу і необхідність, кінцеве і безмежне. Мистецтвознавча орієнтація концепцій науковця органічно єдналася із загальними тенденціями розвитку вітчизняної естетичної думки середини XIX ст.
У 1840-ві рр. критичний підхід до естетичної думки проявився насамперед в ідеях революційних демократів — В. Г. Бєлінського, який опановував гегелівську естетику під знаком розробки теорії реалізму в мистецтві; М. О. Добролюбова, який развивав принципи народності, ідейності і соціальної спрямованості літератури. Д. І. Писарєв акцентував увагу на утилітарному значенні мистецтва і фактично заперечував мистецтво та скасовував естетику як науку.
Естетика М. Г. Чернишевського (1828-1889) — результат критичного переосмислення попередніх естетичних теорій. Він критикував тезу німецької класичної естетики про те, що прекрасне в навколишньому світі недосконале, мінливе у своїй красі, одиничне. У дисертації «Естетичні відношення мистецтва до дійсності» вчений сформулював думку, що стала ключовою для розвитку критичного реалізму в російському мистецтві середини XIX ст.: прекрасне — життя в усьому різноманітті своїх проявів, «життя, яким воно повинне бути за нашими поняттями». Вирішуючи проблеми суб’єкта естетичної оцінки і сприйняття, критеріїв прекрасного, він звернувся до реальних переживань людини, до особливостей її психології і смаку. Щира краса, за М. Г. Чер- нишевським, є краса, що зустрічається в житті. Мистецьке відтворення реальності, проте, не варто розуміти як механічне копіювання в дусі теорії «імітації природи». Центральне завдання художника — осмислити явища життя, розкрити їхній зв’язок і взаємовідношення. При цьому мистецтво, подібно до науки, але з позицій естетичних, повинно дати водночас і пояснення, і оцінку навколишньому світу, винести йому свій «вирок». М. Г. Чернишевський сформулював важливі положення про історичну мінливість уявлень про прекрасне, про соціально- культурну обумовленість естетичних уявлень і ідеалів різних суспільних груп.
Значний внесок у розвиток естетичної думки в Україні середини XIX ст. належить Т. Г. Шевченку (1814-1861). У своїх творах він виступає як виразник селянського естетичного ідеалу.
Л. М. Толстой (1828-1910) у трактаті «Що таке мистецтво?» виступив із різкою критикою естетизму та мистецтва, які не орієнтуються на безпосередній моральний вплив на людину, вбачаючи головне завдання художньої творчості в морально-релігійному зближенні людей за допомогою емоційного «зараження».
Естетика слов’янофілів, до якої за своїми характерними рисами близька й естетика українофілів, укладалася під знаком консервативно зрозумілої ідеї народності і самобутності мистецтва, яка трактувалася як зберігання і вираження в мистецтві «органічного» національного укладу і характеру, «народного духу» (І. В. Киреєвський, П. О. Куліш та ін.).
Характерне для естетичних поглядів Ф. М. Достоєвського підкреслення морально-релігійного значення краси і мистецтва має своєрідні риси естетичної есхатології — «краса врятує світ».
На межі ХІХ-ХХ ст. формується естетична концепція символізму. Вона виникла в умовах передчуття і початку кризи новоєвропейської культурної парадигми. Ця концепція також була своєрідним неоромантичним протестом проти девальвованих цінностей позитивізму і прагматизму, які панували в європейському способі життя XIX ст. Символізм був генетично пов’язаний із романтизмом початку ХІХ ст., звернувся до художнього втілення ідей, що перебувають за межами почуттєвого сприйняття, до ідеальної сутності світобудови — до трансцендентної Краси. Основні риси символізму — інтуїтивне збагнення світової єдності через виявлення символічних відповідностей і аналогій; віра в близькість внутрішнього духовного життя художника до деміур- гічного акту Створення світу. Етична й естетична програма символізму мислилася як «життєтворчість», що виходить за межі мистецтва, як справа загальнокультурного творення.
В естетичній думці Росії уявлення про мистецтво як про «перетворення» життя були розвинуті В. С. Соловйовим (1853-1900). Його концепція краси як матеріально втіленого символу абсолюту істотно вплинула на становлення естетичної теорії російського символізму так званої «срібної доби» (О. Блок, А. Бєлий). В. Іванов визначив завдання мистецтва як прямування «від реального до найреальнішого».
Естетика символізму також вплинула на художню творчість Лесі Українки, М. М. Коцюбинського, І. Я. Франка.
І. Я. Франко (1856-1916) залишив багату художню, науково- теоретичну і літературно-критичну спадщину. Основні категорії естетики, проблема відносності естетичних уявлень досліджуються ним у трактаті «З секретів поетичної творчості» (1898-1899). Він привітав появу експериментальної естетики, наполягав на важливості психологічних досліджень для розуміння сутності творчості. У статті «Література, її задачі і найважливіші риси» (1878) літератор підкреслював, що література відбиває життя, працю, мову і мислення своєї епохи.
Розгляд естетичної сфери з погляду її місця в цілісності «духовного буття» характерний для філософів релігійно-ідеалістичного напряму, які трактували антиномії етичного й естетичного, естетичного й релігійного і т. п. (М. О. Бердяєв та ін.). П. О. Флоренський (18821937) у творах «Храмове дійство як синтез мистецтв» (1922), «Обернена перспектива» (вид. у 1967 р.), «Закон ілюзій» (вид. у 1971 р.), «Емпірея й емпірія» (вид. у 1986 р.) стверджував, що сфера естетичного, краси в її найбільш витончених, але доступних сприйняттю формах — це межа між небесним і земним світами, яка долається у формах церковного мистецтва і церковного культу. Краса — центральна категорія естетики П. О. Флоренського, яка трактується як краса християнського ідеалу і християнських святинь. Із позицій православного світогляду П. О. Флоренський критикував сучасну західну культуру, звинувачуючи її в зраді християнському ідеалу. Мислитель поєднав естетику з теоретичним обґрунтуванням православного релігійного світогляду.
Своєрідний естетизм, частково споріднений із поглядами Ф. Ніцше, характеризував твори К. М. Леонтьєва (1831-1891) і В. В. Розанова (1856-1918), що передбачили деякі мотиви пізнішої естетики XX ст. — фрейдизму й інтуїтивізму, критику масового мистецтва і нівелювання культури.
Вплив позитивізму в Росії в другій половині XIX — на початку ХХ ст. позначився в розчиненні естетики в історії культури і поетиці у О. М. Веселовського. Теорія художнього образу, що засновується на філософії мови, розвивається у творах О. О. Потебні і його учнів (О. В. Запорожця, П. І. Зінченка та інших представників так званої харківської психологічної школи).