Розділ 2. Історія світової естетичної думки - § 3. Естетична складова у європейській культурі епохи Відродження
§ 3. Естетична складова у європейській культурі епохи Відродження
Якщо для середньовічної теології єдиним предметом, гідним високої думки, був Бог, то тепер у центр уваги мислителів потрапляє людина. Вона визнається прекрасною або такою, що тяжіє до краси, за зразок якої береться мистецтво і філософія Античності, наново відкриті, відроджені. Звідси і назва епохи — Відродження (Ренесанс), що вперше зустрічається в 1550 р. у «Життєписах» художників, складених італійцем Дж. Вазарі (1511-1574). Відродження означало спробу створити нову світську культуру, на відміну від культури Середньовіччя.
Гуманісти — Ф. Петрарка (1304-1374), Дж. Піко делла Мірандола (1463-1494) та ін. — розуміли свою діяльність як синтез світової думки і спадщини християнської культури. Вони сформували нову концепцію людини, в якій славили людську особистість, виражали віру в її безмежні можливості і творчий потенціал. Ця концепція знайшла відтворення в ренесансній ліриці з її культом любові, дружби у творчості Данте Аліг’єрі (1265-1321) і Ф. Петрарки, П. де Ронсара (1524-1584) і В. Шекспіра (1564-1616).
Дуже потужним в епоху Відродження був вплив народної культури, зокрема сміхової. Народний сміх у різноманітній за жанрами сатиричній літературі мав двоїсту природу — він не тільки розкривав вади, але й підтверджував цінність самого життя, право людини насолоджуватися ним. Цей сміх звучить у книзі Дж. Боккаччо (1313-1375) «Дека- мерон» (1350-1353), яка розпочинає багату новелістичну традицію. Відкриттям у живописі стала перспектива, забута з часів Античності. Ідеї гуманізму сформували передумови для нового розквіту мистецтва, що відродило античні традиції художнього утвердження живої, почуттєвої, вільної людини.
У першу чергу це стосується мистецтва поезії. Першу поетику в епоху Відродження створив італієць М.-І. Вида (1485-1566). Його поетика, написана латиною як імітація Горація, має нормативний характер і не стільки перейнята турботою про створення правил поетичної творчості, скільки прагненням виробити канони правильного виховання поета, смак якого потрібно формувати на вищих зразках поезії, якими є Вергілій і Гомер.
Винайдення друкарства додало міжнаціональному культурному спілкуванню небаченого розмаху. Значущості набув «принцип імітації антиків», що затвердився в теоріях і в поетичній практиці Відродження. Утім орієнтація на образи Античності сполучалася у письменників Відродження з твердженнями, що щирий майстер «наслідує тільки самого себе».
Однією з найважливіших особливостей естетики Відродження є тісний зв ’язок із художньою практикою та орієнтованість на вирішення конкретних питань мистецтва.
Так, наприклад, Леонардо да Вінчі (1452-1519) розробив складну систему правил і законів, якою повинен користуватися художник при створенні картин. Головним видом мистецтва для нього був саме живопис, котрий він вважав одним із засобів пізнання дійсності. Перевагу живопису перед іншими мистецтвами Леонардо виводив із тієї ролі, яку відіграє в пізнанні зір. Краса для нього — у першу чергу зорова краса: колір, форма, композиція, співвідношення частин. Живопис є головним видом мистецтва й тому, що на відміну від літератури він не потребує перекладів іншою мовою. Мова живопису більш масова, більш «міжнародна», аніж мова літератури. Художник, на погляд Ле- онардо, втілює у вигляді пропорцій закономірності природи і в такий спосіб відбиває якість предметів і явищ, тобто «красу природи». Відмінність живопису від науки, за Леонардо, полягає також і в тому, що живопис відтворює видимий світ: колір і фігури всіх предметів, у той час як наука проникає «усередину тіл», ігноруючи «якість форм» і зосередившись, як це робить, наприклад, геометрія, лише на кількісній характеристиці речей. Від ученого тому зникає краса витворів природи. У цьому полягає виправдання і необхідність мистецтва.
Естетична доктрина Відродження пронизана життєствердними, оптимістичними, позитивними мотивами. Не випадково в центрі уваги гуманістів перебуває проблема прекрасного. Дослідницький пафос зосереджений на красі, гармонії, пропорційності, домірності, оскільки в людині закладене непереборне прагнення до споглядання краси.
На думку Л. Б. Альберті (1404-1472), судити про красу дозволяє «знання, що є вродженим для душі», тому дати визначення краси складно. Він вважає, що її ми «краще зрозуміємо почуттями», ніж висловлюємо. Наслідуючи античну традицію, він шукає об’єктивні основи прекрасного. Краса зовсім не є чимось потойбічним, вона не відбиток божества, а якість речей, що чуттєво сприймається, «щось властиве і від природи тілу, розлита по всьому тілу в тій мірі, у якій воно прекрасне». Але незважаючи на заяву, що красу легше відчути, ніж висловити, Альберті все ж прагне дати визначення прекрасного. «Краса, — пише він, — є якась згода і співзвуччя частин у тому, частинами чого вони є». Краса корениться в природі самих речей. Тому завдання художників полягає в імітації природи — «кращого майстра форм». Світ за своєю глибокою сутністю прекрасний, і краса лежить у його основі. Мистецтво повинно відкрити об’єктивні закони краси і керуватися ними. Говорячи про архітектуру, Альберті заявляє, що будинок «є нібито жива істота, створюючи яку варто наслідувати природу».
Відповідно до концепції об’єктивності прекрасного й об’єктивності законів мистецтва гуманістами вирішується питання про відношення мистецтва до дійсності. Головна теза естетики Відродження — мистецтво є відображенням дійсності. У зв’язку з таким розумінням сутності художньої творчості гуманісти особливо наполегливо підкреслюють пізнавальне значення мистецтва.
Естетика епохи Відродження ще не бачить специфіки естетичних і етичних понять і їхньої відмінності. Прекрасне ототожнюється з моральним і справедливим. Т. Кампанелла (1568-1639) підкреслює, що прекрасне є символом, знаком добра, а неподобство — люті. Він зазначає, що саме поезія дає приклади, що спонукають душу до добра.
Краса розлита в окремих предметах, і твір мистецтва повинен зібрати її в одне ціле, не порушуючи, проте, вірності природі. Таку думку висловлює німецький художник А. Дюрер (1471-1528).
Естетика Відродження — це насамперед естетика ідеалу. Проте для гуманістів ідеал не є протилежністю дійсності, оскільки ним позначалася не нездійсненна мрія, а така ідеальна дійсність, де можлива реалізація всіх фундаментальних світоглядних концепцій гуманістів. Кінець ренесансної мрії про безмежне вдосконалення людини осмислюється як трагедія індивідуалізму. Розчарування, яким завершується епоха Відродження, не торкнулося самої сутності високих ренесансних відкриттів. Вони зберігаються, передаються всій подальшій культурі, набуваючи в ній значення великих ідей, вічних образів.
Розглядаючи проблему художньої правди, теоретики епохи Відродження наштовхувалися на діалектику загального й одиничного стосовно художнього образу. Діалектичне трактування ними образу обумовлене тим, що процес пізнання тлумачиться гуманістами також діалектично. Вони ще не протиставляють почуття і розум. І хоча вони ведуть боротьбу із середньовіччям під стягом розуму, він не осмислюється ними односторонньо, як протиставлення чуттєвості.
У добу Відродження принципово змінюється положення мистецтва в суспільстві. Мистецтво зблизилося з наукою, політикою, соціально філософською думкою. Зросла роль світських форм культури. Естетика Відродження містить не тільки ідею абсолютизації людського індивіда на противагу абсолютизації позасвітової божественної особистості в Середні віки, але і певне усвідомлення обмеженості такого індивідуалізму, заснованого на абсолютному самоствердженні особистості. У цьому проявилася суперечливість культури, що відійшла від антично-середньовічних абсолютів, але силою історичних обставин ще не знайшла нових надійних підвалин суспільного життя.