§ 4. Соціально-професійна структура

Динаміку розвитку соціальної структури суспільства не можна уявити поза динамікою її соціально-професійних змін. Вступаючи у трудове життя, людина неминуче стикається з необхідністю профе­сіоналізації своєї діяльності, тобто спеціалізації за будь-якою профе­сією, оволодіння нею і пов’язаною з нею певною кваліфікацією (тобто вона повинна індивідуально засвоїти суспільно вироблену систему знань і практичних навиків, необхідних для цього виду трудової ді­яльності).

Під професіоналізацією, перш за все,розуміють процес виникнен­ня і розвитку, що історично заглиблюється, все нових професій і спе­ціальностей як наслідок безперервного прогресу розподілу праці. Роз­поділ праці і професійна спеціалізація — закономірність історичного розвитку. У Стародавній Греції в V-IV ст. до н. е. нараховувалося близько 50 професій: каменярі, теслярі, гончарі, шорники, майстри з обробці металів та ін. У XIV ст. у Франкфурті-на-Майні існувало вже близько 200 професій. Словник професій, опублікований у США в 1965 р., вже містив опис майже 22 тисяч видів робіт або понад 35 тисяч найменувань професій і спеціальностей. У наш час, за підрахунками фахівців, у світі нараховується 50 тисяч професій.

Процес професіоналізації має дві сторони — соціальну і індивіду­альну. У широкому соціальному значенні професіоналізація означає створення і розвиток суспільних інститутів, а також правил і норм, пов’язаних із формуванням професійної структури суспільства, із зростанням загальних вимог до спеціалізації працівників. У вужчому значенні процес професіоналізації означає формування професійних груп, що мають специфічні інтереси і цінності, а також професійні позиції і ролі.

В індивідуальному значенні професіоналізація означає придатність і готовність до виконання цієї професійної ролі. Придатністю можна вважати реалізацію психофізіологічних даних (здібностей) працівника стосовно певного виду праці, готовністю — єдність знань, навиків і бажань виконувати цю працю.

Польський соціолог Я. Щепанській дає таке визначення професії: «Це система дій, внутрішньо, гармонійно пов’язаних між собою, яка заснована на певному знанні й умінні і спрямована на створення пев­ного предмета або благ, що задовольняють потреби (у широкому розу­мінні) ... виконання цих дій є економічною основою існування як само­го працівника, так і його сім’ї».

Істотними ознаками професії є такі:

-   професія завжди персоніфікована, тобто вона належить людині, вона є її носієм;

-    професія має об’єктивні підстави своєї появи, оскільки її виник­нення можливе тільки при відокремленні певної сукупності трудових функцій, закладених в об’єктивних чинниках праці і їх затребуваності. Цим обумовлена, з одного боку, її об’ єктивна необхідність в суспільній праці, а з другого — її прояви як якісної форми праці, пов’язаної з лю­диною, її здібностями;

-   основою будь-якої професії є професійні знання, уміння, навики, професійний і чуттєвий досвід людини;

-    професія виступає найважливішою формою особового самови­раження і задоволення потреб людини і суспільства;

-   професії можна набути або шляхом спеціальної освіти і підготов­ки, або шляхом тривалої практичної діяльності в певній професійній галузі.

З цього виходить, що будь-яка професія має об’єктивні і суб’єктивні підстави. Розглядаючи об ’єктивну сторону, не можна не згадати про поняття «посада», оскільки між професією і посадою існує тісний взаємозв’язок. Вона виявляється у тому, що їх формують об’єктивно існуючі трудові функції, обов’ язки, які обумовлені засобами праці, об’єктом праці, умовами реалізації праці людини. Їх зміна в сукупнос­ті або окремо приводить до зміни складу і змісту професійно- кваліфікаційних вимог, яким повинен задовольняти працівник, що здійснює професійну діяльність і обіймає певну посаду. У свою чергу, зміна вимог до працівника викликає зміну його здібностей, перетво­рюючи їх на професійні здібності, якості фахівця, професіонала.

Суб ’єктивною підставою професії виступає те, що вона є сукуп­ністю цілеспрямовано сформованих і набутих якостей людини, про­фесійних здібностей, а тому належить людині і є суб’єктивованою формою праці. Таким чином, трудова функція належить посаді, робо­чому місцю, а професія — самому працівнику.

Оскільки професія є складним, комплексним явищем, її можна розглядати як сукупність декількох елементів, об’ єднаних у такі групи: 1) елементи, що характеризують об’єктивні підстави професії і пов’язані з трудовим процесом; 2) елементи, що характеризують підготовку працівника до виконання даного виду праці; 3) елементи, що характе­ризують інституціоналізацію професії.

До першої групи елементів належать такі: сфера діяльності; вид праці (розумовий, фізичний); зміст трудових функцій; професійні обов’язки; основні виробничі операції; знаряддя праці; предмет (об’єкт) праці; результат праці; рівень технічної складності, автоматизації; робоче місце; робоча поза; санітарно-гігієнічні умови праці; професій­ні комунікації; психофізіологічні вимоги до працівника; пільги і ком­пенсації; перспективи професійного зростання.

Друга група елементів включає загальну освіту і спеціальну про­фесійну підготовку працівника — професійні знання, уміння, навики, досвід, а також його кваліфікацію. Загальноосвітній мінімум є необ­хідною передумовою професійного розвитку. Навіть професії мало- кваліфікованої праці (наприклад, вантажника, такелажника) і ті ви­магають певних загальноосвітніх знань, здобутих у середній школі. Для участі в сучасному виробництві працівник зобов’ язаний мати не тільки загальні, але і спеціальні знання трудових функцій, які йому належить виконувати. Це завдання реалізує мережа спеціальних на­вчальних закладів, починаючи від класів трудового навчання в школах, ліцеїв, коледжів, технічних училищ, і кінчаючи вузівською і післяву- зівською системами підготовки. Працівник, що одержав спеціальну підготовку і включився у процес праці, удосконалює свої знання, тру­дові уміння і навики. У цьому реальному зв’язку працівника з процесом праці формується його здатність виконувати дану роботу. Кваліфікація характеризує ступінь професійної підготовки працівника. Це сукуп­ність таких якостей працівника, як: знання, або рівень загальної і спе­ціальної підготовки; уміння, або ступінь практичного опанування да­ного виду робіт; індивідуальні (особисті) ознаки працівника, серед яких виділяють професійну придатність і готовність до цього виду праці. Професійна придатність визначається як сукупність психофі­зичних властивостей працівника, що вказують на його відповідність або невідповідність даному виду праці. Професійною готовністю мож­на назвати поєднання підготовки працівника і його бажання виконува­ти дану роботу.

Третя група елементів, що характеризує професію, свідчить про офіційне суспільне її визнання, тобто про інституціоналізацію. Інсти- туціоналізованою професія стає з моменту офіційного віднесення її до системи суспільного розподілу праці. На основі такого віднесення ви­робляється соціальний статус професії, який характеризує офіційне і неофіційне визнання її необхідності і популярності. Виділяють дві форми статусу: економічну і престижну. Економічний статус залежить від рівня матеріальної винагороди, передбачуваної (актуально або по­тенційно) при виборі і реалізації професійного шляху. Престижний статус професії визначається змістовністю (творчим характером) да­ного виду праці і ступенем популярності професії.

Сучасний світ характеризується постійною появою нових професій. Нещодавно з’явилися такі нові професії, як брокер, дилер, агент служ­би зайнятості, податковий інспектор, агент з реклами, соціальний працівник, гувернантка, веб-майстер, бренд-менеджер тощо. На появу нових професій впливають чинники, пов’язані зі зміною змісту і ха­рактеру праці під впливом науково-технічного прогресу, упроваджен­ня нових технологій, зокрема інформаційних, їх ускладнення, пере­ходу до ринкових економічних відносин, зміни форм організації ви­робництва і праці, умов підготовки працівників, як-от:

-   зміна функцій праці. Прості, вузькі, одноманітні функції спеціа­лізованої праці при обслуговуванні верстатів, конвейєрів змінюються комплексом нових, складніших функцій з управління, контролю, на­ладки, ремонту, програмування роботизованого виробництва;

-   унікалізація праці. Зростає кількість найменувань професій, що не мають аналогів, які вимагають від працівників високої кваліфікації і водночас створюють особливу форму мобільності, що виявляється в межах вибраної професії. Наприклад, в Японії підприємці пропо­нують кожному своєму працівнику особливе, єдине найменування його спеціальності, виділяючи її почесність і важливість;

-   зміна у структурі кваліфікаційного комплексу працівника. Якщо раніше його основним компонентом були навики і уміння, залежні від досвіду роботи, то тепер основного значення набувають знання. За умов динамічного суспільного виробництва постійно змінюються за­вдання господарських одиниць і методи їх реалізації, у зв’язку з чим у діяльності працівників все більшого значення набувають знання сучасних методів вирішення проблем, що виникають. Збільшується частка працівників, яким притаманні широта і різноманіття знань, зростає значущість творчих здібностей працівників.

Професіоналізація людської діяльності приводить до появи про­фесійних груп. Професійна група — це закріплення конкретних видів праці за певними групами людей, це об ’єднання людей спільністю знань і навиків. Матеріальною основою відокремлення професій є знаряддя праці і технологічні процеси, а ступінь їх диференціації обумовлюєть­ся рівнем розвитку виробництва. Сукупність взаємозв’язаних профе­сійних груп і є професійною структурою як однієї з підсистем соці­альної структури суспільства.

Професійна група, як правило, має особливу культуру (субкульту- ру), зовнішнім виявом якої може бути професійна мова, що складаєть­ся із спеціальних зворотів і термінів, які є зрозумілими членам групи і відрізняють цю групу від інших професійних груп. Професійна куль­тура включає також особливі форми солідарності представників даної професії, що входять до різних організацій. Щоб показати, що про­фесійна солідарність не має локалізованих групових обмежень, уво­диться поняття професійного середовища (робоче середовище, сере­довище юристів, середовище вчених). Тут фіксуються ознаки, поши­рювані на всіх учасників відповідних видів праці.