Печать
PDF

РОЗДІЛ 4. ВЧЕННЯ ПРО ПРАВО І ДЕРЖАВУ В СТАРОДАВНЬОМУ РИМІ - §4. Політичні і правові ідеї християнства.

Posted in История государства и права - Історія вчень про державу і право (Петришин та ін)

§ 4. Політичні і правові ідеї християнства.

У I ст. н. е. в Римській імперії виникла і стала швидко розповсюджува­тися нова релігія - християнство. Воно стало викликом духовному занепаду імперії, важливим чинником оновлення світу, початком нової епохи в історії людства, що триває понад двох тисяч років.

Основні твори раннього християнства з’явилися в I ст. 27 з них були канонізовані і склали «Новий заповіт», який разом зі Старим Заповітом склав Біблію.[7] Новий Заповіт являє собою нову систему норм і цінностей. Ранні християни рішуче засуджували владу Римської імперії. «Упав, упав Вави- лон, город великий, бо лютим вином розпусти своєї він напоїв усі народи!». «... Вийдіть із нього, люди мої, щоб не стали ви спільниками гріхів його і щоб не потрапили в карання його. Відплатіть ви йому, як і він вам платив... Скільки він славив себе та розкошував, стільки муки та смутку завдайте йо­му».

Перші християни засуджували існуючи держави, протиставляючи їм царство небесне. Але з часом (з другої пол. II ст.) церква стає на позиції співпраці, взаємної підтримки держави і християнської релігії, по-іншому тлумачить ряд принципових положень. Врешті-решт християнство стає офіційною релігією Римської імперії (324 р.).

Біблія проголошувала божественне походження усякої влади і безза­стережну покірність їй. У «Посланні до римлян» апаостола Павла гово­риться: «Усяка душа да буде покірна вищій влалі: тому що немає влади не від Бога, існуючі ж влади чи не від Бога встановлені? Тому той, хто противиться владі, противиться Божому устанвленнню». Отже, за Біблією християни мали два види обов’язків: духовні і громадські. «Тож віддайте кесарю - кесареве, а Богові - Боже». Водночас у разі конфлікту обов’язку до пошани законної влади і Бога, християнин має віддати перевагу Богу.

Християнство порушує незнане в античному світі питання про обме­ження юрисдикції держави, роль церкви в державному житті. Розмежу­вання юрисдикцій держави і церкви провадилося наступним чином. Держава повинна дбати про забезпечення умов тілесного, земного існування, Церква ж - про забезпечення спілкування душі з небом. Церква і держава поєднані так само, як тіло й душа в земному житті. Підкреслювалася автономія церкви в духовних справах над усіма християнами, в тому числі і над імператором. Так, Св. Амвросій (друга пол. IV ст.) наголошував, що імператор «перебуває всередині Церкви, а не над нею». В справах віри «єпископи можуть судити імператорів, а не імператори єпископів». У V ст. Папою римським було сформульовано положення про «два мечі», які символізували державну і церковну владу. Кожна влада має потребу в іншій: «Християнським імператорам єпископи потрібні для досягнення вічного життя, а єпископи без імператорських декретів не могли б впливати на хід мирських справ».

В основі праворозуміння ранніх християн лежать революційні погляди на людину як духовно вільну, рівну, зобов’язану до праці істоту. В Біблії закріплені найбільш важливі положення ранньохристиянського розуміння права: 1) визнання існування природного права, незмінної справедливості, встановлених Богом. Зміст справедливості в «законі досконалому, законі свободи» («Так кажіть, і так вчиняйте, як маєте бути судимі за законом сво­боди»); 2) проголошення принципу рівності всіх людей перед Богом («Немає іудея, ні грека, немає раба, ні вільного, немає чоловічої статі чи жіночої, - тому що усі ви одне в Ісусі Христі»); 3) визнання принципу еквівалента, який відповідав давнім уявленням про природне права і при­родно-правову справедливість, - воздаяння рівним за рівне («Якою мірою мірите, такою відмірене буде вам», «Бо яким судом судите, таким будете судимі»); 4) проголошення відповідальності за власні вчинки («Отже, кож­ний з вас дасть звіт перед Богом»); 5) проголошення обов’язку трудитися і права розподілення по труду («Якщо хто не трудиться, той не їж», «Але кожний отримує свою нагороду за своїм трудом»); 6) засудження багатст­ва, приватної власності і вимога спільності майна («Легше верблюду пройти крізь голкове вушко, ніж багатому ввійти в Царство Боже»; «Піди, все що маєш, продай і роздай жебракам, і будеш мати скарб на небесах», «Так усілякий з вас, хто не відмовиться від усього, що має, не може бути Моїм уч­нем»). Але згодом у християнському вченні знайшли пояснення і виправдан­ня рабство, багатство та інші, недопустимі з погляду перших християн, явища. Приміром, Климент Олександрійський (кінець II - поч. III ст.ст.) за­суджував не багатство як таке, а жадібність і прив’язаність до нього.

Велике правове значення мають такі заповіді християнства, закріплені в Біблії, як «возлюби ближнього твого, як самого себе», «шануй твого батька і мати твою», «не вбивай», «не кради», «не свідкуй неправдиво на ближнього твого», «не бажай будинку ближнього твого . , ні раба його, ні вола його, ні осла його, нічого, що в ближнього твого». Ці заповіді разом з іншими положеннями лягли в основу принципів та фундаментальних норм сучасного права. Вони вимагають недоторканності людського життя, власності, доброчесної поведінки.

Біблія визнавала важливу роль в боротьбі з пороками людини закону і суду. В Біблії проголошується, що «закон свят» і обов’язковий до виконання. «Не думайте, що Я прийшов порушити закон чи пророків; не порушити прийшов Я, але виконати». «.не слухачі закону праведні перед Богом, але виконавці Закону виправдані будуть». Закон «призначений не для праведників, але для беззаконних і непокірних, нечестивих і грішників». Суд є «справою Божою», а вищою судовою інстанцією визнається Божий суд. Бог дає таке напуття суддям: «вислуховуйте братів ваших, і судіть справедливо. Не розрізняйте осіб на суді, як малого, так і великого вислуховуйте; не бійтеся обличчя людського, тому що суд - справа Божа, а справу, що для вас важка, доведіть до мене, і Я вислухаю її».

Одним з видних виразників християнської політико-правової ідеології в той час був Аврелій Августин[8]. Відповідно до поглядів Августина, є Град Божий і Град земний. Град земний - це царство диявола і всіх порочних людей, засноване на любові до себе, Град Божий - спільнота всіх спасенних у цьому світі й у житті прийдешньому, заснована на любові до Бога.

Земні царства поділяються на два види: одні - організація насилля і розбою (язичницькі царства, які взагалі не є державами), інші - це «християнські держави». Град земний частково втілений в поганських імперіях, а прообразом Граду Божого постає Церква і християнські держави. Влада в останніх заснована на піклуванні про підвладних, на праві, яке не су­перечить божественній справедливості. В противному випадку влада перетворюється на насилля. Якщо в державі зберігаються справедливість і повага до християнської релігії, то всі форми правління, рівно як авторитет і повноваження влади, стають гідними того, щоб їм підкорятися. За Августи- ном різниця в законах і установах різних народів світу не має принципового значення, якщо вони шанують «єдиного найвищого й щирого Бога».

Держава - це зібрання людей, об’єднаних спільністю єдиних законів. Вона виникає на основі угоди між людьми в силу необхідності упорядкуван­ня життя суспільства. Сутність державного стану людської спільності полягає в наявності владно-примусового управління нею. Державою є лише та спільність, де виокремлюється прошарок людей, які здійснюють політичну владу, піднімаючись над підвладним плебсом як душа над тілом. Нормальне існування держави неможливе без досягнення згоди в здійсненні влади, а по­рядок полягає в упорядкованості відносин веління і підкорення. Призначен­ням християнської держави є: а) забезпечення соціального порядку; б) служіння церкві, допомога християнському суспільству у його прагненні до духовної досконалості, досягнення вічного блаженства. Якщо Церква піклується про внутрішнє моральне виховання індивіда, то держава є стра- жем зовнішньої моральності в суспільстві. Отже, держава повинна підтримувати церкву й має право втручатися в її боротьбу проти єретиків або суперницьких релігій. Августин відстоював ідею незалежності Церкви, її верховенства над державою. Водночас його концепція передбачала й незалежність світського уряду, допоки він діє в рамках своєї юрисдикції.

Основоположне значення в його підході до права мають міркування про непорушний вічний закон, який походить від Бога, діє і в людських відносинах. Вічний закон є вираженням божественного розуму й волі, визначає природний порядок а, отже, природне право. «Хто інший, як не Бог, - риторично питав Августин, - вписав у серця людей природне право». Він підкреслює, що люди не в змозі порушити дії високого й вічного закону, що має справу з «речами як вони є». Окрім природного, божественного закону існують й тимчасові, людські закони, які стоять на стражі першого. Людсь­ким законам слід підкорятися, але люди їх часто переступають. Приписи людського закону виконуються з допомогою політичного примусу і призна­чаються для тих, хто нездатен до добровільної моральної поведінки; правед­ники не потребують примусових законів, оскільки добровільно, в силу любові до Бога та ближнього, керуються законом вічним.

Релігійно-етичний підхід властивий і судженням Августина про закон­не й злочинне, про покарання. Загальна християнсько-теологічна основа «законних» устремлінь людини полягає в її прагненні уподібнитися Богові. Але сама людина (без Божої допомоги) це зробити не в змозі, а тому повинна зрозуміти своє місце у світі, підкорятися Богові, терпеливо переносити крив­ди в земній державі в ім’я майбутнього щастя. В силу власної недосконалості, гріховності людина переступає закони, вчиняючи проступ­ки й злочини: «Коли неприборкана пристрасть портить душу й тіло — це проступок; коли вона діє на шкоду іншому — це злочин». Справедливе пока­рання за своєю суттю не є зовнішньою сваволею, воно уже міститься в самій провині й неминуче випливає з неї «Найсправедливіше покарання за гріх полягає в тому, що людина втрачає те, чим вона не захотіла добре користува­тися... той, хто не захотів робити правильно, коли міг, втрачає цю можливість, коли захоче робити правильно».

Вчення Августина зіграло помітну роль в розвитку християнсько- теологічних концепцій етики, політики й права, зокрема, вплинуло на фор­мування поглядів Томи Аквінського. Римсько-католицька церква широко ви­користовувала його політико-правові ідеї для обґрунтування своїх теокра­тичних уявлень і претензій на владу. Такі ідеали християнства як свобода, братерство, рівність всіх людей суттєво вплинули на формування західної правової культури.

Таким чином, римська політико-правова думка виробила низку поло­жень, висновків, ідей, концепцій, які стали визначальними як для подальшого розвитку уявлень про державу і право, так і для державно-правової практики країн світу. До таких відносяться: а) трактування Цицероном держави як пра­вового утворення, права і справедливості як основи держави; б) розуміння римськими юристами права як явища справедливого за своєю суттю, роз­робка ними понятійно-категоріального апарату приватного права, проблем публічного та міжнародного права; в) формування римськими стоїками та християнами гуманістичної парадигми права і держави. Римське право суттєво вплинуло на правовий розвиток сучасної цивілізації. Від римської юриспруденції бере свій початок юридична наука як особливий вид юридичної діяльності, як явище культури.

 

Контрольні завдання

1.  Сформулюйте  визначення держави згідно вчення Цицерона.

2.  Розкрийте основні положення вчення Цицерона про право.

3.  Дайте характеристику стоїчного вчення про право і державу.

4.  До складу права римські юристи включали: а) природне право; б) право народів; в) позитивне право; г) цивільне право; д) приватне право; є) публічне право; ж) міжнародне право; з) церковне право. Оберіть правильні відповіді. Охарактеризуйте розуміння права римськими юристами та історичне значення римської юриспруденції.

5.  Охарактеризуйте ранньохристиянське праворозуміння.

6.  Як розумів виникнення, сутність та призначення християнської держави Августин Блаженний? Сутність його природноправової доктрини.

 


[1] Цицерон Марк Тулій (106 - 43 р. до н.е.) - видатний римський оратор, політик і філософ. Проблеми держави і права розглядаються ним, зокрема, в таких працях: «Про державу», «Про закони», «Про обов’язки».

[2] Їх творчість розвивалася в умовах краху сенатської республіки, укріплення влади принцепсів і ре­жиму цезаризму, перетворення Риму на світову державу. Вони проповідували фаталізм, політичну пасивність, космополітизм й індивідуалістичну етику самовдосконалення.

[3] Етична точка зору на державно-правові явища передбачає їх осмислення через призму моральних категорій - чуйність, благородство, милосердя, доброта, благодійність, доброзичливість і толерантність, рішучий осуд жорстокості, ненависті, злоби і насильства щодо підлеглих і слабших.

[4] Сенека Луцій Анней (бл. 1 до н.е. - 65 н.е.) - сенатор, вихователь імператора Нерона й ведучий державний діяч, чиї політичні інтриги призвели в остаточному підсумку до змушеного самогубства за нака­зом його жорстокого й мстивого учня. Основні філософські твори - «Моральні листи до Луциллія», «Про благодіяння», «Віра в розум» та ін.

[5] Епіктет (бл. 50 - бл. 120) - раб, відпущений на волю. Покинув Рим, коли його й інших філософів як небезпечних людей вигнали з столиці, і поселився в епірському Нікополі. Там зібрав групу учнів, навчав як Сократ і подібно до нього нічого не писав. Його учень Арріан зберіг для нащадків погляди вчителя в творі «Бесіди Епіктета».

[6] Марк Аврелій Антоній (121 - 180) - імператор (в 161 - 180). Його правління, не дивлячись на війни, землетруси, епідемії, визнається дослідниками «золотим віком в історії Риму. Осн. твір - «До самого себе».

[7] Новий заповіт охоплює чотири Євангелія (від Матфея, Марка, Луки й Іоанна), Діяння святих апостолів, Послання святих апостолів, Об’явлення Св. Іоанна Богослова (Апокаліпсис).

[8] Августин Аврелій (354 - 430) - з 395 року й до кінця життя - єпископ Гіппона (Південна Африка). Право­славна церква назвала його Блаженним, а католицька - визнала святим і вчителем церкви. Основний труд «Про град Божий» написав на захист християн, яких звинувачували у розвалі Римської імперії.