Печать
PDF

РОЗДІЛ 4. ВЧЕННЯ ПРО ПРАВО І ДЕРЖАВУ В СТАРОДАВНЬОМУ РИМІ - § 3. Римські юристи про право

Posted in История государства и права - Історія вчень про державу і право (Петришин та ін)

§ 3. Римські юристи про право

З часів заснування Риму юриспруденція була справою понтифіків (жерців). Лише з другого століття до нашої ери вона почала набувати світських рис, стаючи поприщем юристів. Розквіт римської юриспруденції припадає на епоху пізньої республіки і ранньої імперії (1 ст. до н.е. - 3 ст. н.е.). Демократичні порядки республіки потребували від римських громадян правових знань, а формалізм римського права вимагав суворого дотримання юридичних процедур як при укладанні угод, вирішенні справ, так і при захисті своїх прав у суді. Імператори, прагнучи обмежити законодавчу владу сенату, надають найбільш видатним юристам право надавати роз’яснення й тлумачення чинних правових норм від імені імператора (ius respondendi). Відповіді юристів набули обов’язковості як для справ, з приводу яких вони надавалися, так й для аналогічних. Поступово вони стають обов’язковими для усіх посадових осіб й суддів і фактично прирівнюються до закону. Од­нак, з другої пол. III ст., коли законодавча влада зосереджується в руках імператорів, правотворча діяльність юристів припинилася. Вони позбавля­ються ius respondendi, а римська юриспруденція приходить в занепад.

Змістом професійної діяльності юристів охоплювалися: 1) respondere - відповіді на юридичні питання публічних і приватних осіб (консультації); 2) cavere - повідомлення потрібних формул і допомога при укладанні угод, заповітів тощо (позасудове складання формул); 3) agere - повідомлення фор­мул для ведення справи в суді. Юристи займалися також просвітницькою діяльністю в сфері права (допуск бажаючих до слухання консультацій і обго­ворення казусів, читання лекцій, видавництво навчальної літератури і книг з цивільного права). Отже, юридичні тексти того часу - це в першу чергу правові міркування стосовно конкретних юридичних справ і викладення їх рішень. Водночас римська юриспруденція виробила і ряд загальних поло­жень, які склали зміст юридичної науки і стали основою для багатовікового процесу розвитку цивілістики.

До найвидатніших римських юристів відносяться Гай (II в.), Папініан (II - III ст.), Павел (II - III ст.), Ульпіан (II - III ст.) і Модестин ( II - III ст.). Спеціальним законом про цитування юристів (426 р.) положенням цих п'яти юристів була надана законна сила. Витяги з творів п'яти знаменитих юристів стали важливою частиною кодифікації Юстиніана (Corpus iuris civilis).

У складі права, що діяло в Римській імперії, юристи виокремлювали три частини: природне право (ius naturale), право народів (ius gentium) і право громадян або цивільне право (ius civile).

Природне право (ius naturale), згідно їх уявлень, розповсюджується як на людей, так і на тварин. Природному праву, по Ульпіану, «природа навчила всіх живих істот, тому що це право властиве (не тільки) людському роду, але є загальним для всіх тварин, які народжуються на землі, на морі, а також птахів». Юрист Гай природне право визначив як «право, що природний ро­зум установив між всіма людьми». Юрист Павел визначив природне право, як те, що завжди є справедливим і добрим. За природнім правом всі народ­жуються вільними.

Право народів (ius gentium) на відміну від позитивного охоплює пра­вила, які світовий розум встановив для усіх людей. «Право народів, - писав Ульпіан, - це те, яким користуються народи людства; можна легко зрозуміти його відмінність від природного права: останнє є загальним для всіх живих істот, а перше - тільки для людей у їх відносинах між собою». Римлянами воно використовувалося у відносинах з підкореними народами і сусідніми державами. Право народів, як його розуміли римські юристи, включало «у себе як правила міждержавних відносин, так і норми майнових і інших договірних відносин римських громадян з неримлянами (перегринами)». Са­ме по праву народів виникає поділ людей на вільних і рабів.

Цивільне право (ius civile) регулює відносини між вільними римляна­ми. Цивільне право, вказував Гай, є «власним правом держави». Джерелами цього права Папініан називав закони, рішення плебеїв, постанови сенату, декрети принцепса і «міркування мудрих».

Всі ці різні «смисли» одночасно присутні в загальному понятті «право» (ius). Взаємопроникнення різних складових моментів («частин») права, неможливість їх «чистого» виділення із права в цілому і різкого відокремлення підкреслював Ульпіан. «Цивільне право, - відзначав він, - не відділяється цілком від природного права або права народів. Отже, якщо ми додаємо що-небудь до загального права або скорочуємо з нього, то ми створюємо наше власне право, тобто цивільне».

Включення римськими юристами природного права як реально існуючого, невід’ємної складової частини чинного права в сукупний обсяг права взагалі відповідало їх вихідним уявленням про право. Вони розуміли право (ius) як явище справедливе - справедливість є сутністю права. «Тому, хто вивчає право, - підкреслює Ульпіан, - треба насамперед довідатися, звідки походить слово ius (право); воно отримало свою назву від iustitia (правда, справедливість)». Iustitia лежить в основі права взагалі й природного права особливо. За Ульпіаном iustitia є «постійною й безперервною волею віддавати кожному за його правом. Приписи цього права такі: жити чесно, нікому не чинити зла, віддавати кожному належне». Відповідно до цього і юриспруденцію він визначав як «знання божественних і людських справ, справедливого й несправедливого».

Таке праворозуміння поширювалося римськими юристами і на закон. В багатьох судженнях поняттям «закон» охоплюються як характеристики пев­ного джерела права (народного або імператорського закону), так і його ціннісно-змістовні риси. Закон виступає як необхідне, належне, розумне, обов’язкове лише якщо не спотворює змісту права. Павел писав: «Те, що сприйнято всупереч началам права, не може бути поширене на наслідки». Інакше кажучи, те, що суперечить принципам (началам) права, не має юридичної сили: закон повинен бути правовим. Ту ж думку розвивав і Юліан: «Тому, що встановлено всупереч змісту права, ми не можемо слідувати як юридичному правилу». Римськими юристами підкреслювався й імперативний характер закону, що виразилося у відомому принципі «суворий закон, але це закон».

Єдність «духу» і «букви» закону є принципом, покладеним в правила застосування і тлумачення законів. Римськими юристами визнавалося, що «порушує закон той, хто здійснює заборонене законом; вчиняє в обхід той, хто зберігаючи слова закону, обходить його смисл». Прогалини в законі до­пускалося заповнювати тлумаченням, яке не повинно погіршувати становище людей: «Ні в якому разі смисл закону або милість справедливості не терпить, щоб те, що введене для користі людей, ми обертали шляхом жорстокого тлу­мачення в суворість, яке йде врозріз з благополуччям людей».

Право в Стародавньому Римі ділилося на приватне і публічне. Згідно знаменитій формулі Ульпіана, публічне право відноситься до становища держави, а приватне - до користі окремих осіб. Приватне право, вважав він, включає право природне, приписи права народів та цивільного права. Основ­ну увагу римські юристи приділяли розробці проблем приватного права, і на­самперед цивільного права. В їх трудах були закладені основи теорії сучас­ного цивільного права - вчення про юридичних осіб, підстави розмежування видів угод, формули позовів, визначення прав власника і інших суб’єктів права. У сфері публічного права римські юристи розробили правове стано­вище святинь і жерців, повноваження державних органів і посадових осіб, поняття влади (imperium), громадянства й інших інститутів державного й адміністративного права. Право визнається спільним надбанням народу.

Таким чином, римське право стало одним з найзначніших інтелектуальних надбань в історії європейської цивілізації. Внаслідок рецепції римського приватного права його принципи були засвоєні юриспруденцією багатьох країн світу. Ідеї про розуміння права як справедливості, його поділ на публічне та приватне, поняття й конструкції приватного права стали визначальними для сучасної цивілістики романо- германського типу.