РОЗДІЛ 4. ВЧЕННЯ ПРО ПРАВО І ДЕРЖАВУ В СТАРОДАВНЬОМУ РИМІ PDF Печать
История государства и права - Історія вчень про державу і право (Петришин та ін)

РОЗДІЛ 4. ВЧЕННЯ ПРО ПРАВО І ДЕРЖАВУ В СТАРОДАВНЬОМУ РИМІ

Політико-правові вчення Стародавнього Риму мали багато спільного з політико-правовими вченнями античної Греції, формувались на основі грецької філософії, запозичених уявлень про форми держави, право, закон і справедливість тощо. Основними чинниками, які вплинули на становлення державно-правової думки Стародавнього Риму і обумовили їх своєрідність є наступні: 1) бурхливий розвиток відносин приватної власності, який вимагав посиленого правового захисту майнових відносин і обумовив відокремлення юриспруденції в самостійну галузь знань, розвиток приватного права; 2) кри­за рабовласницького способу виробництва, перебудова державного механізму в епоху імперії, війни, пов’язані з переростанням Римської імперії в світову державу, які обумовлюють розвиток міжнародного та публічного права, переосмислення ключових державознавчих проблем та місця і ролі людини в державно-правовій практиці.

 

§ 1. Вчення Цицерона про державу і право

Теоретичні погляди Цицерона[1] про державу і право формувалися під помітним впливом вчень Платона, Аристотеля, Полібія і грецьких стоїків. Використання ним ідей своїх попередників відбувається з урахуванням римських традицій в сфері державно-правової практики і політико-правової думки, що й дозволило йому розвинути і сформулювати оригінальні нові по­ложення з теорії держави і права.

Основними у вченні Цицерона про державу є питання про її природу, сутність, форми, про найкращий державний устрій, найкращого державного діяча та ідеального громадянина. Поділяючи позицію Аристотеля, головну причину походження держави Цицерон вбачав не стільки в слабкості людей і їх страху (точка зору Полібія), скільки у їх вродженій потребі жити разом. «.Причиною об’єднання став не страх бути розтерзаними дикими звірами, але швидше сама людська природа; і що об’єдналися вони тому, що людська природа уникає самотності і прагне до спілкування і союзу». Іншою причи­ною утворення держави є необхідність охорони власності. Сама ж держава виростає з родини. «Первинні узи полягають в шлюбі, потім - в появі дітей, далі - в єдності дому і спільності майна, а це вже початок і якби розсадник держави».

За Цицероном держава (res publica) є надбанням, справою народу (res populi), «а народ не будь-яке поєднання людей, зібраних разом яким би то не було чином, а поєднання багатьох людей, пов'язаних між собою зго­дою в питаннях права і спільністю інтересів». Отже, держава в розумінні Цицерона є виразником спільних інтересів всіх її вільних членів, згуртова­них своїм юридичним статусом, «загальним правопорядком». Тут відбувається юридизація поняття держави, адже зв'язок з правом розглядається як одна з її суттєвих ознак. Несучою конструкцією державності у Цицерона виступає «згода станів» ^oncordia ordinum). На думку мислителя досягнення такої згоди є головним для збереження держа­ви.

Влада в державі повинна здійснюватися на підставі закону. Треба, вва­жав Цицерон, установити «не тільки для магістратів міру їхньої влади, але й для громадян міру їхньої покори. Адже той, хто розумно велить, рано або пізно повинен буде підкорятися, а той, хто покірно підкоряється, гідний того, щоб рано або пізно почати повелівати». Але й держава, й її закони незмінно підвладні Божому, або ж моральному чи природному, законові. Держава (як «загальний правопорядок») з її встановленнями й законами є по своїй суті втіленням того, що по природі є справедливим і правовим.

Питання про форми державного ладу, виникнення одних форм із інших, «коловорот» цих форм, пошуки «найкращої» форми й т.д. розгляда­ються в контексті практичного вирішення проблеми побудови ідеальної держави. Залежно від числа правлячих Цицерон розрізняв три прості фор­ми правління: царську владу (монархію), владу оптиматів (аристократію) і народну владу (демократію). При монархії влада перебуває в руках однієї людини, при аристократії - в руках у виборних осіб, при демократії - в руках усього народу. Кожен з зазначених видів державного ладу недосконалий й не найкращий, але все-таки терпимий й за певних умов може бути цілком міцним, має свої достоїнства й недоліки. «Благоволінням своїм, - пише Цицерон, - нас приваблюють до себе царі, мудрістю - оптимати, свободою - народи». Водночас у простих формах держави ці достоїнства представлені односторонньо, що й обумовлює їх недоліки. Так, при царській владі, пояс­нював він, всі інші люди відсторонені від участі в прийнятті рішень і законів, така влада небезпечна сваволею єдиновладного правителя, легко вироджується в тиранію. Народ не користується свободою й відсторонений від влади й при пануванні оптиматів, а сама їх влада із влади найкращих (мудрих і доблесних) перетворюється на панування кліки багатих і знатних. Звернімо увагу: демократія знаходиться на останньому місці, адже за Цице- роном вона приводить до тиранічної влади натовпу, що є більш огидним, ніж тиранія однієї людини. До того ж, «коли все вершиться з волі народу, то, який би справедливий і помірний він не був, все-таки сама рівність ця не­справедлива, раз при ній немає щаблів у суспільному становищі». Цицерон, будучи аристократом за походженням і духом, не міг визнати соціальної рівності.

Виродливі види володарювання (тиранія одноособового владики або натовпу, панування кліки) уже не є, відповідно до Цицерону, формами дер­жави, оскільки в таких випадках зовсім відсутня сама держава, що розуміється як спільна справа й надбання народу, відсутні спільні інтереси і загальнообов'язкове для всіх право.

На думку мислителя найкращою є змішана форма держави, яка дозволяє об’єднати достоїнства різних форм правління і уникнути їх вад. «Тому що, - підкреслював він, - бажано, щоб у державі було щось видатна й царственне, щоб одна частина влади була приділена й вручена авторитету го­ловних людей, а деякі справи були надані судженню й волі народу». У якості найважливіших достоїнств такого державного ладу Ціцерон відзначав міцність держави і правову рівність її громадян. При цьому, зрозуміло, мала­ся на увазі юридична рівність саме вільних станів і громадян римської республіки, але зовсім не рабів. Рабство обумовлене самою природою, що дарує кращим людям панування над слабкими для їх же користі.

Цицерон вважав, що змішана форма правління найкраще втілена в римській державі (республіканський Рим - 509 - 28 р.р. до н.е.), а отже концепція найкращої форми державного ладу є реально здійсненною.

Цицерону належить і вчення про найкращого державного діяча й ідеального громадянина. Правити в державі повинні найкращі люди. Муд­рий державний діяч повинен всіляко сприяти міцності і довговічності держа­ви. Адже служіння державі - «найголовніше завдання мудрості і найвеличніший прояв доблесті і її обов’язок». Цицерон вимагає від особи, яка займається державними справами, а) розсудливості, б) розуму, що перемагає низькі страсті, в) володіння такими чеснотами, як мудрість, справедливість, помірність і красномовність. Крім того, політичний діяч по­винен бути обізнаним у вченнях про державу й «володіти основами права, без знання яких ніхто не може бути справедливим».

До обов’язків ідеального громадянина відноситься слідування таким чеснотам, як пізнання істини, справедливість, велич духу і благопристойність. Він повинен виконувати приписи законів, не чинити нікому зла, не зазіхати на чужу власність, проявляти громадську і політичну активність.

Самостійне і значне місце в спадщині Цицерона займає вчення про право. В основі вчення лежать такі поняття як істинний закон, природа, справедливість, розум. Фундаментальним, вихідним положенням даного вчення є поділ права на природне (істинний закон, що відповідає природі) і позитивне (положення, встановлені людьми).

Цицерон виходив з того, що джерелом права є не писані закони, створені людьми, а універсальні закони природи. Останні випливають з раціонально-соціальної сутності людини, яка уподібнює її Богові. «Адже з істот усіх видів ... одна тільки людина здатна думати і міркувати, чого вся решта позбавлені. ...А оскільки краще за розум немає нічого, то перший зв'язок між людиною і божеством - у розумі. .Отже, людині і божеству притаманна одна й та ж чеснота, якої позбавлені вся решта істот. Чеснота ця є нічим іншим, як природою, що досягла досконалості й доведена до свого найвищого ступеня. Тим, кому природа дарувала розум, вона дарувала й здо­ровий глузд. Звідси випливає, що вона їм дарувала і закон, який є здоровим глуздом. Тому якщо вона дарувала їм закон, то дарувала й право. Отже, пра­во виникло з природи».

Природне право (вищий, істинний закон) виникло «раніше, ніж який би те не був писаний закон, вірніше, раніше, ніж яка-небудь держава взагалі була заснована». За Цицероном «істинний закон - це розумне положення, що відповідає природі, що поширюється на всіх людей, постійне, вічне, котре призиває до виконання обов'язку, наказуючи; відвертає від злочину, заборо­няючи... Пропонувати повне або часткове скасування такого закону - блюзнірство; скільки-небудь обмежувати його дію не дозволено; скасувати його повністю неможливо, і ми ні постановою сенату, ні постановою народу звільнитися від цього закону не можемо».

Основою права є справедливість і схильність любити інших людей. «Перша вимога справедливості, - відзначає Цицерон, - полягає в тому, щоб ніхто нікому не шкодив, якщо тільки не буде спровокований на це несправедливістю, а потім, щоб всі користувалися загальною власністю як загальною, а приватною - як власною».

Отже, право встановлюється природою, а не людськими рішеннями й постановами. Людські встановлення (політичні установи, писані закони й т.д.) повинні відповідали справедливості й праву, тому що останні не зале­жать від думки й розсуду людей. Закон, установлюваний людьми, не може порушити порядок у природі й створювати право з безправ'я або благо зі зла, чесне з ганебного. Відповідність або невідповідність людських законів (пози­тивного права) природі (і природному праву) виступає як критерій і мірило їхньої справедливості або несправедливості.

Цицерон поділяв право також на приватне і публічне. Так зване право народів трактується ним частково як позитивне право різних народів і част­ково як природне право міжнародного спілкування (тобто як міжнародне природне право). Він формулює важливий принцип міжнародного права про необхідність дотримання зобов'язань, що накладаються міжнародними дого­ворами. Війна характеризується ним як змушений акт, припустимий лише у випадку безуспішності мирних переговорів. Як причина справедливої війни ним вказується необхідність захисту держави, а як мета - установлення миру. Несправедливою і нечестивою є всяка війна, що «не була оголошена». Цицерон виступав за гуманне поводження з полоненими й переможеними.

Вчення Цицерона про державу і право вплинуло на розвиток як римської, так і всієї європейської політичної та правової думки. Найбільшу увагу наступних мислителів привертали, зокрема, положення Цицерона про форми держави, про змішане правління, про державу як справу народу й пра­вопорядок, про природне право, про громадянина як суб'єкта права й держа­ви. Його судження з цього кола проблем зберігають свою актуальність і в су­часному світі.