§ 2. Римські стоїки

Для римського права і праворозуміння вчення стоїцизму було визна­чальним. Поступово воно стає офіційною доктриною римської державності, теоретичною базою практичної юриспруденції, інтерпретаційної діяльності юристів. Видатними представниками римського стоїцизму були Луцій Анней Сенека, Епіктет і Марк Аврелій Антонін^[2]. Продовжуючи традицію грець­ких стоїків, вони розвивали систему етичних поглядів на право та державу.^[3]

У вченні Сенеки^[4] про державу і право фундаментального значення на­бувають такі категорії як доля, розум, закони природи. Долю (або, що для нього те ж саме, божественний дух, природа, світове ціле) він вважав причи­ною всіх причин. Йдучи «своїм безповоротним шляхом», «закон долі здійснює своє право». Люди не мають сил змінити світових відносин, об’єктивних закономірностей, явищ природи і суспільства, частиною яких є їхні власні відносини, але можуть лише мужньо й непохитно слідувати їм. Цінність світу полягає в космічному розумі, а цінність людського життя - в розумі людини, який містить частку розуму Всесвіту. Тільки завдяки розуму людина може звільнитися від життєвих турбот і здобути «незмінність і впевненість міркувань», досягаючи бажаного спокою.

Розвиваючи космополітичні ідеї у вченні про державу, Сенека стверд­жував, що Всесвіт - це природна держава зі своїм природним правом, виз­нання чого - справа необхідна й розумна. Членами (громадянами) цієї всесвітньої держави (космополісу) за законом природи є всі люди, визнають вони це чи ні. Існуючі земні держави - частина космополісу. «Ми, - писав Сенека, - повинні уявити собі дві держави: одну - яка містить у собі богів і людей; у ній погляд наш не обмежений тим або іншим куточком землі, кор­дони нашої держави ми вимірюємо рухом сонця; іншу - це ту, до якої нас приписала випадковість. Ця друга може бути афінською або карфагенською або зв'язана ще з яким-небудь містом; вона стосується не всіх людей, а тільки однієї певної групи їх. Є люди, які водночас служать і великій, і малій державі, є такі, які служать тільки великій, і такі, які служать тільки малій». Етично ціннішою є «велика держава». Розумність і, отже, розуміння «закону долі» саме й полягають у тому, щоб визнати необхідність світових законів і керуватися ними.

Згідно вчення Сенеки добі цивілізації передував «золотий вік», за яко­го люди ще залишалися щасливими, чистими і незіпсованими. Але коли лю­дей охопило прагнення до приватного володіння речами, вони зробилися егоїстами, а вожді обернулися на тиранів. Закон, примус, держава виникають в силу людських пороків і як знаряддя їх приборкання. Саме зіпсованість людини приводить до того, що приватна власність виявляється цілком ко­рисною, а право, підтримуване примусом, стає вкрай необхідним. Звідси пра­во, влада, приватна власність в етичному аспекті стоять на другому місці, оскільки в досконалому суспільстві або за умов очищення людської натури вони не були б необхідними.

Найголовнішими чеснотами людини є чуйність і благородство. Як і Цицерон, Сенека вважав, що порядна людина має служити суспільству - це її обов’язок. Мудра й порядна людина служить Всесвіту й суспільству навіть тоді, коли не посідає політичної влади.

У природно-правовій концепції Сенеки праву природи підпорядковані всі людські встановлення, у тому числі держава й закони. Ключовими в да­ному правовому вченні є ідеї всезагального братерства, рівності та духовної свободи усіх людей незалежно від їх суспільного положення. Відстоюючи ідею духовної свободи Сенека вважав, що об'єктом рабства є лише тілесна частина людини. «Той, хто думає, що рабство поширюється на всю особистість, - писав він, - помиляється: її краща частина вільна від раб­ства». Не відкидаючи саме рабство як соціально-політичне явище й правовий інститут, Сенека заперечував його в етичному плані. Рівність всіх людей у духовному розумінні обумовлена їх однаковим божественним походженням. Люди - «рідні один одному», «члени єдиного тіла»: адже природа створила всіх людей з однієї й тої ж матерії й для тих самих цілей. Всі люди рівні й в тому смислі, що вони - «співтовариші по рабству», оскільки однаково пере­бувають під владою долі.

Сенека обстоював ідею - всі люди, як духовно вільні і рівні істоти, не­залежно від їхнього соціального походження чи майнового стану, повинні стати суб’єктами права. Лише в цьому випадку чинне в суспільстві право може відповідати справедливості.

Подібні ідеї розвивав й представник римської стоїчної думки Епіктет^[5]. Він виступив з різкою критикою багатства. Останнє, як і славу, соціальне становище відносив до несуттєвих речей. Наголошував на аморальності рабства. «Чого не бажаєш собі, не бажай і іншим, - повчав Епіктет, - тобі не подобається бути рабом - не обертай й інших у рабство». Пропагуючи свободу і рівність всіх людей, наказував покірно сприймати існуючі суспільні відносини, оскільки люди не можуть вплинути на існуючий світ. Основним в моральному самовдосконаленні людини є прагнення до до­бра, розсудливості, справедливості.

Марк Аврелій Антоній^[6] розвивав уявлення про державу як частину космополісу. «Бо хто міг би вказати на який-небудь інший загальний устрій, до якого був би причетний увесь рід людський? Звідси, із цього Граду, і ду­ховний початок у нас, і розумне, і закон». Держава має бути з «рівним для всіх законом, керована відповідно до рівності й рівноправності всіх, в якій найвище поважається свобода підданих». В основі такої держави - духовна спільність, спільний розум і дух цілого. Дух цілого обумовлює існування лю­дей один для іншого і вимагає служіння суспільству. Марк Аврелій вказував на моральні максими, яким прагнув слідувати сам і радив іншим. «Старайся зберегти в собі простоту, добропорядність, незіпсованість, серйозність, скромність, прихильність до справедливості, благочестя, доброзичливість, твердість в виконанні належної справи... Почитай богів і піклуйся про благо людей. Єдиний плід земного життя - благочестивий настрій і діяльність, погоджена з загальним благом». Щоб жити «блаженним і божественним» життям, необхідно гідно виконувати власні справи, «з любов’ю до людей», без «безрозсудства, лицемірства і невдоволення своєю долею».

Гуманістичні ідеї римських стоїків, їх концепція «законів космополісу», уявлення про природне право вплинули на окремі положення класичного римського права, надихнувши Ульпіана, Папініана, Гая, Модестина, Павла та багатьох інших римських юристів. Стоїчне вчення римлян стало певним «прологом» до християнства, яке почало сповідувати схожі моральні цінності в суто теологічному аспекті.