2.4.  Платіжні умови та джерела їх правового регулювання



Чинне законодавство України визнає за всіма суб’єктами зовніш­ньоекономічної діяльності право:
-   самостійно визначати форму розрахунків по зовнішньоекономіч­них операціях з-поміж тих, що не суперечать законам України та від­повідають міжнародним правилам;
-    безпосередньо брати і надавати комерційні кредити за рахунок власних коштів у діючій на території України валюті та в іноземній валюті як у межах, так і за межами України, самостійно приймати рі­шення у зазначених питаннях;
-  вільно обирати банківсько-кредитні установи, які будуть вести їх валютні рахунки та розрахунки з іноземними суб’єктами господарської діяльності, користуватись їх послугами, з додержанням при цьому ви­мог чинних законів України.
Згідно з ч. 2 ст. 1087 ЦК України розрахунки між юридичними осо­бами, а також розрахунки за участю фізичних осіб, пов язані зі здій­сненням ними підприємницької діяльності, провадяться в безготівковій формі. Розрахунки між цими особами можуть провадитися також го­тівкою, якщо інше не встановлено законом.
Загальні засади формування платіжно-розрахункових відносин та порядок здійснення безготівкових розрахунків, у тому числі за госпо­дарськими договорами регулюються ЦК України, законами України «Про банки і банківську діяльність»1 від 7 грудня 2000 р.; «Про Націо­нальний банк України»2 від 20 травня 1999 р.; «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні»7' від 5 квітня 2001 р.; «Про порядок здій­снення розрахунків в іноземній валюті»* від 23 вересня 1994 р.; «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом»* від 28 листопада 2002 р., іншими законодавчими актами, та цілою низкою банківських правил, серед яких: Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій6, затверджене постановою Правління НБУ від 17 липня 2001 р. № 275; Інструкція проміжбанків- ський переказ коштів в Україні в національній валюті1, затверджена постановою Правління НБУ від 16 серпня 2006 р. № 320; Положення про відкриття та функціонування кореспондентських рахунків банків- резидентів та нерезидентів в іноземній валюті та кореспондентських рахунків банків-нерезидентіву гривнях*, затверджене постановою Прав­ління НБУ від 26 березня 1998 р. № 118; Інструкція про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті3, затверджена постановою Правління НБУ від 21 січня 2004 р. № 22; Інструкція про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземній валютах1, затверджена постановою Правління НБУ від 12 листопада 2003 р. № 492; Положення про порядок здійснення безготівкових роз­рахунків у національній грошовій одиниці України в особливий період2, затверджене постановою Правління НБУ від 23 грудня 2003 р. № 577; Положення про порядок здійснення операцій з чеками в іноземній ва­люті па території України*, затверджене постановою Правління НБУ від 29 грудня 2000 р. № 520; Положення про порядок емісії платіжних карток і здійснення операцій з їх застосуванням*, затверджене поста­новою Правління НБУ від 19 квітня 2005 р. № 137; Постанова Прав­ління НБУ «Про переказування коштів у національній та іноземній валюті на користь нерезидентів за деякими операціями»5 від ЗО груд­ня 2003 р. № 597; Інструкція про переміщення валюти України, іно­земної валюти, банківських металів, платіжних документів, інших банківських документів і платіжних карток через митний кордон України6, затверджена постановою Правління НБУ від 12 липня 2000 р. № 283; Правила використання готівкової іноземної валюти на тери­торії України1, затверджені постановою Правління НБУ від 30 травня 2007 р. № 200 та ін.
Однією з найяскравіших особливостей регулювання сфери міжна­родних комерційних розрахунків є використання неофіційних кодифі- кацій Міжнародної Торговельної палати: Уніфікованих правил та зви­чаїв для документарних акредитивів 1993 р,, Уніфікованих правил по інкасо 1995 р., Уніфікованих правил для гарантій за першою вимогою 1992 р. та ін.
Суб’єктами розрахункових відносин у сфері господарювання є учас­ники господарських договорів та фінансові установи як члени платіж­ної системи. У банківській сфері України функціонують внутрішньо- банківські, внутрішньодержавні та міжнародні платіжні системи, без яких уже неможливо уявити сучасний комерційний оборот.
Внутрішньобанківською платіжною, системою є платіжна система банку, яка забезпечує найбільш сприятливі умови проведення переказу коштів між його філіями.
Внутрішньодержавною платіжною системою є платіжна система, в якій платіжна організація1 є резидентом та здійснює свою діяльність і забезпечує проведення переказу коштів виключно в межах України.
Міжнародною платіжною системою є платіжна система, в якій платіжна організація може бути як резидентом, так і нерезидентом і яка здійснює свою діяльність на території двох і більше країн та забезпечує проведення переказу коштів у межах цієї платіжної системи, у тому числі з однієї країни в іншу.
Банківське співробітництво в межах внутрішньодержавних та між­народних платіжних систем, засноване на встановленні між банками кореспондентських відносин, які оформлюються міжбанківськими угодами: у межах внутрішньодержавних платіжних систем — догово­рами про відкриття кореспондентських рахунків, міжнародних платіж­них системах — договорами про членство у міжнародних платіжних системах.
Постановою Правління НБУ від 25 вересня 2007 р. № 348 затвер­джено Положення про порядок реєстрації договорів про членство або про участь у міжнародних платіжних системах та узгодження правил систем переказу коштів, створених банками-резидентами. Вимоги Положення поширюються на установи України, які уклали договори про участь у міжнародних платіжних системах. Положення визначає порядок реєстрації НБУ договорів про членство або про участь у між­народних платіжних системах, укладених банками, небанківськими фінансовими установами, які мають ліцензію спеціального уповнова­женого органу виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг на здійснення переказу коштів, національним оператором по­штового зв’язку, платіжними організаціями внутрішньодержавних платіжних систем та іншими організаціями, засновниками (учасниками) яких є банки, а також небанківські фінансові установи, з платіжними організаціями міжнародних платіжних систем — нерезидентами або уповноваженими ними установами-нерезидентами.
НБУ приймає до реєстрації договори про участь у міжнародних платіжних системах, документи яких відповідають вимогам законодав­ства України. Такими системами є: «Юнистрим», СОІЧТАСТ, \У'е8Іет Ііпіоп, МопеуОгат, МІООМ, «Анелик», «Живьіе деньги», «Бьістрая почта», Ішегехргеаз, УГСО, «Страна Зкспрссс», Ехрге58 Мопеу, Тгауеіех
1 Платіжною організацією є юридична особа, яка с власником або одержала право на використання товарного та інших знаків, що ідентифікують належність платіжних карток та інших платіжних інструментів до платіжної системи, і яка ви­значає правила роботи платіжної системи, що узгоджуються з НБУ.
Мопеу ТгапзГег, «Международньїе Денежньїе Переводи ЛИДЕР», ВІЛ2КО, МСЖЕУ ЕХСНАМОЕ, У.8. Мопеу Ехргезз, «АЛЛЮР», «Разіег». Надання установам України послуг інших міжнародних систем переказу коштів, створених нерезидентами України, або надання послуг вищезазначених систем без отримання реєстраційного свідоцтва На­ціонального банку України не відповідає законодавству України.
Підставою для переказування уповноваженими банками та іншими фінансовими установами коштів у національній та іноземній валюті на рахунок нерезидентів за дорученням резидентів — суб’єктів підпри­ємницької діяльності, або на рахунок резидентів за дорученням нере­зидентів — іноземних суб’єктів господарювання є зовнішньоекономіч­ний договір, укладений між суб’єктом господарювання України та іноземним суб’єктом господарювання, та документи, які свідчать про фактично надані послуги, виконані роботи чи переданий товар.
До умов, які обов’язково повинні бути передбачені у зовнішньоеко­номічному договорі (контракті), віднесено умови платежу, які визна­чають валюту платежу, спосіб, порядок та строки фінансових розрахун­ків та гарантії виконання сторонами взаємних платіжних зобов’язань.
Під час здійснення безготівкових розрахунків у сфері зовнішньо­економічної діяльності допускаються розрахунки із застосуванням платіжних доручень, акредитивів, розрахункових чеків (чеків), розра­хунки за інкасо, а також інші розрахунки, передбачені чинним законо­давством, банківськими правилами та звичаями ділового обороту.
Указом Президента України «Про заходи щодо впорядкування роз­рахунків за договорами, що укладають суб 'єкти підприємницької ді­яльності України»1 від 4 жовтня 1994 р. встановлено, що розрахунки за зовнішньоекономічними договорами (контрактами), укладеними суб’єктами підприємницької діяльності України всіх форм власності, предметом яких є товари (роботи, послуги), здійснюються відповідно до Уніфікованих правил та звичаїв для документарних акредитивів МТП та Уніфікованих правил по інкасо МТП.
Інкасо — одержання банком грошей за дорученням клієнта й зара­хування цих грошей на його банківський рахунок на підставі розрахун­кових документів. При інкасовій формі розрахунків банк за дорученням експортера отримує платіж від імпортера за поставлені товари (вико­нані роботи, надані послуги). Інкасо є однією з форм розрахунків у кре­дит — з відстрочкою платежу, коли оплата відбувається через відповід­ний період після постачання товарів (виконання робіт, надання послуг).
Усі документи, відіслані на інкасо, мають супроводжуватись інкасовим дорученням, що містить повні й точні інструкції. Банкам дозволяється діяти тільки відповідно до інструкцій, що є в такому інкасовому до­рученні, та відповідно до Уніфікованих правил по інкасо (Публікація МТП № 522, набрали сили 1 січня 1996 р.).
Сторонами інкасової операції є: 1) довіритель — клієнт, який до­ручає операцію з інкасування своєму банку; 2) банк-ремітент — банк, якому доручено довірителем проведення операції з інкасації; 3) інкасу­ючий банк — банк, що бере участь в операції з інкасування; 4) платник (особа, якій має бути зроблене подання згідно з інкасованим доручен­ням).
Загальна схема міжнародних фінансових розрахунків по інкасо:
-     направлення продавцем товару (після відвантаження товару) об­слуговуючому його банку (банку-ремітенту) інкасового доручення про отримання платежу від покупця, а також необхідні фінансові та комер­ційні документи, що свідчать про виконання ним своїх договірних обов’язків. Під «фінансовими документами» слід розуміти пєреказні векселі, прості векселі, чеки, платіжні розписки або інші документи, використовувані для одержання платежу грошима, під «комерційними документами» — рахунки, відвантажувальні документи, документи про право власності, або подібні документи, які не є фінансовими докумен­тами. Банк-ремітент, який одержав інкасове доручення, має право за­лучати для його виконання інший банк (виконуючий банк);
-    відсилка банком-ремітентом (або іншим виконуючим банком) до­кументів та належним чином оформленого інкасового доручення інка­суючому банку, що розташований у країні платника;
-     сповіщення інкасуючим банком покупця про інкасове доручення та отримання від нього у повному обсязі платежу за поставлений товар (часткові платежі можуть бути прийняті у випадках, якщо це встанов­лено банківськими правилами, або за наявності в інкасовому доручен­ні спеціального дозволу), після чого видача покупцю документів, отри­маних від банку-ремінтента;
-   передача одержаної (інкасованої) суми виконуючим банком у роз­порядження банку-ремітенту;
-   зарахування інкасованої суми банком-ремітентом на рахунок клі­єнта (продавця товару). Виконуючий банк має право відрахувати з ін­касованих сум належні йому плату та відшкодування витрат та (або) видатків.
Якщо виконуючим банком не був отриманий платіж від покупця, він повинен негайно повідомити банк-ремітент про причини неплатежу. Банк-ремітент має негайно повідомити про це клієнта, запитавши у нього вказівки щодо подальших дій.
Уніфіковані правила по інкасо вирізняють «чисте інкасо» (інкасо фінансових документів, не супроводжених комерційними документами) та «документарне інкасо» (інкасо фінансових документів, що супрово­джуються комерційними документами; комерційних документів, які не супроводжуються фінансовими документами).
Акредитив являє собою доручення однієї кредитної установи іншій провести за рахунок, як правило, спеціально заброньованих для цього коштів оплату товарно-транспортних документів за відвантажені товари чи надані послуги. При акредитивній формі міжнародних розрахунків роль безпосереднього платника бере на себе уповноважений банк, що створює для експортера додаткові гарантії отримання платежу за зовніш­ньоекономічним договором. Акредитив за своєю природою є угодою, відокремленою від договору купівлі-продажу або іншого контракту, на якому він може базуватися, і банки жодною мірою не пов’язані й не зобов’язані займатися такими торговельними контрактами, навіть якщо в акредитиві є яке-небудь посилання на такий контракт.
Сторонами операції зі здійснення акредитива є: 1) імпортер (нака- зодавець), який звергається до банку з проханням про відкриття акре­дитива; 2) банк-емітент (банк, який відкриває акредитив); 3) авізуючий банк, якому доручається сповістити експортера про відкриття на його користь акредитива, передати йому умови акредитива та виплатити гроші бенефіціару; 4) бенефіціар — експортер, на користь якого від­крито акредитив.
Загальна схема міжнародних фінансових розрахунків за акреди­тивом:
-      подання імпортером (у терміни, узгоджені з експортером) своєму банку доручення про відкриття акредитива. Сповіщення банком імпор­тера про відкриття акредитива особливим листом, який отримав на­зву — «нотиса», що означає прийняття банком на себе обов’язку перед імпортером забезпечити виконання акредитива;
-      направлення банком, який відкрив акредитив, відповідного листа («авізо») банку-бенефіціару (або іншому банку-посереднику для по­дальшого встановлення акредитивних відносин з банком бенефіціара), та одночасне направлення йому грошової суми по виконанню акреди­тива й надання доручення щодо передачі відповідного сповіщення бе- нефіціару. Направлення авізо виконуючому банку призводить до наді­лення такого банку повноваженнями щодо сплати отриманої суми бе- нефіціару та повідомлення умов, за яких виконуючий (авізуючий) банк має право реалізувати дані повноваження;
-      направлення виконуючим банком бенефіціару авізо, яким остан­ній сповіщується про відкриття на його користь акредитива, про спосіб виконання акредитива, про умови, на яких виконуючий (авізуючий) банк уповноважений банком-емітентом здійснити виконання акредити­ва. Після отримання авізо про відкритий на його користь акредитив експортер набуває статусу бенефіціара та права вимоги виконання акредитива на узгоджених у ньому умовах;
-      здійснення експортером відвантаження товарів (виконання робіт, надання послуг) та оформлення необхідних для отримання платежу документів. Надання експортером (бенефіціаром) до виконуючого бан­ку товаророзпорядчих та інших зазначених в акредитиві документів. Перевірка виконуючим банком отриманих від експортера (бенефіціара) документів на предмет їх відповідності умовам акредитива та здійснен­ня платежу експортеру (бенефіціару);
-     пересилка документів та вимоги про відшкодування платежу банку-емітенту;
-         перевірка банком-емітентом правильності оформлення докумен­тів, відшкодування виконуючому банку суми валютного платежу та передача імпортеру отриманих від виконуючого банку документів, які дають право отримати товар.
Стаття 6 Уніфікованих правил та звичаїв для документарних акре­дитивів виокремлює такі види акредитивів:
1)   відкличний (такий акредитив може бути змінений або анульова­ний банком-емітентом у будь-який момент без попереднього повідом­лення бенефіціара);
2)  безвідкличний (такий акредитив може бути анульований або його умови можуть бути змінені лише за згодою на це одержувача коштів).
У акредитиві має чітко визначатися: є він відкличним чи безвід­кличним. За відсутності такої вказівки акредитив вважатиметься без­відкличним.
За додаткових зобов’язань іншого банку за акредитивом виокрем­люють підтверджений та пепідтверджепий акредитив. За можливістю використання акредитива іншими бенефіціарами (безпосередніми по­стачальниками товару) вирізняють переводиі та непереводні акредити­ви. За наявністю валютного покриття вирізняють покритий та непо­критий акредитив. При відкритті покритого акредитива бронюються кошти платника на окремому рахунку в банку-емітенті або виконуючо­му банку. У разі відкриття непокритого акредитива банк-емітент гаран­тує оплату за акредитивом за тимчасової відсутності коштів на рахунку платника за рахунок банківського кредиту.
Акредитив закривається у разі: 1) спливу строку дії акредитива;
2)   відмови одержувача коштів від використання акредитива до спливу строку його дії, якщо це передбачено умовами акредитива; 3) повного або часткового відкликання акредитива платником, якщо таке відкли­кання передбачене умовами акредитива. Про закриття акредитива ви­конуючий банк повідомляє банк-емітент.
У міжнародних комерційних розрахунках набула широкого вико­ристання також вексельна форма розрахунків, яка дає імпортеру (по­купцю) можливість здійснити оплату своїх закупок з відстрочкою платежу.
Створенню єдиного вексельного закону було присвячено Гаагську міжнародну конференцію, що проходила ще на початку XX ст., на якій було розроблено Конвенції стосовно уніфікації права, що стосується переказних та простих векселів (конвенції було підписано представни­ками 29 країн, однак вони так і не набули чинності).
Вдалі кроки в напрямі уніфікації вексельного права були зроблені у 1930 р., коли на Женевській конференції країни-учасниці підписали: Конвенцію, якою запроваджено Уніфікований Закон про переказні век­селі та прості векселі (Закон України «Про приєднання України до Женевської конвенції, якою запроваджено Уніфікований Закон про переказні векселі та прості векселі»[10] від 6 липня 1999 р.); Конвенцію про вирішення деяких колізій законів про переводний та простий век­селі (Закон України «Про приєднання України до Конвенції про вирі­шення деяких колізій законів про переводний та простий векселі» від 6  липня 1999 р[11].; Конвенцію про гербовий збір відносно переводного та простого векселів (Закон України «Про приєднання України до Конвен­ції про гербовий збір відносно переводного та простого векселів»[12] від 6 липня 1999 р.).
Женевські вексельні конвенції 1930 р. набули чинності для України 6 січня 2000 р. Однак до моменту приєднання України до них постано­вою Верховної Ради України від 17 червня 1992 р. «Про застосування векселів в господарському обороті України»' було запроваджено век­сельний обіг з використанням простого і переказного векселів. У цей період в Україні прийнято цілу низку підзаконних нормативно-правових актів, спрямованих на впорядкування вексельної форми розрахунків, серед яких Указ Президента України «Про випуск та обіг векселів для покриття взаємної заборгованості суб'єктів підприємницької діяльності»[13] від 14 вересня 1994 р.; Порядок видачі, обліку і погашення векселів, виданих під час ввезення в Україну майна як внеску іноземного інвестора до статутного фонду підприємства з іноземними інвести­ціями, а також за договорами (контрактами) про спільну інвестицій­ну діяльність, та сплати ввізного мита уразі відчуження цього майна[14], затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 7 серпня 1996 р. № 937 тощо. Однак тільки після приєднання України до Женев­ських вексельних конвенцій, на їх основі було прийнято Закон України «Про обіг векселів в Україні»[15] від 5 квітня 2001 р.
Простий вексель — здійснене у письмовій формі та нічим не зу­мовлене зобов'язання векселедавця (боржника) сплатити визначену грошову суму у певний термін та у визначеному місці векселедержате- лю або за його наказом.
Простий вексель містить:
1)  назву «простий вексель», яка включена в текст документа і ви­словлена тією мовою, якою цей документ складений;
2)  безумовне зобов'язання сплатити визначену суму грошей;
3)  зазначення строку платежу;
4)  зазначення місця, в якому повинен бути здійснений платіж;
5) найменування особи, якій або за наказом якої має бути здійснений платіж;
6)  зазначення дати і місця видачі простого векселя;
7)  підпис особи, яка видає документ (векселедавець).
Документ, у якому відсутній будь-який із зазначених реквізитів, не має сили простого векселя, за винятком випадків, коли у простому век­селі: 1) не зазначено строк платежу (останній вважається таким, що під­лягає оплаті за пред'явленням); 2) відсутнє місце, де видано документ (простий вексель, у якому не вказано місце його видачі, вважається ви­даним у місці, зазначеному поряд із найменуванням векселя
Простий вексель видається експортеру після підписання зовніш­ньоекономічного договору (контракту) та оформлює зобов’язання ім­портера виплатити певну суму експортеру (що означає отримання останнім комерційного кредиту під вексель імпортера).
Переказний вексель (тратта) — письмовий документ, що містить безумовний наказ векселедавця платнику стосовно сплати визначеної грошової суми у певний термін та у певному місці векселедержателю (отримувачу) або за його наказом. Особа, яка видає переказний вексель, дістала назву трасант; особа, на ім'я якої видано переказний вексель, та яка повинна здійснити його оплату, — трасат; особа, яка повинна отримати оплату за векселем, —ремітент.
Переказний вексель повинен містити:
1)  назву «переказний вексель», яка включена до тексту документа і висловлена тією мовою, якою цей документ складений;
2)  безумовний наказ сплатити визначену суму грошей;
3)  найменування особи, яка повинна платити (трасат);
4)  зазначення строку платежу;
5)  зазначення місця, в якому повинен бути здійснений платіж;
6)  найменування особи, якій або за наказом якої повинен бути здій­снений платіж;
7)  зазначення дати і місця видачі векселя;
8)  підпис особи, яка видає вексель (трасант).
Документ, у якому відсутній будь-який з наведених реквізитів, не має сили переказного векселя, за винятком випадків, коли переказний вексель не визначає: строк платежу (він вважається таким, що підлягає оплаті за пред’явленням); місце платежу (місце, позначене поруч із найменуванням трасата, вважається місцем платежу і разом з тим міс­цем проживання трасата; місце складання векселя (вексель вважається складеним у місці, позначеному поруч із найменуванням трасанта).
Перша відмінність між простим та переказним векселем полягає у тому, що простий вексель оформлюється та підписується особою, яка дає обіцянку виконати платіж, та відправляється одержувачу платежу, а переказний вексель оформлюється та підписується особою, яка зобов’язує платника здійснити платіж одержувачу платежу, та надаєть­ся особі, яка має здійснити платіж (оплатити вексель).
Друга відмінність між простим та переказним векселем полягає у тому, що будь-який переказний вексель, навіть виданий без прямого застереження про наказ, може бути переданий шляхом індосаменту. Індосамент повинен бути написаний на переказному векселі або на приєднаному до нього аркуші (алонжі). Індосамент може бути іменним (містити точну вказівку особи, на користь якої індосується вексель) та бланковим (містити тільки один підпис індосанта та напис — «на пред'явника»).
Відповідно до Конвенції про врегулювання деяких колізій законів про переказні векселі та прості векселі здатність особи бути зобов 'язаною за переказним або простим векселем визначається її національним за­коном. Якщо в цьому національному законі є посилання на закон іншої країни, то застосовується цей останній закон. Особа, яка відповідно до свого національного закону не здатна нести обов'язки, все ж таки несе відповідальність за свій підпис у межах будь-якої території, де відповід­но до її чинного закону вона б мала належну здатність.
На території України зобов'язуватися та набувати права за пере- казними і простими векселями можуть юридичні та фізичні особи. Органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, а також установи та організації, які фінансуються за рахунок бюджетних коштів, зобов'язуються та набувають права за переказними і простими вексе­лями лише у випадках і в порядку, визначених Кабінетом Міністрів України.
Видавати переказні і прості векселі можна лише для оформлення грошового боргу за фактично поставлені товари, виконані роботи, надані послуги. Умова щодо проведення розрахунків із застосуванням векселів обов'язково відображається у відповідному договорі, який укладається в письмовій формі.
Відповідно до Конвенції «Про врегулювання деяких колізій законів про переказні векселі та прості векселі» форма будь-якого зобов язання, яке виникає із переказного або простого векселя, підпорядковується законам місця підписання вексельного зобов'язання. Однак якщо зобов'язання, взяті за переказним або простим векселем, не є дійсними згідно із законами місця підписання вексельного зобов'язання, але від­повідають законам місця прийняття наступного зобов'язання, то та обставина, що у попередніх зобов'язаннях не додержано форми, не робить недійсним наступне зобов'язання.
Форма та порядок виготовлення векселів (переказних і простих), місцем підписання (та/або місцем прийняття) яких є Україна, затвер­джуються Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку за погодженням з Національним банком України з урахуванням норм Уніфікованого закону і не можуть бути переведені у бездокументарну форму (знерухомлені).
Вексель підписується:
-    від імені юридичних осіб — власноручно керівником та головним бухгалтером (якщо така посада передбачена штатним розписом юри­дичної особи) чи уповноваженими ними особами. Підписи скріплю­ються печаткою;
-    від імені фізичних осіб — власноручно зазначеною фізичною осо­бою або уповноваженою нею особою, із зазначенням індивідуального ідентифікаційного номера з Державного реєстру фізичних осіб — плат­ників податків та інших обов’язкових платежів, наданого органом дер­жавної податкової служби (крім випадків відсутності індивідуального ідентифікаційного номера в осіб, які через свої релігійні або інші пере­конання відмовилися від прийняття індивідуального ідентифікаційного номера та офіційно повідомили про це відповідні державні органи), та паспортних даних векселедавця-трасанта (серія та номер паспорта, на­йменування органу, що видав паспорт, та дата його видачі, місце про­живання). Підпис скріплюється печаткою (у разі її наявності).
Для проведення розрахунків за зовнішньоекономічними договора­ми (контрактами) резиденти України можуть видавати як переказні, так і прості векселі в іноземній або національній валюті. Умови проведен­ня розрахунків між резидентом та нерезидентом із застосуванням век­селів обов’язково відображаються у відповідному зовнішньоекономіч­ному договорі (контракті).
Векселедавець (резидент) зобов’язаний вести реєстр виданих век­селів відповідно до Порядку ведення реєстру виданих векселів Л, затвер­дженого рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 3 липня 2003 р. № 296.
Вексель може бути виданий із таким строком платежу:
-    за пред’явленням;
-   у визначений строк від пред’явлення;
-    у визначений строк від дати складання;
-    на визначену дату
Відповідно до Уніфікованого закону про переказні векселі та прості векселі, Закону України «Про обіг векселів в Україні», інших законів і нормативно-правових актів, що регулюють вексельний обіг, було розроб­лене Положення про розрахункові палати для пред 'явлення векселів до платежу1, затверджене постановою Правління НБУ від 25 вересня 2001 р. № 403. Розрахунковою палатою для пред’явлення векселів до платежу  є будь-яка установа банку, в якій відкритий поточний рахунок платника за векселем. Розрахунковою палатою для пред'явлення векселя до платежу, платник за яким — установа банку, є територіальне управління НБУ, в яко­му відкритий кореспондентський рахунок цієї установи банку.
Загальна схема фінансових розрахунків за векселем:
-    пред'явлення векселедержателем до розрахункової палати в строк платежу за векселем відповідної заяви, оригіналу векселя; копії лицьо­вого та зворотного боків векселя (яка має відтворювати всі написи і під­писи, що вчинені на векселі, разом з алонжем — у разі його наявності);
-    прийняття розрахунковою палатою пред'явленого векселя шляхом виконання спеціального напису «вексель пред'явлений», та складення у двох примірниках акта про пред'явлення векселя до платежу в роз­рахункову палату (один примірник такого акта надається векселедер- жателю). Розрахункова палата приймає до платежу векселі, за якими настав строк платежу і щодо яких додержаний термін, установлений для пред'явлення векселів до платежу;
-    надсилання розрахунковою палатою (не пізніше наступного робо­чого дня після одержання від векселедержателя заяви) платнику письмо­вого повідомлення про надходження заяви від векселедержателя.
Платник за векселем, який отримав повідомлення від розрахункової палати про намір векселедержателя пред'явити вексель у розрахункову палату, може:
забезпечити оплату векселя в строк платежу через розрахункову палату;
подати до розрахункової палати письмове повідомлення про від­мову оплатити вексель. Відмова у платежі повинна бути підтверджена протестом у неплатежі, форма і строки здійснення якого визначаються законом країни, де він здійснюється.
-    Забезпечення платником (векселедавцем) оплати векселя через розрахункову палату одним з таких способів:
а) шляхом переказу коштів зі свого поточного рахунка на користь векселедержателя за банківськими реквізитами, повідомленими вексе- ледержателем;
б) шляхом бронювання коштів на спеціальному рахунку, відкритому у розрахунковій палаті, з наданням їй повноважень на оплату за рахунок цих коштів векселя при його пред'явленні векселедержателем;
в) за рахунок кредиту, одержаного від розрахункової палати;
г) шляхом внесення готівки у касу розрахункової палати для її по­дальшого зарахування на рахунок векселедержателя.
-    Перерахування розрахунковою палатою коштів в оплату векселя на користь векселедержателя (здійснюється тільки в безготівковій формі).
-     Повернення розрахунковою палатою оплаченого у повній сумі векселя платнику за ним або його представнику під розпис або за до­помогою засобів зв'язку (поштою цінним листом). У разі часткової оплати векселя і повернення векселя векселедержателю розрахункова палата вимагає надання розписки про частковий платіж і здійснення відповідної відмітки про це на векселі.
Нарешті, велика група країн має уніфіковане законодавство щодо чекової форми розрахунків (Женевська чекова конвенція 1931 р. та Одноманітний чековий закон, який додається до неї). Україна не є учас­ницею чекової Конвенції.
Чек — паперовий розрахунковий документ установленої форми, що містить нічим не обумовлене письмове розпорядження чекодавця платнику про сгтату чекодержателю зазначеної в ньому суми коштів протягом установленого строку.
Чекодавець — юридична або фізична особа, яка видає іншій особі чек. При розрахунках за зовнішньоекономічними договорами чекодав­цем може бути тільки нерезидент. Емітентом чеків є іноземний банк, іноземна компанія, що здійснюють випуск (емісію) чеків. На території України розрахунки між резидентами за допомогою чеків в іноземній валюті забороняються.
Чекодержатель (отримувач, власник) — будь-яка фізична або юри­дична особа, яка має право отримати кошти за чеком.
Відповідно до ст. 1 Одноманітного закону про чеки, останній пови­нен містити: 1) найменування «чек», що включене в самий текст до­кумента тією мовою, якою цей документ складено; 2) просту та нічим не обумовлену пропозицію сплатити визначену суму; 3) найменування того, хто повинен сплачувати (платника); 4) зазначення місця, в якому має бути здійснений платіж; 5) указівка дати і місця складення чека;6)   підпис того, хто видає чек (чекодавця).
У разі відсутності цих реквізитів чек вважається недійсним, поверта­ється чекодержателю та не приймається банком (установою) на інкасо.
У міжнародному обороті набули поширення два види чеків: дорож­ній та іменний.
Дорожній чек — паперовий розрахунковий документ, що виражений в іноземній валюті та використовується як засіб міжнародних розрахун­ків неторговельного характеру і є грошовим зобов'язанням чекодавця виплатити зазначену в чеку суму чекодержателю (власнику), підпис якого проставляється в зазначеному місці під час продажу.
Іменний чек — паперовий розрахунковий документ, що виражений в іноземній валюті, тобто є письмовим розпорядженням юридичної особи або фізичної особи, яка виписала чек (чекодавця), платнику про виплату певної суми коштів чекодержателю, зазначеному в чеку, або іншій особі за нотаріально посвідченою довіреністю за рахунок нада­ного платнику грошового покриття. Іменні чеки виписуються на певну особу та не підлягають передаванню, за винятком випадків, що перед­убачені чинним законодавством України. Термін дії іменного чека зазна­чено на чеку. Якщо такий запис відсутній, то термін дії чека становить місяців з дня його видачі.
Чеки на пред’явника банком (установою) не приймаються. Постановою Правління НБУ від 29 грудня 2000 р. № 520 затверджене Положення про порядок здійснення операцій з чеками в іноземній валюті на території України» , яке встановлює єдині правила та порядок здійснення уповноваженими банками та уповноваженими фінансовими установами операцій з чеками в іноземній валюті на території України,які емітовані за кордоном і пред явлені до сплати на території України.
Використання чеків в іноземній валюті при розрахунках за зовніш­ньоекономічними операціями суб’єктів зовнішньоекономічної діяль­ності України дозволяється за таких умов:
-                якщо у зовнішньоекономічному договорі зазначено, що чек ви­писується нерезидентом на резидента, які є сторонами договору;
-                якщо чек виписаний нерезидентом для сплати за товар або для використання його як застави згідно з чинним законодавством України або гарантії забезпечення виконання зобов’язань перед резидентом;
-                  якщо емітентом чека є банк-нерезидент, міжнародна організація, корпорація, страхова компанія, що мають міжнародний довгостроковий кредитний рейтинг, підтверджений у бюлетені провідних рейтингових агенцій світу (РіїсЬ, 8іапс1агс1&Роог’8, Моосіу’з, ТЬотзоп Вапк \УаісЬ), який на дату складання чека належить до групи «інвестиційний клас» ;
«Інвестиційний клас» (ІПУЄ§ИПЄПІ £гас!е) - група міжнародних довгострокових кредитних рейтингів, які свідчать про низьку ймовірність невиконання зобов’язань (дефолту) особи (боржника) або емітента цінних паперів, що їх мають. Вимоги цього пункту не поширюються на чеки, виписані нерезидентом на резидента, який є пред­ставником у справах інтелектуальної власності (патентним повіреним). Приймання чеків на інкасо від патентного повіреного дозволяється за умови пред’явлення до банку (установи) свідоцтва представника у справах інтелектуальної власності (па­тентного повіреного).
Чек має пред'являтися до банку (установи) України, назва якого зазначена в чеку. У разі відсутності такої відмітки чек приймається до сплати в будь-якому банку (установі). Банк (установа) на території України приймає від чекодержателя іменні чеки до сплати лише на ін­касо на підставі його заяви та чека з підписом чекодержателя на зво­ротному боці чека. Чек без підпису чекодержателя не приймається банком (установою) до сплати на інкасо. При відмові платника від сплати чека на ньому має ставитися відповідна позначка про це із значенням дати пред явлення чека до сплати, а також причин відмови. Факт відмови має засвідчуватися платником до закінчення строку спла­ти чека. Спори щодо несплати чека вирішуються між чекодавцем та чекодержателем у порядку, визначеному відповідним законодавством країни за місцезнаходженням платника.
Закон України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті»' від 23 вересня 1994 р. вимагає зарахування виручки резиден­тів у іноземній валюті на їх валютні рахунки в уповноважених банках у терміни виплати заборгованостей, зазначені в контрактах, але не піз­ніше 180 календарних днів з дати митного оформлення (виписки вивіз­ної вантажної митної декларації) продукції, що експортується, а в разі експорту робіт (послуг), прав інтелектуальної власності — з моменту підписання акта або іншого документа, що засвідчує виконання робіт, надання послуг, експорт прав інтелектуальної власності. Перевищення зазначеного терміну потребує індивідуальної ліцензії НБУ