Розділ 4. Суб’єкти господарського права: загальна характеристика; порядок утворення та державної реєстрації; майнова основа господарювання
Рейтинг пользователей: / 1
ХудшийЛучший 
Хозяйственное право - Господарське право: ч.1 (В.С. Мілаш)

 

 

Розділ 4. Суб’єкти господарського права: загальна характеристика; порядок утворення та державної реєстрації; майнова основа господарювання


4. 1. Поняття суб’єкта господарського права. Характер співвідношення понять «суб’єкт господарської діяльності», «суб’єкт підприємницької діяльності», «учасник господар­ських відносин»

4.2.  Загальна характеристика суб’єктів господарювання

4.3.  Поняття та види організаційно-правових форм суб’єкта господарської діяльності. Право на вибір організаційно- правової форми, його обмеження

4.4.  Порядок утворення та державної реєстрації суб’єктів господарювання. Обмеження на заснування суб’єкта господарської діяльності. Державна реєстрація припинення юридичної особи

4.5.  Припинення діяльності суб’єкта господарювання — юридичної особи

4.6.  Правовий режим майна суб’єкта господарювання. Оренда суб’єктами господарювання державного та комунального майна. Оцінка майна у господарській діяльності 

4.7. Поняття установчих документів господарської організації. Вимоги до установчих документів. Порядок внесення змін до установчих документів та їх державної реєстрації. Визнання установчих документів недійсними: правові підстави та наслідки

4.8.  Відокремлені підрозділи: поняття, види та порядок створення

4.9.  Правовий статус та державна реєстрація фізичної особи як суб’єкта підприємницької діяльності. Порядок припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця

4.10.  Поняття та призначення Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців

 


4. 1. Поняття суб’єкта господарського права. Характер співвідношення понять «суб’єкт господарської діяльності», «суб’єкт підприємницької діяльності», «учасник господарських відносин»


У теорії права виокремлюються дві основні ознаки поняття «суб’єкт права». По-перше, це учасники суспільних відносин, які можуть бути носіями суб’єктивних прав та обов’язків. Для цього вони повинні мати відповідні властивості, до яких належать: а) зовнішня відокремленість; б) персоніфікація (можливість функціонувати як єдина особа — персо­на); в) здатність виражати і здійснювати єдину волю. По-друге, суб’єкти права — це такі особи, які набули якості суб’єкта права через правові норми. Інакше кажучи, саме на підставі юридичних норм індивіди, організації та суспільні утворення є суб’єктами права. Особливий зміст, яким наділяють юридичні норми перелічених суб’єктів, полягає в тому, що особи мають здатність бути носіями юридичних прав та обов’язків у певній сфері суспільних відносин, яку охоплено регулювальним впливом тієї чи іншої галузі права.

У сучасній юридичній літературі, як і в наукових та навчальних виданнях радянської доби, здебільшого висловлюється думка про одно­значність категорій «суб’єкт права» ^ «учасник правовідносин» та пропонується задля уникнення термінологічної плутанини відмовити­ся від використання поняття «суб’єкт правовідносин»[1]. Однак є й інший погляд на характер співвідношення зазначених категорій: поняття учас­ника правовідносин є більш вузьким, ніж поняття суб’єкта права; воно дає змогу лише охарактеризувати відповідний аспект реального буття суб’єкта права, тобто його участь у конкретних суспільних правовідно- синах[2]. Інакше кажучи, суб’єкт права — це особа, яка має право- суб’єктність, тобто особа, яка потенційно здатна бути учасником право­відносин; суб’єкт правовідносин — це реальний учасник правових відносин. Поняття «суб’єкт права» слід розглядати як узагальнюваль- не поняття, що охоплює своїм змістом учасників усіх видів відносин, які включено до предмета правового впливу в цілому, а також до пред­мета конкретної галузі права. Поняття «суб’єкт права» та «суб’єкт правовідносин» не завжди збігаються, оскільки суб’єкт певної галузі права не завжди може бути учасником усіх галузевих правовідносин. Отже, характер співвідношення категорій «суб’єкт господарського права» і «учасник господарських відносин» можна визначити таким чином: кожен учасник будь-якого різновиду господарських правовідно­син є суб’єктом господарського права, однак, не кожен суб’єкт госпо­дарського права може бути учасником усіх без винятку господарських правовідносин (відносин, що складаються у сфері господарювання та зазнають впливу господарсько-правових засобів).

Згідно зі ст. 2 ГК України, учасниками відносин у сфері господарю­вання є суб’єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетен­цією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб’єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності. Крім того, структурний підрозділ є самостійним учасником відносин, які отримали назву внутрішньогосподарських. Такими, по-перше, є відно­сини, що складаються у процесі керівництва господарською діяльністю (їх учасниками є господарська організація в цілому та її структурні підрозділи); по-друге, відносини, що складаються у процесі здійснення господарської діяльності (їх учасниками є підрозділи господарської організації, які не підпорядковані один одному, але пов’язані структур­ною єдністю, єдністю технологічного процесу). Зазначені відносини тривалий час вивчалися лише в контексті економічної науки[3]. Одним із перших радянських учених, який наголосив на потребі визнання струк­турних підрозділів самостійними суб’єктами права, став В. В. Лаптєв.

Отже, категорія «суб’єкт господарського права» є узагальнюючою (підсумковою) та поглинає своїм змістом усіх можливих учасників від­носин у сфері господарювання.

Єднальною ланкою між конкретною особою, яка вступає у конкрет­ні правовідносини, і її правовим статусом, є правосуб’єктність, тобто сукупність встановлених законодавством і набутих у господарських правовідносинах прав та обов’язків у сфері господарювання.

У сучасній доктрині відсутній єдиний погляд на співвідношення цивільної і господарської (підприємницької) право- та дієздатності. Одні правники наполягають на існуванні єдиних цивільних право- та дієздатності як універсальних категорій; другі — в їх межах окремо виділяють спеціальну підприємницьку правоздатність, бізнес дієздат­ність (здатність займатися підприємницькою діяльністю)[4]; треті — роз­глядають правосуб’єктність як універсальну міжгалузеву категорію, яка серед різних галузей права має свою специфіку тощо. Але серед науков­ців, які вирізняють господарську (підприємницьку) правоздатність та дієздатність, немає єдності. Одні вчені ставлять спеціальний характер підприємницької правоздатності у залежність від моменту її набуття, яким є не народження, а досягнення відповідного віку, що встановлено законом[5]. Відповідно за умови державної реєстрації фізичної особи як підприємця відбувається реалізація спеціальної дієздатності[6], яку окре­мі науковці називають «бізнесовою» та вважають елементами загальної дієздатності. Другі представники сучасної наукової думки за підставу диференціювання господарської правоздатності на загальну і спеціаль­ну визнають механізм ліцензування, мотивуючи це правовою природою самих повноважень, які закріплено в ліцензії[7], та залежністю типу пра­воздатності від сфери дії заборон і загальних дозволів: «...у сфері дії локальних та загальних заборон правоздатність юридичних осіб може бути лише спеціальною; у сфері дії загальних дозволів правоздатність юридичної особи може бути тільки загальною»[8]. Треті — не тільки вбачають у ліцензуванні джерело спеціальної підприємницької право­здатності, а й додатково підкреслюють, що внаслідок отримання ліцен­зії відбувається розширення обсягу правоздатності суб’єкта господар­ської діяльності[9] (натомість їхні опоненти зараховують отримання лі­цензії до обмежень підприємницької діяльності[10]). Четверті переконані, що в усіх випадках, коли на підставі ліцензії в підприємця виникає право здійснювати вузьке коло відповідних різновидів діяльності за умови одночасного введення заборони займатися іншими різновидами підпри­ємництва, слід використовувати категорію «виключна правоздатність»[11]. Окремо в доктрині виділяється цільова правосуб’єктність, носіями якої названо непідприємницькі товариства й установи[12].

Фізичні та юридичні особи є учасниками широкого кола відносин, які охоплюються предметом правового регулювання тієї чи іншої галу­зі. Кожна із таких галузей права визначає свій різновид правосуб’єктності щодо означеного суб’єкта як учасника відносин, що охоплюються її правовим впливом (правосуб’єктність у цивільному процесі, у фінан­сових правовідносинах тощо).

Положення чинного ГК України встановлюють щодо суб’єктів господарювання спеціальну правосуб’єктність, яку розглядають як синонім терміна «господарська компетенція» (ч. 1 ст. 55, ч. 1 ст. 207 ГК України).

Закріплення в ГК Україні єдиного терміна «правосуб’єктність», зумовлено наявністю однакових умов для набуття господарської право- та дієздатності, та їх одночасною реалізацією, унаслідок чого вони утворю­ють єдиний інститут, до якого застосовується термін «правосуб’єктність». Правосуб’єктність поділяється на різновиди залежно від кола та змісту передбачених нею прав та обов’язків. Загальна правосуб’єктність — це здатність особи бути суб’єктом права взагалі. Питання про загальну правосуб’єктність у теорії права зводиться до того, чи визнає певний правопорядок конкретних осіб суб’єктами права. Поняття право­суб’єктності є міжгалузевим, тому в межах кожної галузі права воно набуває свого особливого змістового відтінку. Сьогодні наука цивіль­ного процесу оперує єдиним поняттям процесуальної правосуб’єктності, яка є різною для кожного учасника процесу; наука трудового права вбачає у трудовій праводієздатності єдину якість та ін.

Отже, галузева правосуб’єктність визначається як здатність особи бути учасником правовідносин тієї чи іншої галузі права. А спеціальна правосуб’єктність розглядається як здатність особи бути учасником тільки відповідного кола правовідносин у межах однієї галузі права. Це означає, якщо у межах однієї галузі права диференціюється загальний предмет правового впливу, і не всі суб’єкти цієї галузі права можуть бути учасниками усіх виокремлених видів правовідносин та (або) для вступу у кожний з таких різновидів правовідносин існують свої осо­бливості щодо набуття правосуб’єктності, тоді галузева правосуб’єктність розщеплюється на декілька видів, які і є спеціальними.

Господарська правосуб’єктність передбачає здатність особи бути учасником господарських правовідносин, що виникають у процесі без­посереднього здійснення господарської діяльності, у тому числі з при­воду встановлення організаційних зв’язків між елементами господар­ської інфраструктури. Господарська діяльність — це ініціативна само­стійна діяльність, яка може здійснюватися лише безпосередньо суб’єктом господарювання. Реалізовувати права та обов’язки у сфері господарювання можуть лише особи, що здатні їх мати. Господарська правосуб’єктність не може реалізуватися за допомогою дій інших осіб, адже однією із кваліфікаційних ознак господарської, зокрема підпри­ємницької, діяльності є самостійність її здійснення. Отже, господарська правосуб’єктність — це галузево-правова якість, володіючи якою суб’єкт права спроможний мати та реалізувати права й обов’язки, пов’язані з організацією та безпосереднім здійсненням господарської діяльності.

Господарська правосуб’єктність — це реальне, а не абстрактне по­няття, яке має не статичний, а динамічний характер. Це означає, що фізична особа на певному етапі може й не бути здатною до участі в тих чи інших господарських правовідносинах, і тільки згодом її набути. Так, здатність мати та реалізовувати права й обов’язки у сфері госпо­дарювання виникає з 16 років. У окремих випадках відбувається об­меження господарської правосуб’єктності (мова йде про заборони і обмеження на здійснення господарської діяльності). Динамічний ха­рактер господарської правосуб’єктності також виявляється і в тому, що визначається на момент вступу в правовідносини. Так, здатність бути стороною того чи іншого господарського договору (господарсько- договірна правосуб’єктність) встановлюється на момент укладення такого договору конкретним суб’єктом. Передумови такої право- суб’єктності поділяються на основні (наявність яких потрібна під час укладання більшості господарських договорів та додаткові (наявність яких потрібна під час укладання окремих різновидів господарських договорів). Господарська правосуб’єктність фізичних осіб — підпри­ємців ґрунтується на повній загальноцивільній дієздатності, що згідно з п. 3 ст. 35 ЦК України може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і бажає займатися підприємницькою діяльністю. Основною передумовою набуття ними правосуб’єктності щодо участі у господарсько-виробничих видносинах є державна реєстрація, а в деяких випадках — отримання ліцензії (що, власне, і свідчить про ди­намічну природу господарської правосуб’єктності). Патентування як самостійний елемент механізму легалізації господарської (підприєм­ницької) діяльності в жодному разі не впливає на наявність чи відсут­ність у сторони господарсько-договірної правосуб’єктності. Це пов’язано з тим, що ліцензія за своєю правовою природою є докумен­том, що дозволяє відповідним суб’єктам, за наявності всіх ліцензійних умов, необхідних для здійснення певного різновиду господарської ді­яльності, здійснювати таку діяльність.

Отже, якщо суб’єкт господарювання не має права на здійснення певного різновиду господарської діяльності, він відповідно не має пра­ва на укладання договорів, за допомогою яких опосередковується така діяльність. Патент — це документ, що видається суб’єктові господарю­вання виключно з метою оподаткування його діяльності й не є дозволом на її здійснення, тому не впливає на договірну дієздатність як здатність на укладання комерційного договору. Такі положення є загальними як для фізичних, так і для юридичних осіб — суб’єктів підприємницької діяльності.

Наявність додаткових передумов набуття господарської право- суб’єктності стосовно участі в тих чи інших господарських правовід­носинах зумовлюється позитивними обов’язками учасників госпо­дарсько-виробничих відносин підпорядковуватися режимним вимогам щодо здійснення певного виду господарської діяльності, які й визна­чають особливості правового регулювання відносин, що виникли між ними. Наприклад, додатковими передумовами набуття господарської правосуб’єктності під час укладання договорів користувачів нафтога­зоносними надрами з підрядниками — попереднє отримання користу­вачами спеціальних дозволів на користування нафтогазоносними над­рами, що надаються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з геологічного вивчення та забезпечення раціональ­ного використання надр; під час укладання договорів купівлі-продажу молока, молочної сировини і молочної продукції в межах оптового ринку молока — попереднє проведення атестації виробництва (один раз на 5 років); під час укладання договорів купівлі-продажу електро­енергії в межах оптового ринку — попереднє приєднання сторін до Договору оптового ринку електроенергії України тощо.

Органи державної влади та місцевого самоврядування реалізують у господарських правовідносинах свою компетенцію. Поняття «компе­тенція» походить від латинського соmpetere — «добиватися, відповіда­ти, підходити». У новітніх енциклопедичних словниках «компетенція» визначається як сукупність установлених нормативно-правовими акта­ми прав та обов’язків (повноважень) органів, посадових осіб, а також осіб, які виконують управлінські функції в комерційних установах. Державні органи, які беруть участь у господарсько-організаційних (організаційно-управлінських — В. М) правовідносинах, поділяються на органи зі спеціальним статусом (органи, спеціально створені для реалізації тих чи інших функцій держави у сфері господарювання) та органи із загальним статусом (органи, компетенція яких не обмежуєть­ся виключно владними повноваженнями у сфері господарювання). Слід відзначити, що в правовій доктрині відсутній єдиний погляд щодо співвідношення понять «компетенція» та «правосуб’єктність». Одні науковці вважають, що компетенція і правосуб’єктність юридичної особи — це два різновиди правосуб’єктності (компетенція у сфері господарювання є адміністративно-господарською правосуб’єктністю, тобто одним із видів адміністративної правосуб’єктності)[13]; інші — пе­реконані, що компетенція та правосуб’єктність не перетинаються між собою, оскільки компетенція — це сукупність конкретних наявних прав та обов’язків, якими наділено законом державний орган (або законом та установчими документами — органи управління господарської ор­ганізації. — В. М.), а правоздатність — основа для самостійного на­буття прав та обов’язків[14]; компетенція завжди має свій обсяг, який не може бути змінений за власною волею державних органів, натомість обсяг правоздатності менш конкретний та є безмежним[15]; компетенція розкривається через поняття «повноваження» (коло питань, перед­бачених законодавством, які має право та водночас зобов’язаний ві- рішувати конкретний орган державної влади або місцевого самовря­дування). Отже, під час з’ясування можливості укладання органами державної влади та місцевого самоврядування господарських договорів, слід порушувати питання про обсяг та зміст їх господарської компетен­ції. Втім, державні органи вступають у господарсько-договірні відно­сини з підприємцями для створення та підтримання потрібних матеріально-технічних умов свого функціонування. У цьому разі суб’єкти владних повноважень реалізують свою загальноцивільну ді­єздатність, як й усі інші особи, що вступають у відносини з господарю­ючими суб’єктами на боці споживачів результатів їх господарювання (товарів, робіт, послуг).