4.2.   Загальна характеристика суб’єктів господарювання

Суб’єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи госпо­дарську правосуб’єктність (сукупність господарських прав та обов’язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов’язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених за­конодавством.

Згідно з ч. 2 ст. 55 ГК України суб’єктами господарювання є:

1)  господарські організації — юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підпри­ємства, створені відповідно до Господарського кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстро­вані в установленому законом порядку;

2)  громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здій­снюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.

Утім, не усі нормативні акти при переліченні суб’єктів господарю­вання обмежуються вищезазначеними різновидами. Так, ст. 1 Закону України «Про особисте селянське господарство»^[16] від 15 травня 2003 р.

особисте селянське господарство визначає як господарську діяльність, яка проводиться без створення юридичної особи фізичною особою ін­дивідуально або особами, які перебувають у сімейних чи родинних від­носинах і спільно проживають, з метою задоволення особистих потреб шляхом виробництва, переробки і споживання сільськогосподарської продукції, реалізації її надлишків та надання послуг з використанням майна особистого селянського господарства, у тому числі й у сфері сільського зеленого туризму (саме ця частина їх діяльності здійснюєть­ся у сфері суспільного виробництва, що дає підстави стверджувати про її господарську природу. — В. М.). У цій же статті зазначається, що ді­яльність, пов’язана з веденням особистого селянського господарства, не належить до підприємницької діяльності. Виникає питання, хто ж є у даному випадку суб’єктом господарювання, адже господарська ді­яльність може здійснюватися тільки ними. З одного боку, особисте селянське господарство не є юридичною особою та може бути пред­ставлено однією фізичною особою або простою сукупністю осіб, які перебувають у сімейних чи родинних відносинах і спільно проживають. З іншого боку, такі особи не є підприємцями. Чи означає це, що такі особи є суб’єктами некомерційного господарювання, та яким чином тоді відбувається легалізація їх діяльності? Чинне законодавство вста­новлює обов’язкову державну реєстрацію тільки для юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців.

У статті 1 Закону України «Про захист економічної конкуренції»^[17] від 11 січня 2001 р. визнаються суб’єктами господарювання також ор­гани державної влади, органи місцевого самоврядування, а також ор­гани адміністративно-господарського управління та контролю в части­ні їх діяльності з виробництва, реалізації, придбання товарів чи іншої господарської діяльності. Однак органи державної влади та місцевого самоврядування, безумовно, створюються не задля систематичної ді­яльності у сфері суспільного виробництва, яка спрямована на виготов­лення та реалізацію продукції, виконання робіт та надання послуг вартісного характеру. Більше того, на законодавчому рівні існує забо­рона щодо здійснення такими органами будь-якої господарської діяль­ності (як підприємницької діяльності, так і некомерційного господарю­вання). Та обставина, що органи державної влади та місцевого само­врядування в окремих випадках можуть виступати сторонами госпо­дарського договору, не надає їм статусу суб’єкта господарювання, оскільки в цьому разі вони реалізують свою компетенцію (сукупність повноважень, якими вони наділені законодавчими актами). Відповідно кожен випадок участі органів державної влади та місцевого самовря­дування як сторона господарського договору має бути передбачений нормативно.

До ключових характеристик (ознак) суб’єкта господарювання на­лежать:

1) самостійна участь у господарському обороті, тобто від «сво­го імені»;

2) спрямованість діяльності як на задоволення загальноспе- ціальних потреб, так і «власних» господарських потреб та (або) госпо­дарських потреб інших суб’єктів господарювання (наприклад, біржі), а також загальносуспільних потреб;

3) наявність виокремленої майно­вої основи господарювання;

4) самостійна відповідальність за власні дії у сфері господарського обороту.

Існує два види суб’єктів господарювання: підприємці та суб’єкти некомерційного господарювання. До некомерційних суб’єктів господа­рювання чинне законодавство відносить, по-перше, суб’єктів держав­ного чи комунального секторів економіки, статус яких (як некомерцій- них суб’єктів господарювання) визначається рішенням відповідного органу державної влади, місцевого самоврядування, на підставі наявних заборон щодо здійснення підприємництва у видах (галузях) діяльності, які можуть провадитися такими суб’єктами. По-друге, до некомерцій­них суб’єктів господарювання віднесено суб’єктів (незалежно від сек­торів економіки, до яких вони належать), яким здійснення господарської діяльності у формі підприємництва заборонено.

Згідно з п. 2 ст. 52 ГК України некомерційна господарська діяльність здійснюється суб’єктами господарювання державного або комунально­го секторів економіки в галузях (видах діяльності), у яких відповідно до ст. 12 ГК України забороняється підприємництво, на основі рішення відповідного органу державної влади чи місцевого самоврядування. У свою чергу в п. 4 ст. 12 ГК України (до якої відсилає п. 2 ст. 52 ГК України) мова йде про обмеження щодо здійснення підприємництва та заборони на його здійснення у видах діяльності, що встановлюється Конституцією України та законом. Утім обмеження щодо здійснення підприємництва і некомерційна господарська діяльність — це різно­планові явища, які не можна розглядати разом, що, на жаль, не врахо­вано на законодавчому рівні.

Згідно зі ст. 52 ГК України некомерційна господарська діяльність здійснюється суб’єктами господарювання державного чи комунального секторів економіки на основі рішення відповідного органу державної влади, місцевого самоврядування. Йдеться про те, що уповноваженими органами управління визначається правовий статус окремого суб’єкта господарювання у державному або комунальному секторах економіки, а не визначаються сфери діяльності (чи окремі види діяльності, що про­вадяться у межах певної сфери суспільного виробництва), де заборонено здійснення підприємництва (як приватного, так і державного). Такі за­борони мають ґрунтуватися на законодавчих положеннях (саме в законі мають бути чітко визначені сфери та види діяльності, де заборонено під­приємництво) та поширюватися на діяльність усіх суб’єктів господарю­вання незважаючи на їх належність до певних секторів економіки.

Відповідно до ст. 52 ГК України некомерційна господарська діяль­ність може здійснюватися також іншими суб’єктами господарювання, яким здійснення господарської діяльності у формі підприємництва за­бороняється. У цьому разі увагу акцентують не на сфері діяльності, а на самих суб’єктах, які створено з підприємницькою чи непідприєм- ницькою метою. Існування господарської організації, мета якої не ви­значена хоча б у загальних рисах, неможливе. Кожна господарська організація має тільки одну легальну мету своєї діяльності. Чітке окрес­лення мети господарської організації дає змогу кваліфікувати особу як суб’єкта підприємницької діяльності, відповідно застосовувати щодо неї норми про оподаткування та ін. Однак не слід змішувати поняття «суб’єкт некомерційного господарювання» з категорією «неприбуткова організація», якою оперує податкове законодавство для встановлення порядку оподаткування діяльності тих чи інших суб’єктів. Згідно зі ст. 7. 11. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»^[18] від 28 грудня 1994 р. (у ред. від 22 травня 1997 р.) до неприбуткових організацій належать:

а) органи державної влади України, органи міс­цевого самоврядування та створені ними установи або організації, що утримуються за рахунок коштів відповідних бюджетів;

б) благодійні фонди й організації, створені в порядку, визначеному законом, для про­ведення благодійної діяльності, зокрема громадські організації, ство­рені з метою здійснення екологічної, оздоровчої, аматорської спортив­ної, культурної, освітньої та наукової діяльності, а також творчі спілки та політичні партії, громадські організації інвалідів та їх місцеві осеред­ки, створені згідно із Законом України «Про об’єднання громадян», науково-дослідні установи та вищі навчальні заклади III-IV рівнів акре­дитації, внесені до Державного реєстру наукових установ, яким нада­ється підтримка держави, заповідники, музеї-заповідники;

в) пенсійний фонд, кредитні спілки, створені в порядку, визначеному законом;

г) інші, юридичні особи, діяльність яких не передбачає одержання при­бутку згідно з нормами відповідних законів;

д) спілки, асоціації та інші об’єднання юридичних осіб, створені для представництва інтересів засновників, що утримуються лише за рахунок внесків таких засно­вників і не проводять господарської діяльності, за винятком отримання пасивних доходів;

е) релігійні організації, зареєстровані в порядку, передбаченому законом;

є) житлово-будівельні кооперативи, об’єднання співвласників багатоквартирних будинків, створених в порядку, визна­ченому законом;

ж) професійні спілки, їх об’єднання та організації профспілок, утворені в порядку, визначеному законом.

Як бачимо, категорія «неприбуткова організація» є збірною за своїм змістом як суб’єктів некомерційного господарювання, так і не- господарюючих суб’єктів, діяльність яких спрямована не на створен­ня (реалізацію) у сфері суспільного виробництва суспільного продукту (товарів, робіт, послуг), що має цінову визначеність, а на спільну реа­лізацію прав, свобод та інтересів їх учасників. Приміром, діяльність неприбуткових організацій, що створюються в галузі туризму, відпо­відно до ст. 28 Закону України «Про туризм»^[19] від 25 вересня 1995 р. (у ред. від 18 листопада 2003 р.), спрямована на формування і поши­рення інформації про туристичні ресурси України, підготовку пропо­зицій щодо розвитку туризму; популяризацію туризму і сприяння його розвиткові, розроблення власних стандартів туристичного обслугову­вання тощо, та за своєю суттю не є господарською.

Отже, головним критерієм віднесення того чи іншого суб’єкта господарювання до некомерційної господарської інфраструктури є мета його господарської діяльності, яка формується здебільшого в контексті встановлених чинним законодавством заборон на здійснен­ня підприємництва. Економічна мета діяльності некомерційних суб’єктів господарювання спрямована на досягнення будь-яких соціально-економічних результатів, не пов’язаних з отриманням при­бутку. Правова мета діяльності таких суб’єктів може полягати: а) або у виробництві суспільно необхідного продукту (у широкому розумінні слова), яке за своїми умовами і характером потреб, що задовольняють­ся, як правило, не може бути рентабельною (казенні підприємства); б) або переважно у забезпеченні потреб самих засновників таких суб’єктів (споживчі та обслуговуючі кооперативи тощо) чи інших учас­ників господарського обороту (біржі).