Глава XLVIII КОНВЕНЦІЙНИЙ МЕХАНІЗМ ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ ЄВРОПЕЙСЬКИМ СУДОМ З ПРАВ ЛЮДИНИ

§ 1. Статус Європейського суду з прав людини

§ 2. Порядок звернення до Європейського суду з прав людини

§ 3. Процедура прийняття скарги Європейським судом з прав людини та її розгляд

§ 4. Рішення Європейського суду з прав людини та їх виконання в національних правопорядках

 

§ 1. Статус Європейського суду з прав людини

Європейська Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод сформувала міжнародну процесуальну систему, тісно пов’язану з національними правовими та процесуальними системами. Будучи між­народним регіональним актом, який закріплює основоположні права та свободи, що мають громадянський та політичний характер, вона ство­рила найрозвинутіший та ефективний регіональний механізм захисту прав людини. Це відбулося завдяки послідовній діяльності такого орга­ну, як Європейський суд з прав людини, який, так би мовити, зробив Конвенцію «живою», постійно розвиваючи та фундаментулізуючи її своїми прецедентами та надаючи їй прогресивного тлумачення.

Механізм захисту конвенційних прав покладає на ЄСПЛ двояку функцію — здійснення індивідуального контролю у разі винесення рішень про порушення державою — учасницею Конвенції того чи іншого права, а також загальну функцію, яка полягає у виробленні принципів та стандартів захисту прав людини. У цьому і виявляється унікальність Конвенції та діяльності Суду. Вони здійснюють вплив не лише на міжнародні стандарти захисту прав людини, а й на формуван­ня цих стандартів на національному рівні. Особливо слід відмітити вплив ЄКПЛ та практики Суду на країни Східної Європи, конституції яких приймалися на підставі європейської практики^[1]. Дуже цікавим є те, що вплив ЄКПЛ та Суду вже вийшов за межі суто Європи, оскіль­ки вищі суди Австралії, Канади, Нової Зеландії, Намібії, Гонконгу та Південної Африки посилалися на рішення ЄСПЛ, даючи тлумачення власним національним актам щодо прав людини.

Відповідно до ст. 10 Статуту Ради Європи її органами є Комітет міністрів, Парламентська асамблея, Конгрес місцевої та регіональної влади, поряд із якими діють контрольні органи ЄКПЛ. Спочатку Кон­венція закріплювала існування двох головних контрольних органів: Європейської Комісії з прав людини та ЄСПЛ. Цей двоступеневий механізм передбачав, що скарги від приватних осіб надходили та роз­глядалися Комісією, яка приймала рішення про відхилення скарги чи прийняття її до провадження, а також про можливість та доцільність держави-члена чи самої Комісії звернутися до Суду. Таким чином, спочатку фізичні особи не мали безпосереднього доступу до ЄСПЛ. Лише з набранням чинності Протоколом № 9 до Конвенції у жовтні 1994 р. фізичні особи, групи осіб та неурядові організації набули пра­во звертатися до Суду після того, як Комісія з прав людини прийме справу до провадження. Утім, незважаючи на ці зміни, Суду відводи­лася другорядна роль, тому для підвищення ефективності механізму захисту прав людини в межах Ради Європи була ініційована реформа, що втілилася в Протоколі № 11, який набув чинності в листопаді 1998 р. (Протокол № 9 втратив свою чинність). Згідно з реформою створював­ся єдиний Європейський суд з прав людини, який замінив раніше іс­нуючі Комісію та Суд, а Конвенція доповнилася новими статтями. Реформа дозволила чітко провести розмежування компетенції органів Ради Європи по вирішенню спорів щодо порушення прав людини, оскільки Комітет міністрів втратив можливість вирішувати подібні спори, а відповідна юрисдикція перейшла до новоствореного Євро­пейського суду з прав людини.

У подальшому необхідність у поліпшенні контрольних механізмів Конвенції виникла знов, коли до ЄСПЛ почала надходити така кількість справ, з якою він не міг впоратися. У зв’язку з цим для підвищення ефективності роботи ЄСПЛ Конференція з прав людини міністрів єв­ропейських держав, що відбулася у листопаді 2000 р. у Римі з нагоди 50-річчя ЄКПЛ, закликала Комітет міністрів якомога швидше розпочати вивчення шляхів для забезпечення ефективності Суду. У квітні 2004 р. Комітет з прав людини направив до Комітету міністрів звіт своєї діяль­ності із проектом Протоколу щодо змін Конвенції. 12-13 травня 2004 р. Протокол № 14 був відкритий для підписання, а чинності він набув 1 червня 2010 р.

Основні зміни, які запропонував Протокол, полягають у такому:

-    перегляд повноважень Суду щодо фільтрації скарг, які надходять до нього (рішення щодо прийнятності можуть прийматися Судом в од­ноособовому складі замість трьох суддів за старою системою, при цьому йому асистує доповідач, який не є суддею);

-   визначення нового додаткового критерію визнання скарги неприй­нятною — факт того, що позивач не постраждав від порушення дер­жави — учасниці Конвенції або за наявності порушення шкода вияви­лася дуже незначною;

-   у Суду з’явилася можливість розглядати схожі скарги за спроще­ною процедурою, якщо вони стосуються однієї структурної проблеми держави — учасниці Конвенції (ці скарги можуть розглядати комітети з трьох суддів замість сімох за старою системою).

На підготовчій стадії Протоколу № 14 досить довго обговорювала­ся можливість створення нового судового органу (регіональних судів першої інстанції), який би був відокремлений від Суду, по фільтрації скарг, які вже отримали вирішення в прецедентній практиці Суду. Утім ця ідея була відкинута, оскільки це могло призвести до розходження практики новоствореної судової ланки із практикою Суду^[2].

Нововведення Протоколу № 14 дозволять у подальшому знизити навантаження на ЄСПЛ. Наприклад, суддя одноособово може вирішу­вати питання про прийнятність справи або про вилучення справи з реєстру (до цього це робилося комітетом із трьох суддів). Якщо зва­жити на те, що 90-95 % скарг визнаються неприйнятними, то одноосо­бова робота суддів скоротить час на розгляд скарг, які не мають під собою підстав. Також додався новий критерій неприйнятності спра­ви — те, що заявник не зазнав суттєвої шкоди.

Протокол № 14 по суті зафіксував той факт, що в рамках Ради Єв­ропи сформувалася міжнародна регіональна процесуальна система, яка існує поряд із національними процесуальними системами, має субсидіарний характер відносно національних судів та чітко окресле­ну юрисдикцію.

Юрисдикція ЄСПЛ визначена ч. 1 ст. 32 Конвенції. Вона поширю­ється на всі питання, що стосуються тлумачення та застосування Кон­венції та Протоколів до неї та які передаються йому відповідно до статей 33, 34, 47. Тобто юрисдикція Суду полягає у визначенні того, чи виконує держава — учасниця Конвенції свої зобов’язання, покла­дені на неї, а це означає, що відповідачем у Суді може бути лише дер­жава, яка підписала та надала обов’язковості Конвенції, та лише щодо порушення прав, закріплених Конвенцією або протоколами, в яких вона бере участь. Це пояснюється тим, що саме держава, представлена своїми органами та установами, має виконувати взяті на себе в рамках Ради Європи зобов’язання.

Характерним і принциповим для юрисдикції ЄСПЛ є те, що вона не поширюється на зміну чи скасування національних судових рішень або національного законодавства, а також на його тлумачення. ЄСПЛ не слід розглядати і як апеляційну інстанцію щодо національних судо­вих установ. Він являє собою субсидіарну систему захисту порушених прав. Важливим також є те, що ЄСПЛ не відповідає за виконання сво­їх рішень. Це зобов’язання покладається на Комітет міністрів Ради Європи, який наглядає за виконанням рішень та виплатою призначеної компенсації. Якщо виникає спір щодо юрисдикції Суду, то він вирішу­ється самим Судом (ч. 2 ст. 32 Конвенції).

Європейський суд з прав людини складається з такої кількості суддів, яка відповідає кількості держав — учасниць Конвенції, тобто з 47 суддів. Судді повинні володіти високими моральними якостями, а також мати кваліфікацію, необхідну для призначення на високу суд­дівську посаду, чи бути юристами з визнаним рівнем компетентності. Судді обираються строком на дев’ять років Парламентською Асамб­леєю від кожної держави-учасниці більшістю поданих голосів за спис­ком із трьох кандидатів, запропонованих відповідною державою.

Для розгляду переданих йому справ Суд засідає у складі одного судді, комітетами у складі трьох суддів, Палатами у складі семи суддів і Великою Палатою у складі сімнадцяти суддів. Палати Суду створюють комітети на встановлений строк.