§ 3. Процедура прийняття скарги Європейським судом з прав людини та її розгляд

Приймаючи скаргу до розгляду, ЄСПЛ керується положеннями як самої ЄКПЛ, так і свого Регламенту. 1 червня 2010 р. із набуттям чин­ності Протоколом № 14 були внесені останні поправки до Регламенту ЄСПЛ, які затверджені на його пленарному засіданні. Регламент міс­тить вимоги до організації роботи Суду та порядку його судочинства. Регламентом встановлені вичерпні вимоги до порядку порушення справ

і прийнятності скарг, щодо слухання по справі, форми та змісту рішень, оплати юридичної допомоги тощо.

Відповідно до ст. 35 ЄКПЛ скарга вважається прийнятною, якщо будуть виконані такі критерії: по-перше, це вичерпання всіх національ­них засобів правового захисту і, по-друге — дотримання шестимісяч­ного терміну звернення зі скаргою. Ці критерії прийнятності можна назвати сутнісними критеріями, які існують поряд із формальними критеріями — такими, як неможливість прийняти скаргу, якщо вона є анонімною, уже була розглянута Судом чи іншим міжнародним ор­ганом розслідування чи регулювання тощо. Вимога вичерпання всіх національних засобів правового захисту пов’язана з тим, що первинний захист прав і свобод особи покладається на національні органи, а також діє презумпція того, що держава — учасниця Конвенції виконує своє зобов’язання з реалізації права особи на ефективний засіб правового захисту (ст. 13 ЄКПЛ). І це стосується не лише звернень до ЄСПЛ, а й усіх міжнародних судових установ, пов’язаних із захистом прав люди­ни. Принциповим є те, що сам Суд підкреслює, що розуміння того, що становить увесь перелік національних засобів правового захисту, за­лежить від конкретної держави, оскільки це її суверенне право буду­вати систему правового захисту та визначати її інстанційність.

Стаття 35 ЄКПЛ не окреслює коло органів, до яких має звернутися позивач на національному рівні, але практика ЄСПЛ визначила, що це мають бути саме судові органи і тому звернення до органів місцевого самоврядування, прокуратури, омбудсмана, які є несудовими засобами захисту, або до органів, які виносять суто консультативні рішення або юридично не спроможні припинити порушення, не вважаються необ­хідними для вичерпання національних засобів правового захисту. Суд дотримується того підходу, що судові системи держав — учасниць Конвенції є досить різноманітними, тож для одної країни достатнім буде проходження двох існуючих інстанцій, а для іншої потрібно про­йти чотири існуючі ланки.

Якщо говорити про можливість звернення українських громадян до ЄСПЛ, то за загальним правилом система національних судових засобів захисту в Україні вважається вичерпаною з моменту винесен­ня рішення касаційною інстанцією.

Слід зазначити, що при вирішенні ЄСПЛ питання про вичерпання всіх національних засобів правового захисту існують обставини, які звільняють позивача від їх проходження. Це те, що національні засоби правового захисту виявляються недоступними та неефективними. Так, у рішенні по справі Sadik Amet and Others v. Greece Суд визначив, що вимоги ст. 35 ЄКПЛ слід застосовувати з певною мірою гнучкості та без надмірного формалізму^[8], а це означає, що в разі, коли в державі існує судова або адміністративна практика, яка не залишає шансів на успіх та завідомо відомо, що звернення до судових установ дасть не­гативний результат, то критерій вичерпання національних засобів правового захисту стає неабсолютним і не починає автоматично за­стосовуватися для прийнятності скарги.

Суд неодноразово підкреслював, що існування «особливих обста­вин» може звільняти позивача від виконання цього критерію прийнят- ності^[9]. Те, що від приватної особи не вимагається звертатися до неефек­тивних засобів правового захисту, є загальновизнаною нормою між­народного права. Наприклад, якщо національне законодавство не відповідає повною мірою ЄКПЛ, то презюмується, що національна судова інстанція повинна буде застосувати саме національне законо­давство, а отже, з точки зору Конвенції особі в жодному разі не буде надано належного правового захисту, тож вичерпувати всі національні засоби такого захисту немає сенсу. Або якщо місцева влада залишаєть­ся абсолютно пасивною, знаючи про серйозні порушення з боку своїх представників, наприклад, коли представники влади не проводять роз­слідування або не надають допомогу^[10]. Разом з тим у позивача має бути впевненість, підкріплена практикою чи іншими доказами, що його по­зов не має шансів на успіх.

Суд дотримується тієї позиції, що в разі існування хоч якоїсь імо­вірності на успіх позивач має звертатися до національних судових установ, інакше його бездіяльність буде вважатися невиконанням кри­терію вичерпання національних засобів правового захисту. Критерій вичерпання засобів захисту може також не застосовуватися, коли іс­нують роз’ яснення вищих судів з аналогічних справ або якщо до судів уже надходили аналогічні справи від інших осіб, які грають не на ко­ристь позивачеві. Це й виняток стосується і ситуації, коли розгляд справи затягується на досить довгий час^[11].

У цьому контексті слід згадати Рекомендацію Rec 2004/6 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам «Щодо вдосконалення націо­нальних засобів правового захисту» від 12 травня 2004 р., в якій дається приблизне визначення того, які органи слід вважати національними за­собами правового захисту та які з цих засобів є ефективними.

Одним із критеріїв належності скарги є дотримання шестимісяч­ного терміну звернення зі скаргою. Цей критерій означає, що скарга до ЄСПЛ має бути подана не пізніше шести місяців із дня публічного винесення остаточного рішення по справі компетентним національним органом, оскаржити котре в рамках національного законодавства не­можливо або здійснення вручення такого рішення. Якщо внутрішні засоби правового захисту виявилися неефективними, то перебіг стро­ку починається з дня, коли позивачу стало відомо або повинно було стати відомо про таку неефективність^[12].

Практичне значення має також дотримання порядку оформлення самої скарги до ЄСПЛ. Скарга за формою має відповідати вимогам, які висуваються до неї Конвенцією та Регламентом ЄСПЛ. Вона по­дається до Суду або самостійно позивачем, або його офіційним пред­ставником у письмовій формі поштою (для громадян Данії та Швеції вводиться можливість подання скарг Інтернетом, а в майбутньому така можливість буде з’являтися і у громадян інших держав — учасниць Конвенції). Для спрощення звернення до ЄСПЛ був вироблений спе­ціальний формуляр^[13], при заповненні якого позивач має вказати свої особисті дані, викласти факти справи, у чому полягає порушення Кон­венції, вказати, яким чином були виконані критерії прийнятності спра­ви і предмет скарги. До скарги додаються копії усіх документів, на які посилається позивач у скарзі. Крім того, від позивача може вимагати­ся подання ще додаткових документів. Якщо позивач не відповідає на прохання Суду або робить це із суттєвими затримками, то вважається, що він втратив інтерес до підтримання скарги. А отже, може привести до визнання скарги неприйнятною та видалення справи із списку справ, що підлягають розгляду Судом. Також можливе подання скарги факсом, але це вимагає направлення оригіналу скарги протягом п’ яти днів після цього. Скарга скріплюється підписом позивача або його офіцій­ного представника.

Скарга може бути складеною національною мовою позивача, але в подальшому процес буде вестися однією із двох офіційних мов ЄСПЛ — французькою або англійською. Подача скарги є безкоштовною.

Якщо скарга подана в неналежній формі, Суд може просити по­дати скаргу повторно вже у належній формі, передбаченій Регламентом. Це має статися не пізніше, ніж за вісім тижнів після отримання листа з такою вимогою. Якщо протягом цього строку скаргу не буде виправ­лено, то скарга вважається неподаною.

Формальними критеріями визнання скарги неприйнятною є її анонім­ність. Не слід плутати анонімність скарги із бажанням скаржника при­ховати своє прізвище в усіх офіційних документах, про що робиться окреме клопотання з поясненням підстав, яке розглядається Головою Суду. У цьому випадку позивач вказує, чи хоче він, щоб справа маркувалася його ініціалами, або абстрактними буквами на кшталт «X», «Y», «Z».

Також ЄСПЛ не розглядає скарги, які вже були розглянуті ним або іншою міжнародною установою. Неприйнятною Судом може бути ви­знана і скарга, якщо він вважає, що скарга є несумісною з положення­ми Конвенції, явно необгрунтованою або є зловживанням правом на подання скарг. Несумісність скарги з положеннями Конвенції може бути ratione materiale, temporis,personae, loci.

Несумісність ratione materiale (несумісність за сутністю) означає, що предметом скарги є право, не закріплене в ЄКПЛ або у протоколах до неї (це може означати, що для захисту цих прав передбачений інший механізм захисту). Несумісність ratione temporis (несумісність за ча­сом) означає, що порушення прав скаржника відбулося до ратифікації Конвенції державою-відповідачем, а отже, відповідальності за ці дії держава нести не може. У виняткових випадках юрисдикція ЄСПЛ ratione temporis може поширюватися на порушення, які відбулися до ратифікації Конвенції державою-відповідачем, якщо це порушення є тривалим, тобто воно виникло до ратифікації, але продовжувало тривати і після неї^[14]. Несумісність ratione personae (несумісність за особою) — це така ситуація, коли скаргу подає неналежна особа, тоб­то не жертва порушення, або коли скарга подається проти держави, яка не є учасницею Конвенції, або порушення скоїла особа, за яку держа- ва—учасниця Конвенції не несе відповідальності. Несумісність ratione loci (несумісність за місцем) — це коли позивач стверджує, що пору­шення скоєно державою — учасницею Конвенції, а насправді воно відбулося поза її територіальною юрисдикцією.

З набранням чинності 1 червня 2010 р. Протоколом № 14 Конвен­ції додався ще один критерій неприйнятності скарги, а саме те, що позивач не постраждав від порушення державою — учасницею Кон­венції. Утім цей критерій почне використовуватися лише після спливу двох років після набрання Протоколом чинності. Це пояснюється на­данням Суду можливості виробити критерії того, що означає «нена- стання шкоди». Цей новий критерій може здаватися дуже наближеним до зловживання правом на подання скарг.

Якщо ЄСПЛ визнає скаргу прийнятною, то розпочинається її роз­гляд за участю представників зацікавлених осіб. Справи розглядають­ся Судом у складі одного судді, комітетами у складі трьох суддів, Па­латами у складі семи суддів і Великою палатою у складі сімнадцяти суддів. Палати Суду створюють комітети на встановлений строк.

За клопотанням пленарного засідання Суду Комітет міністрів може одностайним рішенням і на встановлений строк зменшити кількість суддів у складі Палат до п’ яти. Коли суддя засідає одноособово, він не розглядає жодної заяви проти держави — учасниці Конвенції, від якої цього суддю було обрано. Суддя, обраний від держави — учасниці Конвенції, яка є стороною у справі, є ex officio членом Палати або Ве­ликої палати. У разі відсутності такого судді або якщо він не може брати участі у засіданнях, Голова Суду вибирає зі списку, поданого заздалегідь цією Стороною, особу, яка засідає як суддя.

При розгляді справи Палата чи Голова ЄСПЛ можуть вимагати додаткових доказів для вивчення обставин справи.

Перед тим як розглядати справу, ЄСПЛ намагається використати механізм дружнього врегулювання спорів. Відповідно до ст. 38 Кон­венції, якщо Суд визнав скаргу прийнятною, він надає себе у розпо­рядження заінтересованих сторін з метою забезпечення дружнього врегулювання спору на основні поваги до прав людини, визначених у Конвенції та протоколах до неї.

Найчастіше дружнє врегулювання спорів означає згоду держави- відповідача виплатити завдану шкоду, що по суті є визнанням своєї вини або взяттям зобов’язання з вирішення спору. Однак цікавим з цієї точки зору є справа Antunes Tomas Rebocho v Portugal, в якій уряд Португалії погодився на дружнє врегулювання спору та виплатити заявлену суму, але при цьому підкреслив, що цей акт не свідчить про визнання вини^[15].

Коли сторонами досягнуто дружнє врегулювання спору, то це оформ­люється у формі декларації, яка обов’язково направляється до ЄСПЛ. Прийняття декларації — це дискреційне повноваження Суду, оскільки саме він вирішує, чи була вона прийнята на засадах поваги до прав люди­ни та чи не має вона дискримінаційного характеру. Якщо Суд визнає, що декларація про дружнє врегулювання спору заснована на повазі до прав людини, то провадження у справі припиняється шляхом винесення рішен­ня, в якому описуються факти справи та зміст відповідної декларації.

Нагляд за виконанням декларацій щодо дружнього врегулювання спору покладений на Комітет міністрів Ради Європи.

Якщо сторони не дійшли згоди щодо дружнього врегулювання спору, ЄСПЛ починає розгляд справи по суті, тобто починається роз­слідування того, чи було порушення Конвенції.

На будь-якій стадії розгляду справи ЄСПЛ може прийняти рішення про припинення провадження. Припинення провадження можливе за кількох підстав, зазначених у ст. 37 Конвенції: а) позивач не має на­міру й далі підтримувати свою скаргу; b) спір уже вирішено; с) на будь-якій іншій підставі, встановленій Судом, якщо подальший розгляд скарги є невиправданим.

Засідання ЄСПЛ є відкритими, якщо не буде прийнято обґрунто­ване рішення про протилежне. Провадження може бути письмовим або усним.

Якщо ЄСПЛ дійде висновку про існування порушення ЄКПЛ або протоколів до неї, то поряд із питанням про оптимальну форму лікві­дації наслідків порушення він вирішує питання про виплату державою- відповідачем справедливої компенсації на підставі ст. 41 ЄКПЛ, яка включає в себе компенсацію матеріальної шкоди, моральної шкоди та витрат, пов’язаних із подачею скарги. Для цього позивач має подати окрему вимогу про виплату компенсації та додати до неї всі необхідні докази (платіжні документи, квитанції, чеки) відповідно до п. 60 Ре­гламенту ЄСПЛ. У разі неподання відповідних доказів Суд може від­хилити вимоги про виплату компенсації повністю або частково^[16].

Розмір справедливої компенсації визначається виключно Судом за власним розсудом, виходячи з принципу справедливості^[17], хоча, без­перечно, він бере до уваги вимоги позивача. Питання про критерії справедливої компенсації є досить складним та індивідуальним, не­зважаючи на досить розвинену практику ЄСПЛ щодо цього.

Матеріальна шкода (іноді її називають фінансова або майнова) — це ті матеріальні втрати, які були понесені позивачем унаслідок порушен­ня його прав. Наприклад, у випадку порушення заборони на катування (ст. 3 Конвенції) це можуть бути і затрати на лікування, і ті прибутки, які позивач не отримав внаслідок тимчасової втрати працездатності через катування. Позивач має довести прямий причинний зв’язок між порушенням права та матеріальними витратами.

Моральна (нематеріальна) шкода — це компенсація за моральні, душевні, емоційні страждання, пережиті внаслідок дій, що призвели до порушення державою прав позивача.

Щодо компенсації витрат, пов’язаних із подачею скарги, то тут йдеть­ся про судові витрати та витрати по зверненню до державних органів на національному рівні та про витрати при поданні скарги до ЄСПЛ. Дуже важливо, щоб позивач вказував дати витрат, точні суми з відповідними підтверджуючими документами та мету їх витрачання. Наприклад, це можуть бути витрати на переклад документів задля подання до ЄСПЛ, телефонні розмови, факси, поштові пересилання, роботу адвокатів.

Усі виплати, присуджені Судом, підлягають виплаті протягом трьох місяців після набрання рішенням чинності. Якщо в державі-учасниці, куди робиться переказ компенсації, передбачений податок на даний вид надходження, то Суд виплачує компенсацію разом із цим податком.

Винесенню рішення передує підготовка проекту рішення суддею- доповідачем.