§ 2. Суспільно небезпечне діяння (дія чи бездіяльність)

1. Термін «діяння» вживається в КК, теорії кримінального права і судовій практиці у двоякому значенні:

а) у ст. 11 КК за допомогою цього терміна визначається поняття злочину, що охоплює всі ознаки, притаманні злочину, тобто вживаєть­ся як синонім терміна «злочин»;

б) застосовується тільки для характеристики однієї з ознак об’єк­тивної сторони, тобто дії чи бездіяльності. При аналізі цієї ознаки складу злочину мова повинна йти саме про друге значення терміна «діяння».

Діяння є обов’язковою ознакою кожного складу злочину. У ч. 1 ст. 2 КК встановлено, що підставою кримінальної відповідальності є вчи­нення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад зло­чину, передбаченого КК. Формами вираження такого діяння згідно зі ст. 11 КК є дія чи бездіяльність.

2. Поняття «діяння» визначається такою сукупністю ознак: ді­яння має бути конкретним, усвідомленим і вольовим актом поведінки людини, суспільно небезпечним та протиправним.

Діяння як ознака об ’єктивної сторони складу злочину завжди по­винно мати конкретний характер. Воно становить собою конкретний акт поведінки людини, який відбувається в певній обстановці, місці та часі і завжди виявляється в конкретній дії чи бездіяльності. Людина як соціальна істота вступає у сферу, підвладну кримінальному закону, тільки шляхом учинення своїх дій. Тільки зовні виражена активність людини, її вчинки у формі конкретної дії чи бездіяльності можуть бути об’єктом правової оцінки. Поза своїми вчинками людина не вступає у сферу правового регулювання. Звідси випливає, що думки, наміри, переконання, морально-психологічні риси людини, якими б негатив­ними вони не були, не можуть розглядатися як злочинне діяння, а отже, не можуть тягти за собою кримінальну відповідальність. Злочинні наміри можуть одержати негативну кримінально-правову оцінку, тобто бути «криміналізованими», тільки тоді, коли вони об’єктивовані в кон­кретному акті поведінки особи — дії чи бездіяльності.

Діяння — це усвідомлений акт поведінки людини, що завжди є на­слідком пізнавальної діяльності, відображенням у свідомості людини об’ єктивного світу. Тому не є діянням у кримінально-правовому зна­ченні такі рухи тіла, які не контролюються свідомістю, навіть якщо вони за своїм характером були об’єктивно суспільно небезпечними і ними заподіювалася істотна шкода охоронюваним законом суспільним відносинам. Наприклад, дії, вчинені неосудними і душевнохворими особами, не контролюються їх свідомістю, а отже, і не можуть стано­вити дію чи бездіяльність у кримінально-правовому сенсі.

Діяння, що належить до об’єктивної сторони складу злочину, по­винно бути вольовим, тобто проявом волі особи, якщо вона діє з від­повідних мотивів, маючи щось певне на меті. Діяння, в якому немає прояву волі, вчинене, наприклад, під безпосереднім впливом фізично­го чи психічного примусу (ст. 40 КК), не може становити об’ єктивну сторону складу злочину.

Суспільна небезпечність як ознака діяння полягає в тому, що, бу­дучи визнаним злочином, це діяння заподіює істотну шкоду суспільним відносинам, охоронюваним кримінальним законом, або створює ре­альну загрозу її заподіяння. Суспільна небезпечність органічно при­таманна діянню, що й зумовлює необхідність його криміналізації, тобто визнання його злочинним і караним. Це положення безпосеред­ньо випливає із ч. 2 ст. 11 КК. Дія чи бездіяльність, що через свою малозначність не спричиняє істотної шкоди об’єкту кримінально- правової охорони або ж не створює загрози її заподіяння, не може розглядатися як злочин, оскільки останній позбавлений такої соціаль­ної властивості, як суспільна небезпечність. Матеріальна ознака зло­чину — суспільна небезпечність — виявляється насамперед у діянні, конкретному акті поведінки особи. Водночас характер дії чи бездіяль­ності, спосіб і засоби, за допомогою яких учиняється посягання, зна­чною мірою визначають характер і ступінь суспільної небезпечності злочину, тобто його тяжкість.

Протиправність як ознака діяння відповідно до ст. 11 КК означає, що злочином визнається тільки те діяння, яке саме в такій якості перед­бачено кримінальним законом. Тому для наявності об’єктивної сторо­ни злочину необхідно, щоб діяння (дія чи бездіяльність) було зазна­чено в диспозиції однієї зі статей Особливої частини КК, тобто заборо­нено кримінальним законом під загрозою покарання. З даного положен­ня випливає, що злочинність і караність діяння, а також інші кримінально- правові наслідки визначаються тільки Кримінальним кодексом (ч. 3 ст. 4 КК). Відсутність ознаки протиправності виключає можливість визнання діяння (навіть якщо воно є суспільно небезпечним) злочином, виключає можливість притягнення особи до кримінальної відповідальності, оскіль­ки в такому разі буде порушено ч. 4 ст. 3 КК, відповідно до якої засто­сування закону про кримінальну відповідальність за аналогією заборо­нено. Ознака протиправності означає, що діяння завжди порушує відпо­відну норму кримінального закону. Для встановлення кримінальної протиправності при відсилочній чи бланкетній диспозиції (так звана змішана протиправність) необхідно звернутися до аналізу інших статей КК чи до нормативних актів (законів чи підзаконних актів) інших галу­зей права або до локальних нормативних актів.

3. Дія — це активна, свідома, суспільно небезпечна, протиправна поведінка суб ’єкта. Вона є найпоширенішою формою суспільно не­безпечного діяння. Понад 2/3 усіх злочинів, передбачених в Особливій частині КК, можуть бути вчинені тільки шляхом дії. Елементарною (найпростішою) одиницею дії є рух тіла. Дія може виражатися в одно­му (одиничному) русі тіла або в їх множинності. Рухи тіла, що скла­дають дію, повинні мати цілеспрямований характер і, отже, поєднува­тися метою в єдиний вольовий акт поведінки. Мета, як і об’єкт зло­чину, виокремлюють дію, обмежують обсяг і межі дії, визначають її предметний зміст. Інакше кажучи, рухи тіла утворюють дію в кримінально-правовому розумінні, коли вони контролюються свідо­містю і спрямовуються волею особи на певний об’єкт. Звідси випливає, що мимовольні (наприклад, рефлекторні) акти руху, що відбуваються поза контролем свідомості і не виражають волю особи, не можуть утворювати дію як ознаку об’єктивної сторони злочину, наприклад рухи, внаслідок яких завдано шкоду охоронюваному законом благу, якщо вони викликані реакцією організму на біль від ураження струмом, вогнем тощо.

З фізичного боку дія може бути простою та складною. Прості дії містять одиничні (елементарні) акти поведінки людини, наприклад, нанесення удару. Складні дії характеризуються ускладненою струк­турою. Серед них можна виділити ті, що складаються із декількох актів поведінки, кожний з яких може бути визнаний як самостійна дія.

Наприклад, у ч. 2 ст. 186 КК встановлено кримінальну відповідальність за грабіж (відкрите викрадення чужого майна), поєднаний з насиль­ством, яке не є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого, або з погрозою застосування такого насильства. Тут мають місце дві дії — викрадення і насильство, кожна з яких, якщо розглядати їх ізольовано, утворює самостійні злочинні дії, передбачені окремими статтями КК (ч. 1 ст. 186, ч. 1 ст. 125 або ст. 126). Подібну об’єктивну сторону мають і деякі інші злочини, пов’язані з насильством (ч. 2 ст. 365, ч. 2 ст. 373 КК та ін.). У зазначених випадках одна дія виступає як спосіб учинен­ня іншої. Вони перебувають у нерозривному зв’язку та органічній єдності і в сукупності утворюють складну дію, яка і завдає шкоди об’ єкту (як основному, так і додатковому).

До складних належать також дії, що складаються з низки тотожних актів поведінки, об’єднаних єдиним умислом і спрямованих на досяг­нення єдиного злочинного результату (наприклад, крадіжка цілого, вчинена в декілька прийомів), що утворюють у своїй єдності злочини. До складних відносять, зокрема, і дії у так званих триваючих злочинах, коли злочин, розпочавшись одним актом поведінки (активною дією), потім продовжує здійснюватися впродовж певного часу на стадії за­кінченого злочину (наприклад, незаконне зберігання вогнепальної зброї). У деяких випадках складні дії утворюються з цілої низки вчин­ків, пов’язаних один з одним. Це, наприклад, зайняття забороненими видами господарської діяльності (ст. 203 КК), втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність (ст. 304 КК) тощо. Але й у цих випадках спо­стерігається активна форма суспільно небезпечної протиправної по­ведінки, яка має всі необхідні ознаки дії (складної) в кримінально- правовому розумінні.

Залежно від характеру впливу на об’єкт злочину всі дії можна по­ділити на фізичні та інформаційні. Фізичні (або енергетичні) дії по­лягають у застосуванні мускульної, фізичної сили для вчинення зло­чинного посягання (крадіжка, грабіж, розбій, убивство, нанесення ті­лесних ушкоджень тощо) і завжди спрямовані на зміну зовнішньої, фізичної сфери предметів матеріального світу. Інформаційні дії поля­гають у передаванні інформації іншим особам і завжди виражаються у словесній (вербальній) формі, а також у яких-небудь інших діях, що несуть інформацію: смислових жестах (конклюдентні дії), виразних рухах (міміка). За допомогою інформаційних дій вчиняються такі зло­чини, як погроза вбивством, вимагання тощо. Для деяких злочинів характерним є поєднання фізичних та інформаційних дій, наприклад, при шахрайстві, а також при грабежі, розбої, які поєднані з погрозою насильства.

Важливе значення для характеристики злочинної дії має спосіб вчинення злочину, який являє собою сукупність (систему) прийомів і методів, що використовуються при вчиненні злочину. Ці способи різноманітні. Найчастіше зустрічаються: фізичне насильство, психічне насильство (погроза насильством), обман, зловживання довірою, жор­стокий чи особливо жорстокий спосіб, загальнонебезпечний спосіб та ін. Усі вони значною мірою визначають форму і зміст даної дії, її інтенсивність та шкідливість.

Деякі злочини можуть бути вчинені тільки у певний спосіб. У та­кому разі спосіб вказується в законі як конститутивна ознака складу злочину, наприклад таємне викрадення чужого майна як спосіб кра­діжки (ст. 185 КК), відкрите викрадення такого ж майна при грабежі (ст. 186 КК), заволодіння чужим майном шляхом обману чи зловжи­вання довірою при шахрайстві (ст. 190 КК). В інших випадках злочин може бути вчинено різними способами. Так, умисне вбивство (ч. 1 ст. 115 КК) і умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 122 КК) можуть бути вчинені в будь-які способи: шляхом нанесення ушко­джень колючим чи ріжучим предметом, із застосуванням вогнепальної зброї, отруйних речовин, шляхом нанесення ударів, побоїв тощо. У зв’язку із зазначеним законодавець не вказує в диспозиціях цих статей Особливої частини КК на певний спосіб вчинення злочину як на обов’язкову ознаку складу злочину^[1].

Для вчинення злочинів винні часто використовують різні засоби і знаряддя: зброю, технічні прилади, механізми, підроблені документи та ін. У цих випадках винний використовує закладені в засобах вчи­нення злочину додаткові можливості, що можуть істотно посилювати інтенсивність і уражаючий ефект дії. Такі способи вчинення злочинів завжди свідчать про підвищену небезпечність як дії, так і особи, що її вчинила.

Кримінальна відповідальність за злочинну дію нічим не обмежена. Достатньо встановити, що вчинено суспільно небезпечну дію (як активну форму поведінки особи), передбачену кримінальним законом як злочин.

Злочинні дії описуються в статтях Особливої частини КК по- різному. У більшості випадків у диспозиції описується один вид зло­чинної поведінки, наприклад крадіжка — таємне викрадення чужого майна (ст. 185 КК), погроза вбивством (ст. 129 КК). Досить часто в дис­позиції вказуються в альтернативі декілька дій, кожна з яких утворює об’єктивну сторону злочину. Наприклад, бандитизмом (ст. 257 КК) закон визнає: організацію озброєної банди з метою нападу на підпри­ємства, установи, організації чи на окремих осіб, а також участь у та­кій банді або у вчинених нею нападах. У подібних випадках для кон­статації об’єктивної сторони відповідного складу злочину достатньо встановити хоча б одну із дій, альтернативно зазначених у законі. Не­рідко в КК дається загальна характеристика дії, наприклад у складі хуліганства (ст. 296). У таких випадках для з’ясування ознак діяння слід вдаватися до тлумачення закону.

Іноді при описі дії законодавець застосовує відсилочну диспози­цію, наприклад заподіяння майнової шкоди державі або громадській організації шляхом обману або зловживання довірою за відсутності ознак шахрайства (ст. 192 КК). В інших випадках для з’ясування ознак дії необхідно звернутися до підзаконних нормативних актів (блан- кетна диспозиція), наприклад порушення правил безпеки на вибухо­небезпечних підприємствах або у вибухонебезпечних цехах (ст. 273 КК), порушення правил ядерної або радіаційної безпеки (ст. 274 КК) та ін.

Різні прийоми опис дій у статтях Особливої частини КК обумовле­ні не розсудом законодавця, а особливостями того чи іншого злочину, ступінь конкретності опису якого залежить від характеру самої дії, об’єкта посягання, способів учинення злочину, засобів, що використо­вуються, та ін. Чим чіткіше описано в законі дію, тим більше гарантій правильного застосування кримінального закону при розгляді конкрет­них кримінальних справ.

4.  Бездіяльність. Умови кримінальної відповідальності за зло­чинну бездіяльність. Бездіяльність — це пасивна форма поведінки особи, що полягає у невчиненні нею конкретної дії (дій), які вона повин­на була і могла вчинити в даних конкретних умовах. Бездіяльність тотожна дії за своїми соціальними та юридичними властивостями, тобто вона суспільно небезпечна і протиправна, є свідомим і вольовим актом поведінки людини.

Бездіяльність відрізняється від дії зовнішньою, фізичною сторо­ною. При бездіяльності особа не вчиняє певної дії, яку вона за даних конкретних умов повинна була і могла вчинити для запобігання запо­діянню шкоди охоронюваним законом суспільним відносинам. На практиці злочинна бездіяльність зустрічається значно рідше, ніж дія. Шляхом бездіяльності вчиняються такі злочини, як залишення в не­безпеці (ст. 135 КК), ненадання допомоги особі, яка перебуває в небез­печному для життя стані (ст. 136 КК), неналежне виконання обов’язків щодо охорони життя та здоров’я дітей (ст. 137 КК).

Злочинна бездіяльність характеризується тим, що вона є пасивною формою поведінки людини. Однак ця характеристика стосується не будь-якої поведінки особи в момент учинення злочину (наприклад, диспетчер аеропорту залишив на деякий час пульт керування — треба було побачитися зі знайомим — і не виконав своїх обов’язків щодо забезпечення безпечної посадки літака, внаслідок чого літак зазнав аварії), а тих конкретних дій, які ця особа повинна була і могла вчини­ти в даних конкретних умовах. Звідси випливає, що обов ’язковою умовою кримінальної відповідальності особи за бездіяльність є наяв­ність у неї обов ’язку діяти певним чином і наявність у даних конкрет­них умовах реальної можливості діяти в такий спосіб.

Обов’язок вчинити певні дії може випливати з різних підстав:

а) із закону (наприклад, закон покладає на громадянина обов’язок надати допомогу особі, яка перебуває в небезпечному для життя ста­ні, — ст. 136 КК) або з іншого (наприклад, підзаконного) нормативно­го акта — у злочинах, описуваних у бланкетних диспозиціях;

б) із професійних або службових функцій (наприклад, ненадання допомоги хворому медичним працівником — ст. 139 КК, службова недбалість — ст. 367 КК);

в) із договору (наприклад, порушення обов’ язків щодо охорони майна — ст. 197 КК);

г) із родинних відносин (наприклад, ухилення від сплати аліментів на утримання дітей — ст. 164 КК, ухилення від сплати коштів на утри­мання непрацездатних батьків — ст. 165 КК);

д) із попередньої поведінки особи, якщо вона своїми діями створює небезпеку для іншої особи і внаслідок цього зобов’язана надати їй до­помогу (наприклад, човняр, що взяв на себе обов’язок перевезти людей через річку, повинен надати допомогу пасажирам, які опинилися у воді і стали тонути внаслідок того, що човен перевернувся через переван­таження або шторм).

Наявність реальної можливості діяти певним чином полягає в тому, що особа в даній конкретній ситуації мала реальну можливість діяти, тобто виконати активні дії і запобігти тим самим злочинним наслідкам. Так, якщо лікар повинен був з’ явитися до хворого і надати йому допо­могу, але не міг цього зробити внаслідок повені і розливу ріки, він не може нести відповідальність за ст. 139 КК. Так само ненадання до­помоги потопаючому особою, яка не вміє плавати, не може тягти за собою кримінальну відповідальність за ст. 136 КК за ненадання допо­моги особі, що перебуває в небезпечному для життя стані, оскільки тут відсутня можливість надати таку допомогу.

Отже, при оцінюванні можливості (чи неможливості) виконати покладені на особу обов’язки слід ураховувати конкретну обстановку, умови місця і часу, зміст обов’язків, покладених на особу. Враховують­ся й її суб’єктивні можливості щодо виконання необхідних дій.

Злочинна бездіяльність, як і дія, може проявитися в одиничному акті невчинення особою конкретної дії, яку вона повинна була і могла вчинити, але може являти собою і декілька (множинність) актів пасив­ної поведінки, що має місце, наприклад, при службовій недбалості, коли службова особа неодноразово не виконує покладені на неї обов’язки (ст. 367 КК). Злочинна бездіяльність може відбуватися одно­актно (одномоментно) і протягом певного, тривалого проміжку часу, зокрема при триваючих злочинах, наприклад, ухилення від сплати аліментів на утримання дітей — ст. 164 КК.

Таким чином, кримінальна відповідальність за злочинну бездіяль­ність настає лише за таких умов:

а) на особу було покладено спеціальний обов’язок вчинити актив­ні дії, якими було б відвернено настання суспільно небезпечного на­слідку;

б) в особи була реальна можливість у даній конкретній ситуації вчинити відповідні активні дії і запобігти настанню суспільно небез­печних наслідків.

У деяких випадках злочинна бездіяльність може поєднуватися з активними діями, за допомогою яких суб’єкт ухиляється від виконан­ня обов’ язкових для нього дій. У таких випадках має місце акт зміша­ної поведінки — активні дії тут виступають способом вчинення зло­чинної бездіяльності. Проте об’єктивну сторону злочину утворить злочинна бездіяльність. Активні ж дії можуть отримати самостійну правову оцінку (кваліфікацію) за наявності в них ознак самостійного злочину.

5. Непереборна сила, непереборний фізичний примус, психічний примус та їх значення для вирішення питання про кримінальну відповідальність за суспільно небезпечну дію або бездіяльність. Дія і бездіяльність — це вольові вчинки людини, вони являють собою пси­хофізичну єдність зовнішньої (фізичної) та внутрішньої (психічної) сторін її поведінки. При цьому воля особи може бути безпосередньо виражена в її особистих конкретних діях (фізичних чи інформаційних) або опосередковуватися в її вчинках із застосуванням різних механізмів, засобів (наприклад, убивство із застосуванням зброї чи отрути), або ж виявлятися в діяльності інших осіб (наприклад, залучення до вчинен­ня злочину осіб, що не досягли віку кримінальної відповідальності, психічно хворих тощо). Отже, вольовий зміст дії чи бездіяльності має важливе значення при вирішенні питання про наявність діяння (дії чи бездіяльності) як ознаки об’єктивної сторони складу злочину.

Але можливі ситуації, коли у вчиненій особою дії чи бездіяльнос­ті її воля не виявляється, а тому психофізична єдність діяння відсутня. У таких випадках через наявність певних обставин вчинене діяння (дія чи бездіяльність), у якому відсутній прояв волі самого діяча, втрачає свій кримінально-правовий характер. Отже, тут відсутнє і саме діяння (дія чи бездіяльність) як ознака об’єктивної сторони злочину. До таких обставин належать:

1) непереборна сила;

2)  непереборний фізичний примус (насильство);

3) психічний примус, що відповідає вимогам крайньої необхідності.

Непереборна сила — це надзвичайна і нездоланна за даних умов

обставина. Джерелом непереборної сили можуть бути явища природи, технічні механізми, хвороба тощо. У діянні, вчиненому під впливом непереборної сили, відсутня воля особи, відсутні саме діяння і об’єктивна сторона злочину. Отже, за таке діяння кримінальна відпо­відальність наставати не може. Наприклад, не несе кримінальної від­повідальності за бездіяльність за ст. 139 КК лікар, який не міг з’явитися до хворого і надати йому медичну допомогу внаслідок повені або зем­летрусу. Так само не підлягає кримінальній відповідальності особа і за активні дії, які вона виконала внаслідок непереборної сили. Наприклад, під час зіткнення тролейбуса з вантажним автомобілем К. був викину­тий з кузова автомашини і при падінні збив Н., заподіявши йому тілес­ні ушкодження. Дії К. були викликані непереборною силою.

Під непереборним фізичним примусом розуміють такий протиправ­ний фізичний вплив однієї людини на іншу (насильство — застосування фізичної сили, завдання ударів, побоїв, заподіяння тілесних ушко­джень тощо), що цілком пригнічує волю особи, яка зазнала насильства, внаслідок чого вона була позбавлена можливості обрати бажаний варіант поведінки і вчинила в результаті насильства такі рухи, якими була запо­діяна шкода іншій особі, або не вчинила тих дій, які вона повинна була вчинити в даній ситуації. Якщо фізичний примус був непереборним (наприклад, зв’язаний охоронець не міг перешкодити злочинцям вчини­ти крадіжку або касир видав злочинцям гроші внаслідок жорстоких побоїв), то у вчиненому діянні особи немає прояву її волі. Непереборний фізичний примус «руйнує» психофізичну єдність діяння, знищує його цілеспрямований і вольовий характер, через що особа не може керувати своїми вчинками. У разі непереборного фізичного примусу в особи не­має дії чи бездіяльності в кримінально-правовому значенні, внаслідок чого виключається її кримінальна відповідальність (ч. 1 ст. 40 КК)^[2].

Якщо ж фізичне насильство було переборним, тобто коли особа вчи­нила які-небудь суспільно небезпечні дії під впливом фізичного насиль­ства, що не виключало її можливості керувати своїми діями, то в такому разі питання про відповідальність вирішується за правилами крайньої необхідності (ч. 2 ст. 40 КК). Однак такий фізичний примус повинен роз­глядатися як обставина, що пом’якшує покарання (п. 6 ст. 66 КК).

Психічний примус — це вимога вчинити певні дії чи, навпаки, не вчиняти тих або інших дій, які в даній ситуації повинні бути вчине­ні, під загрозою застосування фізичного насильства, заподіяння мате­ріальної чи моральної шкоди. У разі психічного примусу має місце загроза або залякування особи, яка піддалася примусу, для того щоб примусити її діяти або не діяти в напрямку, потрібному для того, хто примушує. Безумовно, воля особи, яка піддалася примусу, певною мірою обмежена, внаслідок чого вона відчуває ускладнення в обранні того чи іншого варіанта поведінки. Однак таке обмеження не має аб­солютного характеру навіть за умови, що психічний примус підтриму­ється фізичним насильством. У даному разі воля особи, щодо якої за­стосовується психічний примус, цілком не паралізована і вона все ж має можливість обрати той чи інший варіант поведінки на свій роз­суд. Ось чому суспільно небезпечне діяння (дія чи бездіяльність), учинене внаслідок психічного примусу, за загальним правилом не ви­ключає кримінальної відповідальності, але розглядається як обставина, що пом’якшує покарання (п. 6 ст. 66 КК).

Дія чи бездіяльність, учинена внаслідок психічного примусу, не тяг­не за собою кримінальної відповідальності лише за умови, що мав місце стан крайньої необхідності. Інакше кажучи, вчинення суспільно небезпечного діяння під впливом психічного насильства (загрози) ви­ключає кримінальну відповідальність тільки тоді, коли уникнути в да­ній конкретній обстановці заподіяння шкоди, якою загрожували, було неможливо і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності (ст. 39 КК).