Печать
PDF

Розділ 10 Загальне вчення про зобов’язання - § 6. Виконання зобов’язання

Posted in Римское право - Основи римського приват. права(Борисова, Баранова)

 

§ 6. Виконання зобов’язання

За своєю природою зобов’язання є тимчасовим відношенням, яке існує певний період часу та врешті-решт має припинитися. Сторони зобов’язання прагнуть припинити його в нормальний спосіб, тобто виконанням (solutio). Дійсно, цінність будь-якого зобов’язання полягає в його належному виконанні. Тільки в цьому разі досягається мета, задля якої, наприклад, укладається договір.

У найдавніші часі виконання (solutio) зобов’язання означало, що боржник розв’язувався у власному розумінні цього слова (звільнявся від мотузок або пут). Пізніше змістовне наповнення терміна solutio змінилося. Виконання (solutio) зобов’язання — це вчинення борж­ником певної дії (передача речі, сплата грошей, виконання роботи, надання послуги), що становить зміст зобов’язання.

У римському праві було закріплено правило, що тільки належне виконання зобов’язання призводило до припинення правового зв’язку між кредитором і боржником. У класичному періоді були вироблені певні критерії, яким мало відповідати виконання зобов’язання, щоб вважатися належним.

По-перше, виконання зобов’язання мало здійснюватися особою, здатною на це. У період, коли зобов’язання мало суто особистий ха­рактер, таким належним виконавцем вважався тільки сам боржник. З часом, коли правило щодо особистого характеру зобов’язальних відносин було відмінено, виконання зобов’язання боржником вимага­лося лише в тих випадках, коли його особисті якості мали істотне значення для кредитора (in faciendo). Наприклад, зобов’язання напи­сати портрет художником. Усі інші зобов’язання могли виконуватися не лише боржником, а і третьою особою.

По-друге, зобов’язання мало виконуватися на користь належної особи, яка здатна прийняти це виконання. Безперечно, такою особою був кредитор, а також його законний представник або третя особа, указана в самому договорі.

По-третє, виконання зобов’язання має здійснюватися відповідно до його змісту. Це означало, що в разі відсутності домовленості сторін зобов’язання про інше боржник не міг змінювати предмет зобов’язання (наприклад, замість певної речі сплачувати кредитору її вартість) та спосіб його виконання (наприклад, повертати борг частинами). Виняток із цього правила було встановлено в юстиніанівський період, коли доз­волялося боржнику і без згоди кредитора погашати грошові борги шля­хом передачі кредитору земельних ділянок відповідної вартості1. Крім того, у деяких випадках виконання грошового зобов’язання могло здій­снюватися внесенням грошей на зберігання (deposito) в казну або касу храму. Такий спосіб виконання зобов’язання мав місце в разі, якщо кредитор ухилявся від прийняття належного виконання, перебував у від’їзді, не приймав виконання з інших причин. Змінивши спосіб ви­конання, боржник попереджав настання для себе негативних наслідків за порушення зобов’язання (нарахування процентів, звернення стягнен­ня на предмет застави тощо).

По-четверте, у разі, якщо сторони зобов’язання територіально перебували в різних місцях, виконання зобов’язання мало відбуватися в належному місці. Найчастіше місце, де мало бути виконано зобо­в’язання, вказувалося в договорі. Сторони зобов’язання могли визна­чити, крім основного, ще й альтернативне місце виконання. У цьому разі право вибору місця виконання належало боржнику. Місцем вико­нання зобов’язання щодо нерухомого майна визнавалося місце його знаходження. Якщо ж місце виконання зобов’язання не обумовлюва­лося сторонами, то припускалося, що місцем виконання є місце, де можна пред’явити позов із цього зобов’язання, тобто місце прожи­вання боржника. Крім цього, будь-який позов міг бути, незалежно від громадянства або місця проживання, пред’явлений у Римі за принципом Roma communis nostra patria est — Рим наша спільна батьківщина (D. 50. 1. 33)1.

І останнє, у зв’язку з тим, що зобов’язання мало тимчасовий ха­рактер, воно мало бути виконане у строк, передбачений у договорі, або у строк, що випливає із суті (характеру) зобов’язання. Якщо ж ані за змістом, ані за характером договору неможливо встановити строк його виконання, то боржник зобов’язаний виконати свій обов’язок на першу вимогу кредитора. Дострокове виконання зобов’язання допускалося тільки у випадках, коли це не порушувало інтересів кредитора.

У спірних ситуаціях строк виконання зобов’язання встановлював­ся судом. При цьому діяло правило, що призначення строку має на увазі інтереси боржника, а не кредитора (D. 45. 1. 41. 1).

Строк виконання недоговірних зобов’язань встановлювався зако­ном.

У докласичний період для погашення зобов’язання, крім його належ­ного виконання, необхідно було ще провести так званий зворотний акт. Цей акт за своєю суттю був протилежним тому, на підставі якого встанов­лювалося зобов’язання. Немає нічого більш природного, ніж те, що в який спосіб було зв’язане, у такий і необхідно розв’язувати (D. 50. 17. 35). У класичний період формальна процедура припинення зобов’язання втратила своє юридичне значення і вже не була обов’язковою.

Невиконання зобов’язання у встановлений строк призводило до такого його порушення, як прострочення виконання. При цьому прострочення могло мати місце як з боку боржника, так і з боку кре­дитора. У класичному періоді боржник вважався таким, що простро­чив виконання зобов’язання, за наявності сукупності таких умов: настання строку виконання зобов’язання; невиконання боржником зобов’язання; відсутність поважних причин невиконання, тобто вини боржника. У юстиніанівський період для виникнення прострочення боржника при невиконанні ним певних видів зобов’язань вимагалася ще наявність попередження його з боку кредитора (interpellatio). Для боржника, який прострочив виконання зобов’язання, наставали невигідні наслідки. Так, зобов’язання ставало «вічним», тобто мало бути виконаним боржником за будь-яких обставин, зокрема, навіть якщо після прострочення унеможливлювалося його виконання не з вини боржника. Боржник ніс ризик випадкової неможливості вико­нання зобов’язання. Крім цього, зменшення вартості предмета зо­бов’язання після прострочення виконання боржником не впливає на розмір грошової компенсації за нього. За весь період прострочення нараховувалися проценти.

Незважаючи на те, що прийняття виконання зобов’язання є не обов’язком, а правом кредитора, у разі неприйняття кредитором належного виконання зобов’язання боржником мова йде про простро­чення кредитора. Отже, прострочення кредитора — це неприйняття кредитором належного виконання зобов’язання без поважних на те причин. Прострочення кредитора може спричиняти негативні наслід­ки для боржника у вигляді додаткових витрат, пов’язаних, зокрема, із зберіганням, утриманням, транспортуванням предмета зобов’язання. Для того щоб усунути ці несприятливі наслідки, кредитор, який вчас­но не прийняв виконання зобов’язання, повинен був відшкодувати боржнику зайві витрати. У разі настання неможливості виконання зобов’язання боржник ніс відповідальність лише, якщо така немож­ливість наставала внаслідок його навмисних дій. У разі прострочення кредитора боржник не сплачував проценти за прострочення виконання зобов’язання.