Розділ 10 Загальне вчення про зобов’язання PDF Печать
Римское право - Основи римського приват. права(Борисова, Баранова)

Розділ 10 Загальне вчення про зобов’язання

 

§ 1. Поняття та загальна характеристика зобов’язання

Наприкінці ІІІ ст. до н. е. у джерелах римського права з’явився термін obligatio, яким позначалося зобов’язання. Зазначалося, що зобов’язання (obligatio) являє собою правові кайдани, які примушують нас щось ви­конати згідно із законом нашої держави (І. 3. 13. pr.). Відомий римський юрист Павло вказував: «Сутність зобов’язання полягає не в тому, щоб зробити нашим який-небудь предмет, а щоб зв’язати перед нами іншого в тому відношенні, щоб він нам що-небудь дав, зробив або надав» (D. 44. 7. 3). Отже, римські юристи робили акцент на визначенні таких рис зобов’язання, як скутість та зв’язаність. Іншими словами, якщо висловлюватися образно, то до виникнення зобов’язання особа була вільна, не обмежена у своїй поведінці. Вступивши ж у зобов’язання, вона, начебто надівала на себе кайдани, що обмежували її можливість діяти вільно та змушували відчувати чужу владу над собою.

У найдавніші часи слова «кайдани» і «зв’язаність» щодо зобо­в’язання розумілися буквально. За Законами ХІІ таблиць на особу, яка не виконала зобов’язання, надівалися колодки чи кайдани вагою не менше 15 фунтів. Боржник, який своєчасно не сплатив борг, міг також бути захоплений кредитором, а потім проданий у рабство або вбитий. З часом кайдани із фізичних перетворилися на юридичні: зв’язаність почала виражатися в майновій відповідальності боржника за зобо­в’язанням1. Поняття «зобов’язання» набуло більш чіткого визначення та практично в незміненому вигляді застосовується в сучасному цивіль­ному праві.

Зобов’язання—правове відношення, за яким одна сторона (креди­тор) має право вимагати від іншої сторони (боржника) вчинити певну дію або втримуватися від дії.

Визначаючи основні характерні ознаки зобов’язання в приватному праві, його порівнюють, наприклад, із обов’язками сина перед батьком або громадянина перед державою. На відміну від останніх, відносинам між суб’єктами зобов’язання не притаманні такі ознаки, як підпоряд­кованість та субординація. Як суб’єкти приватноправових відносин вони є рівними у праві, партнерстві та в судовому захисті.

Дослідники римського права вважають, що в ньому не розмежову­валися права на речі (речові права) та зобов’язальні права[1]. Як уже зазначалося, римське право являло собою систему позовів, тому саме позови поділялися на дві основні групи: речові (actio in rem) та особисті (аС;ю in personam)[2]. Речовий позов надавався для захисту таких прав, які могли бути порушені будь-якою наперед не визначеною особою. Особистий позов по суті був позовом із зобов’язання, тому що захищав право від порушення конкретним суб’єктом, з яким позивач перебував у особистих відносинах. Отже, незважаючи на те, що в джерелах рим­ського права не міститься прямого розмежування прав на речові та зобов’язальні, можна вважати, що такий розподіл майнових прав все ж таки існував у римському праві.

Основна відмінність речового та зобов’язального права полягає в їх об’єкті. Так, об’єкт речового права — завжди річ, зобов’язального права — дії, право вимоги здійснювати певні дії[3].

Речове право, і перш за все право власності, визначається як пану­вання особи над річчю (plena in re potestas). Власник або носій іншого речового права задовольняє свої потреби, безпосередньо впливаючи на річ. Характерною особливістю прав, які виникають із зобов’язань, є той факт, що їх носій не в змозі задовольнити свій інтерес власними силами, а лише через дії іншого суб’єкта — саме того, хто виявляєть­ся щодо нього зобов’язаним[4].

Речове право, як правило, не обмежується часом його існування, а тому може бути довічним, передаватися в порядку спадкування та припиняється зазвичай за волею носія цього права. Право, що виникає із зобов’язання, як і саме зобов’язання, завжди має тимчасовий харак­тер, тобто встановлюється на певний строк. При цьому управомочена особа заінтересована у припиненні зобов’язання шляхом його вико­нання зобов’язаним суб’єктом.

Речове право підлягає захисту від його порушень із боку будь-яко­го, заздалегідь не визначеного суб’єкта, тобто користується абсолют­ним захистом. Зобов’язальне право, навпаки, захищається лише проти певної, конкретно визначеної особи (осіб), яка (які) є учасником (учас­никами) зобов’язального правовідношення. Отже, захист зобов’я­зального права має відносний характер.