6. Право на ім'я і цивільна правоздатність

1.   Право на ім'я належить до особистих невідчужуваних прав громадян. Стаття 28 ЦК передбачає, що фізична особа набуває прав та обов'язків і здійснює їх під своїм ім'ям, яке надається їй відповідно до закону. Водночас при здійсненні окремих цивільних прав фізична особа може використовувати псевдонім (вигадане ім'я) або діяти без зазначення імені. Наприклад, автори творів науки, літератури, мистецтва і суміжних прав можуть використовувати для індивідуалізації псевдонім, що не повторює ім'я іншої особи.

2.   Відповідно до Конвенції про права дитини дитина одержує право на ім'я з моменту народження.

Ім"я фізичної особи, яка є громадянином України, складається з прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить. Саме ці ознаки індивідуалізують фізичну особу як учасника цивільних відносин.

У ст.ст.145—148 СК встановлено, що ім'я дитині дається за згодою батьків, по батькові визначається за іменем батька, якщо інше не передбачено законами України чи не засновано на національних звичаях. Прізвище дитини визначається за прізвищем батьків, а коли вони мають різні прізвища — за згодою між ними. Спори між батьками з приводу імені чи прізвища дитини вирішуються органами опіки та піклування. Якщо батьківство дитини не встановлене в передбаченому законом порядку, то ім'я їй дається за вказівкою матері, по батькові — за іменем особи, записаної у свідоцтві про народження дитини як її батько, а прізвище — за прізвищем матері. Прізвище, ім'я та по батькові реєструються в органах і РАЦС (ст.49 ЦК).

3.  У ст.28 ЦК немає згадки про право громадянина на зміну імені. Проте СК передбачає таку можливість у разі реєстрації шлюбу (ст.35), розірвання шлюбу , визнання його недійсним(ст.ст.45, 46), усиновлення (ст.23І), встановлення батьківства. До досягнення дитиною віку 16 років органи опіки та піклування заспільною заявою батьків вправі, виходячи з інтересів дитини, змінити її ім'я, а також прізвище на прізвище іншого батька. Таке прохання може бути викликане невдалим сполученням імені і по батькові, труднощами вимови чи іншими причинами. Після досягнення дитиною 7 років на це необхідна ЇЇ згода. При окремому проживанні батьків той з них, з яким дитина проживає постійно, вправі просити про присвоєння дитині свого прізвища, яке заявник має у цей час (дошлюбне чи за другим шлюбом). Питання вирішується органами опіки та піклування, виходячи з інтересів дитини І з її згоди, якщо вона досягла 7-річного віку.

В інших випадках зміна прізвища та імені відбувається у порядку, визначеному спеціальним законодавством. Зокрема, фізична особа, якій виповнилося 16 років, може змінити своє прізвище та ім'я за власним бажанням. Особа, що досягла 14 років, може зробити це за згодою батьків або того з них, з ким вона проживає, чи піклувальника, але за умови, що це відповідає її інтересам. Порядок зміни прізвища, імені та по батькові громадян України визначається Указом Президента України про порядок переміни громадянами прізвищ і Положенням про порядок розгляду клопотань про переміну громадянами України прізвищ.

При зміні імені відповідні зміни вносяться в актовий запис про народження та інші документи. Паспорт підлягає заміні. Усі права й обов'язки, набуті громадянином під колишнім ім'ям, зберігають чинність. Про зміну імені слід повідомити своїх кредиторів та боржників, органи міліції тошо.

 

7. Місце проживання і цивільна правоздатність

1. Місце проживання має істотне значення для здійснення і захисту прав фізичної особи, забезпечення стабільності цивільних відносин. Так, місце проживання боржника або кредитора може мати значення для встановлення місця виконання зобов'язань, якщо воно не передбачено законом чи договором (ст.532 ЦК), місця відкриття спадщини (ст. 1221  ЦК), для визнання особи безвісно відсутньою і оголошення ЇЇ померлою (ст.ст.43, 46 ЦК).

Тому ст.29 ЦК спеціально присвячена цьому питанню. Згідно з цією нормою місцем проживання фізичної особи є жилий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.

Слід зазначити, що ця норма ЦК грунтується на конституційному положенні, згідно з яким кожний, хто законно перебуває на території України, має право вільно пересуватися, вибирати місце перебування І проживання (ст.ЗЗ Конституції). Тут варто звернути увагу на те, що ст.ЗЗ Конституції розрізняє місце перебування громадянина і місце його проживання. У місці перебування фізична особа знаходиться тимчасово (готель, санаторій тощо). Натомість, місце проживання фізичної особи — це місце, де громадянин постійно чи переважно проживає як власник житла, наймач житла (піднаймач), як член сім'ї власника, наймача тощо або на іншій підставі, передбаченій законодавством (жилий будинок, квартира, службове жиле приміщення, гуртожиток, будинок-інтернат для Інвалідів, громадян похилого віку, ветеранів тощо).

2. Фізична особа може проживати у якомусь місці постійно. Але вона може мати кілька місць проживання. Тоді виникає потреба встановлення того місця, де вона проживає переважно. Слово "переважно" у цьому контексті означає, що фізична особа перебуває у Цьому місці таку кількість часу, яка дозволяє їй вчинити значну кількість юридично значимих дій.

З метою забезпечення умов для реалізації громадянами своїх ^пРав і свобод та виконання ними своїх обов'язків перед іншими суб'єктами права встановлена реєстрація громадян України за місЦем проживання і за місцем тимчасового перебування. Оскільки Нормативні акти про прописку є такими, що суперечать Конститу-

ції, громадяни, прописані за місцем постійного проживання, вважаються такими, що пройшли реєстрацію. Відмова у реєстрації (яка не має конститутивного значення, але зберігає значення доказу при встановленні місця проживаніш) може бути оскаржена у судовому порядку.

Можливість вільного обрання місця проживання залежить від віку та стану психічного здоров'я фізичної особи.

3.  Вільно і самостійно реалізувати це право може фізична особа, яка досягла 14 років. На відміну від ЦК 1963 р., у ЦК 2003 p.вік, з якого особа набуває права самостійно та вільно обирати собі місце постійного проживання, зменшено з 15 до 14 років. Однак варто звернути увагу на існування колізії  норм ЦК та СК. Зокрема, якщо у ст.29 ЦК йдеться про набуття права вибирати місце проживання з 14 років, то вже ст.35 ЦК передбачає можливість набуття повної цивільної дієздатності (а, отже, і самостійного, окремого проживання від батьків чи піклувальників) лише з досягненням 16 років і тільки за рішенням органу опіки та піклування. взагалі не передбачає можливості окремого проживання неповнолітніх з їхніми законними представниками. Очевидно, існує потреба витлумачення цього положення Верховним Судом України.

Місцем проживання фізичної особи у віці від 10 до 14 років визнається місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна чи місцезнаходження навчального закладу або закладу охорони здоров'я тошо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від 10 до 14 років визначається органом опіки та піклування або судом. Батьки, шо проживають окремо, визначають, з ким із них буде проживати дитина, шляхом угоди. У випадку суперечки спір вирішує суд, виходячи з інтересів та з урахуванням думки дітей (ст.161 СК).

Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла 10 років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна чи місцезнаходження навчального закладу або закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.

4.  Місцем проживання недієздатної особи є місце проживанняїї опікуна або місцезнаходження відповідної організації, яка виконує щодо неї функції опікуна.

 

8. Цивільна дієздатність та її диференціація

1. Стаття 30 ЦК визначає дієздатність як здатність особи своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.

Найбільш істотними елементами змісту дієздатності громадян є: можливість самостійного вчинення правочинів (правочиноздатність); можливість нести самостійну майнову відповідальність (де-ліктоздатність); можливість складати заповіт та бути спадкоємцем (тестаментоздатність); можливість обирати собі представника та самому виступати як представник (транедієздатність); можливість займатися підприємницькою діяльністю (бізнеcдієздатність). Доцільність виокремлення такого елементу дієздатності як бізнеедієздатність зумовлена тим, що цей елемент загального поняття дієздатності не обмежується лише загальним правом вчиняти правочини, а й пов'язаний Із вчиненням дій щодо державної реєстрації громадянина як індивідуального підприємця, з одного боку, і поширенням на фізичних осіб-піпприємців правил нормативно-правових актів, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб (ст.ст.50-54 ЦК).

На перший погляд, виокремлення деяких елементів дієздатності не має практичного значення, а швидше знаходиться у площині теоретичних дискусій. Проте це невірне враження. ЦК, даючи у ст.30 загальне визначення дієздатності, у подальших нормах диференційовано підходить до виникнення окремих елементів дієздатності. Так, якщо правочинонездатність виникає у особи, яка досягла 14 років (за умови, шо батьки, усиновлювачі чи піклувальники не заперечують проти правочину — ст.ст.32, 222), то виникнення де-ліктоздатностІ ЦК пов'язує з наявністю додаткових умов (зокрема, з наявністю майна, достатнього для відшкодування — ст.ЗЗ). Якщо часткова правочиноздатність є навіть у особи, яка не досягла 14 років (ст.31), то транедієздатність, як випливає зі ст.242 ЦК, настає лише з досягненням нею повноліття. Хоча заповіт є одностороннім правочином, але право на нього (тестаментоздатнїсть) виникає лише у осіб з повною цивільною дієздатністю і до того ж (на відміну від інших правочинів) не може здійснюватися через представника (ст.1234 ЦК). Така сама вимога повної дієздатності, як загальне правило, висунута ст.50 ЦК щодо фізичної особи, яка хотіла б займатися підприємницькою діяльністю. Виняток з цього правила встановлений ст.35 ЦК, але й тут є особливість — віковою межею є "нетиповий" для норм ЦК вік — 16 років. Тому слід визнати, шо розрізнення вказаних елементів дієздатності є доцільним і з практичної точки зору, оскільки дає змогу диференційовано підходити (що робить і ЦК) до визначення вимог стосовно надання особі того чи іншого виду (елементу) дієздатності.