РОЗДІЛ III ОКРЕМІ ВИДИ ЗОБОВ'ЯЗАНЬ ПІДРОЗДІЛ І ДОГОВІРНІ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ ГЛАВА 54 КУПІВЛЯ-ПРОДАЖ § 1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО КУПІВЛЮ-ПРОДАЖ PDF Печать
Гражданское право - В.Г. Ротань та ін. Коментар до ЦКУ, т.2

 

РОЗДІЛ III ОКРЕМІ ВИДИ ЗОБОВ'ЯЗАНЬ

ПІДРОЗДІЛ І ДОГОВІРНІ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ

ГЛАВА 54 КУПІВЛЯ-ПРОДАЖ

§ 1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО КУПІВЛЮ-ПРОДАЖ

 

Стаття 655.   Договір купівлі-продажу

1.   За договором  купівлі-продажу  одна  сторона  (продавець)  передає  або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні  (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

1. Договір купівлі-продажу опосередковує передання майна (товару) однією особою у власність іншої особи. Стосовно державних і комунальних підприємств та установ зберігаються правові конструкції права господарського відання та права оперативного управління. У силу ст. 73 — 78 ГК договори купівлі-продажу можуть укладатись між суб'єктами названих прав, хоча й без зміни при цьому власника, а також з участю цих та інших суб'єктів зі зміною при цьому власника.

2. Зазначення у ст. 655 ЦК про те, що відповідно до договору купівлі-продажу покупець несе обов'язок сплатити за товар певну грошову суму, не виключає визнан­ня різновидами договору купівлі-продажу в силу спеціальних норм договорів міни (бартеру) та поширення на цей вид договорів положень Цивільного кодексу щодо купівлі-продажу (ст. 716 ЦК).

3. Поряд із загальними положеннями про купівлю-продаж (ст. 655 — 697 ЦК) у Цивільному кодексі формулюються норми щодо окремих видів договору купівлі-продажу — роздрібної купівлі-продажу (ст. 698 — 711 ЦК), поставки (ст. 712 ЦК), контрактації сільськогосподарської продукції (ст. 713 ЦК), постачання енергетични­ми та іншими ресурсами через приєднану мережу (ст. 714 ЦК), міни (ст. 715, 716 ЦК). Ці різновиди договорів не виключають укладення договорів купівлі-продажу, що не належать до будь-якого із цих різновидів і не підпорядковуються правовому режиму роздрібної купівлі-продажу, поставки, контрактації, постачання ресурсами через приєднану мережу та міни (тобто таких договорів купівлі-продажу, на які по­ширюються тільки загальні положення про купівлю продаж). Зокрема, ч. 6 ст. 265 ЦК установлює, що реалізація суб'єктами господарювання товарів негосподарюючим суб'єктам здійснюється за правилами про купівлю-продаж. Якщо такі договори не під­падають під жоден із названих різновидів купівлі-продажу, на них поширюються тільки загальні положення ст. 655 — 697 ЦК про купівлю-продаж.

4. У ст. 263 ГК [31] формулюється поняття господарсько-торговельної діяльності, яке не впливає на визначення договору купівлі-продажу та сферу дії груп правових норм, що стосуються договору купівлі-продажу та його різновидів. Широке розуміння господарсько-торговельної діяльності, що викладається у ст. 263 ГК, не може бути під­ставою для поширення ст. 655 — 697 ЦК на відносини, що не кваліфікуються Цивіль­ним кодексом як купівля-продаж, хоч би вони відповідно до Господарського кодексу охоплювались поняттям господарсько-торговельної діяльності (на боці продавця).

5. Статтею 655 ЦК допускається укладення договору купівлі-продажу як консенсуального або як реального. Консенсуальний договір купівлі-продажу передбачає передання майна (товару) не в момент укладення договору, а пізніше. Такий договір породжує два зобов'язання: 1) зобов'язання продавця щодо передання предмета договору у власність покупця та здійснення деяких інших пов'язаних з цим дій на користь покупця; 2) зустрічне зобов'язання покупця, що включає, зазвичай, грошові та деякі інші його обов'язки.

При укладенні реального договору купівлі-продажу він вважається укладеним з мо­менту передання майна (товару) продавцем покупцеві. У цьому випадку укладення договору не породжує обов'язку продавця передати майно, оскільки на момент, коли до­говір вважається укладеним, а зобов'язання — таким, що виникло, майно уже передане. Однак неправильним було б і твердження про те, що реальний договір купівлі-продажу породжує лише грошове зобов'язання покупця. Укладення реального договору купівлі-продажу породжує і на стороні продавця зобов'язання, в силу якого можливе заявлення покупцем до продавця претензій, зокрема щодо усунення недоліків товару в розумний строк (п. 2 ч. 1 ст. 678 ЦК), упродовж гарантійного строку (ст. 680 ЦК) тощо.

 

Стаття 656.   Предмет договору купівлі-продажу

1. Предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому.

2. Предметом договору купівлі-продажу можуть бути майнові права. До договору купівлі-продажу майнових прав застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не випливає із змісту або характеру цих прав.

3. Предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосо­вуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено до­говором або законом.

4. До договору купівлі-продажу на біржах, конкурсах, аукціонах (публічних тор­гах), договору купівлі-продажу валютних цінностей і цінних паперів застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено законом про ці
види договорів купівлі-продажу або не випливає з їхньої суті.

5. Особливості договору купівлі-продажу окремих видів майна можуть встанов­люватися законом.

1. Майном, передання якого здійснюється на підставі договорів купівлі-продажу, можуть бути речі, які в ст. 179 ЦК визначаються гранично широко як предмети ма­теріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов'язки, а також майнові права та обов'язки. Предмети, які можуть передаватись за договорами купівлі-продажу, повинні бути такими, які можуть знаходитись під контролем людини.

Речі, що не можуть контролюватись людьми в мірі, достатній для їх передання од­нією особою іншій, не можуть бути предметом договору купівлі-продажу. Так, атмос­ферне повітря підпадає під визначення речі (ст. 179 ЦК) і визнається об'єктом права власності Українського народу (ст. 324 ЦК). Але як таке, то повітря не може бути предметом договору купівлі-продажу (крім випадків, коли воно знаходиться в стані, який допускає можливість передання його однією особою у власність іншої особи).

2. Інформація визнається видом нематеріальних благ (ст. 200 ЦК) поряд з особисти­ми немайновими благами, що є об'єктами особистих немайнових прав фізичної особи. Проте інформація, на відміну від особистих немайнових благ, визнається об'єктом пра­ва власності, а також об'єктом товарних відносин (ст. 38,39 Закону «Про інформацію» [51]), тобто інформація є товаром і може бути предметом договору купівлі-продажу відповідно до ч. 1 ст. 656 ЦК.

3. Частина 1 ст. 656 ЦК повністю усуває сумніви стосовно можливості укладен­ня договору купівлі-продажу майна, яке не є об'єктом права власності продавця на момент укладення договору. Це є можливим. Неможливо лише укласти договір купівлі-продажу нерухомого майна, яке не створене та не є об'єктом права власності продавця на момент укладення договору, оскільки для цього необхідно пред'явлення документів, що підтверджують право власності (частина перша ст. 55 Закону «Про нотаріат» [57]), а право власності на новостворене нерухоме майно виникає з момен­ту завершення будівництва (створення майна), а якщо це право підлягає державній реєстрації, — з моменту його державної реєстрації. Але і тут законодавець відійшов від свого загального жорсткого підходу і дозволив, у разі необхідності, укласти дого­
вір, у тому числі й договір купівлі-продажу, щодо об'єкта незавершеного будівництва (абзац другий ч. З ст. 331 ЦК).

4. Право власності не може бути предметом договору купівлі-продажу, оскільки укладення і виконання договору купівлі-продажу речі відповідно до закону означає не тільки передання майна, а і перехід права власності в момент, що визначаєть­ся ст. 334 ЦК.

5. Питання про співвідношення ч. 2 та ч. З ст. 656 ЦК вирішується у такий спосіб. Частина 3 ст. 656 ЦК застосовується до «права вимоги». Із п. 1 ч. 1 ст. 512 ЦК мож­на зробити висновок про те, що в Цивільному кодексі під правом вимоги розуміється суб'єктивне право в зобов'язанні. Це відповідає не дуже вдалому теоретичному поло­женню, яке було сформульоване О.С. Іоффе та відтворюється в сучасній літературі. Із
ч. 2 ст. 1281 ЦК випливає, що вимога чи право вимоги відрізняється від суб'єктивного права. Крім того, слід ураховувати, що в ст. 1078 ЦК використовуються поняття на­явної вимоги та майбутньої вимоги. У будь-якому разі зрозуміло, що ч. З ст. 656 ЦК застосовується до суб'єктивних прав, що існують у зобов'язаннях. Частина 2 ст. 656 ЦК підлягає застосуванню до інших майнових прав. Оскільки всі відносні правовідносини підпадають під визначення зобов'язання, що наводиться у ст. 509 ЦК, відчужуватись на підставі договорів купівлі-продажу відповідно до ч. 2 ст. 656 ЦК можуть тільки абсолютні майнові права інтелектуальної власності.

6. Стосовно більшості об'єктів права інтелектуальної власності йдеться про пере­дання права власності (ч. 6 ст. 28 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» [118], ч. 4 ст. 20 Закону «Про охорону прав на промислові зразки» [59]; ч. 7 ст. 16 Закону «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» [60]; ч. З ст. 16 Закону «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем» [90]), яке може здійснюватись, зокрема за договорами купівлі-продажу цих прав. Щодо авторського та суміжних прав ідеться про передання майнових прав (ч. 1 ст. 31; ч. 2 ст. 40 Закону «Про авторське право та суміжні права» [133]), яке (передання) може здійснюватись шляхом укладення та виконання договору купівлі-продажу. Визначаючи види догово­рів, на підставі яких здійснюється розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності, ч. 1 ст. 1107 ЦК допускає можливість укладення не тільки перелічених у ній, а й інших договорів. Пункт 7 ч. 1 ст. 441 ЦК прямо передбачає можливість про­дажу твору, що можна ототожнювати з продажем майнових прав на нього, оскільки немайнові права не можуть відчужуватись (ч. 4 ст. 423 ЦК).

7. Частина 3 ст. 656 ЦК узгоджується із ст. 515 ЦК, яка забороняє заміну кредитора у «зобов'язаннях, нерозривно пов'язаних з особою кредитора». Проте законодавець не витримав єдності термінології, допускаючи укладення договору купівлі-продажу лише стосовно вимоги, що «не має особистого характеру». Стаття 512 ЦК допускає відступлення права вимоги не тільки за договором купівлі-продажу, а і шляхом учи­нення інших правочинів. Тому ст. 512 — 519 ЦК мають більш широку сферу дії, ніж ч. З ст. 656 ЦК та інші положення інституту купівлі-продажу, що регулюють відносини з приводу купівлі-продажу права вимоги. У ч. З ст. 656 ЦК спеціально зазначається на право сторін договору купівлі-продажу майнових прав відступати в договорі від по­ложень ст. 512 — 519 ЦК. Це не виключає права сторін такого договору відступати від ст. 655 — 697 ЦК, якщо цьому не перешкоджає абзац другий ч. З ст. 6 ЦК.

Загальні положення про купівлю-продаж не застосовуються до зобов'язань фак­торингу. Якщо це не виключається нормами інституту факторингу (ст. 1077 — 1086 ЦК), з урахуванням ч. З ст. 6 ЦК сторони договору факторингу можуть передбачити поширення окремих положень про купівлю-продаж на зобов'язання факторингу.

8.  У ч. 4 і 5 ст. 656 ЦК ідеться про договори купівлі-продажу. Проте ці положення поширюються не тільки на відносини, що виникають у процесі укладення договорів, у тому числі визначення їх змісту, а й на відносини, що виникають на підставі до­говорів купівлі-продажу. Отже, законами відповідно до ч. 5 ст. 656 ЦК можуть уста­новлюватись особливості правовідносин щодо купівлі-продажу окремих видів майна.

Це не викликало б сумніву і в тому випадку, якби ч. 5 узагалі не була включена до ст. 656 ЦК. Більш важливо враховувати, що такі особливості можуть встановлюва­тись і підзаконними актами, якщо це передбачено спеціальним законом. Так, відповідно до ст. 271 ГК [31] Кабінет Міністрів України відповідно до вимог цього Кодексу та інших законів затверджує Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення та поставки виробів народного споживання, а також особливі умови по­ставки окремих видів товарів. Стаття 6 Декрету «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» [207] надає Національному банку України повноваження ви­значати порядок та умови торгівлі іноземною валютою на міжбанківському валютному ринку.

9. Передбачається можливість установлення законом особливостей правовідносин купівлі-продажу, що виникають на підставі договорів, що укладаються на біржах, конкурсах, аукціонах (публічних торгах). На підставі спеціальних положень законів особливості укладення договорів на біржах, конкурсах, аукціонах та змісту правовід­носин, що виникають на їх підставах, можуть установлюватись також підзаконними актами. При цьому, як і при встановленні особливостей купівлі-продажу окремих видів майна, загальні положення про купівлю-продаж у силу договору можуть не за­стосовуватись до таких відносин, крім випадків, коли із закону чи суті відносин між сторонами не випливає неприпустимість відступлень від закону.

 

Стаття 657.   Форма окремих видів договорів купівлі-продажу

1. Договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

1. Із статті, що коментується, можна зробити висновок про те, що державна реє­страція договорів купівлі-продажу охоплюється поняттям форми договору. Проте це не є підставою для загального висновку такого змісту. Зміст положень Цивільного кодексу дає підстави стверджувати, що державна реєстрація договору виходить за межі поняття форми договору.

2. Договір купівлі-продажу будь-якого нерухомого майна (таке майно визначаєть­ся в ч. 1 ст. 181 ЦК) підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації. Частина 3 ст. 191  ЦК поширює правовий режим нерухомості на підприємство як єдиний майновий комплекс. Отже, договір купівлі-продажу підприємства як єдиного майнового комплексу підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.
Єдиний майновий комплекс структурного підрозділу чи частини підприємства не ви­знається прямо законом видом нерухомого майна. Але у всіх випадках, коли до складу єдиного майнового комплексу структурного підрозділу чи частини підприємства, що відчужується за договором купівлі-продажу, входить нерухоме майно, договір підлягає нотаріальному посвідченню і державній реєстрації.

3. Частина 1 ст. 181 ЦК передбачає тільки можливість поширення законом режиму нерухомих речей на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, кос­мічні об'єкти, а також на інші речі, права на які підлягають реєстрації. Тому за від­сутності спеціального закону, який би передбачав нотаріальне посвідчення та дер­жавну реєстрацію договорів купівлі-продажу таких об'єктів, нотаріальне посвідчення не є обов'язковим, а державна реєстрація договорів купівлі-продажу таких об'єктів не здійснюється. Це не виключає реєстрації повітряних суден відповідно до ст. 25 Повітряного кодексу [21],  а морських торговельних суден —  відповідно до ст. 26 Кодексу торговельного мореплавства [23].

4. Стаття 657 ЦК не є перешкодою для нотаріального посвідчення будь-якого до­говору купівлі-продажу, якщо сторони договору домовились про це.

5. Відсутність зазначення у ст. 657 ЦК на можливість установлення законом і ін­ших випадків, коли договори купівлі-продажу підлягають нотаріальному посвідченню, не виключає дії спеціальних правил, які встановлені законами, в тому числі прийня­тими до введення в дію нового Цивільного кодексу, та які передбачають нотаріальне посвідчення договорів купівлі-продажу. З урахуванням цього зберігає чинність поло­ження ч. 2 ст. 27 Закону «Про приватизацію державного майна» [83], яка передбачає нотаріальне посвідчення договорів про подальше відчуження об'єктів приватизації, нехай таким об'єктом був пакет акцій, тобто, майно, що не належить до категорії не­рухомого.

6. Відповідно до ст. 657 ЦК державній реєстрації підлягають договори купівлі-продажу нерухомого майна.

7. Від державної реєстрації, що передбачена ст. 657 ЦК та відповідає ст. 210 ЦК, слід відрізняти реєстрацію договорів купівлі-продажу об'єктів приватизації відповід­ною місцевою радою, що передбачено ч. 7 ст. 23 Закону «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» [75]. Уведення в дію нового Цивільного кодексу не спричинило втрати чинності ч. 7 ст. 23 названого Закону. Отже, договори
купівлі-продажу об'єктів малої приватизації, що належать до категорії нерухомого майна, підлягають державній реєстрації відповідно до ст. 657 ЦК і 210 ЦК, Тимчасо­вого порядку державної реєстрації правочинів [327], а також реєстрації у відповідній місцевій раді. Проте остання реєстрація прямого цивільно-правового значення не має, а може впливати лише на фактичну реалізацію покупцем своїх прав, яких він набув
за договором.

 

Стаття 658.   Право продажу товару

1. Право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення.

1. За загальним правилом, право укладання договорів купівлі-продажу належить власникові майна. Це не перешкоджає тому, щоб від імені власника майна діяв пред­ставник (ст. 237 ЦК). Винятком із цього правила є надання права продажу майна на підставі виконавчих документів, яке здійснюється відповідно до Закону «Про ви­конавче провадження» [100], ст. 364 — 370 КТМ [23], законів «Про іпотеку» [156],
«Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [167].

2. При прийнятті законів «Про приватизацію державного майна» [85] та «Про при­ватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» [57] законодавець схилився до досить невизначеної правової конструкції, відповідно до якої державні органи приватизації в межах своєї компетенції здійснюють повноваження власника державного майна у процесі приватизації та продають майно, що перебуває у дер­жавній власності, у процесі його приватизації (ч. З ст. 7 Закону «Про приватизацію державного майна»).

Продавцями об'єктів малої приватизації, що є у державній та комунальній власності, є Фонд державного майна, його регіональні відділення та представництва та органи приватизації, створені місцевими радами, а також органи управління майном Авто­номної Республіки Крим (ч. 1 ст. 4 Закону «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)»). Так передбачувалось виключити участь держави та територіальних громад у правовідносинах щодо купівлі-продажу об'єктів приватизації. Але ж канадський суд на певному етапі судового процесу визнав за можливе зверну­ти стягнення за зобов'язаннями Фонду державного майна України, що ґрунтуються на договорі купівлі-продажу майна в процесі приватизації, на майно, що належить державному підприємству. Виставивши як продавця в договорах щодо приватизації державного майна державну установу, що фінансується із бюджету, законодавець ставив собі на меті виключити покладення договорами про купівлю-продаж об'єктів приватизації майнових обов'язків на власників майна, що приватизується, — держа­ву і територіальні громади. Натомість було створено ірраціональну ситуацію, за якої державний орган мав відповідати за зобов'язаннями про продаж комунального майна (в умовах розмежування державної та комунальної власності), а у разі ліквідації від­повідного державного органу приватизації (а такими відповідно до ст. З Закону «Про приватизацію державного майна» є не тільки Фонд державного майна України, а і його регіональні відділення) припинялись довгострокові зобов'язання покупців, які вони брали на себе за договорами купівлі-продажу об'єктів приватизації. Слід зробити загальне зауваження про те, що створення ірраціональних ситуацій стало основним способом організації (чи дезорганізації) суспільства в нашій країні.

3. Укладення договору купівлі-продажу як продавцем особою, що не є власником, у випадках, коли цій особі право продажу законом не надане, не завжди тягне недійс­ність договору та повернення сторін до попереднього майнового стану. Неможливість такого повернення наступає тоді, коли набувач майна за договором здійснив подальше відчуження раніше набутого майна особі, у якої майно відповідно до ст. 330, 388, 620 ЦК та частини першої ст. 7 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» не може бути витребуване.

 

Стаття 659.   Обов'язок продавця попередити покупця про права третіх осіб на товар

1. Продавець зобов'язаний попередити покупця про всі права третіх осіб на то­вар, що продається (права наймача, право застави, право довічного користування тощо). У разі невиконання цієї вимоги покупець має право вимагати зниження ціни або розірвання договору купівлі-продажу, якщо він не знав і не міг знати про права третіх осіб на товар.

1. Права третіх осіб на товар, що є предметом купівлі-продажу, можуть випливати з договору або закону і носити не тільки цивільно-правовий, а і публічно-правовий характер. Зокрема, під дію ст. 659 ЦК підпадають податкова застава, застава, перед­бачена ст. 154і Кримінально-процесуального кодексу [16], інші публічні обтяження. Слід вважати, що треті особи мають права на предмет купівлі-продажу, якщо стосовно
цього предмета встановлені обтяження, передбачені ст. 34, 37 Закону «Про забез­печення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» та ст. 4 Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» [177]. Для застосуван­ня ст. 659 ЦК не має значення наявність чи відсутність реєстрації обтяження товару, що є предметом купівлі-продажу.

2. За умови, що покупець не знав і не міг знати про право третіх осіб на предмет договору купівлі-продажу, йому надається право вимагати на свій вибір або зміни до­говору шляхом зниження ціни, або розірвання договору. Вимога може бути пред'явлена безпосередньо до продавця, маючи на увазі можливість досягнення домовленості про зміну або розірвання договору. На свій розсуд незалежно від пред'явлення вимоги про зміну або розірвання договору безпосередньо до продавця покупець має право заявити до суду позов про зміну або розірвання договору. Якщо раніше покупець здійснив оплату предмета договору купівлі-продажу за встановленою ціною, він вправі одно­часно з вимогою про зміну договору пред'явити вимогу про стягнення збитків на під­ставі ч. 5 ст. 653 ЦК, до яких будуть належати різниця в цінах, а при пред'явленні вимоги про розірвання договору — раніше сплачена за товар сума. При пред'явленні вимоги про розірвання договору продавець має право пред'явити зустрічну вимогу про покладення на покупця обов'язку повернути предмет договору.

 

Стаття 660.   Обов'язки покупця і продавця у разі пред'явлення третьою особою позову про витребування товару

1. Якщо третя особа на підставах, що виникли до продажу товару, пред'явить до покупця позов про витребування товару, покупець повинен повідомити про це продавця та подати клопотання про залучення його до участі у справі. Продавець
повинен вступити у справу на боці покупця.

2. Якщо покупець не повідомив продавця про пред'явлення третьою особою по­зову про витребування товару та не подав клопотання про залучення продавця до участі у справі, продавець не відповідає перед покупцем, якщо продавець доведе,
що, взявши участь у справі, він міг би відвернути відібрання проданого товару у покупця.

3. Якщо продавець був залучений до участі у справі, але ухилився від участі в її розгляді, він не має права доводити неправильність ведення справи покупцем.

1. За умови пред'явлення до покупця третьою особою на підставах, що виникли до продажу товару (тобто до переходу права власності на товар від продавця до покуп­ця), позову про витребування товару виникають такі обов'язки покупця: 1) повідо­мити продавця про пред'явлення позову; 2) подати до суду клопотання про залучення продавця до участі у справі. Отримання продавцем зазначеного повідомлення тягне виникнення у нього обов'язку вступити у справу на боці покупця.

2. Невиконання йокупцем зазначених двох обов'язків, за загальним правилом, що випливає із ч. 2 ст. 660 ЦК, не звільняє продавця від відповідальності перед покупцем у разі відібрання товару у покупця за рішенням суду. Продавець у разі відібрання товару у покупця звільняється від відповідальності лише за умови, якщо він доведе, що, взявши участь у справі, він міг би відвернути відібрання проданого товару у по­купця.

3. При ухиленні продавця, залученого до участі у справі, від участі у її розгляді, він не може бути звільнений від відповідальності за відібрання проданого товару у покупця і позбавляється права посилатись на неправильність ведення справи покупцем.

4. Витребування товару, переданого продавцем покупцеві, третьою особою на під­ставах, що виникли до продажу товару цьому покупцеві, стало значно менш вірогід­ним в силу ч. 2 ст. 620 ЦК, ст. 10 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [167] (якщо обтяження, в якому третя особа є обтяжувачем, не було зареєстроване).

 

Стаття 661.   Відповідальність продавця у разі відсудження товару у покупця

1. У разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої осо­би на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати по­купцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав.

2. Правочин щодо звільнення продавця від відповідальності або щодо її обмеження у разі витребування товару у покупця третьою особою є нікчемним.

1. Відповідальність продавця перед покупцем у разі вилучення проданого това­ру у покупця за рішенням суду полягає у відшкодуванні збитків.  Правочин щодо звільнення продавця від такої відповідальності (повністю або частково) є нікчемним. Уключення в договір купівлі-продажу умови про відшкодування збитків у більшому розміру є припустимим відповідно до абзацу першого ч. З ст. 22 ЦК. Установлена ч. 1 ст. 661 ЦК відповідальність може доповнюватись обов'язком продавця сплатити неустойку у разі вилучення проданого товару у продавця за рішенням суду.

2. Підставою виникнення обов'язку продавця відшкодувати покупцеві збитки є на­ступна сукупність юридичних фактів: 1) поява підстав вилучення речі, що є предметом договору, до продажу товару, тобто до укладення договору купівлі-продажу; 2) ви­лучення предмета договору у покупця за рішенням суду, в тому числі і добровільне передання цього предмета на виконання рішення суду; 3) покупець не знав і не міг знати про наявність зазначених підстав. Альтернатива, передбачена ч. 1 ст. 661 ЦК («не знав або не міг знати») є нелогічною, бо не може такого бути, щоб покупець знав, але не міг знати. Логіці відповідало б формулювання «крім випадків, коли покупець знав або міг знати про наявність цих підстав». Отже, за допомогою логічного тлума­чення слід зробити висновок про те, що умовою покладення на продавця обов'язку відшкодувати збитки є те, що покупець про наявність підстав для вилучення товару у покупця знав або міг знати. Якщо ж він не знав і не міг знати, покупець отримує право на відшкодування збитків.

3. У ст. 661 ЦК не вказується вина продавця як умова виникнення його обов'язку відшкодувати збитки. Методом логічного доповнення нормативного тексту (ч. 1 ст. 661 ЦК) виявляється правовий припис, відповідно до якого вина не є умовою покладення на продавця обов'язку відшкодувати збитки. Але цей правовий припис не може за­стосовуватись усупереч загальному правилу ст. 614 ЦК, відповідно до якої особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини.

 

Стаття 662.   Обов'язок продавця передати товар покупцеві

1. Продавець зобов'язаний передати покупцеві товар,  визначений договором купівлі-продажу.

2. Продавець повинен одночасно з товаром передати покупцеві його приналеж­ності та документи (технічний паспорт, сертифікат якості тощо), що стосуються товару та підлягають переданню разом із товаром відповідно до договору або актів
цивільного законодавства.

1. Основний зміст зобов'язання купівлі-продажу полягає в обов'язку продавця передати покупцеві товар. Передання товару (майна) визначається у ч. 2 ст. 334 ЦК. Разом із річчю (товаром) продавець зобов'язаний передати приналежності цієї речі (ст. 186 ЦК), а також документи, що підлягають переданню разом із річчю відпо­відно до договору або актів цивільного законодавства. Слід звернути увагу на чітке відокремлення в ч. 2 ст. 662 ЦК документів від приналежностей речі.

 

Стаття 663.   Строк виконання обов'язку передати товар

1. Продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений дого­вором купівлі-продажу, а якщо зміст  договору не дає змоги визначити цей строк, — відповідно до положень статті 530 цього Кодексу.

1.   Строк передання товару продавцем покупцеві встановлюється договором. Якщо договором цей строк не встановлено, ст. 663 ЦК приписує визначати строк передання товару відповідно до правил ст. 530 ЦК (покупець вправі вимагати пере­дання товару в будь-який час, а продавець зобов'язаний виконати вимогу покупця в семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо із договору або актів за­конодавства не випливає обов'язок негайного виконання). Пряме посилання у ст. 663 ЦК на ст. 530 ЦК виключає визначення строку виконання продавцем обов'язку передати товар відповідно до ст. 538 ЦК. Ця стаття приписує взаємні зобов'язання (такими є зобов'язання передати товар і зобов'язання сплатити покупну ціну) ви­конувати одночасно.

2.  Не виключається встановлення в договорі купівлі-продажу з умовою про пере­дання рухомого майна, що є індивідуально визначеним або визначається родовими ознаками, але ідентифікується, в майбутньому умови про те, що у покупця з моменту укладення договору виникають права обтяжувача. Таке обтяження підпадає під фор­мулювання п. 8 частини першої ст. 34 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів
та реєстрацію обтяжень» «інші обтяження рухомого майна, що кваліфікуються як договірні». Якщо така умова до договору включена, а обтяження належне зареєстро­ване, покупець має переважне право на витребування цього майна, хоч би воно і було передане покупцем іншій особі на підставі договору (ст. 620 ЦК у таких випадках не може перешкоджати покупцеві витребувати рухоме майно у продавця).