Печать
PDF

РОЗДІЛ IV ПРАВОЧИНИ. ПРЕДСТАВНИЦТВО ГЛАВА 16 ПРАВОЧИНИ § 1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ПРАВОЧИНИ - Страница 4

Posted in Гражданское право - В.Г. Ротань та ін. Коментар до ЦКУ т.1

Стаття 212.   Право чини, щодо яких правові наслідки пов'язуються з настанням певної обставини


1. Особи, які вчиняють правочин, мають право обумовити настання або зміну прав та обов'язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні (відкладальна обставина).

2. Особи, які вчиняють правочин, мають право обумовити припинення прав та обов'язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні (скасувальна об­ставина).

3. Якщо настанню обставини недобросовісно перешкоджала сторона, якій це не­ вигідно, обставина вважається такою, що настала.

4. Якщо настанню обставини недобросовісно сприяла сторона, якій це вигідно, обставина вважається такою, що не настала.

1. Стаття 212 ЦК застосовується тоді, коли стосовно обставини, що є відкладальною або скасувальною умовою, невідомо, настане вона чи ні. Сторони не позбавлені права пов'язати виникнення чи припинення прав та обов'язків, що випливають із правочину, з обставинами, стосовно яких достовірно відомо, що вони настануть. У цьому разі ст. 212 ЦК не застосовується, оскільки така умова правочину є способом
визначення строку виконання зобов'язання або строку його припинення (ч. 2 ст. 252; ч. 1 ст. 530 ЦК).

2. Якщо правочин, що вчинений під відкладальною умовою, передбачає передання права власності на рухоме майно, на його підставі виникає договірне обтяження (п. 6 частини першої ст. 34 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію об­тяжень»), що тягне поширення на такі правовідносини чинності названого Закону.

3. Певне уявлення про розуміння в законодавстві понять відкладальної та скасувальної умов дає частина третя ст. 10 Закону «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю», де йдеться про укладення договору доручення з відкладальною умовою, а також в ч. 2 ст. 1142, у якій зазначається про досягнення мети простого товариства як на скасувальну умову.

 

Стаття 213.   Тлумачення змісту правочину

1. Зміст правочину може бути витлумачений стороною (сторонами).

2. На вимогу однієї або обох сторін суд може постановити рішення про тлума­чення змісту правочину.

3. При тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів.

Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповід­ній сфері відносин значення термінів не дає змоги з'ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін.

4. Якщо за правилами, встановленими частиною третьою цієї статті, немає мож­ливості визначити справжню волю особи, яка вчинила правочин, до уваги беруться мета правочину,  зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між
сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового до­говору та інші обставини, що мають істотне значення.

1. Проблема тлумачення змісту правочину є такою, що слабо розроблена в науці і правозастосовчій практиці. Тому норми про тлумачення правочинів не було в раніше чинному Цивільному кодексі. У статті, що коментується, питання тлумачення змісту правочину викладене переважно в загальних формулюваннях:  викладається лише декілька конкретних правил.

2. Учасникам  правочину надається право витлумачити  зміст учиненого  ними правочину.  Очевидно, стосовно цього вони мають підписати спеціальний договір, тобто вчинити новий правочин. Але такий правочин є специфічним. Він є вчиненим з моменту вияву волі у відповідній формі, але діє з моменту вчинення правочину, що тлумачиться, тобто має зворотну силу.

3. Учасники правочину зазвичай не обмежені в праві тлумачити правочин. Тому якщо вони при вчиненні правочину передбачили сплату, наприклад, пені у відповід­ному розмірі за прострочення виконання зобов'язання, то при тлумаченні правочину вони можуть таку умову правочину витлумачити так, що пеня сплачується в іншому розмірі чи не сплачується зовсім. Таке твердження погоджується з ч. З ст. 631 ЦК, яка надає сторонам право обумовити, що договір має зворотну дію в часі. Це усуває відмінність між правочином, що вчиняється на зміну чи доповнення раніше вчиненого правочину та має зворотну дію в часі, та правочином, що вчиняється з метою тлума­чення раніше вчиненого правочину.

4. У той же час односторонній правочин, що породжує права та обов'язки інших осіб, може тлумачитись особою, яка його вчинила, лише в тій мірі, в якій це не зачіпає прав та обов'язків інших осіб, що виникли внаслідок учинення правочину. В інших випадках вплинути на зміст прав та обов'язків інших осіб, що виникли внаслідок одностороннього правочину, можна тільки за наявності згоди цих осіб. А це означає, що особа, яка вчинила односторонній правочин, разом з особами, для яких виникли права та обов'язки внаслідок такого правочину, вчиняють новий (двосторонній) правочин.

5. Суд може винести рішення про тлумачення змісту правочину на вимогу однієї або обох сторін. Така вимога повинна оформлятись позовною заявою. Узагалі, вимо­гу про тлумачення правочину слід вважати різновидом вимоги про визнання права. Формулювання «на вимогу... обох сторін» (суд може винести рішення про тлумачення змісту правочину) не треба розуміти так, що обидві сторони можуть підписати одну заяву до суду. Лише одна сторона має звернутись з позовною заявою до іншої сторони. Інша сторона може звернутись до суду із зустрічним позовом. Як і інші позови про визнання права, позов про тлумачення правочину може бути заявлений без обмеження
строком позовної давності.

6. Те,  що словам і виразам, які вживаються в тексті правочину в різних його частинах, слід надавати однакового значення, не викликає будь-яких запитань. Але ж припис брати до уваги «загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів» є надто загальним.

Цьому припису та цивільному законодавству в цілому не буде суперечити таке його тлумачення: 1) оскільки правочини, як і цивільне законодавство, встановлюють цивільні права та обов'язки, терміни в правочинах належить тлумачити так, як вони розуміються в Цивільному кодексі та інших актах цивільного законодавства; 2) якщо правочин впливає на права та обов'язки його учасників, що мають іншу галузеву на­лежність, термінам має надаватись у відповідній частині таке значення, яке надається їм нормативними актами відповідних галузей законодавства; 3) за наявності супе­речності в розумінні термінів у різних галузях законодавства слід ураховувати, що є базові визначення термінів, що повинні використовуватись у різних галузях права, є специфічно галузеві визначення, а є й такі, що не можуть використовуватись за межами сфери дії нормативно-правового акта, в якому їх зміст визначено; 4) якщо законо­давство не розкриває змісту відповідного терміна, він повинен тлумачитись так, як він розуміється у відповідній галузі науки; 5) за відсутності нормативно-правового та наукового визначення терміна, слід звернутись до тлумачного словника мови, якою викладено зміст (вчинено) правочин; 6) якщо запропонованими тут способами не вда­ється встановити значення терміна, що вживається в правочині, його слід тлумачити так, як він розуміється в повсякденному спілкуванні; 7) при тлумаченні правочину слід ураховувати нормативно-правову термінологію, що існувала на день учинення правочину. Наступна зміна нормативного визначення поняття, що вживається в право­чині, не повинна братись до уваги при тлумаченні останнього.

7. Із абзацу першого ч. З ст. 213 ЦК випливає, що Цивільний кодекс не допускає, щоб при тлумаченні правочину здійснювався пошук змісту волі учасників правочи­ну, який (зміст) не знайшов відображення в тексті правочину. Лише за відсутності можливості на підставі буквального значення слів та  виразів,  термінів з'ясувати зміст правочину, приписується встановлювати зміст правочину порівнянням змісту окремих частин правочину між собою, з усім змістом правочину. У таких випадках закон допускає враховувати також наміри сторін, навіть якщо вони не були включені до змісту правочину, тобто припускається враховувати фактор, що виходить за межі волевиявлення сторін при вчиненні правочину.

8. У ч. 4 ст. 213 ЦК, не заперечуючи першочергово значення волевиявлення при тлумаченні змісту правочину, законодавець приписує іти ще далі в пошуках змісту справжньої волі учасників правочину, за межами тексту правочину. Справжня воля при тлумаченні змісту правочину може встановлюватись з урахуванням мети правочину (мета навряд чи відрізняється суттєво від наміру, про який ідеться в абзаці другому ч. З ст. 213 ЦК), змісту попередніх переговорів, усталеної практики відносин між сторонами, подальшої поведінки сторін, інших обставин, що мають істотне значення. Підкреслимо, що ч. 4 ст. 213 ЦК допускає пошуки справжньої волі учасників право-чину за межами його змісту тільки за відсутності можливості визначити справжню волю на підставі змісту правочину.

9.  Урахування звичаїв ділового обороту при тлумаченні правочину можливе в тій же мірі, в якій при цьому можуть бути враховані акти цивільного законодавства.

10. Посилання в ч. 4 ст. 213 ЦК на текст типового договору є не зовсім коректним. Цивільний кодекс (ст. 630) визначає юридичне значення типових умов договорів. Юридичне значення типових та примірних договорів у цьому Кодексі не визначається. Тому питання про юридичну силу типових та примірних договорів слід вирішувати на підставі ч. 4 ст. 179 ГК [42], в якій законодавець вперше чітко визначив юридичне
значення типових та примірних договорів. Але таке розуміння типових і примірних договорів не є обов'язковим для правочинів, на які не поширюється чинність Госпо­дарського кодексу.

11. У правочині, як і в нормативно-правових актах, можуть міститися загальні та спеціальні умови. При застосуванні правочину перевагу належить віддавати спе­ціальним умовам. Так, кредитним договором було передбачено, що позивач спла­чує проценти у встановленому договором розмірі протягом строку його дії, та був установлений строк дії договору, що збігався з кінцевим строком повернення суми
кредиту.  Посилаючись на цей пункт договору, позичальник відмовлявся платити проценти за період прострочення повернення кредиту. Кредитор (банк) звернувся до господарського суду з позовною заявою про стягнення процентів за весь період користування кредитом, в тому числі й після спливу встановленого договором строку повернення кредиту (період, за який позичальник відмовлявся платити проценти). У позовній заяві він зазначив, що при вирішенні спору належить керуватися не умовою про сплату процентів протягом дії договору, що є загальною, а спеціальним пра­вилом, що включене до договору та зобов'язує позичальника сплачувати проценти в разі прострочення повернення кредитної суми за весь період прострочення, вихо­дячи із суми, повернення якої прострочене, та встановленої договором процентної ставки. Суд погодився з позивачем про застосування спеціальної умови договору та задовольнив позов про стягнення процентів за весь період користування кредитними коштами.

12. За наявності суперечності між заголовком (назвою) договору або його преам­булою (за її наявності) та конкретними пунктами договору належить застосовувати останні. Так, сторони уклали договір оренди, але в тексті договору зазначалось, що річ передається за цим договором орендареві безоплатно. Орендодавець, що так визначався цим договором, став вимагати сплати орендної плати або визнання його недійсним. Але підстав для задоволення його вимог не було. Тому суд спочатку відмовив у задо­воленні позову про стягнення орендної плати, підтвердивши тим самим безоплатний характер договору, а потім — і в позові про визнання договору недійсним як такого, що суперечить закону (цей позов обґрунтовувався тим, що договір оренди відповідно до законодавства не може бути безоплатним).

13. Якщо в примірнику договору, який подає до суду позивач, один або декілька пунктів мають зміст, що суперечить змісту примірника, який надав відповідач, договір належить визнати неукладеним (правочин — таким, що не вчинений). За умови, що договір частково або повністю виконано, його слід тлумачити з урахуванням дій, що вчинені на його виконання, звичаїв ділового обороту, кон'юнктури ринку.

14. Припис ч. 4 ст. 213 ЦК при тлумаченні правочину, якщо немає можливості встановити справжню волю особи (осіб), що вчинила правочин, брати до уваги мету правочину, зміст попередніх переговорів, усталену практику відносин, звичаї ділового обороту, подальшу поведінку сторін, текст типового договору, виявляє прагнення за­конодавця вкрай обмежити коло випадків, коли правочин має вважатись невчиненим, а договір має вважатись неукладеним. Належить звернути увагу, що в ч. 4 ст. 213 ЦК вживається термін «типовий договір», що враховує правотворчу практику. На відміну від цього, у ст. 630 ЦК ідеться про «типові умови договорів певного виду, оприлюднені в установленому порядку». Практики оприлюднення типових умов до­говорів в Україні поки що немає. При застосуванні ч. 4 ст. 213 ЦК слід ураховувати, що у сфері дії Господарського кодексу в типових договорах, що затверджуються Ка­бінетом Міністрів, а у випадках, передбачених законом, — іншим органом державної влади, формулюються імперативні норми, від яких відступати не можна (ч. 4 ст. 179 ГК). Тому умови типових договорів належить застосовувати незалежно від змісту договору. У сфері, де Господарський кодекс не діє, умови типових договорів також підлягають застосуванню як правові норми, але відповідно до ч. З ст. 6 ЦК вони ма­ють диспозитивне значення.

 

Стаття 214.   Відмова від правочину

1. Особа, яка вчинила односторонній правочин, має право відмовитися від нього, якщо інше не встановлено законом. Якщо такою відмовою від правочину порушено права іншої особи, ці права підлягають захисту.

2. Особи, які вчинили дво- або багатосторонній правочин, мають право за взаємною згодою сторін, а також у випадках, передбачених законом, відмовитися від нього, навіть і в тому разі, якщо його умови повністю ними виконані.

3. Відмова від правочину вчиняється у такій самій формі, в якій було вчинено правочин.

4. Правові наслідки відмови від правочину встановлюються законом або домов­леністю сторін.

1. Стаття, що коментується, встановлює нову для цивільного законодавства Укра­їни правову конструкцію відмови від правочину. Потреба в цій правовій конструкції обумовлена тим, що стосовно договорів правова конструкція відмови в цивільному законодавстві існувала, а стосовно правочинів — ні. Але зміст ст. 214 ЦК свідчить про те, що під відмовою від правочину розуміється дещо інша правова конструкція,
ніж відмова від договору. Зокрема, відмова від дво- або багатостороннього право­чину, тобто від договору, здійснюється за згодою сторін, в той час як відповідно до ч. З ст. 651 ЦК відмова від договору розуміється як односторонній правочин.

2. Право відмови від правочину належить і особі, що вчинила односторонній право­чин. Але це неможливо, якщо відмовою від правочину порушено права іншої особи, що виникли в результаті вчинення такого правочину. Стосовно заповіту встановлена можливість не відмови від нього, а скасування (ст. 1254 ЦК).

3. Стосовно дво- і багатосторонніх правочинів спеціально передбачена можливість відмови від них, навіть і в тих випадках, коли вони повністю виконані. Відмова від дво- або багатосторонніх правочинів здійснюється за згодою його учасників, тобто шляхом учинення ними правочину щодо цього, «а також у випадках, передбачених законом». Фраза, що взята в лапки, означає, що відмова від дво- чи багатостороннього право­
чину може здійснюватись однією із сторін.

4. Вимога про відмову від правочину вчиняється в тій же формі, в якій було вчинено правочин. Це правило відповідає ст. 653 ЦК і поширюється на випадки відмови від двостороннього чи багатостороннього правочинів шляхом учинення односторонніх правочинів, у тому числі і правочинів, які були вчинені в письмовій формі та були посвідчені нотаріально.

5. Правовим наслідком відмови від правочину зазвичай є припинення правовід­носин, що виникли на підставі цього правочину. Вони припиняються з моменту до­сягнення у відповідній формі згоди щодо відмови від договору, з моменту одержання стороною повідомлення іншої сторони, що вчинила односторонній правочин з метою припинення двостороннього правочину, або з іншого моменту, передбаченого законом чи домовленістю сторін. Інші наслідки відмови від правочину мають установлюватись договором, а також можуть установлюватись законом.