Печать
PDF

РОЗДІЛ IV ПРАВОЧИНИ. ПРЕДСТАВНИЦТВО ГЛАВА 16 ПРАВОЧИНИ § 1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ПРАВОЧИНИ

Posted in Гражданское право - В.Г. Ротань та ін. Коментар до ЦКУ т.1

РОЗДІЛ IV ПРАВОЧИНИ. ПРЕДСТАВНИЦТВО

ГЛАВА 16 ПРАВОЧИНИ

§ 1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ПРАВОЧИНИ

 

Стаття 202.   Поняття та види правочинів

1. Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивіль­них прав та обов'язків.

2. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (догово­ри).

3. Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами.

Односторонній правочин може створювати обов'язки лише для особи, яка його вчинила.

Односторонній правочин може створювати обов'язки для інших осіб лише у ви­падках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами.

4. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сто­рін.

5. До правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються загальні положення про зобов'язання та про договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину.

1. Нормативне визначення правочинів, що наводиться в ст. 202 ЦК, має істотне практичне значення: воно визначає предмет, регулювання якого здійснюється нор­мами глави 16 Цивільного кодексу, а також іншими положеннями законодавства, що встановлені стосовно правочинів. Термін «правочин» вживається в Цивільному ко­дексі 2003 р. замість терміна «угода», який використовується у Цивільному кодексі
1963 р. Господарський кодекс [42] підставою виникнення господарських зобов'язань називає угоди (ст. 174), але ж передбачє можливість визнання недійсними зобов'язань (ст. 207, 208).

2. Правочин — це юридичний факт. Як і будь-який юридичний факт у сфері ци­вільного права, правочин тягне набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Оскільки правочин — це юридичний факт, що визначається цивільним законодавством, він завжди тягне цивільно-правові наслідки, тобто набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. З правочином законодавство нерідко
пов'язує виникнення, зміну або припинення юридичних прав або обов'язків, перед­бачених іншими галузями законодавства. У цих випадках правочин як юридичний факт має визначатись відповідно до норм цивільного права, а зміст прав і обов'язків, що виходять за межі цивільного права, буде визначатися нормами відповідної іншої галузі права (набула поширення практика пред'явлення органами державної податко­вої служби позовів про визнання правочинів недійсними з метою довести відсутність у однієї із сторін правочину права на податковий кредит).

3. Правочин за змістом являє собою дії, спрямовані на досягнення цивільно-правових результатів,  тобто на набуття,  зміну і припинення цивільних  прав та обов'язків, на встановлення, зміну та припинення цивільно-правових відносин. За ознакою вказа­ної спрямованості правочини відрізняються від такого різновиду юридичних фактів як юридичні вчинки. Юридичним вчинком є, наприклад, визнання особою боргу. Звичайно таке визнання здійснюється з моральних міркувань, інколи це робиться з метою до­мовитися про відстрочення чи розстрочення виконання зобов'язання. Але з визнанням боргу законодавець пов'язує переривання позовної давності (ст. 264 ЦК), незалежно
від того, було чи ні спрямоване визнання особою боргу на досягнення зазначеного правового результату, на переривання позовної давності та пов'язану з ним зміну прав та обов'язків сторін. Юридичними вчинками є заволодіння знахідкою (ст. 337 ЦК), затримання бездоглядної тварини (ст. 340 ЦК) тощо.

Бездіяльність саму по собі закон правочином не визнає, але в окремих випадках законом або договором може бути передбачена можливість вияву волі вчинити право­чин мовчанням (бездіяльністю). В інших випадках з бездіяльністю (мовчанням) закон об'єктивно пов'язує настання цивільно-правових наслідків (незалежно від того, чи виражала особа у такий спосіб свою волю).

4. Як дії, що характеризуються спрямованістю на досягнення цивільно-правових наслідків, правочини повинні визнаватися діями юридичними. Правочин може містити і, як правило, містить в собі фактичний зміст. Але головною в правочині є саме юри­дична дія. Для вчинення правочину його сторонами провадиться спільна підготовча робота. Учасники можуть вести переговори протягом днів, тижнів, місяців. Але го­ловним для вирішення питання про те, вчинено правочин чи ні, є не згадані чи інші фактичні дії, а юридичний факт — вияв волі на набуття, зміну або припинення ци­вільних прав і обов'язків. На відміну від правочинів, є дії, які створюють об'єктивний юридичний результат. Прикладами таких дій є дії, спрямовані на створення речей або об'єктів права інтелектуальної власності. Ці дії спричинюють юридичні наслідки, але ж на першому місці у таких діях знаходиться їх фактичний, а не юридичний зміст. Тому такі дії спричинюють цивільно-правові наслідки незалежно від дієздатності особи, що створила зазначені об'єкти.

5. Хоч у ст. 202 ЦК правочини і визначаються як дії, але це слово не можна читати у відриві від подальшого тексту: «спрямовані на...». Сутність правочину не у фактич­них діях, а в спрямованості. Тому у Німецькому цивільному уложенні нормативний матеріал, аналогічний тому, який міститься у главі 16 ЦК України, виокремлений у главу, яка називається «Волевиявлення».

6. Учинення правочину відповідно до законодавства може передбачати проведення підготовчої роботи окремо кожним з учасників правочину. Так, укладення договору оренди державного і комунального майна (вчинення такого правочину) передбачає проведення повної інвентаризації і оцінки об'єкта оренди відповідно до встановлених законодавством правил (Положення про інвентаризацію майна державних підприємств, що приватизуються (корпоратизуються), а також майна державних підприємств та організацій, яке передається в оренду (повертається після закінчення строку дії до­говору оренди або його розірвання) [272]; Методика оцінки об'єктів оренди [302]).
Проте інвентаризація і оцінка — це дії, які поняттям правочину не охоплюються. І якщо при інвентаризації і оцінці допущені порушення закону, то самі по собі такі порушення не можуть бути підставою для визнання правочину недійсним. Підставою для визнання правочину недійсним повністю або в частині можуть бути неправильне визначення у договорі складу орендованого майна (знаходиться цей недолік договору
у причинному зв'язку з порушенням порядку проведення інвентаризації, обумовлений тією обставиною, що інвентаризація взагалі не проводилась, або якимись іншими причинами, — це не має цивільно-правового значення) або неправильне визначення вартості об'єкта оренди і розміру орендної плати (немає цивільно-правового значення, обумовлено це порушеннями порядку оцінки об'єкта оренди або розрахунку орендної плати, чи ні). Якщо ж склад орендованого майна визначений правильно, об'єкт оренди оцінено правильно, орендна плата встановлена в договорі в розмірі, що відповідає за­кону, в решті зміст договору також не суперечить актам законодавства, договір оренди не може бути визнаний недійсним тільки тому, що неналежно проведені інвентариза­ція і оцінка об'єкта оренди, оскільки у волевиявленні на вчинення правочину немає якихось дефектів.

7. У силу правочинів можливі набуття, зміна і припинення цивільних прав та обов'язків не тільки фізичними та юридичними особами, а й такими специфічними суб'єктами цивільного права як держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади. Значення таких правочинів зростає у зв'язку з відокремленням майнових прав цих суб'єктів від прав створених ними юридичних осіб і більш широким залу­ченням держави, Автономної Республіки Крим і територіальних громад у цивільний оборот як безпосередніх суб'єктів правовідносин. Цивільні права і обов'язки держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад виникають з правочинів, які вчиняють зазначені у законі органи відповідно до своєї компетенції.

8. З урахуванням ч. З ст. 206 ЦК слід визнати, що визначенням правочинів, що дається в ст. 203 ЦК, охоплюються і дії, які вчиняються у процесі виконання цивільно-правових зобов'язань та інших обов'язків, оскільки такі дії спрямовані на припинення цивільних прав і обов'язків або на їх зміну (часткове виконання обов'язку спричинює його зміну, а повне — його припинення). Проте послідовне поширення поняття право­чину на зазначені дії, за логікою, повинне спричиняти поширення на них всього за­конодавства, що стосується правочинів. У багатьох випадках це суперечило б змісту спеціальних положень цивільного законодавства, які при цьому підлягають переважно­му застосуванню. Належить, однак, враховувати, що в Цивільному кодексі здійснена спроба послідовно провести ідею визнання дій на виконання договорів правочинами. Зокрема, указується на можливість визнання судом недійсним акта про передання ви­конаних робіт підрядником та прийняття їх замовником, якщо він підписаний однією із сторін, а суд визнає обґрунтованими мотиви відмови іншої сторони від підписання такого акта (ч. 4 ст. 882 ЦК). Ураховуючи таку позицію законодавця, слід очікувати звернення до судів з позовами про визнання недійсними накладних, актів приймання продукції або товарів за кількістю чи якістю, інших документів, якими засвідчується виконання чи неналежне виконання зобов'язання, що слід визнати неприйнятним.

Сформована протягом попереднього часу судова практика з питання про юридич­ну кваліфікацію дій на виконання зобов'язань не характеризується послідовністю. З одного боку, якщо в момент учинення правочину останній відповідав вимогам закону, і можливість його виконання в цей момент була, але зобов'язання було виконане нена­лежно, і неналежне виконання було прийняте, судова практика не вважала за можливе застосування ст. 56 ЦК 1963 p., тобто не вважала за можливе кваліфікувати прийняття неналежного виконання як правочин, учинений під впливом помилки. Хоча кредитор при прийнятті виконання дійсно помилявся щодо належного його характеру, застосо­вувались спеціальні правила про строки та порядок фіксування факту неналежного виконання, а не ст. 56 ЦК 1963 p., задовольнялись вимоги, що випливають із суті зобов'язання та відповідного законодавства (замінити передану на виконання договору річ на іншу, усунути недоліки, розірвати договір тощо), а не вимога про визнання правочину недійсним та повернення сторін до попереднього майнового становища.

З іншого боку, судова практика допускала непряме визнання дій на виконання до­говорів правочинами. Так, господарським судом було прийняте рішення про визнання недійсним акта приймання-передачі нежилих приміщень, що були відчужені на під­ставі договору купівлі-продажу. При цьому малося на увазі, що визнання недійсним акта приймання-передачі нежилих приміщень означає, що у покупця не виникло право власності на нежилі приміщення (право власності у набувача за договором виникає, за загальним правилом, у момент передання речі). Тим часом, приймання-передачі речі, придбаної відповідно до договору, не є правочином, а акт приймання-передачі не є формою договору. Акт приймання-передачі сам по собі цивільні права не пору­шує, а може лише бути за відповідних умов доказом такого порушення. Хоча юрис­дикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (частина друга ст. 124 Конституції [1]), в суді не може бути пред'явлена вимога про визнання недійсним акта, що має значення лише доказу у цивільній справі і документа пер­винного бухгалтерського обліку, оскільки в суді, за загальним правилом, захища­ються права, що порушені, не визнаються або оспорюються, а не фіксуються докази, і не встановлюється їх доказове значення поза спором про право, що такими доказами підтверджується чи спростовується.

Аналогічним чином не може розглядатися судом вимога про визнання недійсним акта приймання продукції виробничо-технічного призначення або товарів народного споживання за кількістю чи за якістю. Питання про можливість визнання доказової сили таких документів може вирішуватися лише в справі за позовом про захист права, якщо позовні вимоги підтверджуються або спростовуються названими документами.

9.  Правочини — це дії правомірні. Поширювати це поняття на неправомірні дії було б неправильним. Проте слід ураховувати ту обставину, що невідповідність правочину вимогам, що ставляться до нього, як правило, не завжди є достатньою для висновку про його недійсність. Безпосередньо законом визнаються недійсними тільки окремі види правочинів (ч. 2 ст. 215 ЦК). Причому, на недійсність право­чину в законі має вказуватися прямо (ст. 204; ч. З ст. 215 ЦК). У решті випадків правочини, що не відповідають вимогам ст. 203 ЦК, повинні визнаватись недійсними судом. До набрання законної сили рішенням суду правочин є чинним. Правда, ви­знання його недійсним судом означає, що він є недійсним з моменту його вчинення (ч.  1 ст. 236 ЦК), а раніше прийняті судами рішення, що виходили із дійсності такого правочину, підлягають перегляду за нововиявленими обставинами (ст. 361 ЦПК [44]; ст. 112 ГПК [31]).

10. Поняття правочинів поширюється тільки на дії, які здійснюються тими особами, для яких у результаті вчинення правочину настають, змінюються або припиняються цивільні права і обов'язки. Це підкреслюється в ст. 202 ЦК, де на відміну від ст. 41 раніше чинного Цивільного кодексу, вживається термін «набуття» (цивільних прав та обов'язків), а не «встановлення». Установлювати права та обов'язки за наявності
повноваження можна і для іншої особи (якщо таке допускається законом), а набувати їх можна тільки для себе. Якщо в результаті дій однієї, двох чи декількох осіб — учас­ників правочину виникають, змінюються або припиняються цивільні права і обов'язки для інших осіб (осіб, які в правочині не брали участі), такі дії можуть визнаватися правочинами тільки щодо тих суб'єктів, які ці дії вчиняли (за винятком представ­ництва). У той же час із правочину можуть виникати права і обов'язки і для третіх осіб, які в правочині не брали участі. Для цих осіб правочин є юридичним фактом (вчинком), який об'єктивно (незалежно від волі учасників правочину) спричинює правові наслідки. Проте в таких випадках треті особи на захист свого права можуть вимагати визнання правочинів недійсними.

11.  У більшості випадків правочини є двосторонніми. Правочин вважається дво­стороннім, якщо відповідно до законодавства для його вчинення необхідним є вияв волі двох осіб — його учасників. Відсутність волевиявлення одного з учасників дво­стороннього правочину означає, що він взагалі не вчинявся. Проте пред'явлення в суді вимоги про визнання факту невчинення правочину визнається чимось екзотичним. Це не можна віднести до досягнень національної судової практики. Позов про визнання того факту, що правочин не був учинений, має розглядатись по суті з винесенням рі­шення суду. Абзац другий ч. 1 ст. 218 ЦК передбачає можливість заперечення в суді
однією із сторін правочину факту його вчинення.

Багатосторонніми є правочини, вчинення яких передбачає волевиявлення трьох або більше учасників.

Двосторонні та багатосторонні правочини називаються звичайно договорами. Зу­стрічаються в законодавстві й інші (крім терміна «договір») терміни — контракт, угода. У раніше чинному Цивільному кодексі вживався термін «угода» замість терміна «правочин».

12.  Правочини звичайно розуміються як підстава зобов'язань, класичні зразки яких — у главах 54 — 77 чинного Цивільного кодексу. У такому випадку вони яв­ляють собою або один складний юридичний факт (наприклад, підписання договору сторонами при особистій зустрічі; у цьому правочині виражена воля двох чи декількох сторін на досягнення цивільно-правових наслідків, але вияву волі (підписанню догово­ру) кожним з учасників закон не надає самостійного юридичного значення, значення юридичного факту), або іноді досить великий набір юридичних фактів, які формують юридичний склад (при примушенні до укладення договору і розгляді переддоговірного спору в суді до такого юридичного складу будуть входити не тільки дії учасників, але й публічно-правові юридичні факти — рішення суду про примушення до укладення
договору, рішення суду з переддоговірного спору).

При такому підході до розуміння правочинів навіть і односторонні правочини ін­коли являють собою складний юридичний факт або юридичний склад. Видача дові­реності — це односторонній правочин, але вона включає і підписання довіреності, її публічно-правове (нотаріальне) посвідчення, передання довіреності представникові, тобто юридичний склад. Тільки наявність усієї зазначеної сукупності юридичних фак­тів дає підстави для висновку про те, що правочин вчинено, а представник отримав повноваження діяти від імені особи, що видала довіреність. Якщо ж особа підписала довіреність, яка потім була посвідчена нотаріусом, але не передала її особі, що мала бути представником за довіреністю, ця остання особа не може діяти як представник. А суд не може, зробивши запит до нотаріуса та отримавши інформацію про посвід­чення довіреності, визнати право особи, на ім'я якої оформлена довіреність, бути представником.

Разом з тим як правочини можуть бути кваліфіковані та окремі дії, спрямовані на досягнення цивільно-правового результату (прості юридичні факти), якщо цим діям надається самостійне правове значення, — пропозиція укласти договір (ст. 641 ЦК), відповідь про згоду укладати договір (ст. 642 ЦК) тощо.

13.  Односторонніми правочинами є видача довіреності  (ст.   244  ЦК),  заповіт (ст. 1233 ЦК), заява про зарахування взаємних вимог (ст. 601), одностороння відмова від зобов'язання у випадках, передбачених законом (ст. 525 ЦК), відмова кредитора від зобов'язання (ст. 615 ЦК), відмова від договору доручення (ст. 1008 ЦК) тощо. Можливість учинення односторонніх правочинів передбачена багатьма спеціальними
положеннями Цивільного кодексу, законів та інших нормативно-правових актів.

Односторонній правочин як юридичний факт передбачає волевиявлення тільки однієї особи, хоч юридичні наслідки в результаті одностороннього правочину настають і для інших суб'єктів, як це випливає з відповідних спеціальних правових норм. Така можливість передбачена і загальним правилом ч. З ст. 202 ЦК. Вона конкретизується, наприклад, в положеннях ст. 651, 653 та 666 ЦК. Відповідно до ст. 666 ЦК у разі непередання продавцем у встановлений строк приналежностей або документів, що стосуються товару, покупець має право відмовитись від договору купівлі-продажу (ч. З ст. 651 ЦК). Порушення, якого припустився продавець у наведеному випадку, слід кваліфікувати як істотне. Тому на підставі ч. 5 ст. 653 ЦК у зв'язку з розірван­ням договору шляхом односторонньої відмови від нього покупця (тобто внаслідок одностороннього правочину, вчиненого покупцем) у продавця виникає обов'язок від­шкодувати збитки, що виникли на боці покупця.

14. Новий Цивільний кодекс не формулює загальних правил про момент, з якого правочин вважається вчиненим. У ч. 1 ст. 210 ЦК цей момент визначається стосовно правочинів, що підлягають державній реєстрації, а в ст. 638 та 640 ЦК — стосовно дво­сторонніх правочинів та виникнення (зміни, припинення) на їх підставі правовідносин. В інших випадках це питання має вирішуватись на підставі ч. 5 ст. 202 ЦК та ст. 638 і 640 ЦК. У зв'язку з цим наведемо приклад із судової практики. Учасник товариства з обмеженою відповідальністю засвідчив у приватного нотаріуса заяву про вихід із товариства і протягом тривалого часу після посвідчення зберігав цю заяву у себе. Інші учасники товариства дізнались про це зі слів учасника, який написав заяву, подав її для нотаріального посвідчення, що стало підставою для позову товариства до учасника, що тримав нотаріально посвідчену заяву у себе, про визнання його таким, що втратив права та обов'язки учасника. Позов судом було задоволено. І це було помилкою, бо такий правочин може бути визнаний здійсненим лише з моменту подання нотаріально посвідченої заяви особі, яка відповідно до закону та статуту господарського товариства має повноваження приймати такі заяви та здійснювати інші пов'язані з цим дії.

З іншого боку, ст. 1233, 1234, 1247, 1248, 1254 ЦК дають підстави для висновку про те, що односторонній правочин — заповіт — повинен визнаватись учиненим з моменту його нотаріального посвідчення.