Стаття 203.   Загальні  вимоги,  додержання яких є необхідним для чинності правочину

1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної діє­здатності.

3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внут­рішній волі.

4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

1. Стаття 203 ЦК формулює загальні вимоги до правочинів. їх невиконання є підставою для визнання правочину недійсним (ч. 1 ст. 215 ЦК). Лише невиконання вимог закону щодо форми правочину зазвичай не тягне його недійсності. Порушення вимоги закону щодо форми правочину тягне його недійсність лише у випадках, перед­бачених ст. 218 - 220 ЦК.

2.  Частина 1 ст. 203 ЦК формулює вимоги до змісту правочинів. При тлумаченні поняття змісту правочину слід ураховувати наступне. Правочин є дією (виявом волі) на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч. 1 ст. 202 ЦК). Тому зміст правочину складають у першу чергу ті права та обов'язки, про набуття, зміну або припинення яких учасники правочину домовились. Але ж правочин — це не правовідносини, тому його зміст не може обмежуватись зазначеними правами та обов'язками.  Учасник правочину виявляє волю на вчинення правочину з іншими особами. Отже, зміст правочину включає до себе і зазначення на цих осіб. Невизначення цих осіб (цієї особи) або визначення їх усупереч законодавству означає, що зміст правочину суперечить актам цивільного законодавства, а тому може бути визнаний недійсним на підставі ч. 1 ст. 215 і ч. 2 ст. 203 ЦК. Відтак учинення правочину, наприклад, усупереч правилам ч. 2 ст. 362 ЦК про переважне право співвласників на купівлю частки в праві спільної часткової власності, всупереч правилу ст. 777 ЦК про переважне право наймача на укладення договору найму на новий строк, усупереч правилу ч. 2 ст. 147 ЦК про переважне право учасника товариства з обмеженою відпо­відальністю на купівлю частки, що відчужується іншим учасником цього товариства, всупереч правилам нормативно-правових актів щодо проведення аукціонів, тендерів, конкурсів, що визначають порядок визначення особи, з якою має укладатись договір за результатами аукціонів, тендерів, конкурсів тощо, є підставою для визнання право­чинів недійсними (це не заперечує положення про можливість заявлення у відповідних випадках особою, переважне право якої порушене, позову про переведення на неї прав та обов'язків, якщо таке передбачено законом).

Разом з тим, належить ураховувати, що численні вимоги законів та інших нормативно-правових актів про необхідність зазначення в договорах юридичних адрес сторін, дати та місця укладення договорів, банківських рахунків сторін не можуть тлумачитися як вимоги щодо змісту правочинів, а порушення цих вимог не є порушенням ч. 1 ст. 203 ЦК, що було б підставою для визнання правочину недійсним.

3.  Зміст правочину не може суперечити актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Це формулювання ч. 1 ст. 203 ЦК буде викликати істотні утруднення при його застосуванні. Справа в тому, що це загальне правило не ставить до правочинів такої вимоги як відповідність актам законодавства взагалі, а обмежується лише вимогою відповідності актам цивільного законодавства. Правда,
це загальне правило доповнюється ст. 228 ЦК, що визнає недійсними правочини, що порушують публічний порядок. Але ж порушення публічного порядку як підстава не­ дійсності правочину визначається в згаданій статті досить вузько. Воно дає можливість визнати недійсними на доповнення до правочинів, передбачених ч. 1 ст. 203 ЦК, також правочинів, що за змістом спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення або пошкодження майна фізичної чи юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Але ж за межами правочинів, що порушують публічний порядок, залишається велика сукупність можливих правочинів, що не порушують або не мо­жуть порушувати публічний порядок, як він розуміється в ст. 228 ЦК, але порушують вимоги нормативно-правових актів, що зазвичай не визнавались актами цивільного законодавства. Абсурдним був би висновок про те, що невідповідність правочину вимогам таких актів законодавства не тягне його недійсності, оскільки це означало б, що в силу правочину під страхом цивільно-правової відповідальності суб'єкт, що прийняв на себе обов'язки відповідно до такого правочину, повинен діяти всупереч
нормам публічного права. Але настільки ж неприйнятним було б і твердження про можливість ігнорування невдалого формування ч. 1 ст. 203 ЦК.

4. Вихід із цієї дуже складної ситуації полягає в належному тлумаченні терміна «акти цивільного законодавства». У законодавстві України дуже мало таких актів, галузева належність яких прямо чи опосередковано виражена в них. Але і тоді, коли галузева належність нормативно-правового акта чітко в ньому виражена, акт законо­давства зазвичай містить в собі й норми, що належать до інших галузей права та за­конодавства. Галузева однорідність норм не забезпечена навіть у Цивільному кодексі. Тому до актів цивільного законодавства слід відносити і комплексні нормативно-правові акти, що формулюють норми різних галузей права (в тій частині, де викладені норми цивільного права).

Крім того, слід ураховувати, що законодавець з метою економії нормативного мате­ріалу часто формулює комплексні положення, в яких містяться норми різних галузей права. Наприклад, законодавство про стандартизацію та сертифікацію встановлює публічно-правові норми, але вимоги до якості товарів, що встановлюються держав­ними стандартами, державними будівельними нормами, технічними умовами, мають не тільки публічно-правовий зміст, а і цивільно-правовий. Нормативно-правові акти, що встановлюють у належних випадках ціни на товари, роботи, послуги, одночасно формулюють публічно-правові обов'язки осіб, що займаються відповідною діяльністю, та регулюють їх цивільні відносини зі споживачами. Це стосується і численних інших нормативних актів публічного права, які, таким чином, набувають одночасно і ознак актів цивільного законодавства.

Разом з тим від положень актів законодавства, що містять одночасно норми пу­блічного та приватного права, треба відрізняти ті правила, що мають одногалузеву належність. Так, усупереч вимогам податкового законодавства, фізичні особи можуть, наприклад, здійснити продаж речі, не придбавши патент відповідно до Декрету Кабі­нету Міністрів «Про податок на промисел» [233]. Але ж це порушення ніяк не може вплинути на дійсність договору купівлі-продажу, оскільки вимога податкового за­конодавства в цьому випадку не може поширюватись на відносини платника податку (продавця) з покупцем.

Цілком очевидно, що нормативно встановлені вимоги держави до якості товарів, робіт, послуг, до цін на них регулюють відносини відповідних суб'єктів з державою, але ж основним їх призначенням є регулювання відносин виробників товарів, виконав­ців робіт, осіб, що надають послуги, з покупцями, замовниками. Такої мети не мають норми податкового законодавства. Мета відповідних норм і є критерієм для виявлення їх галузевої належності.

5.  Суперечність правочину актам цивільного законодавства завжди означає і супе­речність суб'єктивним правам того чи іншого учасника відповідних цивільних право­відносин. Але ж суперечність суб'єктивним правам не завжди є прямою суперечністю актам цивільного законодавства, оскільки цивільні права та обов'язки встановлю­ються не тільки актами законодавства, а й правочинами та деякими іншими актами. Проте слід ураховувати, що із численних норм законодавства випливає, що цивільні обов'язки мають виконуватись, а цивільні права — здійснюватись (у необхідних ви­падках — примусово у встановлених публічно-правових формах), незалежно від того, встановлені вони законодавством чи договором. Тому слід визнати, що правочин не може суперечити не тільки актам цивільного законодавства, що повинні розумітись досить широко, а й суб'єктивним цивільним правам та обов'язкам, які випливають із законодавства або встановлені правочином. Але стосовно правочинів, якими передба­чається передання індивідуально визначених речей, діють спеціальні правила ст. 620 ЦК. Це виключає (якщо інше не встановлено більш спеціальними правилами) ви­знання недійсними договорів про передання індивідуально визначених речей, якими порушуються права осіб, яким ці ж речі мають бути передані відповідно до раніше укладених договорів. Близький до цього висновок випливає й із ст. 330 та 388 ЦК, що виключають витребування майна у добросовісного набувача. Слід звернути увагу на ту обставину, що у цивільному законодавстві України спостерігається загальна тенденція до легалізації наслідків правочинів, що вчинені всупереч цивільним правам інших осіб, в інтересах стабільності цивільного обороту. Ця тенденція проявилась, зо­крема, у наданні пріоритету обтяжувачам та іпотекодержателям за критерієм моменту реєстрації обтяження, іпотеки, хоч би раніше зареєстровані обтяження чи іпотека і ви­никли на підставі правочинів, що порушують права обтяжувачів, іпотекодержателів, які свої обтяження, іпотеку не зареєстрували чи зареєстрували пізніше (ст. 14 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207]; ст. З Закону «Про іпотеку» [197]).

6. Частина 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК дають підставу для визнання правочину недій­сним у всіх випадках, коли він суперечить імперативним нормам законів. Так, напри­клад, підлягає визнанню недійсною умова договору між двома юридичними особами про те, що сторони ні за яких умов не будуть вимагати розірвання договору. Частина 2 ст. 651 ЦК імперативною нормою надає суб'єктам цивільного права можливість за­
хисту права шляхом пред'явлення позову про розірвання договору (припинення право­відносин). Зазначена умова договору суперечить також ст. 16 ЦК, позбавляє суб'єкта права на захист і має визнаватись недійсною. Якщо ж сторони договору за взаємною згодою відступили від положень цивільного законодавства в межах, в яких це допус­кається ч. З ст. 6 ЦК, то договір (правочин) не може бути визнаний недійсним.

7. Цивільний кодекс, інші акти цивільного законодавства містять численні імпера­тивні норми, порушення яких при здійсненні правочинів є підставою для визнання таких правочинів недійсними. Наведемо деякі приклади.

Відповідно до ч. З ст. 238 ЦК представник не може укладати правочину від імені особи, яку він представляє, ні щодо себе особисто, ні щодо іншої особи, представни­ком якої він одночасно є (за встановленими винятками). Порушення цієї вимоги є підставою для визнання правочину у відповідних випадках недійсним.

8. Стаття 30 Закону «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» [168] імперативною нормою встановлює обмеження діяльності компаній з управління активами інститутів спільного інвестування. Правочини, що виходять за ці межі, є такими, що суперечать актам цивільного законодавства, а тому повинні визнаватись недійсними.

9. У частині 3 ст. 43 ГК [42] передбачається встановлення переліку видів господар­ської діяльності, підприємництво в яких забороняється. Отже, укладення суб'єктами господарювання з метою здійснення підприємницької діяльності правочинів, спрямо­ваних на проектно-конструкторське і матеріально-технічне забезпечення таких видів діяльності, на збут продукції, виробленої в результаті такої діяльності, буде означати суперечність правочинів ч. З ст. 43 ГК. Усі такі правочини слід визнавати недійсни­ми.

10.  Відповідно до ст.  124 Земельного кодексу [38] і ст. 7 Закону «Про оренду землі» [205] орендодавцями землі можуть бути юридичні та фізичні особи — влас­ники землі, а також відповідні органи виконавчої влади та місцевого самоврядування (стосовно ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності). Надання в оренду земельних ділянок суб'єктами, яким земля передана в користування, по­рушує право відповідних територіальних громад і держави на отримання орендної плати. Отже, правочини, відповідно до яких передається в оренду земельна ділянка суб'єктом, не наділеним таким правом, підпадають під дію ч. 1 ст. 203 ЦК. Це ж стосується й інших правочинів щодо землі та інших природних ресурсів (крім випадків, коли укладення правочинів допускається законодавством).

11. Практично всі держави здійснюють політику підтримки національної валюти. Ця політика знайшла відображення і в Декреті «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» [231]. Правочини, що суперечать положенням цього Декрету, повинні визнаватись недійсними на підставі ч. 1 ст. 203 та ч. 1 ст. 215 ЦК.

12. Як такі, що суперечать актам цивільного законодавства, повинні визнаватись правочини, що порушують правила, які встановлюють межі правоздатності юридичних осіб. Хоч ч. 1 ст. 91 ЦК і визнає за юридичними особами загальну цивільну право­здатність, усе ж відповідно до спеціальних правил ст. 85, ч. З ст. 87 ЦК, в силу цілої низки правил, що встановлені Господарським кодексом [42], спеціальними законами,
цивільна правоздатність юридичних осіб може встановлюватись як виключно спеці­альна. Це тим більш можливе стосовно юридичних осіб публічного права.

Суворо обмежується спеціальна правоздатність банків. Вони вправі здійснювати на підставі банківської ліцензії банківські операції, передбачені частиною першою ст. 47 Закону «Про банки і банківську діяльність» [163], а також інші операції, що встанов­лені частиною другсдо ст. 47 названого Закону. Крім того, з дозволу Національного банку банки мають право здійснювати операції, зазначені в частині четвертій ст. 47 того ж Закону. Стаття 48 Закону «Про банки і банківську діяльність» містить категоричну заборону банкам займатися діяльністю у сферах матеріального виробництва, торгівлі та страхування. Банкам забороняється також придбавати у власність нерухоме майно, вартість якого перевищує 25 відсотків капіталу банку (це обмеження не поширюється на приміщення, в яких розміщуються підрозділи банку, що здійснюють банківські операції, та деяке інше майно).

13. Банківські операції, перелічені в частині третій ст. 47 Закону «Про банки і бан­ківську діяльність», не можуть здійснюватися іншими юридичними особами, за ви­нятком випадків, коли їм видано ліцензію на здійснення окремих видів банківських операцій. Здійснення юридичними особами, які не є банками, таких операцій без відповідної ліцензії повинне бути кваліфіковане у відповідних випадках як учинення
правочинів, зміст яких суперечить актам цивільного законодавства (зокрема, ч. З ст. 91 ЦК), що є підставою для визнання їх недійсними.

14. Професійна діяльність на фондовому ринку може здійснюватися банками, а для інших торговців цінними паперами вони визнаються виключним видом діяльності, несумісним з іншими видами підприємницької діяльності (ст. 16 Закону «Про цінні папери та фондовий ринок» [221]). Порушення цих вимог є підставою для визнання правочинів недійсними.

Аналогічні наслідки тягне здійснення операцій з цінними паперами як виду підприєм­ницької діяльності юридичними особами, які не відповідають статусу торговців цінними паперами. Слід, однак, ураховувати, що такі наслідки тягне тільки здійснення операцій з цінними паперами як підприємницької діяльності. Якщо ж підприємство набуває у влас­ність цінні папери з метою одержання доходу у вигляді процентів, дивідендів, а не з метою одержання доходу від торговельних операцій з цінними паперами, то такі операції не підпадають під визначення діяльності з торгівлі цінними паперами, яке дається в ст. 17 Закону «Про цінні папери та фондовий ринок». Розмежовувати такі правочини на прак­тиці досить важко. Найбільш надійним критерієм для такого розмежування є бухгалтер­ський облік. Якщо цінні папери оприбутковані покупцем як нематеріальні активи, такі правочини і така діяльність не підпадають під визначення діяльності щодо обігу цінних паперів. Якщо ж цінні папери оприбутковані як товар, правочини і відповідну діяльність слід кваліфікувати як такі, що підпадають під дію зазначеної статті.

15. При застосуванні правил, що встановлюють зміст цивільної правоздатності юри­дичних осіб, необхідно враховувати, що особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання можуть установлюватись законом (ч. 2 ст. 9 ЦК). Це означає, що норми Господарського кодексу в сфері, на яку цей Кодекс поширюється, підля­гають переважному застосуванню. Це стосується і визначення змісту правоздатності суб'єктів господарювання. На відміну від ст. 91 ЦК, що встановлює зміст цивільної правоздатності юридичних осіб, ст. 207 ГК («господарське зобов'язання, що укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним із них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути...визнано...недійсним...») ви­ходить із того, що учасники господарських відносин наділяються спеціальною право­здатністю. Тому відповідні положення Господарського кодексу і спеціальних законів, що визначають зміст цивільної правоздатності (господарської компетенції) суб'єктів господарювання, повинні застосовуватись до всіх правочинів, які здійснюють суб'єкти
господарювання (як тих, на які поширюються норми Господарського кодексу щодо майново-господарських зобов'язань, так і тих, на які вони не поширюються, зокре­ма, на відносини суб'єктів господарювання з фізичними особами, що не є суб'єктами господарювання).

16. Не виключається встановлення підстав для визнання правочинів недійсними й іншими законами. Так, відповідно до абзацу другого п. 11 ст. 17 Закону «Про від­новлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [134] може бути визнаний недійсним правочин, укладений боржником із заінтересованими особами (ці особи визначаються в ст. 1 названого Закону), якщо вчинення правочину завдало
або могло завдати кредиторам цього боржника збитки. Тут же передбачається мож­ливість визнання недійсним правочину, укладеного боржником з окремим кредитором або іншою особою протягом шести місяців до прийняття рішення про санацію, якщо правочин надає перевагу одному кредитору перед іншим або пов'язаний з виплатою (видачею) частки (паю) в майні боржника в зв'язку з його виходом із складу учасни­ків боржника. Відповідно до частини першої ст. 52 Закону «Про банки та банківську діяльність» правочини, що укладені банком з пов'язаними особами на умовах, більш сприятливих, ніж звичайні, визнаються судом недійсними.

17. При оцінці правочину на предмет його відповідності актам цивільного законо­давства слід дуже уважно ставитись до кваліфікації правових норм, на предмет від­повідності яким оцінюється правочин. Правотворчі органи не без підстав прагнуть до економії правового матеріалу і дуже часто в одному і тому ж положенні (однією і тією ж фразою) формулюють норми (диспозиції норм) двох і навіть трьох галузей права.
Це — об'єктивне явище. Можна критикувати практику, що склалася, але не можна її ігнорувати. Але ж при тлумаченні таких правових норм не можна відходити від їх букви. Зокрема, не треба бачити цивільно-правові норми там, де правотворчий ор­ган їх не формулював. Так, п. 11 ст. 10 Закону «Про державну податкову службу в Україні» [81] серед функцій державних податкових інспекцій у районах і містах
називає подання «до судів... позовів... про визнання угод недійсними та стягнення в доход держави коштів, отриманих... за такими угодами...». Цією нормою встановле­но повноваження (компетенцію) державного органу. Твердження про те, що наведене положення формулює також норму цивільного права, надто далеке від змісту цього положення. Тим часом зустрічаються і позови органів державної податкової служби про визнання правочинів недійсними і стягнення в дохід держави отриманого за та­кими правочинами, зокрема за відсутності ліцензії на право провадження відповідної діяльності, і рішення господарських судів, якими такі позови задовольняються.

18. З огляду на викладене тлумачення, вимоги ч.  1 ст. 203 ЦК щодо відповідності правочину актам цивільного законодавства слід визнати доречним і зазначення в ч. 1 ст. 203 ЦК неприпустимості того, щоб правочин суперечив моральним засадам суспільства. Ми критично оцінили вимогу до суб'єктів при здійсненні цивільних прав додержуватись моральних засад суспільства, оскільки можливість протиставлення норм права та моралі, а тим більше — шляхом надання переваги моральним заса­дам суспільства перед правовими нормами та суб'єктивними правами і обов'язками, що в них формулюються, прямо залежить від рівня розвитку національної правової системи. її рівень розвитку в Україні видно неозброєним оком. І бадьорі декларації про розбудову в Україні правової держави нездатні цей рівень підвищити. Але при здійсненні правочинів суб'єкти не тільки реалізують права та виконують обов'язки, що випливають з актів законодавства, а й самі встановлюють умови договорів, а інколи — й інших правочинів, тобто встановлюють права та обов'язки. Це, звичайно, — не пра-вотворчість, але ж такі дії суб'єктів індивідуальними правилами регулюють суспільні відносини, що наближає їх до правотворчості та виправдовує їх підпорядкування моральним засадам суспільства.

19. Слід також звернути увагу на те, що ч. 1 ст. 203 ЦК формулює вимоги тільки до змісту правочину. Поширювати це положення на дії сторін та інші обставини, що виходять за межі змісту правочину, підстав немає.

20. При застосуванні ч. 1 ст. 203 ЦК слід ураховувати, що стосовно правочинів у сфері дії Господарського кодексу [42] переважно застосовуються положення ст. 207, 208 ГК. Застосування в цих статтях терміна «вчинення» щодо зобов'язання є незвич­ним. Більш звичним є термін «вчинення правочину». Але ж поняття «недійсність зобов'язання», хоч і не погоджується з термінологією Цивільного кодексу, враховує ту обставину, як терміни «дійсності» чи «недійсності» вимоги використовувались у ра­ніше чинному і використовуються в новому Цивільному кодексі. Положення ст. 207, 208 ГК у відповідній частині виключають застосування правил ч. 1 ст. 203 і 215 ЦК, що встановлені стосовно правочинів. Виходячи із цього у сфері чинності Господар­ського кодексу слід: 1) у позовних заявах, відзивах на позови та в судових рішен­нях зазначати про недійсність зобов'язання, вкладаючи у відповідній частині в цей термін той же зміст, що вкладається в поняття правочину; 2) невідповідність госпо­дарського зобов'язання (правочину, на якому воно ґрунтується) вимогам будь-якого закону (а не тільки цивільного) прямо чи в кінцевому рахунку (в силу обов'язковості підзаконних актів) слід тлумачити як їх невідповідність закону) і є підставою ви­знання його недійсним; 3) суперечність господарського зобов'язання чи правочину, на якому ґрунтується це зобов'язання, закону є підставою визнання його недійсним рішенням суду; 4) підставою визнання недійсним господарського зобов'язання чи відповідного правочину є вихід учасника господарського зобов'язання за межі своєї господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності). Указуючи на спеціальну
правосуб'єктність услід за зазначенням на господарську компетенцію свідчить про те, що вихід за межі будь-якої із сторін господарського зобов'язання є підставою для ви­знання господарського зобов'язання недійсним. При цьому термін «господарська ком­петенція» стосується суб'єктів господарювання (ч. 1 ст. 55 ГК), а термін «спеціальна правосуб'єктність» — інших юридичних осіб, що можуть бути учасниками господарських зобов'язань.

21. Частина 2 ст. 203 ЦК, що встановлює вимоги до дієздатності особи, що вчиняє правочин, на перший погляд стосується тільки фізичних осіб, що вчиняють правочини. Але вимога мати необхідний обсяг цивільної дієздатності стосується і юридичних осіб, їх органів і представників, що вчиняють правочини від імені юридичної особи. Такий висновок відповідає змісту ст. 92 ЦК, що встановлює правила щодо дієздатності юридичних осіб. Зокрема, ч. З ст. 203 ЦК повинна застосовуватись, коли волю від імені юридичної особи виявила фізична особа, що не має належного повноваження відповідно до закону та установчих документів юридичної особи.

22. Частина 3 ст. 203 ЦК установлює загальну вимогу до волевиявлення учасника правочину: воно повинне бути вільним та відповідати внутрішній волі. Раніше такої загальної вимоги цивільне законодавство не встановлювало, формулювались лише окремі конкретні правила, що охоплювались такою загальною вимогою. Наявність такої загальної вимоги надає учасникам правочинів нові можливості для заявлення
вимог про визнання правочинів недійсними. Частина 3 ст. 203 ЦК може застосовува­тись прямо, поряд із спеціальними правилами про правочини, що вчинені під впливом помилки, обману, насильства тощо (ст. 229 — 233 ЦК).

23. Частина 4 ст. 203 ЦК формулює вимогу про необхідність додержання встановленої законом форми правочину. Але правила щодо форми не є надто жорсткими. Наслідки порушення цієї вимоги встановлені спеціальними правилами ст. 218 — 220 ЦК.

24. Загальне правило ч. 5 ст. 203 ЦК конкретизується в ст. 234 та 235 ЦК, що передбачають недійсність фіктивного та удаваного правочину.

25. Частина 6 ст. 203 ЦК у порівнянні з раніше чинним Цивільним кодексом, з одного боку, дещо звужує, а з другого — значно розширює можливості щодо ви­моги про визнання правочину недійсним. Якщо ст. 48 раніше чинного Цивільного кодексу визнавала недійсними будь-які угоди, що ущемляли особисті або майнові права неповнолітніх дітей, то ч. 6 ст. 203 ЦК ставить лише вимогу до правочи­нів, що вчиняються батьками (усиновлювачами). До правочинів, що вчиняються опікунами, це правило все ж таки слід застосовувати, але тільки за аналогією.
Підставою для застосування аналогії в цьому випадку є положення ст. 55 ЦК та інші положення законодавства, що визначають завдання опіки як забезпечення особистих і майнових прав та інтересів малолітніх. Частина 6 ст. 203 ЦК не може не захищати права та інтереси малолітніх тільки тому, що у них немає батьків (усиновлювачів).

З іншого боку, ч. 6 ст. 203 ЦК вимагає, щоб правочин не суперечив не тільки правам, а й інтересам, і не тільки малолітніх і неповнолітніх, а й непрацездатних дітей (у цьому останньому випадку поняття дітей повинне тлумачитись як таке, що характеризує родинні зв'язки щодо батьків, а не вік). Це дає нові можливості для ви­знання правочинів недійсними з підстав (суперечність інтересам зазначених осіб), що формально визначені досить невиразно, і спонукає виявляти обережність при вчиненні правочинів, що можуть суперечити інтересам названих осіб.

 

Стаття 204.   Презумпція правомірності правочину

1. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

1. Правочин, недійсність якого встановлена законом, є недійсним (нікчемним) з момен­ту його вчинення. Презумпція його правомірності спростовується безпосередньо законом. Відповідно до ч. З ст. 215 ЦК таке спростування має бути прямим. Так, ч. 2 ст. 1060 ЦК прямо встановлює, що умова про відмову від права на одержання вкладу на першу вимогу вкладника (за встановленими винятками) є нікчемною. Якщо суд розглядає пов'язану з цим справу, він прямо повинен керуватися ч. 2 ст. 1060 ЦК. Він не може застосовувати таку умову договору, незалежно від того, заявляла сторона чи ні вимогу про визнання зазначеної умови недійсною. Суд при розгляді майнового спору про за­хист прав, ґрунтованих на такому правочині, має лише в мотивувальній частині судового рішення зазначити, що ця умова договору є недійсною (нікчемною), оскільки в самому законі спростовується презумпція правомірності цієї умови як правочину.

2.  Господарським кодексом ці питання вирішуються інакше. Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом, з урахуванням особ­ливостей, передбачених Господарським кодексом [42], іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів (ч. 7 ст. 179 ГК). Це (поряд з іншими положен­нями Цивільного і Господарського кодексів) дає підстави для поширення правових норм, що сформульовані в Цивільному кодексі стосовно правочинів, на правочини, що вчиняються у сфері дії Господарського кодексу. Разом з тим, належить ураховувати наступні положення цього Кодексу.

Стаття 207 ГК присвячена недійсності господарського зобов'язання, але ж ана­ліз її змісту дає підстави для висновку про те, що в цій статті поняття правочину і зобов'язання не розрізняються, а відповідні терміни вживаються як синоніми. У цьому можна впевнитись, звернувши увагу на формулювання «... зобов'язання, що... вчинено...» (зазвичай не прийнято говорити так, що вчиняється зобов'язання. Вчи­няється правочин), «... зобов'язання, що... укладено» (звичайно говорять про те, що укладається договір або угода). Отже, ст. 207 ГК установлює підстави недійсності правочинів, на яких ґрунтуються господарські зобов'язання.

3.  Стаття 207 ГК називає підстави недійсності господарських зобов'язань: 1) не­ відповідність зобов'язання вимогам закону; 2) завідома суперечність господарського зобов'язання інтересам держави і суспільства; 3) виявлення сторонами волі на ви­никнення господарського зобов'язання всупереч їх спеціальній правосуб'єктності (господарській компетенції). Суперечність зобов'язання інтересам держави і сус­пільства або спеціальній правоздатності суб'єкта, оскільки вони в ст. 207 ГК на­зиваються підставою недійсності зобов'язання, охоплюються гіпотезою ч. 1 ст. 215 ЦК.

Хоч в ст. 207 ГК вживається термін «нікчемна» умова зобов'язання, нікчемність тут розуміється так, що безпосередньо законом недійсність зобов'язання або окре­мих його умов не встановлюється. Визнання господарського зобов'язання недійсним (спростування презумпції правомірності господарського зобов'язання) можливе тільки рішенням суду.

Стаття 207 ГК погоджується з п. 1 ст. 83 і частиною четвертою ст. 84 ГПК [44], якими господарському суду надається право визнати недійсним повністю або в пев­ній частині пов'язаній з предметом спору договір, який суперечить законодавству, та встановлюється, що на визнання договору недійсним вказується в резолютивній час­тині судового рішення. При цьому право суду, про яке йдеться, не слід тлумачити як можливість діяти на свій розсуд, яка (можливість) надається суду. Суд не є суб'єктом приватного права, а тому ті процесуальні права, які надаються йому законом, суд зобов'язаний здійснювати з метою ефективного здійснення правосуддя. Тому неви­користання судом зазначеного права може бути підставою для скасування рішення, ухвали чи постанови суду.

4.  Позов про визнання недійсним правочину, що є недійсним (нікчемним) в силу закону, може бути пред'явлений. Якщо відповідне  положення закону, що визнає правочин недійсним (нікчемним), поширюється на правочин, вимога про визнання його недійсним має бути задоволена загальним судом незалежно від того, оспорює відповідач чи ні недійсність правочину. Господарський суд має задовольнити такий
позов за умови, якщо буде встановлено, що відповідач оспорює недійсність (нікчем­ність) правочину безпосередньо в силу закону (в цьому випадку є оспорювання права чи його відсутності). Якщо ж відповідач повністю визнає недійсність (нікчемність) правочину, провадження у справі належить припинити за відсутності предмета спору (підпункт 11 п. 1 частини першої ст. 80 ГПК).

5. Що стосується заперечуваних правочинів, то правило про презумпцію правомір­ності правочину покладає на позивача, що вимагає визнання правочину недійсним, обов'язок доводити обставини, що є підставою його недійсності, а за непредставленням таких доказів у задоволенні позову буде відмовлено. Таким чином, у силу неприпус­тимості повторного розгляду в місцевому суді спору між тими ж сторонами, про той
же предмет і з тих же підстав правочин, який об'єктивно є заперечуваним, в силу презумпції, що встановлена ст. 204 ЦК, та недоведення в суді факту його недійсності, набуває ознак правомірного правочину.

6. Презумпція правомірності оспорюваного правочину означає також, що до ви­знання оспорюваного правочину недійсним він в цілому і окремі його умови мають застосовуватись судом, поки правочин чи окремі його умови не визнані судом недійс­ними. Неспеціалізований суд загальної юрисдикції за наявності підстав для визнан­ня оспорюваного правочину недійсним і навіть клопотання сторони не вправі вийти за межі позовних вимог та визнати такий правочин недійсним. Таке право має лише господарський суд (п. 1 ст. 83; частина четверта ст. 84 ГПК).

7. Презумпція правомірності правочину означає, що оспорюваний правочин є право­мірним до того дня, коли його недійсність визнана судом. Немає підстав стверджувати, що презумпція правомірності правочину спростовується уже фактом проголошення судом рішення про визнання правочину недійсним. Лише набрання рішенням законної сили спростовує презумпцію правомірності правочину. Але у справі про присудження
до виконання зобов'язання в натурі чи про стягнення неустойки, збитків може бути пред'явлено зустрічний позов про визнання недійсним правочину, який є підставою цього зобов'язання. Вважається припустимим задовольнити зустрічний позов і від­мовити у вимогах, що складають зміст основного позову, хоч, розмірковуючи точно відповідно до букви закону, до набрання чинності рішенням суду про визнання право­чину недійсним у позові, що випливає із зобов'язання, яке виникло із цього правочину, відмовити з посиланням на недійсність правочину не можна.

 

Стаття 205. Форма правочину. Способи волевиявлення

1. Правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

2. Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання від­повідних правових наслідків.

3. У випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням.

1. Під формою правочину в ст. 205 ЦК розуміється вияв учасниками правочину волі на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків усно (звуками та словами, що в сукупності складають закінчену думку) або письмово.

Учинення правочину в письмовій формі означає, що учасники правочину висловлю­ють волю на набуття, зміну і припинення цивільних прав і обов'язків словами шляхом фіксації тексту на папері чи іншому матеріальному (в тому числі електронному) носії, що дає можливість читати цей текст без його перетворення в іншу матеріальну форму або після такого перетворення. Це — візуальна форма (частина третя ст. 5 Закону «Про електронні документи та електронний документообіг» [194]).

2. Письмова форма правочину, як зазначалось у ст. 42 ЦК Української РСР 1963 p., могла бути простою і нотаріальною. При простій письмовій формі зміст правочину виражається письмово, а після викладення змісту правочину його учасники (їх пред­ставники) вчиняють підписи. Нотаріальна форма правочину передбачає його посвід­чення нотаріусом. Чіткість і зрозумілість цих положень раніше чинного Цивільного кодексу була змінена досить невизначеними законодавчими положеннями. Як випливає зі змісту ст. 209, 219, 220 ЦК, нотаріальне посвідчення виходить за межі поняття форми правочину. Але у ст. 639, 657, 719, 745, 793, 799, 1031, 1118, 1247 ЦК, які відповідно до їх заголовків присвячені формі договорів (правочинів), установлюються правила про нотаріальне посвідчення правочинів. Стаття 14 Закону «Про оренду землі» [205] також має заголовок «Форма договору оренди землі», але в ній також ідеться про можливість нотаріального посвідчення договору. У принципі, при тлумаченні законо­давчих актів перевага має надаватись не заголовку, а змісту відповідної статті. Це могло б бути підставою для висновку про те, що вживання в заголовках зазначених статей слова «форма» та включення до них положень про нотаріальне посвідчення правочинів не є підставою для твердження про те, що нотаріальне посвідчення право­чинів охоплюється поняттям форми правочину. Це твердження тим більше слід було б визнати правильним, що загальні правила ст. 205 — 209, 218 — 220 ЦК виводять нотаріальне посвідчення за межі форми правочину. Але ж не можна ігнорувати ту обставину, що законодавець при формулюванні спеціальних правил у дев'яти статтях Цивільного кодексу послідовно включає положення про нотаріальне посвідчення до­говорів до змісту статей, які відповідно до їх заголовків присвячені формі договорів. Ця послідовність є підставою для висновку про те, що законодавець включає нотарі­альне посвідчення правочину до змісту поняття форми правочину. Це слід ураховувати при тлумаченні, зокрема ст. 654 ЦК, в якій вживається термін «форма» (зміни або розірвання договору).

3. Учасникам правочину надається право вчиняти правочини в тій формі, яку вони вибрали. Лише законом можуть установлюватись обов'язкові вимоги до форми право­чинів. Підзаконними актами вони встановлюватись не можуть, а якщо вони ними вста­новлені, то є нечинними. Наслідки порушення вимог закону щодо форми правочину встановлені ст. 218 - 220 ЦК.

4. Крім поняття форми правочину, ст. 205 ЦК має поняття способів волевиявлення. У випадках, коли закон допускає усну форму правочину, можливим є виявлення волі не тільки словами, а і діями чи бездіяльністю (мовчанням). Так, правочин, щодо якого не встановлена обов'язковість письмової форми, вважається вчиненим, якщо з поведінки його учасників (учасника) випливає їх воля вчинити правочин. Дії, із яких випливає воля вчинити правочин, називаються в науці конклюдентними. Саме це, встановлене ч. 2 ст. 205 ЦК, правило дозволяє здійснювати торгівлю, наприклад, через автомати. Виставивши торговельний автомат і забезпечивши його оголошенням про правила корис­тування ним, продавець узагалі може не спілкуватись із покупцем, не виявляти на його адресу своєї волі вчиняти правочини. У магазинах самообслуговування із відкритим доступом до товарів покупець може мовчки взяти річ, заплатити гроші. У такий спосіб можна вчинити навіть правочин щодо купівлі дорогої речі. Правочин купівлі-продажу в такому випадку вважається вчиненим, якби його сторони при цьому не сказали один одному ні слова. Шляхом конклюдентних дій можуть здійснюватись правочини, спрямо­вані на односторонню відмову від договору (одностороннє розірвання договору), якщо це передбачено законом або договором. Так, ч. 4 ст. 694 і ч. 2 ст. 697 ЦК за наявності
відповідних умов надають продавцеві права вимагати від покупця повернення товару. Пред'явлення такої вимоги як конклюдентні дії засвідчує волю продавця відмовитись від договору (розірвати його в односторонньому порядку).

5.  Мовчання як форма правочину також є способом вияву волі на вчинення правочину. Тому і при вираженні волі мовчанням факт учинення правочину можна оспо­рювати, доказувати, що мовчанням воля взагалі не виражалась або виражалась, але на здійснення іншого правочину. Це — зовсім нова правова конструкція мовчання в порівнянні з тією, що формулювалась у ст. 42 раніше чинного Цивільного кодексу,
яка об'єктивно визнавала мовчання виявом волі. Але в спеціальній нормі ст. 764 ЦК (така ж норма сформульована в ч. 2 ст. 17 Закону «Про оренду державного і комуналь­ного майна» [89]), що має перевагу при правозастосуванні перед загальним правилом  ч. З ст. 205 ЦК, відсутності заперечень з боку наймодавця протягом одного місяця після закінчення строку договору найму проти поновлення договору об'єктивно нада­ється значення юридичного факту, що спричинює юридичні наслідки. Таким чином, якщо до відповідних правовідносин застосовується ч. З ст. 205 ЦК, сторона має право доказувати, що мовчанням воля не виражалась, а тому вчинення правочину не було.
Якщо ж застосуванню підлягає ст. 764 ЦК, то доказуванню підлягає лише той факт, було чи не було мовчання. У цьому останньому випадку не має значення та обстави­на, мав чи не мав суб'єкт намір виразити волю шляхом мовчання. Так, наймодавець може подати докази того, що він твердо мав намір зі спливом строку договору найму нежитлових приміщень не укладати договір (найму) на новий строк (не продовжу­вати строк дії договору, не переукладати його, не поновлювати). Він може подати докази того, що він закупив обладнання з метою розмістити його в приміщеннях, які підлягають звільненню у зв'язку із закінченням строку дії договору найму. Це буде підтверджувати непрямий вияв волі не продовжувати дію договору на новий строк та відсутність волевиявлення на укладення договору на новий строк. Але це не буде мати
будь-якого юридичного значення, оскільки доведеним є факт мовчання, з яким ст. 764 ЦК об'єктивно пов'язує настання юридичних наслідків незалежно від того, хотіла чи ні особа виявити мовчанням якусь волю.

Разом з тим, мовчання, з яким ст. 764 ЦК пов'язує настання юридичних наслід­ків, повинне мати ознаки справжнього мовчання, до якого особу (наймодавця) ніхто не примушував. Образно кажучи, не є мовчанням у цивільно-правовому розумінні такий випадок, коли особі насильно закрили рот.

Таку ж правову конструкцію (надання мовчанню значення вияву волі, тобто право­чину) законодавець використовує в ст. 1036 ЦК стосовно договору довірчого управ­ління майном.

6.  Мовчання як спосіб учинення правочину допускається лише у випадках, перед­бачених законом чи договором. Поширена практика включення до договорів умови про їх пролонгування (про подовження строку їх дії), якщо жодна зі сторін не заявить до закінчення строку його дії про відмову від його продовження на наступний термін тієї ж тривалості, одержала правове підґрунтя в ч. З ст. 205 ЦК, якого вона до введення в дію нового Цивільного кодексу не мала.