§ 4. Доказування в кримінальному процесі

Доказування в кримінальному судочинстві як різновид процесу пізнання є діяльністю розумовою, що протікає відповідно до законів логіки, у певних логічних формах. Але разом з тим це і практична ді­яльність, суворо регламентована процесуальним законом. Доказування являє собою процесуальну діяльність органу дізнання, слідчого, про­курора і суду по оперуванню доказами. Ця діяльність, як зазначалося, складається з ряду етапів або елементів. Розглянемо тепер кожний з елементів.

Уявлення про чуттєво-практичний рівень доказування як про по­чаток останнього впритул підводить до визначення місця збирання доказів у структурі доказування. Під час збирання доказів відбуваєть­ся їх формування, що включає провадження і процесуальне оформлення слідчих (судових) та інших процесуальних дій органу дізнання, слідчого, прокурора, суду по виявленню, вилученню та процесуальній фіксації (закріпленню) доказової інформації у встановленому законом порядку (статті 66, 85, 130 КПК).

Найважливішими структурними елементами збирання доказів є пошук і вилучення доказової інформації. Її пошук може здійснюватись як у процесуальній, так і в непроцесуальній формі. Прикладом пошу­ку носіїв доказової інформації у непроцесуальній формі є використан­ня при розслідуванні кримінальної справи орієнтуючої інформації. У вирішенні цього завдання особливе місце належить оперативно-розшуковій діяльності органів дізнання. Без закріплення доказу процес його формування не може вважатися завершеним, бо інформація, отри­мана суб'єктом доказування у вигляді матеріального та ідеального об­разів, може бути використана в доказуванні лише після перетворення її на форму, доступну для сприйняття всіма учасниками кримінального судочинства. Необхідним структурним елементом збирання доказів є також правозабезпечуючі операції. Це наділені правовою формою дії, через які орган дізнання, слідчий, прокурор і суд забезпечують можли­вість реалізації прав, наданих кримінально-процесуальним законом особам, які беруть участь у збиранні доказів.

Отже, під збиранням доказів у кримінальному процесі слід розу­міти елемент доказування, змістом якого є здійснення уповноваженим (компетентним) державним органом пошукових, пізнавальних, по­свідчуючих і правозабезпечуючих дій з метою сприйняття інформації, що міститься в слідах злочину, її вилучення та закріплення в матеріалах справи.

У статті 66 КПК, де йдеться про збирання доказів, міститься за­гальна нормативна характеристика способів здійснення цієї діяльнос­ті. До них належать:

1) провадження слідчих і судових дій. Серед способів збирання доказів вони мають найбільшу питому вагу. Процедуру провадження слідчих і судових дій чітко врегульовано кримінально-процесуальним кодексом. Обов'язковим є складання протоколу, у якому закріплю­ється перебіг і результати провадження (гл. 6 КПК). Слідчі дії — це спрямовані на формування доказів дії, що вчиняються лише суб'єктом, який веде кримінальний процес, і включають сукупність прийомів по­шуку, пізнання та посвідчення фактичних даних із дотриманням прав учасників кримінального судочинства при їх здійсненні. Вказівка на судові дії поряд зі слідчими дозволяє припустити, що судові дії за змістом не тотожні слідчим. Незважаючи нате, що судові дії, як і слід­чі, включають у себе пошукові, пізнавальні, посвідчуючі та правоза-безпечуючі операції (при цьому важливо, що пошукова діяльність у стадії судового розгляду зведена до мінімуму), вони є самостійним процесуальним інститутом. Основними відокремлювальними рисами судових дій від слідчих є те, що: а) суб'єктом, який чинить судові дії, є суд; б) судові дії здійснюються в стадії судового розгляду, в певному порядку, за обов'язкової участі всіх осіб, які мають процесуальний інтерес; в) вони істотно різняться за характером, тактикою, методикою, обсягом та умовами їх проведення. Специфічні особливості збирання доказів у суді у цілому не заважають говорити про спільність проце­суальної форми слідчих і судових дій, що зумовлена необхідністю підпорядкувати пізнавальну діяльність слідчого та суду єдиним право­вим вимогам;

2)    призначення експертизи. Це процесуальна дія, правовим резуль­татом якої є проведення експертного дослідження та одержання висновку експерта як кримінально-процесуального доказу. Експертиза при­значається у випадках, коли для вирішення певних питань при про­вадженні в справі потрібні наукові, технічні або інші спеціальні знання (ст. 75 КПК). При необхідності проведення експертизи слідчий (суд)
складають мотивовану постанову або ухвалу (статті 196, 310 КПК), долучають до неї відповідні матеріали кримінальної справи і спрямо­вують до експертної установи або конкретному експерту (статті 196, 198 КПК). Такі дії вчиняються з дотриманням вимог статей 197, 202 КПК щодо забезпечення реалізації прав обвинуваченого при призна­ченні експертизи. Експерт попереджається про кримінальну відпові­дальність за ст. 385 КК за відмову від виконання покладених на нього обов'язків, а також про відповідальність за ст. 384 КК за дачу завідомо неправдивого висновку (ст. 196 КПК);

3)    витребування предметів і документів. У правозастосовній діяль­ності орган дізнання, слідчий, прокурор, суд часто зіштовхуються із ситуаціями, коли провадження тієї чи іншої слідчої (судової) дії для одержання доказів є недоцільним. Так, коли відсутні підстави щодо по­боювання приховування, перекручення чи знищення необхідних пред­метів і документів; коли їх вилучення не пов'язано зі вторгненням у
житло чи інше володіння особи та пошуками; коли ці предмети й до­кументи можна замінити тотожними або володар сам заінтересований їх надати, — у таких ситуаціях немає потреби вчиняти обшук або ви­їмку. У разі витребування предметів і документів останні надходять у розпорядження слідчого (суду) по закінченні певного часу, необхідного для його доставки, тоді як, наприклад, при виїмці предмета чи докумен­та часовий інтервал буде відсутній. Тому до простого витребування доцільно вдаватися, якщо: а) точно відомо, що в певної особи зберіга­ється предмет або документ, який цікавить слідчого (суд); б) обстановка, у якій він зберігається, не має доказового значення, або вона мала таке значення раніше, але початковий зв'язок об'єкта з обстановкою вже по­рушено перебігом події; в) відсутні підстави до побоювання, що в пері­од між направленням вимоги і доставкою предмета чи документа остан­ні можуть бути навмисно або з необережності перекручені чи знищені. Витребування здійснюється шляхом винесення відповідної постанови (ст. 130 КПК) та спрямування її до підприємства, установи, організації чи громадянина з вимогою про надання предметів або документів. Не-надання посадовою особою або громадянином предметів і документів за постановою слідчого (суду) є підставою для притягнення до адміні­стративної відповідальності за статтями 185, 185³, 185⁸КУпАП;

4)     вимога про проведення ревізії. У зв'язку з розслідуванням кри­мінальних справ часто виникає необхідність перевірки господарської
діяльності підприємств, установ, організацій. У цих випадках вдають­ся до такої форми застосування спеціальних знань, як ревізія. Ревізія —
це система контрольних дій, за допомогою яких встановлюється за­конність, цілеспрямованість та ефективність проведених господарських
операцій (як і діяльності в цілому), а також правильність їх учинення службовими особами за певний період часу відповідно до програми
ревізії. Проведення ревізії з ініціативи правоохоронних органів регла­ментується не кримінально-процесуальним законодавством, а нормами
адміністративного законодавства. Акт або інший документ, що оформ­лює результати ревізії, при дотриманні процесуальних правил форму­вання доказів може бути визнаний доказом — іншим документом;

5)     вимога про надання банківської інформації щодо юридичних і фізичних осіб, у тому числі такої, що містить банківську таємницю.
Здійснюється за постановою слідчого (ст. 130 КПК) у порядку та об­сязі, встановлених Законом України «Про банки і банківську діяль­ність». Ненадання такої інформації за постановою слідчого (суду) є підставою для притягнення до адміністративної відповідальності за статтями 185, 185³, 185⁸ КУпАП;

6)   подання доказів підозрюваним, обвинуваченим, його захисником,обвинувачем, потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповіда­чем та їх представниками, а також будь-якими громадянами, підпри­ємствами, установами та організаціями. У даному випадку предмет або документ з'являється в полі зору слідчого (суду) з ініціативи осіб, які ним володіють. Оскільки подання доказів — це пасивна форма  отримання доказів органами розслідування і судом, термін «збирання доказів», на наш погляд, до даного випадку не підходить. Дії слідчого,
судді по формуванню доказів — це право та обов'язок тільки держав­них органів, які ведуть кримінальний процес. Саме на особу, яка про­вадить дізнання, слідчого, прокурора й суд покладено обов'язок ви­явлення та отримання доказової інформації від осіб, які нею володіють,
з одночасним забезпеченням їх прав і законних інтересів. Хоча інші учасники процесу й наділені широкими правами в доказуванні, це зов­сім не означає, що вони можуть збирати та подавати докази. Дії цих осіб похідні від дій органу держави та являють собою лише виконання
обов'язків або реалізацію прав: і те й інше відбувається в правозастосовному процесі, що здійснюється органом держави. Ввести в справу
доказову інформацію, наділену процесуальною формою показань, ви­сновків, документів тощо, може тільки суб'єкт доказування, який
уповноважений здійснювати збирання доказів, тобто особа, яка про­вадить дізнання, слідчий, прокурор і суд. Тому подання учасниками
процесу, підприємствами, установами та організаціями предметів і документів, що стосуються справи, ще не означає появи в ній доказів:
слідчий, прокурор суддя можуть визнати ці об'єкти доказами, лише переконавшись у їх достовірності та належності до справи. Отже, не­
зважаючи на те, що подання доказів і залишається важливим способом отримання доказової інформації та ефективною правовою гарантією
додержання законних інтересів учасників процесу, воно не змінює характеристики збирання доказів як системи дій, що провадяться на­лежними державними органами з метою формування доказів;

7)   дача органом дізнання, слідчим, прокурором і судом у справах, що перебувають у їх провадженні, доручення підрозділам, які здійсню­ють оперативно-розшукову діяльність, на проведення оперативно-розшукових заходів чи використання засобів для отримання фактичних даних, що можуть бути доказами у кримінальній справі. Доручення суб'єктів, які ведуть кримінальний процес, повинно мати конкретну вказівку, який саме оперативно-розшуковий захід має бути здійснено відповідними органами. Згідно зі ст. 8 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» застосування цих заходів проводиться виключ­но з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розсліду­вання кримінальної справи, якщо іншим способом одержати інформа­цію неможливо (тобто іншими процесуальними засобами, окрім дачі доручення на проведення ОРД, сформувати докази неможливо). За результатами здійснення зазначених оперативно-розшукових заходів складається протокол з відповідними додатками, який підлягає вико­ристанню як доказ у кримінальному судочинстві. Відповідно до ст. 9 зазначеного закону у кожному випадку наявності підстав для про­ведення оперативно-розшукової діяльності заводиться оперативно-розшукова справа. Постанова про заведення такої справи підлягає за­твердженню начальником органу дізнання. Застосування технічних засобів при здійсненні негласних ОРД у всіх випадках може відбува­тися лише за рішенням суду, прийнятим за поданням керівника відпо­відного оперативного підрозділу або його заступника. Під час здій­снення оперативно-розшукової діяльності не допускається порушення прав і свобод людини та юридичних осіб. Окремі обмеження цих прав і свобод мають винятковий і тимчасовий характер і можуть застосову­ватись лише за рішенням суду щодо особи, у діях якої є ознаки тяжко­го або особливо тяжкого злочину, та у випадках, передбачених законо­давством України, з метою захисту прав і свобод інших осіб, безпеки суспільства. При застосуванні оперативно-розшукових заходів праців­ники оперативних підрозділів зобов'язані враховувати їх відповідність ступеню суспільної небезпеки злочинних посягань та загрозі інтересам суспільства і держави. Згідно зі ст. 10 закону матеріали оперативно-розшукової діяльності використовуються у кримінальному судочинстві: 1) як приводи та підстави для порушення кримінальної справи або проведення невідкладних слідчих дій; 2) для отримання фактичних даних, які можуть бути доказами у кримінальній справі; 3) для попе­редження, припинення та розслідування злочинів, розвідувально-підривних посягань проти України, розшуку злочинців та осіб, які безвісти зникли; 4) для забезпечення безпеки працівників суду, право­охоронних органів та осіб, які беруть участь у кримінальному судо­чинстві, членів їх сімей та близьких родичів, а також співробітників розвідувальних органів України та їх близьких родичів, осіб, які кон­фіденційно співробітничають або співробітничали з розвідувальними органами України, та членів їх сімей.

Окрім процедури провадження слідчих і судових дій та призна­чення експертизи відзначимо лаконічність правового регулювання розглядуваних способів збирання доказів, але необхідно застерегти проти спроб трактувати їх як непроцесуальні. Оскільки вони закріпле­ні в кримінально-процесуальному законі, їх процесуальна природа не може викликати сумнівів: це процесуальні дії, спрямовані на отриман­ня доказової інформації.

Під перевіркою доказів як елементом доказування слід розуміти до­слідження їх властивостей та ознак. Під властивостями доказової інфор­мації розуміємо зовнішній прояв сутності (тобто цілей, зв'язків існування та можливостей бути використаним за призначенням), що сформувалася під впливом події злочину. Ознаки доказу, з одного боку, характеризують його зміст на предмет достовірності, з другого боку, на предмет наявнос­ті доброякісної процесуальної форми. Основними способами перевірки є: 1) аналіз змісту кожного доказу окремо; б) співставлення з іншими до­казами та джерелами їх походження; 3) провадження повторних або нових слідчих дій; 4) провадження оперативно-розшукових заходів та ін.