1. Право на апеляцію

«Росс проти Сполученого Королівства» (Ross v United Kingdom), 11396/85, 11 грудня 1986 року, DR 50, 179.

3. ... Хоч стаття 6 ... не гарантує оскарження в порядку кримінального провадження, в тому разі, якщо національне право передбачає можливість подати апеляцію в зв’язку з встановленням обґрунтованості кримінального обвинувачення, то гарантії статті 6 ... застосовні й до апеляційного провадження, оскільки воно становить частину цілого процесу розв'язання питання про обґрунтованість оспорюваного кримінального обвинувачення...

«Кромбах проти Франції» (Krombach v France), 27931/96, 13 лютого 2001 року.

96. Суд нагадує, що Договірні Сторони користуються загалом широкими межами розсуду при оцінці того, як саме здійснюється право, закріплене в статті 2 Протоколу № 7 до Конвенції. Зокрема, перегляд вищим судом обвинувачення або вироку може стосуватися як питань права та фактів рішення, так і тільки питань права. Крім того, в окремих країнах обвинувачений, що бажає оскаржити вирок, іноді повинен дістати на це відповідний дозвіл. Однак будь-які зазначені в цьому положенні обмеження права на перегляд судового рішення, що містяться в національному законодавстві, за аналогією з правом на звернення до суду, закріпленим у пункті 1 статті 6 Конвенції, мають законні цілі й не порушують суті цього права ... Це правило саме по собі відповідає винятку, передбаченому пунктом 2 статті 2 Протоколу № 7 до Конвенції, і підкріплене текстом французької Декларації щодо тлумачення статті, де зазначено: «... відповідно до змісту пункту 1 статті 2 Конвенції перегляд вищим судом може зводитися до перевірки правильності застосованого права, як наприклад Верховним судом у порядку касації».

97. ... у розглядуваний час ... єдиним доступним засобом захисту було оскарження з питань права. Тому, на перший погляд, норми кримінального законодавства Франції здаються відповідними до положень статті 2 Протоколу № 7 до Конвенції...

98. Однак Суд відзначає, що Декларація Франції щодо тлумачення Протоколу не стосується статті 636 Кримінально-процесуального кодексу, у якій закріплено, що особа, засуджена заочно, не має права подавати скаргу в Касаційний суд. Відповідно, у заявника не було змоги скористатися «засобом захисту» в суді у звичайному змісті цього слова, для оскарження заочного вироку, ухваленого на рівні однієї судової інстанції...

99. У цій справі заявник оскаржує те, що його позбавлено права оскаржити в Касаційному суді дефекти самої процедури заочного судочинства. Як вважає Суд, та обставина, що з обвинувачуваного зняли обвинувачення в неповазі до суду, не є в цьому зв’язку вирішальним ..., оскільки, хоча зняття цього обвинувачення дало заявникові право на повний повторний судовий розгляд в його присутності, покладений на державу відповідний обов’язок у випадку арешту, в основному призначений для забезпечення змагальності процесу й дотримання права на захист особи, обвинуваченої в правопорушенні.

100. У цій справі заявник прагнув як висунути свої доводи за пунктами обвинувачення, так і заявити попередній процесуальний протест. Суд звертає увагу на ту обставину, що заявник не мав можливості зажадати перегляду, хоча б у Касаційному суді, правомірності відмови суду присяжних в дозволі адвокатам заявника заявити клопотання...

На підставі статей 630 і 639 Кримінально-процесуального кодексу, взятих сукупно …, заявник, з одного боку, не міг представляти свої інтереси за допомогою адвоката в суді присяжних ..., а з іншого — подати скаргу в Касаційний суд, бо ж був обвинувачуваним заочно. Отже, у заявника не було дійсної можливості захистити себе в суді першої інстанції або можливості домогтися його перегляду вищим судом.

Відповідно, було порушення і статті 2 Протоколу № 7 до Конвенції.

«Гурепка проти України» (Gurepka v Ukraine), 61406/00, 6 вересня 2005 року.

60. Суд дослідив процедуру перегляду рішень, передбачену Кодексом України про адміністративні правопорушення. Вона може бути ініційована лише прокурором або за рішенням голови вищого суду ... Враховуючи, що ця процедура не була доступна стороні провадження та не залежала від його або її волі та аргументів, Суд вважає, що така процедура не була достатньо ефективним засобом захисту для цілей Конвенції.

61. Стосовно аргументу уряду, що рішення суду про накладення на заявника адміністративного арешту та утримання насправді переглянув вищий суд, Суд не знаходить доказів того, що протест, внесений прокуратурою, був ініційований за клопотанням заявника. Більше того, цей протест відбиває позицію прокуратури, а не заявника. Протягом цього провадження заявник не мав можливості представити будь-які аргументи, а предметом розгляду був спір між прокуратурою та судом щодо компетенції накладати санкцію на заявника. Суд вважає, що хоча перегляд, ініційований прокуратурою, мав певний позитивний, хоча і тимчасовий, вплив на становище заявника — зупинення виконання покарання — цього недостатньо, щоб зробити висновок, що скарга про перегляд постанови про накладення адміністративного арешту є ефективним засобом захисту, який міг би задовольнити вимоги статті 2 Протоколу № 7 до Конвенції.

«Ґреку проти Румунії» (Grecu v Romania), 75101/01, 30 листопада 2006 року.

82. ... Отже, в цьому випадку правопорушення, в якому органи влади обвинувачували заявника, тягло за собою покарання позбавленням волі на термін від шести місяців до п’яти років... Тому тут не йшлось — як на це вказує уряд — про незначне правопорушення, що могло б слугувати виправданням того, що цю кримінальну справу розглядала лише одна судова інстанція. Тому, виняток із права на перегляд справи у випадках незначних правопорушень, що передбачений у другому пункті зазначеної статті 2, не є застосовним, з огляду на обставини цієї справи.

83. ... Єдиним незалежним та неупередженим судовим органом, який в цій справі звернувся до розгляду питання про гадану вину заявника був районний суд Бухареста в своєму рішенні від 25 квітня 2000 року.

84. Тому, можливі оскарження заявником згаданого судового рішення були неминуче приречені на програш: як це припустив уряд, на той час не було законодавчих положень, що передбачали б можливі засоби оскарження, завдяки яким ті, хто звернувся зі скаргою на розпорядження прокурора і хотів оскаржити, як у цій справі, рішення суду першої інстанції в судах вищої юрисдикції; хоч уряд і посилається на правила загального порядку, з усією очевидністю із тогочасної національної практики постає очевидним, що національні інстанції судового нагляду, зокрема, Верховний суд, визнавали в той час неприйнятною будь-яку скаргу проти рішення, в якому суд першої інстанції розглядав законність або обґрунтованість дій прокурора...

85. Європейський суд відзначає, що питання про брак в національному законодавстві можливостей оскаржити рішення компетентного суду першої інстанції щодо розгляду скарги проти розпорядження прокурора від цього часу було врегульоване новою статтею 278 закону № 281 від 26 червня 2003 року...

86. Враховуючи чинні на той час законодавство та національну практику, а також наслідки, що були спричинені порушеною проти заявника кримінальною справою, Європейський суд вважає, що заявник був позбавлений права на оскарження в кримінальній справі, і це порушило статтю 2 Протоколу № 7.

«Зайцевс проти Латвії» (Zaicevs v Latvia), 65022/01, 31 липня 2007 року.

55. На думку уряду, правопорушення, за яке засуджено заявника, було «незначним правопорушенням» за змістом пункту 2 статті 2. У зв’язку з цим Суд звертається до означення, наведеного в пояснювальній доповіді до протоколу № 7, з якого чітко видно, що для того, щоб визначити, чи правопорушення за своєю природою було незначним, важливим критерієм є питання про те, чи за таке правопорушення особу може бути покарано позбавленням волі, чи ні. В цьому випадку стаття 201-39 Кодексу про адміністративні правопорушення передбачала за це правопорушення позбавлення волі на термін до 15 діб. Отже, з огляду на мету статті 2 та характер гарантій, які в ній передбачені, Суд висловлює переконання в тому, що правопорушення, за яке законом як основний вид покарання передбачено покарання у вигляді позбавлення волі, не можна визначати як «незначне» за змістом пункту 2 цієї статті. Що ж до означення правопорушення в національному праві, то Суд вже нагадував про те, що воно має лише відносне значення. Тому виняток, на який посилається уряд, не є застосовним у цій справі.

56. Суд насамкінець підкреслює, що в своєму рішенні від 20 червня 2002 року Конституційний суд відніс другий абзац статті 279 Кодексу про адміністративні правопорушення до таких положень, що суперечать статті 2 протоколу № 7 і скасував його. Однак така зміна жодним чином не вплинула на ситуацію, в якій перебував заявник, що повною мірою відчув на собі результат дії зазначеного положення і продовжував, відповідно, залишатись «жертвою» стверджуваного порушення.

57. Тому, було порушення статті 2 протоколу № 7.

«Ґалстян проти Вірменії» (Galstyan v Armenia), 26986/03, 15 листопада 2007 року.

124. Суд насамперед відзначає, що заявника засуджено на підставі КпАП, який передбачає покарання за правопорушення, що в національному праві не належать до категорії кримінальних. Це може ставити питання про те, чи є правопорушення, за яке засуджено заявника, незначним за змістом пункту 2 статті 2 Протоколу № 7, і чи слід застосувати винятки, що містяться в цій статті. Суд нагадує, що Комісія колись дійшла висновку, що таке правопорушення, як «порушення порядку в засіданні», максимальним покаранням за яке був штраф у розмірі 10000 австрійських шилінгів, або, якщо це було доконечно для підтримання порядку, позбавлення волі на строк не більше восьми днів, склад якого містив австрійський Кримінально-процесуальний кодекс, було «незначним»; ... У цьому випадку заявника засудили до трьох діб тримання під вартою. Однак стаття 172 КпАП, згідно з якою призначено це покарання, передбачала як максимальну міру покарання до 15 днів під вартою. Суд вважає, що покарання у вигляді 15 діб адміністративного арешту є досить суворим з огляду на те, щоб його не вважати «незначним» за змістом пункту 2 статті 2 Протоколу № 7.

125. Суд нагадує, що Договірні Сторони загалом користуються широкими межами розсуду при визначенні того, як здійснюватиметься право, що його гарантує стаття 2 Протоколу № 7 до Конвенції. У деяких країнах обвинуваченому, який хоче подати апеляцію, може інколи бути потрібно дістати на це дозвіл. Однак будь-які обмеження, що містяться в національному праві стосовно цього права на перегляд, повинні за аналогією з правом на доступ до суду, закріпленим у пункті 1 статті 6 Конвенції, ставити перед собою законну мету і не порушувати саму сутність цього права...

126. Суд враховує свій вищезгаданий висновок про те, що процедура перегляду, встановлена статтею 294 КпАП, не надає особі чіткого і доступного права на оскарження. Ця стаття передбачає, що право здійснювати перегляд — як за клопотанням особи, так і без нього — належить голові вищого суду, але при цьому не встановлює чітко визначеної процедури чи строків і не дає вказівок щодо послідовного її застосування на практиці. На думку Суду, така можливість перегляду не може бути сумісною зі статтею 2 Протоколу № 7. Звідси випливає, що заявник не мав у своєму розпорядженні такої процедури оскарження, яка б відповідала вимогам цієї статті.

«Гаджієв проти Азербайджана» (Hajiyev v Azerbaijan), 5548/03, 16 листопада 2006 року.

39. Суд вважає, що те, наскільки заявникові була зрозуміла система, належить оцінювати на той момент, коли він спробував був скористатися зі спірного засобу правового захисту... Перехідний закон передбачав можливість перегляду його справи «апеляційним або Верховним судом». Це формулювання ... навряд могло дати заявникові чітке розуміння, що його апеляція підсудна Верховному судові як касаційній інстанції, оминаючи апеляційну інстанцію, до якої зазвичай могли звертатися інші засуджені, відповідно до нових правил кримінального судочинства, запроваджених новим КПК.

40. Заявник подав свою повну апеляційної скаргу 7 березня 2002 року. Попри те, що кілька разів після цього він знову подавав цю апеляцію, вона не була ані розглянута по суті, ані відхилена на підставі формального рішення суду, з огляду на брак в апеляційного суду юрисдикції для її розгляду. Крім того, після неодноразових запитів заявника, працівник канцелярії апеляційного суду своїми листами від 24 жовтня і 27 листопада 2002 року його двічі запевнив, що його справа буде розглянута найближчим часом. Аж до 31 березня 2004 року, тобто впродовж понад двох років після подання і апеляції, апеляційний суд не проінформував заявника чітко про те, що його апеляція належить до сфери компетенції Верховного суду, а не апеляційного. Навпаки, йому давали зрозуміти, що його справу справді розглядає апеляційний суд, хоча й зі значним запізненням.

41. Суд також відзначає, що за той самий період справи трьох інших осіб, які опинилися в аналогічному з процесуального погляду становищі, справді розглянув апеляційний суд в порядку апеляції, відповідно до тієї норми перехідного закону...

42. Аргументи уряду про те, немовби ці три справи суттєво відрізнялися від справи заявника, Суд не переконали...

43. За таких обставин, Суд робить висновок, що з огляду на нечіткість положень перехідного закону і брак чіткого тлумачення його відповідних положень у національних судів, а також на наявність принаймні трьох внутрішніх прецедентів повторного розгляду справи в апеляційному суді на підставі перехідного закону, заявник міг обґрунтовано вважати, що розгляд його апеляційної скарги належить саме до компетенції апеляційного суду.

44. Крім того, Суд зазначає, що відповідно до статей 391.1 і 391.2 КПК, навіть якщо апеляція не належить до компетенції апеляційного суду або є неприйнятною з інших причин (наприклад, у зв’язку з закінчення строку подання апеляції), апеляційний суд протягом 15 днів після отримання апеляційної скарги повинен провести підготовче засідання і визначити, чи має він належну юрисдикцію, згідно з нормами внутрішнього законодавства, для розгляду апеляції. Крім того, відповідно до статті 391.3 КПК, якщо апеляційний суд вважає, що він не має належної юрисдикції, то повинен ухвалити рішення про відмову в узятті апеляції до свого провадження і (або) передати її до суду належної юрисдикції. Отже, навіть якщо б апеляційний суд визнав, що він не компетентний розглядати скаргу заявника по суті, то був би все одно зобов’язаний, відповідно до внутрішнього законодавства, провести підготовче слухання й ухвалити рішення про неприйнятність апеляції протягом 15 днів після отримання апеляційної скарги заявника.

45. Проте впродовж понад двох років апеляційний суд не почав розглядати заявникову апеляційну скаргу, відкривши апеляційне провадження, і офіційно її не відхилив через брак належної юрисдикції. Як зазначено вище, лист від 31 березня 2004 року за підписом працівника канцелярії апеляційного суду не становить, відповідно до внутрішнього законодавства, офіційного судового рішення цього суду.

46. ... На момент подання апеляції і впродовж наступних двох років, заявникові не надано достатніх механізмів захисту, що дозволили б запобігти непорозумінню з процедурою, якою він міг скористатися відповідно до перехідного закону, що його навело на думку про можливість розгляду його справи апеляційним судом. З урахуванням особливостей цієї справи, Суд вважає, що апеляційний суд мав ужити заходів для того, щоб заявник міг дієво скористатись з права, яке йому надавав перехідний закон. Проте апеляційний суд цього не зробив. Суд також вважає, що, за таких обставин, заявник не був зобов’язаний звертатися до Верховного суду.

47. Зважаючи на вищенаведене, Суд доходить висновку, що заявник потерпів від обмеження його права на доступ до суду і, отже, його права на справедливий судовий розгляд.

Отож, Суд відхиляє попереднє заперечення уряду і ухвалює по суті, що було порушення пункту 1 статті 6.

«Пацуріс проти Греції» (Patsouris v Greece), 44062/05, 8 січня 2009 року.

36. Суд відразу підкреслює, що, відповідно до матеріалів справи, закон № 3346/2005 застосовували в основному до осіб, яких засудив суд першої або апеляційної інстанції на термін до 6 місяців позбавлення волі, зокрема, якщо таке покарання відповідно не було застосоване і не було занесене до досьє кримінального обліку. Щодо останнього пункту, то Суд приділяє особливу увагу висновку, який узгоджено зробили прокурори країни щодо питання про заборону записувати до досьє кримінального обліку покарання типу такого, яке було накладене на заявника (див. вище пункт 26). Окрім цього, Суд припускає, що новий закон переслідував законну мету, прагнучи пришвидшити процедуру кримінального судочинства завдяки зменшенню ролі судів при розгляді не надто важливих справ.

37. Коли йдеться про особисту справу заявника, то Суд має визначити, чи закриття його кримінальної справи мало інші негативні наслідки, що могло б спричинити виникнення у нього законного інтересу здійснити перегляд його справи вищою судовою інстанцією.

38. Справді, збереження в силі, навіть умовно, можливості знову поновити кримінальне переслідування у випадку вчинення нового правопорушення ..., надає підстави сумніватися щодо прав обвинувачуваного. Однак Суд нагадує, що у справах, в основі яких лежать індивідуальні заяви, він зовсім не має завдання абстрактно контролювати зазначене законодавство — він має обмежитись, наскільки це видається можливим, розглядом проблем, порушених у справі, що її він розглядає. Тому в цій ситуації Суд зазначає, що заявник з усією очевидністю не вчинював правопорушення впродовж вісімнадцяти місяців після опублікування нового закону, а тому, його кримінальна справа не може ніколи бути витребувана із архіву та знову відкрита проти нього.

39. З урахуванням цього, незаперечним є те, що засудження заявника судом першої інстанції було також враховане під час дисциплінарного провадження, в цей час саме здійснюваного проти нього. Суд, однак, підкреслює, що воно не відіграло виняткової ролі у ході ухвалення рішення. Справді, Суд зауважує, що для мотивації своїх рішень дисциплінарні інстанції посилались на різні елементи доказу, зокрема на свідчення багатьох свідків та документи, які стали результатом суперечливої дискусії, що відбувалась в присутності заявника та його адвоката. З іншого боку, оскільки заявник намагався довести, що в дисциплінарних органах він зазнав «побіжної шкоди» від застосування в його справі закону № 3346/2005, Суд вважає, що цей аргумент базується на припущенні того, що заявник мав би бути безсумнівно виправданим вищими судовими інстанціями кримінального судочинства, якщо б тільки його справу не закрили після рішення, ухваленого судом першої інстанції; але навіть в цьому останньому випадку Суд зазначає, що, з огляду на чинні на той час національне законодавство та практику, дисциплінарні органи були наділені законним правом накласти в будь-який час на заявника покарання в разі, коли вони вважали, що його поведінка завдавала шкоди його? честі та репутації грецької поліції...

40. Більше того, Європейський суд вважає, що коли слідувати пропозиції заявника, згідно з якою дисциплінарні органи повинні були б цілком ігнорувати процедуру кримінального переслідування проти нього з тим, щоб мати можливість стверджувати, що закриття його справи було сумісним зі статтею 2 протоколу № 7, це означало б піддати сумніву компетенцію дисциплінарних органів, яка все ж таки була підкріплена національними правом і практикою враховувати рішення кримінального суду та оцінювати факти, щодо яких здійснювалось кримінальне переслідування... Тому Суд нагадує, що розглядуваний спір не стосувався питання справедливості дисциплінарної процедури в цій конкретній справі — процедури, яка ще в усякому разі не була завершеною — а йшлось про обмеження права заявника передати на розгляд вищої судової інстанції рішення про його засудження.

41. З огляду на викладене вище, Європейський суд вважає, що, за подібних обставин справи, застосування положень закону № 3346/2005 спричинило результат, який можна вважати таким, що не мав жодного впливу на цю справу. Тому Суд робить висновок про те, що закриття кримінальної справи заявника в силу нового закону не спричинило жодної проблеми з погляду на право звернення до вищої судової інстанції, навіть якщо на початковій стадії заявника засуджено за правопорушення, покаранням за яке було позбавлення волі...

42. Відповідно, статтю 2 протоколу № 7 не порушено.