§ 2. Сутність, функції та грошово-кредитна політика центрального банку країни

Всю повноту відповідальності за стан грошового обігу несе цент­ральний банк країни (далі — ЦБ).

Історично мали місце два шляхи утворення ЦБ — у процесі три­валої історичної еволюції з комерційних банків (наприклад, Банк Анг­лії, Нідерландський банк, Шведський державний банк) та шляхом за­снування державою відразу як емісійних центрів (Федеральна резерв­на система США, Швейцарський національний банк). На початку ХХ ст. майже всі європейські країни, деякі країни Азії та Африки вже мали свої центральні банки.

В Україні з 1991 р. функції центрального банку виконує Національ­ний банк України (НбУ).

До основних функцій сучасних центральних банків належать:

1)  проведення єдиної державної політики у сфері грошового обігу, кредиту та забезпечення стабільності національної грошової одиниці;

2)  емісія грошей, визначення виду грошової одиниці, її номіналу, основних ознак та систем захисту;

3)  зберігання золотовалютних резервів країни (долари США, євро, англійський фунт стерлінгів, японська ієна) як гарантійно-страхового фонду в міжнародних розрахунках.

Золотовалютні резерви окремих країн на кінець 2006 р. становили: Китай — 988 млрд дол., Японія — 897, Росія — 272,5, Німеччина — 108,3, Франція — 92, Італія — 73, США — 66,5, Швейцарія — 61, Велика Британія — 53, Польща — 47, Ізраїль — 27,5, Україна — 21, Казахстан — 14 млрд дол.;

4)  акумуляція і зберігання касових резервів для комерційних банків як гарантія погашення їхніх депозитів. Уперше практика обов’язкового резервування була застосована в 1913 р. Федеральною резервною си­стемою США: кожний банк-член ФРС був зобов’язаний зберігати на резервному рахунку суму в певній пропорції до його вкладів;

5)  контроль за виконанням комерційними банками законодавства з банківської справи, безперебійною роботою платіжної системи, до­триманням норм ведення банківських операцій;

6)   кредитування комерційних банків у періоди криз і кредитних труднощів. ЦБ тоді стає кредитором останньої інстанції (останньої надії) для банків, організовує систему рефінансування;

7)  валютне регулювання та контроль. В Україні НБУ здійснює ва­лютну політику, складає разом з Кабінетом Міністрів України платіж­ний баланс України, контролює дотримання зовнішнього державного боргу і виконання правил валютних операцій на території України, визначає способи встановлення і використання валютних курсів іно­земних валют та інше;

8)  надання кредитів і виконання розрахункових операцій для уря­дових органів. ЦБ: ведуть рахунки урядових установ і організацій (уряду, казначейства, місцевих органів влади); здійснюють операції з державними цінними паперами; надають уряду кредити у формі прямих короткострокових і довгострокових позик або купівлі держав­них облігацій; проводять за дорученням урядових органів операції із золотом та іноземною валютою; обслуговують державний бюджет;

9)  здійснення безготівкових розрахунків, основаних на заліку вза­ємних вимог і обов’язків, тобто клірингів (англ. to clear — очищати). Уперше подібна практика почала застосовуватися в середині XVIII ст. в розрахунках між великими англійськими банками шляхом перераху­вання коштів за рахунками. У 1775 р. спеціальна розрахункова палата була створена в Лондоні, у 1852 — у Нью-Йорку, у 1872 — у Парижі та Відні, у 1883 р. — в Берліні.

Клірингові розрахунки означають, що наприкінці кожного дня банки проводять заліки вимог і зобов’язань щодо інших банків-членів палати, а врегулювання грошових потоків відбувається у ЦБ. У ряді країн (наприклад, у США) центральні банки ведуть операції по загаль­нонаціональному клірингу як посередники між різними комерційними банками. В Україні з січня 1994 р. аналогічні функції виконує авто­матизована система міжбанківських електронних платежів (СЕП);

10) інші функції в межах своєї компетенції.

Грошово-кредитна політика центрального банку — це сукуп­ність заходів, спрямованих на зміну грошової маси в обігу, обсягу кредитів, рівня процентних ставок та інших показників грошового обігу і ринку позикового капіталу з метою регулювання господарської кон’юнктури. Основні напрями грошово-кредитної політики НБУ що­річно затверджуються Верховною Радою України.

Методи грошово-кредитної політики ЦБ поділяються на дві гру­пи — загальні, що впливають на грошовий ринок у цілому, та селек­тивні, які регулюють конкретні види кредиту.

Загальні («кількісні») методи регулювання грошової маси і грошово­го ринку становлять: визначення норм обов’язкових банківських резервів; облікова (процентна) політика; рефінансування комерційних банків; опе­рації з цінними паперами на відкритому ринку; підтримання курсу наці­ональної валюти; регулювання імпорту та експорту капіталу.

Норма обов’язкових резервів дає змогу розрахувати грошову суму, яку комерційний банк не має права давати в позику і зобов’язаний тримати на своєму рахунку в ЦБ.

У разі інфляції, коли необхідно обмежити зростання грошової маси в обігу, ЦБ підвищує норму обов’язкових резервів. І навпаки, якщо є потреба в збільшенні кількості грошей, норма обов’язкових резервів зменшується. Комерційні банки, «розморозивши» частину своїх кош­тів, перетворюють їх на кредити. При тривалому користуванні нормою обов’язкових резервів обсяги ресурсів комерційних банків, зарезерво­ваних у ЦБ, зростають, тому грошова емісія втрачає своє економічне значення.

В Україні норма резервування встановлюється відповідною по­становою НБУ. Починаючи з 1992 р., цей інструмент активно викорис­товується для регулювання грошового ринку країни (табл. 19.1).

 

Процентна (облікова) політика ЦБ здійснюється за допомогою маневрування ставкою міжбанківського кредиту, тобто процентом за кредит, який ЦБ надає всім іншим банкам у порядку рефінансування їх активних операцій. Якщо, наприклад, має місце зростання рівня інфляції, то ЦБ обмежує приплив грошей до обігу, підвищуючи облі­кову ставку.

Для деяких комерційних банків державний кредит тоді виявляється занадто дорогим, кількість його одержувачів зменшується, а значить, обмежується приплив додаткової грошової маси до обігу. Якщо ж банки беруть дорогий кредит, то вони змушені опікуватися ефектив­ністю своїх власних активних операцій, тобто кредитувати лише ви­сокоприбуткові проекти. При підвищенні рівня облікової ставки ко­мерційні банки автоматично підвищують ставки процентів за своїми кредитами, отже, зменшують попит на гроші з боку своїх клієнтів та гальмують зростання обсягу грошової маси.

Світовий досвід свідчить, що підвищення ставки міжбанківського кредиту є досить ефективним засобом боротьби з інфляцією. Проте такі дії ЦБ неминуче впливають на сферу виробництва і стан товарно­го ринку, зменшуючи інвестиційний попит, підприємницьку активність та обсяги виробництва продукції. Щоб запобігти подібним ефектам, держава повинна заздалегідь вдатися до їх компенсації (знизити став­ку податку на прибуток, запровадити спеціальне кредитування сплати податків тощо).

Можливий і зворотний вплив динаміки облікової ставки на еконо­міку. В 1930-40-х роках ЦБ західних країн проводили рекомендовану Дж. М. Кейнсом політику «дешевих грошей», тобто низьких процент­них ставок і щедрого кредиту. В Англії, зокрема, у 1932-1951 рр. об­лікова ставка трималася на рівні 2 %; у США у 1937-1948 рр. — на рівні 1 %.

Політика облікової ставки НБУ проводиться з урахуванням реаль­ного стану економіки, динаміки цінових індексів і ситуації на грошо­вому ринку. За період з 1992 р. НБУ неодноразово змінював облікову ставку (табл. 19.1).

Рефінансування комерційних банків тісно пов’язане з процентною політикою і означає кредитування комерційних банків у разі тимчасо­вого дефіциту їх резервів. Позики НБУ, як правило, є короткостроко­вими, надаються за переобліком комерційних векселів або під заставу цінних паперів комерційних банків. НБУ може кредитувати їх також через операції обов’язкової купівлі-продажу державних цінних паперів (операції РЕПО). У будь-якому разі центральний банк впливає на за­гальну масу грошей в обігу. У 2006 р. обсяги чистого рефінансування досягли 1,6 млрд грн; усього ж за рік НБУ рефінансував банки на 8,33 млрд дол.

Операції на відкритому ринку — найбільш гнучкий і тонкий ін­струмент контролю за пропозицією грошей. Визначаючи обсяг купівлі- продажу державних облігацій населенням та змінюючи рівень про­центної ставки за кредит і обсяг попиту на позики, центральний банк впливає на величину кредитних резервів комерційних банків.

Розглянемо такий приклад. Припустимо, що власник заощаджень вирішує придбати за 100 г. о. облігації державної позики і стає, таким чином, кредитором держави. Уряд, одержавши 100 г. о., спрямовує кошти на покриття дефіциту державного бюджету (реалізацію нагаль­них народногосподарських програм). Відбувається переміщення гро­шової маси за допомогою держави. Нові гроші не друкуються, а інфля­ція не провокується.

Однак якщо до справи підключається ЦБ, ситуація докорінно змі­нюється. Коли необхідно збільшити кількість грошей в обігу, ЦБ через ринок цінних паперів скуповує державні зобов’язання в населення, скажімо, за 110 г. о. Гроші відразу потрапляють до обігу. Уряд же стає боржником не населення, а ЦБ і повинен повернути запозичені кошти вже йому. Але через кілька років.

Коли потрібно зменшити кількість грошей в обігу (протидіяти інф­ляції), ЦБ продає державні облігації, якими володіє. Вони потрапляють до приватних власників, а гроші від продажу вилучаються з обігу і осіда­ють у резервах ЦБ. Знову спрацьовує фактор часу: гроші повертаються в обіг тільки після настання терміну погашення державних облігацій.

Такий метод регулювання грошової маси широко використовується в тих країнах (США, Канаді, Великій Британії, Німеччині, Нідерландах, країнах Скандинавії), де є сформований ринок державних облігацій.

В Україні з метою забезпечення збалансованості грошового ринку НБУ проводить стерилізаційні операції з використанням депозитного сертифікату НБУ. Як інструмент роботи на відкритому ринку застосову­ється також продаж процентних облігацій внутрішньої державної позики (ОВДП) із зобов’язаннями викупити їх через певний проміжок часу.

Політика підтримання курсу національної валюти в Україні реалізується шляхом валютних інтервенцій, тобто купівлі-продажу іноземної валюти на валютних ринках. Наприклад, якщо на валютному ринку попит на іноземну валюту, яка є базовою для визначення курсу національної валюти, перевищує пропозицію, економіці загрожує де­вальвація національної валюти. У цьому разі НБУ продає частину свого валютного резерву, урівноважуючи попит і пропозицію іноземної валюти. Грошова маса в обігу скорочується, а курс національної валю­ти стабілізується. Коли ж на валютному ринку пропозиція іноземної валюти перевищує попит, виникають ризики ревальвації національної валюти. НБУ тоді вдається до купівлі іноземної валюти. Фактично відбувається емісія грошей, а обсяг грошової маси в обігу зростає.

У 2006 р. інтервенції НБУ на валютному ринку становили 2,0 млрд дол., що еквівалентно 14,5 млрд грн.

Регулювання імпорту та експорту капіталу необхідне через те, що імпорт та експорт супроводжуються припливом і відпливом іно­земного капіталу і відповідно впливають на грошову масу в обігу. НБУ у зв’язку з цим застосовує: реєстрацію імпорту та експорту капі­талу; установлення максимальних і мінімальних розмірів процентних ставок за іноземними депозитами в українських банках; установлення для осіб, які мають борги перед нерезидентами, обов’язкового безпроцентного вкладання певної частини від суми цих боргових зобов’язань в уповноважених банках України.

Селективними («якісними») методами грошово-кредитної політи­ки ЦБ є:

вибірковий контроль з боку ЦБ за розміщенням кредиту; регулювання споживчого кредиту — через встановлення ЦБ міні­мальних початкових внесків і максимальних термінів повернення; особливі умови рефінансування експортних кредитів; облік процентних ставок по депозитах, головним чином — обме­ження верхньої межі норми процента; пільговий переоблік векселів;

встановлення маржі на одержання позики під цінні папери з метою попередження використання комерційного кредиту як фінансового інструменту спекуляцій на фондовій біржі;

«моральне умовляння» — спроба ЦБ відкрито переконувати банки або широкі верстви населення здійснити певні позики.