Печать
PDF

Глава 4 Інститути і право власності

Posted in Учебные материалы - Основи економічної теорії ( Л.С. Шевченко )

Рейтинг пользователей: / 0
ХудшийЛучший 

Глава 4 Інститути і право власності

 

§ 1. Поняття «інститути» та їх функції в економічному житті

Економічні дії індивід здійснює не в ізольованому просторі, а в певному соціумі. І тому має велике значення, як суспільство реагува­тиме на них. Щоб уникнути неузгодженості в економічному житті та не допустити неправомірної економічної поведінки в рамках економіч­ного і соціального порядку, виробляються схеми поведінки, які за тих чи інших умов є найефективнішими. Водночас економічні суб’єкти при прийнятті рішення щодо способів використання ресурсів завжди спираються на певну інформацію, яка має обмежений характер. Озна­ками обмеженості інформації можуть бути: великий обсяг та склад­ність її отримання, асиметричність та асинхронність (тобто суб’єкти отримують інформацію в різних обсягах і неодночасно), невизначе­ність (неможливість достовірно її перевірити і прогнозувати). Саме тому економічна поведінка має характер обмеженої раціональності. Частина цієї інформації накопичена у людини в пам’яті у вигляді пев­них звичок, іншу він спеціально здобуває протягом всього життя. Ви­трати на обробку інформації, з метою прийняття раціонального рішен­ня, завжди мають об’ємний характер, що не в змозі зробити окремі індивіди. Саме тому виникає потреба у певних інститутах, які економ­лять зусилля окремих індивідів. Слідування заздалегідь відомим стан­дартам поведінки робить дії окремих індивідів більш економними, ефективними, прогнозованими й визначеними.

У всякому разі для прийняття рішення необхідно мати певний ал­горитм поведінки, що її обмежує. Це означає, що здійснення економіч­них дій завжди відбувається в межах певних правил, які являють собою загально визнані розпорядження, що забороняють або дозволяють ді­яльність як окремої людини, так і різних угруповань (організацій, фірм, партій, держави). Отже, правила — це моделі або зразки поведінки людини в суспільстві. Таким чином, ми маємо перше уявлення про інститут як сукупність правил, що обмежують і визначають поведінку суб’єктів. Утім, цього надто мало, щоб отримати повне уявлення про суспільні інститути.

Почнемо із визначення самого слова «інститут». У перекладі з ан­глійської (to institute) воно означає «встановлювати», «фундирувати». Тобто інститути — це все те, що дає можливість упорядковувати життє­діяльність людей. Приміром, технологія виробництва упорядковує діяльність людей згідно з її внутрішніми принципами дії. А значить, техноло­гія — це теж економічний інститут. В економічній теорії вперше поняття «інститут» було включено в аналіз Т Вебленом. Він вважав, що інститу­ти — це поширений образ думки в тому, що стосується окремих відносин між суспільством і особою та окремих виконуваних ними функцій. Під інститутами Т. Веблен розумів ще й структуру виробничого або економіч­ного механізму, властиву в даний час суспільного життя. Інший осново­положник інституціоналізму Дж. Коммонс визначає інститут таким чином: інститут — це колективна дія з контролю, звільнення і розширення інди­відуальної діяльності. Це означає, що діяльність окремих людей здійсню­ється під контролем колективної спільноти, яка, з одного боку, обмежує поведінку людей, а з другого — звільняє їх від зовнішньої невизначеності й розширює їх можливості досягати більш ефективних результатів. У іншого класика інституціоналізму — У. Мітчелла можна знайти таке визначення: інститути — це панівні й надзвичайно стандартизовані су­спільні звички. Нині в межах сучасного інституціоналізму найпоширені­шим є трактування інститутів Д. Нортом: інститути — це правила, меха­нізми, що забезпечують їх виконання, і норми поведінки, які структурують повторювані взаємодії між людьми.

У загальному вигляді можна сказати, що інститути — це всі роз­роблені людьми обмеження, які регулюють, координують поведінку економічних агентів і впорядковують взаємодії між ними, а також передбачають механізми контролю за їх дотриманням.

Інститути можуть бути формальними, тобто свідомо розробленими людьми (конституції, закони, нормативні акти), і неформальними, «не­писаними», які знаходять свій вияв у загальноприйнятих умовностях, традиціях, звичках, етичних нормах, релігійних поглядах.

Слід розрізняти три основних види інститутів. Перший — це інсти- тути-діяльності, що обмежують і регулюють діяльність професійних груп фахівців, скажімо інститут кредитування, інститут судочинства. Другий — це інститути-норми, що включають усю сукупність правил, які регулюють спільні дії людей. Третій — інститути-організації, тобто всі установи, які регламентують, контролюють, захищають ді­яльність суб’єктів і примушують їх дотримуватися вироблених норм. До них належать усі державні (сама держава та її органи, комітети) і саморегулюючі (різного роду фірми, домогосподарства, товариства) організації.

Сутність інститутів та механізмів впливу на економіку краще за все розкривається за допомогою виявлення їх функцій.

Функція інформаційного інструментарію. Це означає, що в інсти­тутах узагальнюється і накопичується досвід сумісної життєдіяльнос­ті. Спадкоємність інститутів і можливість їх передачі від покоління до покоління веде до накопичення знань та освіти. Тому людині не треба щоразу самостійно добувати необхідну інформацію при виконанні тих чи інших економічних дій. Наприклад, підприємець для здійснення своєї діяльності орієнтується на існуючі нормативні акти, типові до­говори, суспільну думку (яка теж надає йому необхідну інформацію).

Зниження рівня невизначеності зовнішнього середовища. Ця функ­ція полягає в тому, що інститути зменшують невизначеність вибору шляхом забезпечення прогнозування результатів. Якщо люди здійсню­ють свою діяльність згідно з розробленими нормами та правилами, їхні дії завдяки інститутам стають передбачуваними і прогнозованими. Це дає змогу, наприклад, планувати і здійснювати довгострокові інвес­тиції, знижувати їх ризики невизначеності і добиватися створення більшої вартості. Крім того, засоби, заощаджені на дослідженні і про­гнозі поведінки контрагентів, також можуть бути використані з про­дуктивною метою. Навпаки, в умовах невизначеного середовища, за відсутності діючих інститутів, економічні агенти не тільки стикаються із зменшенням вигоди від намічених інвестицій (що, вочевидь, може призвести до відмови від їх здійснення), але й вимушені витрачати додаткові кошти на запобіжні заходи при здійсненні господарських дій, наприклад, на страхування операцій чи отримання додаткової інфор­мації про контрагента угоди. Цю функцію інститути найкраще вико­нують у формі різного роду договорів, правочинів, контрактів, що іс­нують саме для зниження невизначеності в сумісних діях.

Економія часу (трансакційних витрат) на здійснення сумісних дій. Передумовою прийняття рішень та їх виконання завжди є збирання й обробка інформації, укладення угод, передбачення поведінки необхід­них економічних суб’єктів (скажімо, фірма збирає дані про можливий попит на свій продукт), захист від несумлінних контрагентів. Само­стійне виконування цих дій потребує значного використання грошей і часу. Тому в економіці об’єктивно з’являється потреба в інститутах (діяльності, нормах, установах), які беруть на себе професійне виконан­ня всіх цих дій. За рахунок спеціалізації та професіоналізму посеред­ницькі операції стають ефективнішими, що економить гроші та час для всіх економічних суб’єктів. Прикладом такого процесу є поява банків як професійних інститутів кредитування, що виникають з метою еко­номії витрат при пошуку та отриманні грошей.

Координаційна функція. У загальновідомому розумінні координація в економіці здійснюється на підставі поточних цін. Але в довгостро­ковому періоді розподіл ресурсів не може здійснюватися через механізм ціноутворення, тому економічна координація залежатиме від інститу­тів. Координаційний ефект є одним із тих механізмів, за допомогою якого інститути впливають на ефективність функціонування економіки. Це досягається тим, що інститути обмежують доступ до певних ресур­сів (наприклад, шляхом видачі ліцензій, сертифікатів), спрямовують діяльність фірм у необхідному напрямі (скажімо, встановлюючи різні ставки податку), забороняють виконання певних економічних дій (при­міром, заборона на продаж наркотиків), захищають від неправомірних та непередбачуваних дій тих, хто намагається уникнути виконання домовленостей.

Слід зазначити, що координаційний ефект інститутів виникає і дає себе взнаки як чинник, що позитивно впливає на економіку, лише в тому разі, коли інститути взаємозлагоджені у напрямах дій економічних аген­тів. Якщо серед інститутів виникають суперечності щодо правил або вони не збігаються із загальним «мегаправилом», то досягнути коорди­нуючого ефекту буде неможливо. Мегаправилом є найсуттєвіші уста­новки людського життя у вигляді менталітету або релігійних поглядів. Якщо розробляються формальні правила, що не відповідають їм, то інститути не в змозі виконати координацію сумісних дій. Так трапилось у нашій країні в процесі створення інституційного середовища земель­ного ринку, де дуже складно йдуть інституційні перетворення. Коорди­наційна функція інститутів знаходить свій вияв у положенні про те, що в разі суперечностей між національним і міжнародним правом застосо­вуються норми міжнародного права, а в разі ухвалення органом держав­ного управління двох підзаконних нормативних актів, що суперечать один одному, застосовується той, який прийнятий пізніше.

Регулююча функція. Кожний інститут, обмежуючи спосіб економіч­ної поведінки, дозволяє економічним агентам змінити її і таким чином впливає на розподіл ресурсів, витрат і доходів. Спостереження за еко­номічним життям свідчать про те, що правила здійснення різних гос­подарських операцій — виконання договорів, ведення бухгалтерсько­го обліку, проведення рекламних кампаній тощо — безпосередньо позначаються як на структурі та рівнях витрат, так і на ефективності і результатах господарської діяльності підприємств. Наприклад, прави­ла тарифного і нетарифного регулювання експорту та імпорту разом із співвідношенням цін на внутрішніх і світових ринках безпосередньо впливають на розподіл капіталів. З погляду економічної теорії законо­давчо встановлені правила господарської діяльності є не що інше, як особливий тип ресурсних обмежень, а останні, звичайно ж, впливають на економічні результати.

Стимулююча функція. Інститути обмежують економічні дії людей, надають їм позитивні та негативні (покарання за недотримання визна­чених правил) стимули. Так, податкові пільги для венчурного капіталу стимулюють ризиковані інвестиції в інноваційний процес — найваж­ливіший ресурс економічного зростання в сучасній економіці. Одним із найпереконливіших прикладів щодо цього є пояснення Д. Норта, яке стосується економічної розбіжності між Англією й Іспанією, що ви­никла в Новий час після тривалого стану абсолютної рівності їхніх сил у XVI-XVII ст. На його думку, причиною зростання економіки Англії і стагнації економіки Іспанії були не ресурси як такі (Іспанія одержала їх із американських колоній більше, ніж Англія), а характер стосунків між королівською владою й економічно активним дворянством. В Анг­лії можливості корони у сфері вилучення доходів та іншого майна були суттєво обмежені парламентом, що представляв дворянство. Дворян­ство ж, маючи вплив на прийняття законодавчих рішень, могло захис­тити свою власність від владних посягань короля і таким чином здій­снювати довгострокові й вигідні капіталовкладення, результатами яких стало різке економічне зростання. В Іспанії ж влада корони була об­межена кортесами суто формально, тож експропріація майна в потен­ційно економічно активних суб’єктів була цілком можливою. Відпо­відно значущі і довгострокові капіталовкладення робити було вельми ризиковано і одержувані з колоній ресурси використовувалися для споживання, а не для накопичення. Внаслідок прийнятих у цих країнах базових політико-економічних правил Велика Британія стала світовою державою, а Іспанія трансформувалася в другорозрядну європейську країну. Інститути, що не були способами державного регулювання економіки, показали себе в Іспанії такими, що обмежували ділову ак­тивність, пригнічували економічну ініціативу.

В історії нашої країни можна навести приклад із приватнопідпри­ємницької діяльності, яка Кримінальним кодексом СРСР трактувалася як кримінальний злочин. Це нівелювало ініціативу найактивніших верств населення, призводило до спаду виробництва.