§ 2. Меркантилізм, класична політична економія, марксистська політична економія

Економічна теорія як самостійна наука виникла в період становлен­ня капіталістичного способу виробництва та формування національно­го ринку. Тоді ж з’явився і сам термін «політична економія», що склада­ється з трьох грецьких слів: політейя — суспільний, ойкос — господар­ство, номос — закон, тобто закони суспільного господарства.

Капіталістичні відносини виникли спочатку в торгівлі. Тому пер­шою школою буржуазної політичної економії був меркантилізм. Мер­кантилізм (від італ. мerkante — купець) — економічне вчення і по­літика держави доби первісного нагромадження капіталу, що виникло в останній третині XV ст. і відображало інтереси торгової буржуазії. Багатство ототожнювалося з грошима, золотом, сріблом. Меркантилі­сти стверджували, що джерелом збагачення є зовнішня торгівля, а тому дослідженню підлягає лише сфера обігу.

Меркантилізм у своєму історичному розвитку пройшов два етапи. На ранньому етапі (XV ст. — поч. XVI ст.) він виступав у вигляді мо- нетаризму, для якого характерною була ідеалізація золота та срібла як єдиної форми багатства. Його представники (У. Стаффорд в Англії, Г Скаруффі в Італії, Ж. Боден у Франції, О. Ордин-Нащокін у Росії та ін.) висунули теорію «грошового балансу», згідно з якою заборонявся вивіз грошей, золота та срібла з країни, встановлювалися високі мита на ввіз товарів. Із середини XVI ст., коли торгівля різко зросла, а конт­роль за нею став малоефективним, стала помітною повна неспромож­ність монетаризму.

Пізній (або зрілий) меркантилізм виник у другій половині XVI ст. і досяг розквіту в середині XVII ст. Його представниками були Т. Мен і С. Фортрей в Англії, А. Монкретьєн і Ж. Кольбер у Франції, Б. Давантазі й А. Серра в Італії, І. Посошков і В. Татіщев у Росії, Ф. Про- копович в Україні.

Пізні меркантилісти опрацювали теорію «торговельного балансу» і запропонували створити більш сприятливі умови для розвитку тор­гівлі своїх країн з використанням переважно економічних чинників.

У цілому ж меркантилізм був історично прогресивною теорією, яка сприяла розвитку продуктивних сил, товарно-грошових відносин та первісному нагромадженню капіталу. Накопичивши багатий фактичний матеріал щодо внутрішньої та зовнішньої торгівлі, грошового обігу, цін тощо, меркантилізм створив передумови для виникнення та роз­витку класичної політичної економії.

Класична політична економія надала економічній теорії справді наукового характеру. По-перше, вона відкрила реальне джерело багат­ства — процес виробництва. По-друге, економічна наука стала дослі­джувати господарську діяльність як систему, що охоплює виробництво, розподіл, обмін та споживання благ та послуг. По-третє, ця наука не обмежувалась описуванням економічних явищ і процесів, а перейшла до виявлення їхньої сутності та законів розвитку.

У класичній політичній економії утворилися дві школи: французь­ка (фізіократи) і англійська.

Фізіократи (від грец. «влада природи») — представники одного з напрямів класичної політичної економії, що виник у Франції в середині XVIII ст. як реакція на меркантилізм. Засновник цього напряму — Ф. Кене, видатні представники — А.-Р.-Ж. Тюрго, П. С. Дюпон де Немур, В. Р. Мірабо. Крім Франції, теорію фізіократів розробляли також в Гралії, Англії, Німеччині, Швеції, Польщі та інших країнах. Фізіократи критикували меркантилізм і вважали, що увага держави має бути зосереджена на створенні багатства із «утворів землі». За­слуга фізіократів у тому, що вони перенесли дослідження про похо­дження прибутку із сфери обігу у сферу виробництва. Однак вони обмежили виробництво тільки галуззю землеробства.

Великим досягненням Ф. Кене було розроблення «Економічної таблиці» (1758) — першої спроби кількісного макроекономічного аналізу натуральних і грошових потоків матеріальних цінностей у на­родному господарстві країни. В цілому вчення фізіократів було про­гресивним для свого часу і відіграло значну роль у розвитку економіч­ної науки. Деякі їхні ідеї зберігають своє значення і сьогодні: необхід­ність економічної свободи виробників і ринку, пріоритетна роль сіль­ського господарства як основа економічного розвитку, секторний і галу­зевий аналізи суспільного продукту та його частин.

Англійська класична політична економія виникла в другій по­ловині XVIII ст. на мануфактурній стадії капіталізму. її основополож­ники — У. Петті, А. Сміт, Д. Рікардо.

Головна робота У. Петті — «Трактат про податки та збори» (1662). Вершиною розвитку класичної політичної економії є твори А. Сміта «Дослідження про природу і причини багатства народів» (1776) і Д. Рікардо «Основи політичної економії та оподаткування» (1817). Предметом економічної науки у класиків було виробництво матеріаль­них благ у всіх його галузях.

Досягнення англійської класичної політичної економії полягає в тому, що вона дала перше наукове визначення процесу функціонуван­ня капіталістичної системи господарства на стадії вільної конкуренції; обґрунтувала головний принцип розвитку цієї системи — обмеження втручання держави в економіку; розкрила механізм ринкового само­регулювання на основі вільних цін, які формувалися під впливом по­питу і пропозиції («невидима рука» Сміта).

Найвидатнішою заслугою класиків є те, що вони створили і об­ґрунтували трудову теорію вартості. їх вчення містило низку важливих ідей про розвиток економічних систем. Це, наприклад, уявлення: про суспільство як про живий організм (У. Петті), про здоровий та хворий стан суспільства (Ф. Кене), про первісне та сучасне суспільство (А. Сміт), про динаміку прибутків у буржуазному суспільстві (Д. Рікардо). У цілому класична школа політичної економії мала великий вплив на всю майбутню економічну думку. Вона була головним джерелом еко­номічної теорії марксизму.

Основи марксизму, або політичної економії праці, викладені у фундаментальній праці К. Маркса «Капітал» (4 томи). К. Маркс і Ф. Енгельс зробили вагомий внесок у дослідження товару, грошей, капіталу, доходів, суспільного відтворення тощо. Наріжним каменем є теорія додаткової вартості, на основі якої пояснюється загострення антагонізму між капіталістами і найманими працівниками, що при­зведе до загибелі капіталізму і побудови соціалізму.

Утім, окремі положення марксизму не підтвердилися на практиці. Та, попри все, марксистська теорія була досить поширеною. При цьому в її трактуванні склалося два основних напрями: реформістський і ортодок­сальний. Представники реформізму (К. Каутський, Е. Бернштейн, Р. Гіль-фердінг та ін.), дотримуючись у цілому соціалістичної ідеї, вважали за необ­хідне творчо розвивати теорію марксизму і шлях до соціалізму вбачали в поступовій трансформації капіталістичних відносин і установ.

Представники ортодоксального напряму догматично сприйняли марксистську теорію як керівництво до практичних дій щодо здійснен­ня революції і побудови соціалізму. Найбільш повно і послідовно ці положення розвинув у своїх працях В. I. Ленін.

Система теоретичних положень про побудову економіки нового суспільного ладу дістала назву політичної економії соціалізму. Резуль­татом більш ніж 70-річного експерименту побудови соціалізму в ко­лишньому СРСР та в деяких інших країнах стала глибока криза прак­тики догматичного застосування марксизму-ленінізму.