§ 2. Першоджерела художнього осягнення світу в добу первісності

Від початку існування людства спрямованість на колективне ви­живання та задоволення практичних потреб не спростовувала безпе­речної значущості перших спроб образного усвідомлення світу. Саме таким чином, за відсутності наукового знання, нерозвиненої здатності до теоретизування й узагальнення, людство могло збагнути світобудо­ву, закарбувати свою наявність і значущість у ній. Сутнісні риси пер­вісної культури, зокрема синкретичний характер, дозволяють визна­чити цей період як «пра-мистецтво», невиокремлене в самостійну форму суспільної свідомості та діяльності. Твори «пра-мистецтва» та форми його існування — ритуали, обряди, дійства (переважно магічного сенсу й призначення) — містили поряд з художнім інші мо­дуси світобачення, єднали вербальне, музичне й пластичне начала, спиралися на колективне творення й осягнення.

Малюнки в печерах Шафо, Ла Мадлен, Лорте, Лурд, Ласко (Фран­ція), Альтамірській (Іспанія) та Каповій печерах (Урал) доводять, що «пра-мистецтво» сягає доби палеоліту і перш за все звернене до світу природи. Зображення тварин відзначалися намаганням максимально наблизитися до оригіналу та відбити рух. Подряпини, дірки від списів, палиць на зображеннях тварин, у сценах полювання доводять, що малюнок був і результатом магічного ритуалу, і моделлю бажаної ре­альності, на яку людина могла вплинути і в якій вона відігравала важ­ливу роль. Зображення власне людини в добу палеоліту не було по­ширеним, однак навіть поодинокі такі малюнки демонструють, що людина намагалася усвідомити свою сутність і відмінність від при­роди. Поступово «живопис» набував динамізму, процесуальності, відтворюючи різні типи руху й положень тіла людини і тварини, а та­кож певної глибини, перспективи (за допомогою світлотіні), різнома­нітності, що відбилося в поліхромності.

Намагання відтворити загальні, значущі й незмінні основи світо­будови відбилося в певних канонах зображення фігури (які поєднують зображення у фас і профіль). Прагнення осягнути світ у його зв’язках і цілісності виявилося у великих ансамблевих зображеннях. Вони за­свідчили, що для людини того часу пра-художня діяльність була одним із важливих засобів розвитку мислення, уяви, пам’яті, відчуття домір­ності, здатності до оформлення та поступової реалізації задуму — адже «до-мистецтво» створювалося не з натури, а «по пам’яті». Наявність символічних зображень, орнаменту на кераміці також свідчить про розвинену фантазію, уяву, здатність до осягнення простору, відтворен­ня на образно-чуттєвому рівні вищих цінностей.

Різноманітні форми первісної скульптури втілювали найбільш зна­чущі для людства образи. Реалістичністю були позначені невеличкі статуетки тварин. Символічний, магічний характер мали «палеолітичні Венери» — статуетки, які втілювали образ Матері, родючості, пліднос­ті, життєдайності як уособлення вищих цінностей. Для них була пока­зовою фактична відсутність кінцівок і рис обличчя, перебільшення ознак жіночої статі. Магічний характер мали й статуетки, що зображували людину в масці тварини — як тотемного предка спільноти.

Начала літературної творчості формувалися на усному рівні, при цьому людина відчувала себе носієм накопиченого досвіду, відпові­дальним за його передачу іншим представникам спільноти та поколін­ням. Досвід колективного міфологічного мислення закріпився в де­кількох групах міфів. Найдавніші з них — космогонічні, про сутність і походження світу, сонця, зірок, місяця, та міфи про тварин, більш пізні — міфи про походження людини, ремесел і календарні.

Неолітична революція актуалізувала розвиток архітектури. У жит­лах поступово складався власне людський простір, формою та внут­рішньою організацією відмінний від природи. Нерозривність же лю­дини й природи відбивалася у мегалітичній архітектурі: політеїстичні релігійні настанови не розділяли світ людей та божественних сил, тому місця, найбільш «зручні» для спілкування з божественним світом, були «розімкненими», символічними.

Декорування речей символічними й реалістичними зображеннями як витоки декоративно-прикладного мистецтва було і проханням про захист у божественних сил, і першою спробою естетизації людського світу, насиченням його гармонією, мірою й досконалістю.

Мистецтво давніх східних цивілізацій, зокрема Месопотамії та Єгипту, відрізняється відокремленням від інших форм суспільної свідомості, диференціацією видів мистецтва та активним форму­ванням відповідних кіл засобів виразності. Уперше митець постає як творча особа, покликана богами відтворити порядок світобудови та традиції. Їх одвічність і незмінність закріплювалися в системі ка­нонів. Ці визначальні естетичні принципи, численні правила в усіх проявах художньої діяльності заперечували її самостійність, рівень майстерності митця визначався рівнем та повнотою відтворення канону. Канонічність водночас надавала творчості сакрального харак­теру, тому митець за соціальним статусом наближався до жерця. У мис­тецькій діяльності на перший план виходило загальне, суспільне — як сакральне за значенням, тому вона не стільки відбивала дійсність, скільки надавала їй позачасового, максимально узагальненого харак­теру. Опора на релігійно-міфологічне мислення, переважно сакраль­ний характер, символічність, показові для мистецтва цієї доби, визначали першість його світоглядно-ідеологічної, магічної та су­гестивної функцій.

Ці ознаки мистецтва та притаманний культурі політеїзм зумовили певну першість сакральної архітектури в художній панорамі. У Ме­сопотамії здобутками архітектурного мислення стали арка, склепіння, склепінчаста стеля, зіккурат, палац. Безумовна світоглядна значущість культу потойбічного життя обумовила домінування в давньоєгипет­ській архітектурі таких форм, як гробниця-мастаба, піраміда, заупо- койний храм, храм на честь певного божества. У цілому архітектура відрізнялася монументальністю, поєднанням з живописом, скульпту­рою тощо. Це демонструють скельний храм Рамзеса II, храм цариці Хатшепсут, Карнакський і Луксорський храми, заупокійний храм при піраміді Аменемхета III (Лабіринт). Формування міст-держав обумо­вило складання основ містобудування. Зразком певним чином ціле­спрямованого планування став Вавилон: місто, оточене муром, захис­ними баштами, поставало як неприступна фортеця, самостійний простір із сакральним (храм) і світським (палац) центрами, до яких «сті- калися» вулиці.

Культ потойбічного життя визначав і значущість скульптури в давньосхідному мистецтві. В Єгипті намагання закарбувати образ небіжчика обумовило визначення пропорцій тіла, розвиток портретної скульптури. Сталість, канонічність, фронтальність, симетричність, відсутність руху й відповідність масштабів фігури соціальному стату­су відбивали осягнення світу як незмінного. У період Тель-Амарна встановлення Аменхотепом IV монотеїстичного культу бога сонця Атона опосередковано привело до максимальної індивідуалізації, від­творення характерних рис моделі (скульптурні портрети Ехнатона й Нефертіті). Скульптура набувала розвитку також у різних формах рельєфу. Їм була притаманна канонічність у зображенні фігур, увага до світської тематики і сюжетики — сцен придворних церемоній, по­лювання, розваг, батальних сцен, а також оповідальність. Рельєфи й розписи часто розташовувалися рядами, відтворюючи перебіг подій і таким чином поєднуючи образотворче й вербальне начала.

Живопис давнини існував у монументальних, поєднаних з архітек­турою формах. У цій сфері найбільш повно відбилася система канонів: канон пропорцій, світла, кольору та його нюансів, зображення тіла людини й тварини, адекватність масштабу зображення особи її соці­альному статусу, фронтальність і лінійність зображення, площинність, статичність, відсутність об’єму, світлотіні тощо. Релігійний фундамент мистецтва давнини обумовив значущість образів божеств і специфічну їх зооморфність.

З переходом до письмового типу культури розвивається літерату­ра. Коло міфологічних сюжетів, легендарних сказань було розширено сюжетами про виникнення цивілізації. Художнім здобутком літерату­ри Месопотамії та Єгипту став епос. Його поява засвідчила, що спіль­нота осягає себе як єдина, як така, що має свій історичний шлях, керу­ється в бутті необхідністю осягнення одвічних, кардинальних проблем людства («Поема про Гільгамеша»). Жанрову, тематичну й образну палітру літератури складали релігійні («Книга пірамід», «Книга сар­кофагів»), дидактичні («Повчання Птахотепа», «Повчання Аменемхе- та III») та ліричні твори, зокрема філософська лірика, гімни, легенди, байки, казки. Особливої значущості в літературі Месопотамії у зв’язку з експансивним характером культури набули плачі.

Важливою складовою мистецької сфери давнього часу було декоративно-прикладне, зокрема ювелірне, мистецтво.

Доба Античності містить два великих періоди — культуру Давньої Греції та культуру Давнього Риму. Їх художнє бачення світу об ’єднане такими рисами, як антропоцентризм, єдність людини та соціуму, релігійно-міфологічне підґрунтя, які, втім, знаходили різні прояви й трактування.

Антропоцентричний характер культури Давньої Греції визначив зосередженість мистецтва на образі людини. Раціональні опори світо­розуміння обумовили необхідність визначення ідеальних пропорцій людського тіла, які стали фундаментом скульптури й архітектури. Людина в мистецтві поставала як певне відбиття Космосу — впоряд­кованої цілісності, первинної гармонії, як наочне втілення вищих духовних цінностей — гармонії, міри, довершеності. Водночас це був узагальнений образ ідеального громадянина полісу — молодої людини, готової фізично та духовно йому служити.

Мистецтво, таким чином, ставало одним із суттєвих чинників фор­мування та втілення ідеологічних настанов доби. Йому відводилася й важлива виховна роль — виховання було спрямоване на «гімнастич­ний» розвиток і «мусичний» — за допомогою мистецтва. У художній площині утверджувався ідеал калокагатії — нерозривної єдності етич­ного й естетичного начал, добра та краси. Закріплювався особливий статус митця: він демонстрував рівень майстерності, досконалості, виступаючи не стільки як творча особистість, скільки як носій суспіль­них духовних цінностей, як виразник волі поліса.

Міфологічна опора світогляду обумовила виняткову значущість міфологічної образності й тематики в мистецтві. Антропоморфні об­рази божеств у мистецтві Давньої Греції демонстрували вищу доско­налість людини, що теж було одним із відтворень антропоцентризму та орієнтації людини на індивідуальне вдосконалення.

Мистецтво кріто-мікенського періоду (егейського, III-II тис. до н. е.) залишило слід перш за все в архітектурі. Кноський палац на Криті (Лабіринт) демонструє такі її характерні риси: відсутність симетрії, потяг до поєднання з монументальним живописом. У масштабних розписах домінували побутові, ритуальні сцени, динамічні й барвисті сцени природи. Палацові форми архітектури Мікен відрізняли потяг до симетричності, циклопічної масштабності, сталості, демонстрації могутності в сюжетах боротьби та полювання.

Міфологічні настанови доби закріпились в епічній літературі го­мерівського періоду (XI-IX ст. до н. е.). «Іліада» та «Одіссея» Гомера відбили спроби людини усвідомити зв’язок явищ, цілісність світу,кардинальні проблеми буття людини та соціуму, намагання пізнати історію людства в нерозривному зв’язку з буттям богів. Здобутком часу стала мальована кераміка геометричного стилю. Домінування геометричних форм специфічно виражало прагнення віднайти, ство­рити струнку, впорядковану модель світобудови. Пізніше кераміка збагатилася намаганням відтворити саму дійсність — тваринний, рос­линний і людський світ.

Пам’ятки переважно дерев’яної архітектури того часу, природно, не збереглися. Однак за допомогою зображень на керамічних виробах можна зробити висновки щодо певної новаційності архітектури до­рійців, які вперше створили будівлю з низьких колон, перекритих двосхилим дахом.

Удосконалення полісної організації та політеїзм обумовили пере­важно культовий характер архітектури архаїки (VIII-VI ст. до н. е.). Храм набув статусу центру релігійного, політичного, економічного та художнього життя. Невеликий розмір храмових будівель, їх пропор­ційність, домірність людині відбивали антропоцентричну парадигму світорозуміння. У VII ст. до н. е. склалася система архітектурних ор­дерів. Вони визначали конструктивні особливості будівель, закріплю­ючи певні співвідношення частин несучих та несених, а також осо­бливості декорування. У межах ордерної системи склався тип храму — периптер, відзначений гармонійністю форм й наближеністю пропорцій до пропорцій людського тіла.

Оспівування фізичної та духовної краси людини було змістовним центром скульптури. Курос і кора — домінуючі типи скульптурних зображень архаїки — закарбовували у даності, незмінності образ іде­альної молодої людини. Характерною ознакою цих статуй було ніве­лювання рис обличчя, що надавало статуям узагальненості, певної символічності.

Певна «розімкненість», «відкритість» храмових споруд, особлива увага до пластичних об’ємних форм обумовили специфіку живопису в мистецтві архаїки зокрема та давньогрецькому мистецтві в цілому. Живопис існував у поєднанні з архітектурою (у зовнішньому колору- ванні споруд, у мозаїках, інколи фресках) і скульптурою (розфарбову­вання статуй). Фактично єдиною самостійною його площиною був вазопис. У VII ст. до н. е. у вазописі панував орієнталізуючий (кили­мовий) стиль. Він характеризувався потягом до розкоші, надмірності, рослинних і тваринних мотивів східного походження, своєрідною композицією горизонтальними рядами, що нагадувало оповідальність живопису давнини. У кінці VII ст. його змінив чорнофігурний стиль, відзначений композиційною єдністю художнього простору, орієнтацією на батальну, побутову і міфологічну тематику. Індивідуалізацією, пси­хологізмом і потягом до динамічності відрізнявся червонофігурний стиль, який виникає наприкінці VI ст. до н. е.

У літературі домінувала епічна й лірична неримована поезія. Епіч­на поема Гесіода «Теогонія» в традиціях мистецтва давнини спирала­ся на регресивну модель історії людства, згідно з якою покращення цивілізаційних настанов, технічний розвиток негативно впливає на духовність. Показовим саме для лірики було її первинне поєднання з музикою — вірші виконувалися під акомпанемент ліри. Усе розмаїт­тя ліричної тематики — від інтимної до громадянської — відтворила творчість Алкея, Сафо, Тіртея, Архілоха, Анакреонта.

Класичний період (V-IV ст. до н. е.) позначений потягом до інди­відуального творчого бачення й відтворення світу, збільшенням заці­кавленості у втіленні одиничного, особливого, неповторного.

Вершинне втілення архітектури класики — Афінський акрополь. Зведений під загальним керівництвом Фідія, цей комплекс храмових споруд (Пропілеї, храм Ніки Аптерос, Ерехтейон і Парфенон) спирав­ся на творчо трактовані канони архітектурного мислення. Симетричне розміщення будівель, основоположне для архаїки, Фідій замінив прин­ципом вільної забудови, вільної гармонії. Сакральний ансамбль орга­нічно вписався в пейзаж, його відрізняла природність, цілісність зі світом. Особливої живописності акрополю надавали масштабні рельє­фи на міфологічну тематику й кольорове декорування.

Скульптура класики повністю відбила напруженість естетичних пошуків. Поліклет у трактаті «Канон» на основі математичних роз­рахунків остаточно закріпив принципи й канони відтворення людсько­го тіла, втіливши його ідеал у своїх скульптурах. Творчість Мірона, Фідія, Скопаса, Праксителя, Лісіппа, Леохара була сповнена новатор­ства, намагання закарбувати індивідуальність, рух, динаміку, неста­лість, пристрасність, емоційність, безпосередню життєвість і певним чином — втрату гармонії та ясності, визначеності світорозуміння.

Зміна ціннісних орієнтацій, сенсу й спрямованості творчих шукань відбилася в домінуванні драматичного начала в літературі, бурхливо­му розвитку театру. Жанрові орієнтири часу — трагедія і комедія, які виконували естетичну, виховну й катарсичну роль. Трагедії Есхіла, Софокла, Евріпіда стали довершеними зразками жанру, який характе­ризувався опорою на міфологічну тематику й образність, нерозривним поєднанням з музикою, значущістю хорових епізодів як коментатора подій від народу. Комедії Арістофана закарбували сатиричний погляд на життя соціуму.

Активізація мистецьких контактів з іншими культурами, вихід за межі полісних цінностей, певний індивідуалізм, зосередженість мис­тецтва перш за все на особі людини визначали мистецьке «обличчя» доби еллінізму (друга половина IV ст. до н. е. — I ст. н. е.).

Зверненість до дійсності як такої детермінувала бурхливий розвиток архітектури. З одного боку, у ній урізноманітнюються типи суспільних споруд — виникають такі форми, як ринкова площа, торговельні ряди, портики і т. ін., з другого — архітектура тяжіє до грандіозності, роз­коші внутрішнього та зовнішнього декорування, неможливого раніше змішання ознак різних ордерів. Це наочно закарбовано у таких велич­них спорудах, як храм Серапеум в Александрії (архітектор Парменіск), храми Зевса в Афінах, Аполлона в Дідімі, Артеміди в Магнесії, Пер- гамський вівтар, Мавзолей в Гелікарнасі, Фароський маяк тощо. Одним з актуальних завдань зодчества було формування цілісності нових міст. При цьому принципи регулярного планування (гіпподамової системи, сформованої в V ст. до н. е.) поєднуються з новими тенденціями — центром міста стають адміністративні й торговельні споруди, плану­вання стає більш вільним, відповідним місцевому ландшафту.

У нерозривному зв’язку з архітектурою розвивалася монументаль­на скульптура, відзначена грандіозністю. Масштабність, драматизм, експресивність, динамічність сцен гігантомахії Пергамського вівтаря відбили зміну естетичних ідеалів, заперечення притаманних раніше скульптурі спокою, пропорційності. Творчість Агесандра, Скопаса, Лісіппа, Полідора, Афінодора стала зразком так званої «патетичної» скульптури, сповненої індивідуалізації, бурхливих емоцій і руху. Фор­мування нових, підкреслено реалістичних принципів, відбилося і в «натуралістичній» скульптурі. Урізноманітнення стилістики від­билося у формуванні різних скульптурних шкіл — александрійської, пергамської, аттичної, родоської.

Скульптура еллінізму звертається до образу людини як індивіду­альності, до нових скульптурних форм, які специфічно віддзеркалили потяг до подолання сутнісних концептуальних основ давньогрецького мистецтва — гармонії, ідеалізації людини, її буття.

Особистісні орієнтації еллінізму зумовили відмову від масштабних епічних і драматичних літературних «полотен» та активізацію уваги до малих жанрів: ідилії, біографії, епіграми, буколічної літератури. Вони не мали канонічних настанов і були здатні до відтворення саме індивідуального, одиничного. Це жанрове розмаїття визначало тема­тичне й образне коло творчості Каллімаха, Арата, Феокріта. Тоді ж фак­тично останню сторінку в історію давньогрецької комедії вписав Менандр.

Особливості художнього бачення світу в римську добу визначалися системою цінностей, у центрі якої були ідеї богообраності римського на­роду, патріотизму, відданого служіння державі. Саме тому метою мис­тецтва Давнього Риму було утвердження особливого образу людини як підданого, частки соціуму. Імперський характер культури, певний космополітизм, інтенсивний діалог із мистецтвом підкорених народів обумовили розмаїття художніх форм і орієнтацію митця на задоволення насамперед практичних потреб. Римське мистецтво було також неможли­вим поза опорою на міфологію, яка поєднувала в собі міфологічні наста­нови Давньої Греції, етрусків, народів Азії та Європи.

Утилітарна спрямованість мистецтва повністю відбилася в рим­ській архітектурі. Увагу зодчих привертало створення незнаних рані­ше форм — аркад, мостів, водогонів-акведуків, шляхів, тріумфальних арок, терм, базилік, амфітеатрів, цирків. Практичне та масове начало виходило на перший план також при створенні храмових будівель, споруд соціального призначення. Вони відбивали ідеал колективного начала, ідею могутності держави й тому були колосальними, розрахо­ваними на велику кількість людей. Це зумовило використання нових матеріалів, зокрема бетону, і нової монолітно-блокової конструктивної системи. Такими були надмасштабні Форум, Вівтар миру, Колізей, Пантеон і численні амфітеатри, які втілили специфічну для мистецтва Давнього Риму орієнтацію на видовищність. Якщо у функціональному колі давньогрецького мистецтва домінувало виховне, катарсичне, ес­тетичне начала, то ця доба актуалізувала розважальне начало, до того ж у специфічних формах, сповнених жорстокої фізичної боротьби.

Скульптура доби проходить тривалий і складний шлях розвитку від опори на здобутки мистецтва етрусків, давньогрецького мистецтва з його культом міри, гармонії, краси до підкресленого натуралізму. Скульптурний портрет і портретні статуї поступово набували парад­ності, підкресленої урочистості та водночас виняткової індивідуаль­ності на межі з гротеском.

Нерозривний зв’язок образотворчого мистецтва й архітектури виявився у пишному скульптурному та живописному прикрашенні будівель різноманітного призначення. Широкого розповсюдження діс­тав монументальний мозаїчний живопис.

Театр і література Риму базувалися на давньогрецькому доробку. Не випадково час їх народження пов’язують із латинським перекладом Лівієм Андроніком гомерівської «Одіссеї», грецьких комедій і трагедій (240 р.). Однак з усього розмаїття давньогрецької літератури давньо­римська взяла за взірець жанри, які відбивали розважальну, масову спрямованість мистецтва. Одним із провідних жанрів стала комедія, найкращі зразки якої були створені Тітом Макцієм Плавтом, Публієм Теренцієм Арфом. Не залишилася поза увагою митців і драма, розви­нена у творчості Лівія Андроніка, Еннія, Акція.

Під час розпаду республіки набувала значущості лірика, що озна­менувало зацікавленість митців у втіленні внутрішнього, почуттєвого світу людини. У ліриці Гая Валерія Катулла міфологічні теми та об­рази стали підґрунтям різноманітних варіацій теми кохання. Епічну лінію давньогрецької літератури продовжив Публій Вергілій Марон. Його «Енеїда», сповнена громадянського пафосу, декларувала ідею світового панування Риму, величі Августа. Видатними поетами доби були Апулей, Овідій, Горацій, Пліній Молодший, у жанрі сатири пра­цювали Ювенал, Лукіан Самосатський, Петроній, байкар Федр. Здо­бутком римської літератури став жанр роману (грецькою та латиною), який спирався як на реалізм у відтворенні життєвих ситуацій та харак­терів, так і на комічне начало — пародіювання грецьких романів. Най- відомішими зразками давньоримського роману є «Метаморфози, або Золотий віслюк» Апулея, «Дафніс і Хлоя» Лонга та «Ефіопіка» Геліо- дора. У добу пізньої імперії тематичне, сюжетне, образне коло римської літератури наповнюється християнськими орієнтаціями, які поступо­во набувають все більшої вагомості.