§ 5. Піднесене й низьке

Перші спроби усвідомлення піднесеного датуються добою Антич­ності. Псевдо-Лонгін у трактаті «Про піднесене» (середина I ст.) ви­значив його як величний, високий стиль і засіб виразності ораторсько­го мистецтва. Використати його оратор міг тільки за умови індивіду­альної здатності до патетичності, натхненних пристрастей, суджень. На людину піднесене, на думку цього автора, справляло дуже сильне й неоднозначне враження.

Теоретичного осягнення піднесене набуває у XVIII ст. у роботах Дж. Аддісона, Д. Юма, А. Е. К. Шефтсбері, Ф. Хатчесона. Об’єктивні риси піднесеного визначив у той час Г. Хоум. На його погляд, підне­сене відрізняється надмасштабністю, втілення його в мистецтві ви­кликає захоплення. У трактаті «Філософське дослідження щодо ви­никнення наших понять про піднесене» Е. Бьорк протиставляв пре­красне та піднесене й визначав сутність останнього з психологічної точки зору: це явища, що викликають незадоволення, страждання, по­чуття небезпеки, жаху та здивування.

І. Кант пов’язував піднесене з усвідомленням явищ, що не мають чіткої форми. Їх безмежність не відповідає масштабам людства і тому хвилює, викликає складні почуття «задоволення-незадоволення», від­чуття людської недосконалості. Математично піднесене, на його дум­ку, стосується надзвичайно масштабних явищ, які «недомірні» пізнан­ню людини та викликають уявлення про нескінченність. Динамічно піднесене співвідноситься з явищами, яким притаманна надзвичайна сила, інтенсивність виявлення, їх сприйняття викликає острах і водно­час надихає людину бажанням і готовністю їм протистояти, відчуттям зростання духовної сили. Саме тому І. Кант стверджував, що підне­сене міститься не в об’єктах, а в душі людини.

І. Ф. Шиллер визначав піднесене як складне поєднання вищості розуму та відчуття недосконалості почуттєвої природи людини. Розрізняючи «споглядально піднесене» («теоретично піднесене», що роз­ширює уявлення людини) та «патетично піднесене» («практично-, ди­намічно піднесене», що веде до зростання людських сил), І. Ф. Шиллер пов’язував їх з особливою реакцією — своєрідним потрясінням, в яко­му поєднуються страждання та радість.

В естетиці Г. В. Ф. Гегеля піднесене трактується як спроба відтво­рити нескінченне, у мистецтві воно виявляється у відтворенні боже­ственного духа. Однак здатними до відбиття піднесеного, на його думку, були іудейська священна поезія, музика та готична архітектура, живопис же (за винятком творчості Рафаеля) відтворює піднесене опо­середковано.

Естетична думка XIX ст. також осягає піднесене відносно інших явищ. М. Г. Чернишевський, наприклад, стверджував, що воно відріз­няється кількісно, це те, що є більшим за звичайне.

В естетичному знанні XX ст. формується декілька тенденцій осягнення піднесеного:

-   релігійна утверджує піднесене як підсумок духовного, релігійно­го осягнення світу,

-   аксіологічна — як стан особистості, як форму цінності людсько­го життя.

Марксистсько-ленінська естетика піднесене пов’язувала з бороть­бою пролетаріату, особливості його бачила в нерозривному зв’язку з ідеалом та позитивній значущості для людини.

Складність, діалектична сутність піднесеного детермінована суперечністю між історично обумовленими можливостями людини та одвічним прагненням безмежної свободи відносно світу. На кожно­му з етапів буття перед людиною постають надзвичайні, дисгармоній­ні, непідвладні її розумовим і фізичним силам явища та об’єкти. Це обумовлює наявність негативного начала в їх емоційно-почуттєвому осягненні. Однак специфічність їх сприйняття та визначення як підне­сених обумовлена наявністю й позитивного начала. Надмасштабні природні стихії — вітер, океан, небо, безкраї простори, непідкорені горні вершини — захоплюють людину величчю та могутністю потен­ційно можливого в перспективі, бажаного рівня майбутнього оволо­діння світом і майбутньої свободи відносно нього. Піднесене, таким чином, втілює прагнення людини вийти за межі власних сил, віру в їх безмежність.

Розвиток наукового знання невпинно розсуває межі пізнання світу. Піднесене ж зберігає свою значущість для людства тому, що демонструє необхідність єднання. Недомірне людині, воно може бути опа­нованим за умови акумуляції розумових, фізичних і духовних сил людства. Саме тому піднесене виявляється в масштабних духовних і соціальних рухах, які об’єднують колосальні людські маси у прагнен­ні прогресивного вдосконалення суспільних відносин, у грандіозних технічних спорудах, які демонструють велич людства як єдиної сили.

У мистецтві піднесене виявляється в грандіозності — у масшта­бах твору, у зверненні до глобально значущої тематики, охваті подій, глибині їх осягнення. Хрестоматійним прикладом піднесеного в архі­тектурі є піраміди Давнього Єгипту. У наш час до сфери піднесеного можна віднести церкву Саграда Фамілія в Іспанії. Це величне творіння архітектора А. Гауді зводиться більш ніж п’ятдесят років, процес її зведення стає перманентним процесом творчого (і релігійного) єднан­ня надвеликих людських сил. У літературі найбільш адекватним сут­ності піднесеного є епос. Піднесене в мистецтві не є легким для сприй­няття, воно потребує максимальної акумуляції духовних зусиль, на­пруженої духовної праці. Особливо яскраво це виявляється в музич­ному мистецтві — у «планетарній» грандіозності оперної тетралогії Р Вагнера «Кільце нібелунгів», опери С. С. Прокоф’єва «Війна та мир», та особливо — Дев’ятої симфонії Л. ван Бетховена та Восьмої симфо­нії Г. Малера. Звернення в них до поезії І. Ф. Шиллера та І. В. Гете стає могутнім закликом до всесвітнього об’єднання людства, збереження духовних цінностей. Таким чином, у мистецтві піднесене постає також як сфера вищої духовності людства й тому наближується до естетичного ідеалу.

Проблематичним виявляється визначення сфери піднесеного в су­часному мистецтві. Суб’єктивізація творчого бачення світу й ціннісних орієнтацій, декларативність мистецького «я» певною мірою суперечать тому загальнолюдському масштабу, спрямованості на загальнолюдське єднання, що притаманно піднесеному в кращих зразках його худож­нього втілення.

Таким чином, піднесене як категорія естетики характеризує явища, які через свої надзвичайні кількісно-якісні характеристики недомірні людині в умовах певної історично-культурної доби, не піз­нані та не опановані людством. Оволодіння цими явищами накреслює майбутній рівень опанування світу і тому є метою для людства.

Низьке посідає досить специфічне місце в категоріальному апара­ті естетики. У більшості систем естетичних категорій низьке відсутнє або визначається як антипод піднесеного. Дійсно, на відміну від інших категорій низьке не має такої тривалої історії осягнення. Однак куль­турні реалії сьогодення, ситуація переоцінки цінностей, наповнення мистецтва так званими «шок-цінностями» загострює проблематику осягнення сутності, особливостей художнього втілення та значущості низького для людства.

Піднесене та низьке — своєрідні «межі» опанування світу люд­ством. Піднесене накреслює «позитивний горизонт» буття людства, майбутній і бажаний рівень свободи відносно світу, вищий щабель духовного піднесення людини. Низьке — межа негативного, за якою втрачається сама сутність людини та можливість її існування. У кожну історично-культурну добу людство поставало перед явищами, що набували гранично негативної значущості та оцінки через їх «за­гальнолюдський масштаб» та реальну загрозу існуванню людства в цілому, яку вони містили у собі. На перших етапах буття людства як низьке поставали непізнані та непідвладні, «непідкорені» явища при­роди, соціальні негаразди (епідемії, голод). Процес опанування світу, підкорення природи дозволив людству певною мірою стати вільним відносно них. Однак складність низького в тому, що воно міститься як у природному, так і в соціальному світі, у власне людському бутті.

І. Кант стверджував, що піднесене зосереджене в душі людини. Мож­на сказати, що низьке «перекреслює» душу людства. Війни, тероризм, геноцид, наркоманія, СНІД, злочинність у цілому, загроза екологічної катастрофи, експлуатація людини та заперечення її прав і свобод, на­сильницьке позбавлення особистості прав на самореалізацію оберта­ють людство на ворога самому собі, заперечують духовні цінності, моральні настанови, саму сутність людської духовності та унеможлив­люють буття людства.

У мистецтві звернення до явищ, які усвідомлюються як низькі та набувають гранично негативної оцінки, завжди було пов’язане з про­блемою збереження почуття міри та позитивних ціннісних орієнта­цій. Наочним прикладом єдності зображення низького явища та за­клику до його подолання є батальний живопис В. В. Верещагіна. Ф. М. Достоєвський, відтворюючи зворотній бік життя російського суспільства XIX ст., доводив неможливість подальшого його існуван­ня поза усвідомленням цінності людини, її права на самореалізацію. Фільм Е. Г. Клімова «Іди та дивись» з вражаючим уяву реалізмом у від­творенні людських страждань демонструє межу, за якою людство втрачає людське обличчя, перестає бути свідомою духовною силою й само себе знищує. Мистецтво сьогодення, на жаль, втрачає відчуття міри у зверненні до низького. Численність, поширеність, тривалість сцен насильства та жорстокості в сучасному кінематографі, зокрема, їх підкреслений натуралізм — свідоцтво того, що низьке інколи стає концептуальною зерниною твору, а його відтворення — метою творчої діяльності. Інший модус низького в сучасному мистецтві — звернення до низькопробних образів, до ненормованої лексики, що демонструють духовне убозтво індивіда, неспроможність ним сприйняти й осягнути позитивний духовний досвід.

Отже, низьке — категорія естетики, якою визначається гранично негативна загальнолюдська значущість різноманітних (природних і со­ціальних) явищ, що за певних історично-культурних обставин люд­ством не опановані та становлять реальну загрозу його існуванню.