§ 3. Гармонія та міра

Питання про те, що є універсальним законом буття, які принципи є основою світобудови, завжди були актуальні для людства. Одну з перших відповідей на ці одвічні питання дала Античність: генераль­ний принцип буття Всесвіту-Космосу — порядок, домірність, краса та гармонія, які відрізняють його від хаосу як втілення безладу та невпо­рядкованості. Надання гармонії універсальної, основоположної зна­чущості стало фундаментом низки вчень, присвячених визначенню її сутності в багатьох ракурсах бачення — власне космологічному, ма­тематичному, етичному (які існували також у поєднанні).

Піфагорійці бачили в гармонії основу Космосу, а її якості — істину, красу, симетрію — у числових співвідношеннях. Згідно з вченням про гармонію небесних сфер, відстань між планетами дорівнювала чітко визначеним музичним інтервалам, а рух планет створював небесну, гармонійну музику. Незмінність руху та відстані між планетами забез­печували одвічність всесвітнього порядку та надавали гармонії харак­теру статичної рівноваги. Дотримуючись числового обґрунтування гармонії, Філолай і Геракліт наголошували на її динамічній сутності, обумовленій єднанням протилежностей. Геракліт також деталізував розуміння гармонії. Він поділив її на найбільш значущу та масштабну «приховану», втілену в Космосі як вища і довершена краса, та «наяв­ну», яка визначала красу богів, людини та тварин.

До космологічного та етичного трактування гармонії звертався Платон. На його думку, вона є невидимою, прекрасною, безсмертною, божественною за своєю сутністю, вищою ідеєю буття, яка є на небі. У моральному, духовному житті людини гармонія, згідно з філософом, виявляється в доброчесності та максимально повно реалізується у спра­ведливості. Платон і Сократ започаткували також тенденцію ототож­нення гармонії та прекрасного і психологічну тенденцію її трактуван­ня як сили, що дає людині духовну насолоду.

На ґрунті математичного ракурсу бачення гармонії Арістотель фактично ототожнює її з порядком і визначає як взаємний перехід ладу та безладдя, звертаючись при цьому до понять «міра», «величина», «симетрія» та «середина».

Математичне та космологічне осягнення гармонії зберігається в добу Середньовіччя. Василь Великий визначав її як пропорційність частин, як абстрактний числовий принцип, що пізнається розумом. Г. Нісський окреслював гармонію як музичну за сутністю й тотожну порядку світобудови. В «Ареопагітиках» їй надається значення універ­сального закону буття, абсолютного зв’язку всього сущого, який не зводиться до пропорційності, симетричності. Про якісну різноманіт­ність гармонії, опору її на єдність протилежностей і контрастів говорив Гуго Сен-Вікторський.

Особливо актуальним стає осмислення гармонії в добу Відродження. Відмовившись від математичного трактування, М. Кузанський визначив її як генеральне спрямування буття природи на розвиток, як закон, що обумовлює єдність світу, тілесного й духовного, ідеального й матеріаль­ного начал. Л. Б. Альберті вбачав у ній універсальний закон природи та мистецтва, джерело довершеності. З гармонією ним також пов’язується внутрішній зміст краси, який виявляється у відповідності частин цілого, пропорційності (як основоположному принципі побудови природи та людини), доцільності, відповідності форми і змісту. Антропоцентрична сутність епохи обумовила також поновлення психологічного трактуван­ня гармонії як джерела вищої насолоди (у поглядах Царліно).

Гармонія зберігає значущість у контрастній, конфліктній картині світу барокової доби. Р. Декарт бачить у ній втілення математичної пропорції. У мистецтві, на його думку, вона виявляється у пропорцій­ності, принципі єдності в різноманітті.

У різні історично-культурні періоди гармонія набуває статусу уні­версального закону світобудови. У XVII ст. саме на такому значенні «передвстановленої гармонії» — загального, всеосяжного зв’язку ре­чей, що має божественне походження і відбивається в усьому світі, — наголошував Г. В. Лейбніц.

Духовне життя XVIII ст. було скероване на формування ідеалу гармонійної особистості в контексті гармонійного соціуму. Це обумов­лювало етичне трактування гармонії як характеристики індивідуаль­ного духовного світу, нерозривно поєднаної з поняттями блага, істини, краси. Доба Просвітництва також повертається до джерел осягнення гармонії як сили, що впорядковує світ як цілісність і є концентратом його сутності (у поглядах Ф. В. Шеллінга).

Таким чином, до межі XVIII-XIX ст. склалося розмаїття осягнень гармонії — від універсального закону буття світу до визначальної харак­теристики людини. Фактично всі вони опосередковано містили, попри нюанси розбіжностей, загальне бачення гармонії як могутньої сили єд­нання, надання цілісності світу та людині. Таке усвідомлення гармонії актуалізується в контексті німецької класичної естетики. Соціальні супе­речності часу поставили перед соціумом і людиною питання щодо осно­ви нового цілісного образу світу, об’єднання соціуму, подальшого плідно­го розвитку людини. На думку І. Ф. Шиллера, такою основою мала стати саме гармонія, яка досягається за допомогою естетичного виховання. Не випадково детальна концепція гармонії була створена Г. В. Ф. Гегелем у добу, яку він характеризував як час її втрати в мистецтві та соціумі. На його думку, гармонія складається з внутрішньої єдності, цілісності та узгодженості. Однак при цьому гармонія сповнена внутрішнім рухом, який забезпечує їй життєвість, суперечливістю складових елементів, що узгоджують їх розмаїття в складну цілісність.

Отже, естетична думка XIX ст. визначає гармонію як універсальну цілісність, як чинник розвитку мистецтва (мета існування якого, влас­не, і полягає у створенні образу світу в цілісності) та водночас — як основу здатності людини до насолоди красою, основу цілісної, розви­неної особистості, прилученої до соціуму, об’єднаної з ним світом духовних цінностей.

Таким чином, гармонія — категорія естетики, що характеризує цілісність явища на основі взаємної узгодженості, домірності його різнорідних складових елементів. З цієї точки зору доцільно згадати систему категорій естетики, запропоновану Ш. Лало. її основою є саме гармонія як витвір сутнісних здатностей людини — розуму, діяльнос­ті та емоцій. Тільки наявність усіх цих складових обумовлює цілісність образу людини, отже, гармонія набуває значущості символу людської сутності, сенсу існування людини. Існування це поза світом немож­ливе, таким чином, буття людини стає невпинним процесом гармоні­зації взаємин індивіда зі світом та водночас наповненням людини гармонійністю, цілісністю Всесвіту.

Нерозривно пов ’язані категорії гармонії та міри. Античність трак­тує міру в декількох аспектах:

-    кількісному — як одиницю виміру (Гомер), як середину між не­стачею та зайвиною (Платон);

-    соціальному — як ритм і принцип буття суспільства (Гесіод);

-    антропологічному, згідно з яким втіленням міри є людина (Про- тагор, частково — Арістотель);

-    аксіологічному — як якість духовного світу, що визначає красу душі та доброчесність (стоїки).

Теоцентрична картина світу Середньовіччя обумовила трактування міри як божественного, надприродного начала. Земне її втілення мис­лителі бачили в музиці.

Доба Відродження поновлює антропоцентричне розуміння міри. Відбита у пропорційності тіла людини, вона є універсальним принци­пом буття Всесвіту та мистецтва, відповідності всього у світі почуттє­вому сприйняттю людини.

У XVII-XVIII ст. міра трактується як одна з основних ознак краси (поряд із формою та порядком), як принцип побудови світової гармонії, що єднає Всесвіт і людину. Ш. Л. Монтеск’є утверджує гносеологічне та кількісне розуміння міри (її модифікацією є симе­тричність) як універсального принципу пізнання. В естетиці Г. В. Ф. Ге- геля міра є універсальним поняттям, яке визначає нерозривний зв’язок,відповідність в об’єкті кількісного та якісного начал. Сучасне ес­тетичне знання визначає міру як межу співвідношення елемен­тів, яка забезпечує їх єднання в ціле, порушення цієї межі веде до нового кількісно-якісного співвідношення елементів і формуван­ня нової цілісності.