§ 2. Естетичне як метакатегорія естетики

Самостійного категоріального статусу естетичне набуває з XVIII ст. й остаточно утверджується як метакатегорія естетики в XX ст. При­чини такої тривалої «периферійності» обумовлені специфічною сут­ністю естетичного.

Своїм корінням ціннісне бачення світу, людини та результатів її діяльності сягає первісної доби. Воно поставало як синкретичне, перш за все відбиваючись у враженнях від позитивної (або негативної) зна­чущості об’єктів сприйняття. Безперечною та єдиною цінністю доби за умов панування колективної свідомості було колективне виживання, отже, цінність дорівнювала колективно корисному. Подібне ототож­нення цінності з корисним і прекрасним зберігалося до античної доби й знайшло обґрунтування у працях Сократа.

Поступовий розвиток пізнавальних здібностей людини обумовив складання різних напрямів усвідомлення світу — власне пізнаваль­ного та ціннісного, ціннісно-орієнтуючого. Він відрізнявся опорою на емоційно-почуттєве начало та особливою двоїстістю суб’єкта. З одного боку, людина спиралася на досвід, накопичений людською спільнотою, а з другого — формувала уявлення про цінність об’єкта на суб’єктивному рівні. Це ускладнювало виокремлення та усвідом­лення специфіки емоційно-почуттєвого, духовно-ціннісного бачення світу.

Тривалим і складним був і процес диференціації цінностей, розу­міння того, що вони можуть виявлятися в різних сферах буття, і того, що об’єкт у різних ракурсах бачення може набувати різної цінності. Поступовим було також визнання гармонії, міри, краси, досконалості як духовних цінностей. Осягаючи їх універсальність, здатність до ви­явлення в усіх сферах життєдіяльності та глобальну значущість, лю­дина піднімалася на новий рівень опанування світу, вільний від утилі­тарного ставлення до нього, і, таким чином, утверджувала свободу відносно світу. Цей певний рівень свободи ставав фундаментом для спростування тотожності естетичного й корисного.

І. Кант уперше визначив естетичне як особливий духовний досвід людства, що має своєрідний неутилітарний, незацікавлений (з прак­тичної точки зору), безкорисний характер. При цьому об’єкт сприй­няття постає перед людиною як чинник необхідного духовного задо­волення й насолоди, оскільки задоволення духовних потреб — у гар­монії, мірі, красі, досконалості — є необхідним для людини, відповідним до власне людської духовної природи. Таким чином, естетичне у поглядах І. Канта визначає один із найбільш складних модусів люд­ського ставлення до світу, спрямований на досягнення почуттєво- духовної насолоди від нього.

У XX ст. естетичне закріпилося в естетиці як категорія, що визначає її предмет. У працях відомого російського філософа, культуролога й ес­тетика О. Ф. Лосєва естетичне набуло статусу найбільш загальної кате­горії естетики. Однак естетичне знання сьогодення демонструє не тіль­ки множинність його тлумачень, а й інколи уникання визначень.

Складність естетичного обумовлюється його формуванням в осо­бливих суб’єкт-об’єктних відносинах, у так званій естетичній ситу­ації. Її специфічними умовами сучасні дослідники вважають прямий, почуттєвий контакт з об’єктом і відповідну настанову сприйняття, вільну від практичного використання. Неутилітарна сутність естетич­ної ситуації обумовлює питання: чи може естетичне бути поширеним на об’єкти, які мають практичне значення?

Відповідь ми можемо відшукати в особливій різноспрямованості та водночас цілісності бачення об’єкта з естетичної точки зору. Один аспект його осягнення — виокремлення в ньому таких характеристик, як ритм, домірність і гармонійність, симетрія, пропорційність складо­вих тощо. Інший, не менш важливий — осягнення того, наскільки узгоджені «внутрішнє» (зміст і внутрішні якості об’єкта), та «зовніш­нє» (його форма та мета існування). Естетичне формує бачення об’єкта з точки зору гармонії, краси, досконалості як нерозривної цілісності, єдності «внутрішніх» і «зовнішніх» характеристик.

Осмислення сутності естетичного обумовлює й інше запитання — чи пов’язане естетичне винятково зі сферою «чистої краси», чи дорівнює воно прекрасному? Тривалий час їх ототожнення визначало специфіку естетичних поглядів. Навіть за умов сьогодення ми часто продовжуємо цю традицію, на побутовому рівні усвідомлення характеризуючи об’єкт, що відповідає нашим уявленням про красу, домірність як естетичний. Сучасна культурна ситуація багаторазово загострює це питання. Мис­тецтво довгий час було для людини тим взірцем прекрасного, гармонії, довершеного, до якого людина прагнула і яке підтримувало її в соціаль­ному бутті. Сучасні художні реалії, часто спрямовані на епатаж та шо­кування, скоріше заперечують духовні цінності та красу.

Зрозуміло, що далеко не все в суспільно-історичній практиці людства має «абсолютну» довершеність, є втіленням прекрасного. Ступінь відповідності об’єкта до уявлень про гармонію, міру, красу, довершеність, ступінь його загальнолюдської цінності та «вписаності» в суспільно- історичну практику може бути різним. Тому естетичне пов’язане не тіль­ки з позитивною площиною загальнолюдської практики, воно не виключає й негативних сторін буття, недосконалих явищ, об’єктів, які набувають адекватної оцінки у відповідності до духовних цінностей.

Отже, естетичне — універсальна призма бачення світу, яка до­зволяє наситити його духовним началом, побачити в речах гармонію, довершеність, красу, у тому числі й красу як повноту і цінність функ­ціонування об’єкта в суспільно-історичній практиці. Акцентуючи цей момент, О. Ф. Лосєв визначав, що естетичне виражає ту чи іншу пред­метність, яка дана як самодостатня споглядальна цінність та опрацьо­вана як згусток суспільно-історичних відносин.

Естетичне, орієнтуючи людину на неутилітарне ставлення до світу, на піднесення над матеріально-практичною площиною буття, прилучає індивіда до ціннісного доробку людства, світу духовних цінностей. Формуючись на основі диференціації праці, цінностей, естетичне водночас стає для людства засобом універсального єднання буття, універсальним чинником формування єдиної, атрибутивної для люд­ства сфери цінностей та універсальним засобом соборного об’єднання людської спільноти на шляху духовного вдосконалення.

Отже, естетичне — категорія естетики, що визначає особливий, всеосяжний, емоційно-почуттєвий, духовно-ціннісний модус суспільно- історичної практики людства, який ґрунтується на єдності індивіду­ального та загальнолюдського начал і неутилітарному осягненні світу крізь призму вищих духовних цінностей, таких як гармонія, міра, до­сконалість, краса[1].