Розділ 8 Загальна характеристика християнства

§ 1. Соціально-історичні причини виникнення християнства

Християнство виникло в І ст. н. е. в одному зі східних районів Римської імперії — Палестині. Рим являв собою цивільну громаду вільних, повноправних людей, не вхо­дили до громади раби й іноземці. До I ст. н. е. різко зросла економічна нерівність, концентрація влади і грошей у невеликої групи громадян. Війни і пограбування про­вінцій призвели до збідніння більшості населення, під­корені народи прагнули при найменшій можливості звільнитися від влади Риму. Починаючи з 30-х рр. II ст. до н. е. і по 30 р. до н. е. у римській державі йшла бороть­ба: повстання, боротьба полководців один з одним. Це був період громадянських воєн. Римські власті не могли справитися з кризою. Сенат на цей час представляв інте­реси вузького прошарку, це була олігархія, усередині якої велася боротьба за вплив.

В другій половині I ст. до н. е. влада старої сенатської знаті була зломлена й у боротьбу вступили полководці. У 48 р. до н. е. у результаті битви між Гаєм Юлієм Цезарем і Гнеєм Помпеєм одноособовим правителем стає Цезар. Після вбивства Цезаря, у результаті запеклої боротьби до влади приходить Октавіан Август, потім Тіберій. У пері­од правління цих імператорів склався бюрократичний апарат, прокуратори в провінціях одержали судові по­вноваження, але основні питання вирішувалися військо­вою силою. У I ст. до н. е. у містах Греції, Італії, Малої Азії став зменшуватися авторитет античних божеств, ста­ра релігія вже не здатна була задовольнити духовні запи­ти народу. Велике поширення одержали чаклунство, ма­гія, віра в пророкування, античні боги стали поступати­ся східним божествам: єгипетським Осірісу, Ісіді й Серапісу, фрігійському Атісу, перському Мітрі тощо.

Релігійна криза особливо гостро проявилася в Пале­стині, де і виникло християнське віровчення. У 63 р. до н. е. Помпей, який захопив Сирію, скористався внутрі­шньою боротьбою в Іудеї і ввів туди війська. Іудея ввій­шла до складу Римської держави і була приєднана до провінції Сирії.

У цілому в Палестині відбувалися ті ж процеси, що й в інших областях держави: майнові, соціальні, етнічні і ре­лігійні протиріччя дестабілізували обстановку в країні. У палестинському суспільстві не було єдності: існували різні угруповання, що сперечалися з політичних питань і пи­тань віровчення. До суспільної верхівки належали саддукеї, які вимагали чіткого дотримання встановлень, записаних у Біблії; фарисеї — релігійна течія, представники якої вис­тупали за чистоту іудаїзму, проти контактів з чужоземцями. На відміну від саддукеїв, фарисеї займалися тлумаченням священних книг, визнавали воскресіння мертвих, загробне воздаяння. Наприкінці I ст. до н. е. — на початку I ст. н. е. склалася радикальна течія зелотів і сикаріїв, що виступали за непримиренну боротьбу з Римом і власною знаттю. Крім цих груп, у Палестині I ст. н. е. була велика кількість бро­дячих проповідників, що провіщали швидкий прихід ря­тівника — Месії (машіах), помазаника божого, який звіль­нить народ і стане царем іудейським.

Серед релігійних груп була секта єссеїв, про які роз­повідали ще античні історики Йосип Флавій, Філон Александрійський і Пліній Старший. Рукописи цієї громади були виявлені в районі Мертвого моря, біля сучас­ного селища Кумран. Вивчення кумранських рукописів дало можливість ясніше уявити корені християнського віровчення. Єссеї порвали зв’язки з єрусалимським Хра­мом і стали називати себе Новим союзом. Метою грома­ди була боротьба проти «синів пітьми», до яких зарахо­вували всіх інаковіруючих.

Основні положення їхнього вчення: віра в прихід бо­жественного спасителя (месіанізм), уявлення про бороть­бу у світі двох начал — злого і доброго (дуалізм), обраність членів громади як «синів світла», віра в кінець цього світу (есхатологія). У єссеїв особливе місце займало вчення про посередника між Богом і людьми — Вчителя праведності.

Поширенню месіаністських сподівань сприяли тра­гічні наслідки війни і придушення єврейських повстань проти римлян. Слід зазначити, що велика кількість євреїв жила поза Палестиною і сприйняла релігійно-філософ­ські вчення Філона і Сенеки, що також уплинули на ста­новлення християнського вчення. Філон спробував об’єд­нати старозавітну міфологію із вченнями грецьких стоїків, платоників і піфагорійців. На основі цього синтезу Філон сформулював концепцію абсолютного Бога, що відрізня­лася від розуміння єдиного Бога, як Бога обраного народу. Філон вважав, що Богові служать дві сили: Логос і світо­вий Дух. Три особи — світовий Бог, Логос і Дух — з’явля­ються перед людиною то як трійця, то як єдине ціле. На думку Філона, світ створений за допомогою божествен­ного і творчого слова, що ототожнюється з Логосом. У Сенеки Філон запозичив ідеї спасіння душі, презирства до земного життя, про рівність людей перед Богом, по­кірності долі і любові до ворогів.