§ 5. Історичні наслідки розколу християнства

Відчуженість між Римсько-Католицькою і Православ­ною Церквами збереглася донині, хоча колишні криваві зіткнення між їхніми прихильниками припинилися. Папська курія не раз намагалася, ціною дрібних посту­пок в обрядах, підкорити собі східні церкви. Так виникли Флорентійська 1439 р. і Брестська 1596 р. унії. Остан­ня охоплювала частину західнобілоруського і західноук­раїнського населення і мала на меті підкорити його като­лицькій Польщі; але ця унія протягом століть не пом’як­шувала релігійної ворожнечі, а ще більше підсилювала її.

Порушення зв’язку Сходу з Заходом згубно відбило­ся на обох цивілізаціях, коли тим доводилося зіштовхну­тися з ворогами. Ці відносини не відновлялися протягом декількох століть, що викликало припинення контакту західних церков із великими містичними і теологічними традиціями Сходу. З іншого боку, після виснажливих воєн із мусульманами і латинськими християнами Схід­ній імперії так і не вдалося повернути колишню мо­гутність, від чого постраждала й православна церква.

Організаційно східна церква розділилася на кілька галузей: грецьку, російську, сербську, вірменську, сірій­ську та ін. Значення російської церкви настільки зросло, що в XIV ст. у Москві був призначений власний патріарх. Але на відміну від більш пізніх західних деномінацій, ок­ремі галузі православ’я ніколи не суперничали між со­бою. Більш того, східна церква продовжувала розвивати­ся в духовній сфері, особливо в період, що передував за­воюванню Константинополя турками (1453 р.). Ченці Візантійської імперії розробили дисципліну, відому як ісихазм, що дозволяла досягати стану спокою і безтур­ботності.

У той час як східна церква удосконалювала духов­ність у теологічних міркуваннях і містичній практиці, західна розвивала відносини з політичними союзника­ми, що забезпечували їй виживання. Папа прагнув до­могтися підтримки франків, що навернулися в христи­янство в 496 р., коли їхній вождь Хлодвіг прийняв водохрещення. З тих пір франки надавали Риму військову допомогу в боротьбі з іншими народами ( християнами і нехристиянами), і Рим посилав у Галлію, Ірландію й Англію місіонерів і проповідників. Однак і через багато століть церкві доводилося боротися з безліччю язич­ницьких звичаїв і обрядів.

В ІХ ст. Карл Великий вжив додаткових заходів для підтримки церкви. За його наказами всі вівтарі, що не мали святих мощей, підлягали руйнуванню; клятви мож­на було давати тільки біля святих мощей; була введена заборона на канонізацію нових святих. Зміст цих заходів полягав у тому, щоб змусити духівництво більше орієнту­ватися на Рим, у той же час вони були покликані пока­зати, що тільки християнство є запорукою зв’язку між людьми. Карл заснував першу в Західній Європі систему народної освіти, наказавши всім єпископатам і монасти­рям відкривати церковні школи. За підтримки Карла Ве­ликого стали збиратися бібліотеки і писатися книги, ла­тинська літургія цілком оформилася і стала поширюва­тися на всій території держави.

Демонстрацією відданості Карла Великого римській вірі стала його коронація, що відбулася в 800 р., коли Папа Лев III проголосив його імператором римлян. У результаті утворилася держава, що ввійшла в історію як Священна Римська імперія германської нації. Коронація затверджувала незалежність Рима від Константинополя, де вже був християнський імператор. Одночасно вона була офіційним підтвердженням прийняття франкськи­ми правителями християнства.

Та все ж Заходові довго не вдавалося досягти стабіль­ності, властивої Східній імперії. Ще на початку IX ст. Європа була об’єктом зазіхань з боку скандинавських вікінгів, мадьярів, а також арабів, що захопили Іспанію. Війни викликали істотне скорочення населення і жахли­ву злиденність. Монастирські хроніки розповідають про епідемії і голод, жорстокості, масові смерті і навіть про численні випадки канібалізму. У цих важких умовах вла­да постійно переходила від королів до дрібної шляхти, що призводило до децентралізації Європи.

Коронація Карла Великого в 800 р. закріпила угоду між церквою і державою. Більше того, як і східні імпера­тори, західні стали вірити, що на них лежить священна місія. Якщо король, а тепер — імператор виконував свої обов’язки перед Богом, дотримуючись миру і справед­ливості, він забезпечував тим самим порятунок усьому своєму народові. У свою чергу, обов’язком єпископів стала підтримка королівських династій, зокрема, пора­ди королям відносно їхнього християнського обов’язку.

Питання до самопідготовки

1. Соціально-історичні причини виникнення християнства.

2. Виникнення та поширення християнства.

3. Загальні для всіх християнських церков догмати і культові практики.

4. Християнський «Символ віри».

5. Суть великого розколу християнства на західну і східну цер­кви.

6. Утворення західної і східної церков та його історичні на­слідки.