§ 3. Стародавні дохристиянські вірування в Україні

Стародавні дохристиянські вірування часто називають язичницькими або поганськими. Проте язичництво — це досить невизначене поняття, що виникло у церковному середовищі для позначення дохристиянських і нехрис- тиянських вірувань.

Історичні корені язичництва йдуть у кам’яний вік, а його елементи зберігаються й у наші часи. Матеріалом для вивчення язичництва є етнографічні дані — предме­ти народного прикладного мистецтва, обряди, хорово­ди, пісні, змови, заклинання, в яких збереглися фраг­менти древньої міфології. Труднощі вивчення язичництва обумовлюються нерівномірністю розвитку племен, що жили в епоху класового розшарування суспільства, коли із  середовища рівних общинників виділилися вожді і жерці, відбувалася консолідація племен і племінних культів.

Праслов’янське суспільство V—V! ст. досягло вищо­го рівня первісного ладу і завершило свій розвиток дер­жавотворенням Київської Русі. Лісостепове Середнє По­дніпров’я стало багатою і розвинутою областю, ядром Київської Русі з містами Києвом, Черніговом, Переясла­вом. У релігійному відношенні цей період характери­зується виникненням величезних святилищ під відкри­тим небом, що свідчить про багатолюдні загальноплемінні зібрання. Такі зібрання влаштовувалися в землеробські свята з пишними обрядами. Древні слов’яни поклоня­лися природним стихіям, вели родовід від тотемних тва­рин і приносили жертви легендарним предкам.

Найдревніші вірування засновані на обожуванні при­роди. У релігійній свідомості існувало два світи — реаль­ний світ і світ, населений божествами і душами предків. З одного боку, потойбічний світ сприймався як малодо- сяжний, куди міг потрапити тільки могутній чаклун, а з іншого — мислився як близький, часто відвідуваний, на­чебто це ліс або гори. Хазяїном іншого світу було божест­во — прабатько. У далеку епоху, коли основним заняттям було полювання, прабатьками вважали диких тварин. У кожного племені була своя священна тварина — тотем.

Основними тотемами були вовк і ведмідь. Вовк вва­жався могутнім захисником племені проти злих духів. (Навіть у наші дні в сербів і болгар збереглося колись за­гальнослов’янське ім’я Вовк — Вук, Вилко.) Хазяїном язичницького лісу, захисником від зла і заступником ро­дючості був ведмідь, бо з пробудженням ведмедя пов’я­зували настання весни. Серед домашніх тварин шанува­ли коня. Пізніше на зміну тотемним божествам прийшли людиноподібні боги і духи. Лісовик шанувався як хазяїн лісу, водяник — як хазяїн водойм, домовик — як хазяїн будинку. Слід було також шанувати і берегинь, що виливають на поля росу. Їх вважали господарками колодязів і струмків, а уявляли як напівдів — напівптахів. Пізніше берегині перетворилися на русалок, що живуть на дні озер і вночі виходять погойдатися на вітах дерев і по­грітися під місяцем. Серед домашніх божеств особливе місце посідали домовики — спочатку духи найперших хазяїв оселі. Віра в домовика тісно перепліталася з вірою в те, що померлі родичи допомагають живим. У свідо­мості людей це закріплювалося зв’язком домовика з піч­чю, тому що саме через димохід приходить і йде геть душа. Існували повір’я, що крім домовика про господар­ство піклуються дворовик, скотній, комірний, кутній боги. Зовсім інше божество жило в лазні, що у язич­ницькі часи вважалася нечистим місцем. Там жив бан­ник, здатний довести до ядухи, там залишали жертви навіям — злим душам померлих насильницькою смертю.

Утворення спільності слов’янської культури припа­дає на V—IX ст. У цей період формується міфологічно закінчена картина світу. Вважалося, що Земля спочиває на трьох головах Владики Пекла серед світового океану. У Нижньому світі палає Пекло, небеса простягаються над Землею, а оселя вищих сил — вічно сяюче «сьоме небо». На сході була домівка богів, на північно-заході — Край Зими і Смерті. За рікою закінчується світ людей, а за нею знаходиться інший світ — царина душ померлих предків, а над обома світами панують могутні боги. Вер­ховним божеством слов’ян був Рід — бог неба, грози, ро­дючості, що пересувається на хмарі, посилає на землю дощ, і від цього народжуються діти. Рід — володар Землі і всього живого, він є бог-творець. З Родом багато спіль­ного мають Стрибог і Сварог. Ім’я Стрибог означає бог- отець, його онуками вважалися вітри. Сварог шанувався як бог, що дав людям кліщі, завдяки чому люди почали обробляти залізо. Сварог пов’язаний з вогнем, який на­зивали «сварожичем». Супутницями Роду були Рожаниці — богині родючості і достатку, на їхню честь під час осіннього свята врожаю і на зимове сонцестояння влаш­товувалися бенкети. Місцем загальноплемінних молінь вважалися Лисі гори. На вершині пагорба знаходилося капище — місце, де стояв ідол-кап. Навколо капища йшов земляний вал, на вершині якого горіли вогнища. Другий вал був зовнішньою межею святилища. Простір між ними мав назву требище, там їли жертовну їжу і ста­вали співтрапезниками богів. Відправниками культу богів були жерці та носії священного знання — волхви. Поряд з ними існували відуни і відьми, що поклонялися темним божествам потойбічного світу. В язичницькій громаді були ще добрі або злі чаклуни і чаклунки. Вер­ховним главою язичницького культу в слов’янському племені значився князь. Похоронні обряди були різно­манітні, найбільш поширеною формою поховання було курганне. Похорон завершували стравою — бенкетом- поминками, і тризною — військовими змаганнями. Те й інше символізувало розквіт життя, протиставляло живих померлим.

З переходом слов’ян до землеробства особливу роль стали відігравати солярні боги (від лат. sole — сонце). Де­кілька сторіч одним з найшанованіших на Русі був Даждь- бог — бог світла, тепла, часу, врожаю. Даждьбога зобра­жували на колісниці, запряженій грифонами (крилати­ми левами з орлиними головами). Богом сонця був Хорс, чиє ім’я означає «коло». З культом Хорса був пов’язаний ритуальний весняний хоровод, а також звичай пекти на Масницю млинці, катати запалені колеса. Жіночими божествами родючості, весняного розквіту життя були Лада і Леля — богині незаміжніх дівчат, весни і першої зелені. До культу Матері-Землі сходить шанування Мо- коші — богині врожаю і жіночої долі.

Чоловічим божеством родючості, пов’язаним із Ниж­нім світом, був Велес — владика світу мертвих. Культ Ве- леса змінювався протягом часу, і з переходом до скотар­ства Велес перетворився на заступника домашніх тварин.

У розвинутій слов’янській міфології вищим богом став громовержець Перун. Перун мав вигляд сивого і златову- сого воїна, що їде небом і кидає стріли — блискавки. Пе- рун виступає як родоначальник слов’ян і заступник кня­зівської дружини. Крім цього, він шанувався як утілення вищої справедливості і правосуддя. У цій якості він іме­нується Правий (звідси походить Правда — персонаж в руських казках і легендах). Найвиразніше поклоніння Пе- руну відбилося в знаменитому Збручанському ідолі. Цей пам’ятник відбив погляди древніх на структуру світу та ієрархію богів.

Уніфікація язичництва була засобом становлення та зміцнення політичної самостійності Київської Русі. Тому перші християнські місіонери побачили на Русі не просте сільське марновірство, а високорозвинену язичницьку культуру зі складною міфологією, продуманим пантео­ном головних божеств, значною соціальною групою жер­ців і найголовніше — стійкою прихильністю переважної частини населення. Все це визначило досить тривалу і драматичну боротьбу християнської церкви з язичниць­кими традиціями, з елементами яких їй довелося прими­ритися і «вписати» їх у структуру християнського світо­гляду. Більш того, навіть невіруючі люди і сьогодні відда­ють данину язичницьким обрядам і святам, колядуючи, відзначаючи Масницю або день Івана Купали.

 

Питання до самопідготовки

1. Спільні риси релігій стародавнього світу.

2.  Чому більшість стародавніх релігій не збереглася?

3. Якими, на вашу думку, міркуваннями керувалися древні єгип­тяни, греки і римляни, вважаючи, що богиня Правди є доч­кою верховного божества?

4.  Що таке зороастризм?

5.  Спільні риси в античній і древньослов’янській міфології.

6.  Прояви стародавніх язичницьких вірувань у сучасному житті.