Печать
PDF

Розділ 5 Загальна характеристика національних релігій. Ранні національні релігії - § 2. Ранні національні релігії стародавнього світу

Posted in Учебные материалы - Релігієзнавство ( за ред. В.Д. Титова )

Рейтинг пользователей: / 1
ХудшийЛучший 

§ 2. Ранні національні релігії стародавнього світу

Знайомство з релігіями стародавнього світу дозволяє зрозуміти походження багатьох важливих положень су­часних релігій та усвідомити генетичний зв’язок між ними. Деякі з древніх релігій вже давно не існують (ва­вілонська, єгипетська, грецька, етруська, римська), деякі збереглися до наших часів, стали національними (інду­їзм, джайнізм, сикхізм, зороастризм, іудаїзм, конфуціан­ство, синтоїзм) і навіть світовими (буддизм). Про древні релігії, що збереглися до нашого часу, йтиметься далі, а зараз звернімося до деяких вже віджилих або практично віджилих стародавніх релігійних систем з огляду на їхню довгу історичну традицію, розробленість, світоглядну відповідність умовам ранньокласових суспільств та їхній великий культуротворчий імпульс, що продовжується навіть у наші дні, хоча вже протягом тисячоліть ніхто цих релігій не сповідує. Ці релігії утворюють своєрідний «місток» між релігійними уявленнями та практиками первісних суспільств і сучасними релігіями.

Релігійні уявлення Давнього Єгипту. У релігії Давньо­го Єгипту, як і в первісних релігіях, вважалося, що навко­лишній світ складається з безлічі сил і істот, що взаємно доповнюють одне одного. Але в єгипетській релігії з’яв­ляється нова особливість — у ній послідовно проводить­ся дуалістичний принцип розуміння світу. У боротьбі двох начал — Добра і Зла формується й існує природа, суспільство і окрема людина.

З кінця 4 тис. до н. е. у Давньому Єгипті склалася си­стема адміністративно-територіальних провінцій — номів. У кожному з них існували свої, найчастіше зооморфні бо­жества, що вважалися заступниками даного нома. Тра­диційним було й шанування крокодила, корови, кота, яструба.

У різні історичні періоди в Давньому Єгипті роль голов­них загальнодержавних богів переходила від одного до іншого. Так, після об’єднання номів і державотворення наприкінці 4 тис. до н. е. на першому місці був бог Тот — бог Місяця, порядку, міри. Пізніше бог Тот стає загаль- ноєгипетським заступником вчених і переписувачів. У 3 тис. до н. е. центром Єгипту стає Мемфіс, головний бог якого Пта на декілька сторіч перетворюється на голов­ного загальноєгипетського бога. Близько 2700 р. до н. е. столиця переноситься у Геліополіс, і єгипетський панте­он починає очолювати бог Сонця Атум-Ра. У 2100 р. до н. е. центром стають Фіви, і загальноєгипетським стає головний бог цього міста, теж бог Сонця — Амон-Ра, що ототожнюється з вищою могутністю і царською владою. З розвитком соціальних відносин ускладнилися й функ­ції окремих богів: Анубіс був владикою загробного цар­ства, Сахмет уособлювала війну, Нейт — небосхил, Маат вважалася гарантом Правди, Справедливості і т.ін. Оста­точно оформився і землеробський культ, центральною персоною якого став бог Осіріс. Вважалося, що його вбив і розрубив на частини злий брат Сет, але Ісіда, дру­жина Осіріса, зібрала частини його тіла, а бог Тот воскре­сив Осіріса, який з того часу став щороку помирати во­сени і воскресати навесні, символізуючи землеробський цикл оранки, сівби і збирання врожаю.

Вже в епоху Древнього царства (V—IV тис. до н. е.) фараонів стали шанувати як богів. Щоб звернутися до фараона, необхідно було віддати йому вищі почесті — впасти на землю і поцілувати її. Ім’я фараона вже не можна було вимовляти, щоб не стати запідозреним у спробі магічно вплинути на нього через заклинання. Фа­раонів почали ховати у величезних пірамідах. Обряд по­ховання передбачав обов’язкове бальзамування, що мало на меті назавжди зберегти тіло для воскресіння.

Відповідно до уявлень древніх єгиптян у кожної лю­дини є цілих п’ять душ. Душа Шу (тінь) має активну за­хисну силу, наділяє свого власника життєздатністю, життєвою енергією. Людина наділяється цією душею при народженні богами. Душа Рен (ім’я) забезпечує зв’я­зок між ім’ям людини і її життєвим шляхом. Жінка на­роджує не лише дитину, але й її ім’я, що визначає по­дальшу долю людини. Ім’я пов’язує людину ще й з за­гробним світом, і його слід приховувати від недобрих людей. Душа Ба живе в серці людини і пов’язана з її тілесністю. Саме Ба регулює життєдіяльність організму, примушує старіти тіло людини, а після її смерті залишає тіло, перетворюючись на птаха. Душа Ка — таємничий двійник людини, що вселяється в її тіло з моменту наро­дження. Чим краще тіло буде збережене, забезпечене водою, їжею і магічними заклинаннями, тим довше душа Ка затримається в тілі. Нарешті, душа Ах-ах з’яв­ляється тільки після смерті тіла.

Після смерті душа з’являється перед Осірісом, тому що він є перший з покійних, заступник померлих. Вва­жалося, що можна забезпечити нормальне існування душі певними магічними формулами і свідченнями про доброчинне життя. Душі всіх померлих прагнуть потра­пити в сонячний човен бога Ра і разом з ним здійснюва­ти щодобовий рух небом. Але душі грішників опиняться в країні мороку.

Значною подією в історії Давнього Єгипту стала ре­форма фараона Аменхотепа IV (1419—1409 рр. до н. е.). Він скасував культи всіх колишніх богів і закрив присвя­чені їм храми. Натомість Аменхотеп увів культ бога Атона (сонячне сяйво), взяв нове ім’я Ехнатон і сам став вер­ховним жерцем. У фараона сконцентрувалася вся повно­та влади і прибутків від ритуальних пожертв, а старе жрецтво втратило при ньому свої соціальні і майнові по­зиції. Не дивно, що після смерті Ехнатона відбулася ре­ставрація колишньої релігійної системи, його ім’я було прокляте, вибудована ним нова столиця Ахетатон поки­нута, його реформи віддані забуттю і стали знову відомі лише після археологічного відкриття його гробниці в ХІХ ст. Широкій публіці більше відомі зображення й ім’я його дружини-красуні Нефертіті. З погляду релігієзнавства його реформаторські зусилля є винятковими — він пер­шим в історії людства прийшов до ідеї єдинобожжя, що потім стала ключовою для виникнення так званих релігій одкровення — іудаїзму, християнства й ісламу.

Зороастризм (маздеїзм, вогнепоклонництво). Ця древ­ня релігія виникла приблизно в VII ст. до н. е. в Персії (сучасний Іран). Її засновником вважається легендар­ний проповідник Заратуштра (грецьк. Зороастр), вис­ловлювання якого зібрані у священній книзі «Авеста». Зороастризм є першою в історії людства релігією, що цілком вільна від слідів первісних культів і спирається на етичні абстракції добра і зла, світла і пітьми. Таким чи­ном, для зороастризму характерний онтологічний дуалізм (онтологія — вчення про буття). Увесь світ уявляється ареною боротьби і протистояння двох начал. Світле, ду­ховне, добре, прекрасне начало уособлює бог Ахурамаз- да (грецьк. Ормузд). Темне, тілесне, зле, огидне начало пов’язане з богом Ангро-Манью (Ариманом). Обидва ці боги вважаються творцями світу.

Головною чеснотою в зороастризмі вважається орати землю і саджати рослини. Крім того, потрібно поклоня­тися вогню, робити добрі справи, говорити правду і не порушувати домовленостей. Найстрашніші гріхи — це вживання падла в їжу, протиприродні статеві зв’язки, спалення трупа. Все, що пов’язано зі смертю, вважається нечистим. Тому для зороастрійців характерний спе­цифічний ритуал похорону. Тіла померлих відносили в особливу вежу або в печеру і залишали там птахам або диким тваринам.

У зороастризмі вперше виникає лінійна концепція істо­рії, в якій зороастрійці розрізняли три епохи: Царство Аху- рамазди — епоха добра і світла; царство Ангроманью — епоха запеклої боротьби добра і зла; нарешті, епоха прий­дешнього життя, в яку після Судного дня здійсниться ос­таточна перемога добра над злом. Незадовго до Судного дня з’явиться Рятівник людства на ім’я Саушиант, який буде новим втіленням Зороастра. Ця ідея месіанізму згодом стане провідною в іудаїзмі і християнстві.

На відміну від більшості стародавніх релігій, зороас­тризм навіть у наші дні має своїх нечисленних шануваль- 7 0 ників (курди в Туреччині, Іраку, Ірані, невеликі групи віруючих у північно-західній Індії).

Релігійні уявлення античної Греції і Риму. Говорячи про античний світ, ми маємо на увазі Давню Грецію, Рим і елліністичні держави, в яких протягом тривалого пері­оду (приблизно з Х ст. до н. е. і до V ст. н. е.) розвивала­ся відносно спільна релігія. Як і у єгиптян, для релігії древніх греків і римлян були характерні сліди зооморфі­зму та фетишизму. Верховний бог Зевс легко перевтілю­вався у бика, лебедя, у золотий дощ, Аполлон — у вовка, Артеміда — у ведмедицю, Європа, одна з коханок Зевса, —  у корову і т. ін. Одночасно існувала віра в численних менш значних природних духів: водяних, польових і лісо­вих німф, духів вітру тощо. Взагалі релігія древніх греків і римлян відрізняється складністю і заплутаністю, викли­каними прагненням установити окреме божество-заступника для кожної гори, річки, струмка, лісу, населе­ного пункту, для кожного явища природи, для кожної професії і соціально значущої дії, для кожного психічно­го стану і морально-правового поняття. Поширення мав культ предків, а також культ героїв, що іноді вважалися навіть нащадками богів і людей (Геракл). Завдяки гар­монійному сполученню загальногрецьких і місцевих божеств у Давній Греції не було воєн на релігійному ґрунті.

Засобами залучення вищих сил на свою сторону були молитви, пожертви і магічні процедури. Антична молит­ва була простою і складалася з трьох частин: звертання до того або іншого божества; мотивації прохання у ви­гляді посилання на свою любов до даного бога або на за­слуги перед ним того, хто молиться, або навіть на погро­зу більше не звертатися до нього, якщо він відмовить; нарешті, викладу суті самого прохання.

Магія використовувалася головним чином у тих випад­ках, коли хотіли кого-небудь вилікувати або погубити. Лікувальна магія була пов’язана з культом Асклепія, а згубна — зі зверненням до богів підземного царства — Аїда (у римлян Плутона) та Персефони (римської Гекати).

Крім магії використовувалося і багато видів так званої мантики — пророкування за видимими прикметами (геомантія, хіромантія, фізіогноміка, астрологія і т.ін.). Залежно від застосовуваної техніки мантика поділялася на пророкувальну і ворожильну. Найпоширенішими способами було тлумачення волі вищих сил за снами, а також за висловлюваннями оракулів і піфій.

Вважалося, що душі померлих не знайдуть спокою в царстві Аїда, якщо тіло не буде поховане шляхом спа­лення на багатті або закопування в землю з виконанням відповідних ритуалів. Відповідно до античної релігії за­гробні долі померлих взагалі є однаково сумними, але якщо померлі за свого життя прогнівали богів, їм дово­диться сильно страждати в загробному світі. Так, Сізіф вічно повинен буде тягати на гору важкий камінь, що постійно зривається з вершини.

Антична міфологія. Багата антична фантазія втілила­ся в міфологічні картини світу. За Гомером і Гесіодом, на початку був тільки Хаос, з якого виникли Земля, Ніч, Морок, Світло, Ефір, День. Боги ототожнюються з тією або іншою стихією (Земля, Небо, Океан, Вітер) і уособ­люють абстрактні поняття — Кронос (Час) — син Геї (Землі) і Урана (Неба).

Важливе місце в первісній античній релігії займає за­борона канібалізму. Ця заборона виражена в алегоричній формі міфу. Кроносу передвіщено, що один з його дітей позбавить його влади, тому він заковтує дітей при їхньо­му народженні. Чудом врятований Зевс скидає Кроноса з Олімпу, змушує його відригнути проковтнутих раніше братів і сестер, а сам стає верховним богом, старшим бра­том або батьком інших богів: Посейдона — бога моря і води, Аїда і Персефони — владик підземного царства, Гефеста — бога вогню і патрона ковалів, Гестії — сестри Зевса і його дружини Гери — покровительки родини і домашнього вогнища.

Особливе місце в античному пантеоні займає бла­годійник людства титан Прометей. Він навчив людей користуватися вогнем і обробляти землю, прищепив ре­місничі навички. Оскільки люди тепер самі навчилися щось робити без участі богів, Зевс розгнівався на Проме- тея і звелів прикувати його до скелі, а свого орла посилав кожен день клювати печінку Прометея. Ця тема пізніше лягла в основу популярних грецьких трагедій.

Для юристів можуть становити інтерес родоводи бо- гинь-покровительок правосуддя. Це насамперед богині Феміда і Діке.

Міфологеми щодо них подавали нормативні взірці по­дальших правових міркувань, і посилання на них навіть слугували протягом століть аргументами при обґрунту­ванні законодавчих актів. Тому в сучасній науковій літера­турі вже стала звичною точка зору на грецьку міфологію як на досить авторитетне джерело знань про ранню фазу правового мислення. За версією ще античного міфографа Аполодора, походження Феміди і Діке може бути зобра­жено схемою:

 

Зазначимо, що в цій генеалогіі похідні від Феміди і Зевса діви Ори (Мир, Благозаконня, Правда) — рідні се­стри Мойр, які виготовляють нитку долі всіх подальших істот (Клото— та, що пряде; Лахесіс — та, що дає жереб; Атропос — Невідворотна, тобто та, що перерізає нитку життя).

Групування персоніфікованих у богинях понять не випадкове, а має цілком раціонально мотивований ха­рактер. Неважко збагнути уявлення древніх греків про соціально-політичні умови існування Правди, як молод­шої з Ор: до неї у світі вже існують Мир і Благозаконня. Спорідненість з Мойрами додає риси образу Правди — процесуальність, вигадлива випадковість відкриття в якийсь, точно невідомий смертним момент, та разом з тим — необхідність, неминучість, невідворотність, що зближує Діке з Атропос, а ще більше — із загадковою Ананке, що спочатку була символом доленосної нитки Мойр, а згодом категоризувала Необхідність взагалі. Фе- міда-Правосуддя зображується з пов’язкою на очах: Вона ніби сліпа, бо не хоче бачити ані краси, ані грошей, ані погрози силою, і орієнтується тільки на внутрішнє бачення Правди-Діке. Зовнішній зір їй замінює внутріш­ня робота розуму, який зважує всі «за» і «проти» певного правового рішення.

Релігія мала високий соціальний і правовий статус. Зокрема, храми богів надавали особливе право притул­ку — в них не можна було нікого переслідувати, вбивати або навіть виганяти з них. Державний характер релігії виявлявся в обов’язковій участі всіх громадян у святах, присвячених загальногрецьким і місцевим богам-заступ- никам міста (на зразок Афіни). Богам приносилися жерт­ви — як правило, це були бики, вівці, кози, півні та інші тварини. На знак особливої подяки — звичайно з наго­ди великих перемог — приносили в жертву 100 биків (ге­катомба). Після того як м’ясо жертовних тварин прожа­рювалося, вважалося, що богам вистачить і смачних за­пахів, а громадяни починали бенкетувати, не забуваючи вихваляти богів. Обов’язковим було й свято поминання душ покійних — Анфлетей (свято квітів). Воно приходи- лося на лютий і пов’язувалося з весняним пробуджен­ням землі. Кожний грек повинен був пам’ятати слова Ге- сіода: «Повільно меле млин богів, але старанно меле», тобто смерть прийде до всіх. Хоча смерть — це кінцева межа життя окремої людини, але вона не є кінцевою ме­жею людського роду. Тому наявність дітей — це знак прихильності богів, а бездітність —велике нещастя. Чис­ленні і здорові діти — свідчення ґречного життя предків. Таким чином, кожен живий несе тягар відповідальності як за свої гріхи, так і за гріхи своїх предків. У міфі з’яв­ляється уявлення про спадкоємний гріх, який персоні­фікується в понятті «Аластора». Саме на цьому понятті ґрунтуються повчальні легенди та трагедії Есхіла і Еврі- піда, присвячені спадкоємному гріху Едіпа, Електри та Антігони.

Існувала й традиція загальних трапез, що мали релі­гійний зміст (орфіки, піфагорійці). Взагалі вся етика древніх греків і римлян будувалася на релігійних уявлен­нях. Вважалося, що богам служать не стільки жертвами, скільки доброчесним повсякденним життям. Боги вима­гають щирості і моральної чистоти і переслідують за відхилення від правди і законів.