Розділ 5 Загальна характеристика національних релігій. Ранні національні релігії - § 2. Ранні національні релігії стародавнього світу
§ 2. Ранні національні релігії стародавнього світу
Знайомство з релігіями стародавнього світу дозволяє зрозуміти походження багатьох важливих положень сучасних релігій та усвідомити генетичний зв’язок між ними. Деякі з древніх релігій вже давно не існують (вавілонська, єгипетська, грецька, етруська, римська), деякі збереглися до наших часів, стали національними (індуїзм, джайнізм, сикхізм, зороастризм, іудаїзм, конфуціанство, синтоїзм) і навіть світовими (буддизм). Про древні релігії, що збереглися до нашого часу, йтиметься далі, а зараз звернімося до деяких вже віджилих або практично віджилих стародавніх релігійних систем з огляду на їхню довгу історичну традицію, розробленість, світоглядну відповідність умовам ранньокласових суспільств та їхній великий культуротворчий імпульс, що продовжується навіть у наші дні, хоча вже протягом тисячоліть ніхто цих релігій не сповідує. Ці релігії утворюють своєрідний «місток» між релігійними уявленнями та практиками первісних суспільств і сучасними релігіями.
Релігійні уявлення Давнього Єгипту. У релігії Давнього Єгипту, як і в первісних релігіях, вважалося, що навколишній світ складається з безлічі сил і істот, що взаємно доповнюють одне одного. Але в єгипетській релігії з’являється нова особливість — у ній послідовно проводиться дуалістичний принцип розуміння світу. У боротьбі двох начал — Добра і Зла формується й існує природа, суспільство і окрема людина.
З кінця 4 тис. до н. е. у Давньому Єгипті склалася система адміністративно-територіальних провінцій — номів. У кожному з них існували свої, найчастіше зооморфні божества, що вважалися заступниками даного нома. Традиційним було й шанування крокодила, корови, кота, яструба.
У різні історичні періоди в Давньому Єгипті роль головних загальнодержавних богів переходила від одного до іншого. Так, після об’єднання номів і державотворення наприкінці 4 тис. до н. е. на першому місці був бог Тот — бог Місяця, порядку, міри. Пізніше бог Тот стає загаль- ноєгипетським заступником вчених і переписувачів. У 3 тис. до н. е. центром Єгипту стає Мемфіс, головний бог якого Пта на декілька сторіч перетворюється на головного загальноєгипетського бога. Близько 2700 р. до н. е. столиця переноситься у Геліополіс, і єгипетський пантеон починає очолювати бог Сонця Атум-Ра. У 2100 р. до н. е. центром стають Фіви, і загальноєгипетським стає головний бог цього міста, теж бог Сонця — Амон-Ра, що ототожнюється з вищою могутністю і царською владою. З розвитком соціальних відносин ускладнилися й функції окремих богів: Анубіс був владикою загробного царства, Сахмет уособлювала війну, Нейт — небосхил, Маат вважалася гарантом Правди, Справедливості і т.ін. Остаточно оформився і землеробський культ, центральною персоною якого став бог Осіріс. Вважалося, що його вбив і розрубив на частини злий брат Сет, але Ісіда, дружина Осіріса, зібрала частини його тіла, а бог Тот воскресив Осіріса, який з того часу став щороку помирати восени і воскресати навесні, символізуючи землеробський цикл оранки, сівби і збирання врожаю.
Вже в епоху Древнього царства (V—IV тис. до н. е.) фараонів стали шанувати як богів. Щоб звернутися до фараона, необхідно було віддати йому вищі почесті — впасти на землю і поцілувати її. Ім’я фараона вже не можна було вимовляти, щоб не стати запідозреним у спробі магічно вплинути на нього через заклинання. Фараонів почали ховати у величезних пірамідах. Обряд поховання передбачав обов’язкове бальзамування, що мало на меті назавжди зберегти тіло для воскресіння.
Відповідно до уявлень древніх єгиптян у кожної людини є цілих п’ять душ. Душа Шу (тінь) має активну захисну силу, наділяє свого власника життєздатністю, життєвою енергією. Людина наділяється цією душею при народженні богами. Душа Рен (ім’я) забезпечує зв’язок між ім’ям людини і її життєвим шляхом. Жінка народжує не лише дитину, але й її ім’я, що визначає подальшу долю людини. Ім’я пов’язує людину ще й з загробним світом, і його слід приховувати від недобрих людей. Душа Ба живе в серці людини і пов’язана з її тілесністю. Саме Ба регулює життєдіяльність організму, примушує старіти тіло людини, а після її смерті залишає тіло, перетворюючись на птаха. Душа Ка — таємничий двійник людини, що вселяється в її тіло з моменту народження. Чим краще тіло буде збережене, забезпечене водою, їжею і магічними заклинаннями, тим довше душа Ка затримається в тілі. Нарешті, душа Ах-ах з’являється тільки після смерті тіла.
Після смерті душа з’являється перед Осірісом, тому що він є перший з покійних, заступник померлих. Вважалося, що можна забезпечити нормальне існування душі певними магічними формулами і свідченнями про доброчинне життя. Душі всіх померлих прагнуть потрапити в сонячний човен бога Ра і разом з ним здійснювати щодобовий рух небом. Але душі грішників опиняться в країні мороку.
Значною подією в історії Давнього Єгипту стала реформа фараона Аменхотепа IV (1419—1409 рр. до н. е.). Він скасував культи всіх колишніх богів і закрив присвячені їм храми. Натомість Аменхотеп увів культ бога Атона (сонячне сяйво), взяв нове ім’я Ехнатон і сам став верховним жерцем. У фараона сконцентрувалася вся повнота влади і прибутків від ритуальних пожертв, а старе жрецтво втратило при ньому свої соціальні і майнові позиції. Не дивно, що після смерті Ехнатона відбулася реставрація колишньої релігійної системи, його ім’я було прокляте, вибудована ним нова столиця Ахетатон покинута, його реформи віддані забуттю і стали знову відомі лише після археологічного відкриття його гробниці в ХІХ ст. Широкій публіці більше відомі зображення й ім’я його дружини-красуні Нефертіті. З погляду релігієзнавства його реформаторські зусилля є винятковими — він першим в історії людства прийшов до ідеї єдинобожжя, що потім стала ключовою для виникнення так званих релігій одкровення — іудаїзму, християнства й ісламу.
Зороастризм (маздеїзм, вогнепоклонництво). Ця древня релігія виникла приблизно в VII ст. до н. е. в Персії (сучасний Іран). Її засновником вважається легендарний проповідник Заратуштра (грецьк. Зороастр), висловлювання якого зібрані у священній книзі «Авеста». Зороастризм є першою в історії людства релігією, що цілком вільна від слідів первісних культів і спирається на етичні абстракції добра і зла, світла і пітьми. Таким чином, для зороастризму характерний онтологічний дуалізм (онтологія — вчення про буття). Увесь світ уявляється ареною боротьби і протистояння двох начал. Світле, духовне, добре, прекрасне начало уособлює бог Ахурамаз- да (грецьк. Ормузд). Темне, тілесне, зле, огидне начало пов’язане з богом Ангро-Манью (Ариманом). Обидва ці боги вважаються творцями світу.
Головною чеснотою в зороастризмі вважається орати землю і саджати рослини. Крім того, потрібно поклонятися вогню, робити добрі справи, говорити правду і не порушувати домовленостей. Найстрашніші гріхи — це вживання падла в їжу, протиприродні статеві зв’язки, спалення трупа. Все, що пов’язано зі смертю, вважається нечистим. Тому для зороастрійців характерний специфічний ритуал похорону. Тіла померлих відносили в особливу вежу або в печеру і залишали там птахам або диким тваринам.
У зороастризмі вперше виникає лінійна концепція історії, в якій зороастрійці розрізняли три епохи: Царство Аху- рамазди — епоха добра і світла; царство Ангроманью — епоха запеклої боротьби добра і зла; нарешті, епоха прийдешнього життя, в яку після Судного дня здійсниться остаточна перемога добра над злом. Незадовго до Судного дня з’явиться Рятівник людства на ім’я Саушиант, який буде новим втіленням Зороастра. Ця ідея месіанізму згодом стане провідною в іудаїзмі і християнстві.
На відміну від більшості стародавніх релігій, зороастризм навіть у наші дні має своїх нечисленних шануваль- 7 0 ників (курди в Туреччині, Іраку, Ірані, невеликі групи віруючих у північно-західній Індії).
Релігійні уявлення античної Греції і Риму. Говорячи про античний світ, ми маємо на увазі Давню Грецію, Рим і елліністичні держави, в яких протягом тривалого періоду (приблизно з Х ст. до н. е. і до V ст. н. е.) розвивалася відносно спільна релігія. Як і у єгиптян, для релігії древніх греків і римлян були характерні сліди зооморфізму та фетишизму. Верховний бог Зевс легко перевтілювався у бика, лебедя, у золотий дощ, Аполлон — у вовка, Артеміда — у ведмедицю, Європа, одна з коханок Зевса, — у корову і т. ін. Одночасно існувала віра в численних менш значних природних духів: водяних, польових і лісових німф, духів вітру тощо. Взагалі релігія древніх греків і римлян відрізняється складністю і заплутаністю, викликаними прагненням установити окреме божество-заступника для кожної гори, річки, струмка, лісу, населеного пункту, для кожного явища природи, для кожної професії і соціально значущої дії, для кожного психічного стану і морально-правового поняття. Поширення мав культ предків, а також культ героїв, що іноді вважалися навіть нащадками богів і людей (Геракл). Завдяки гармонійному сполученню загальногрецьких і місцевих божеств у Давній Греції не було воєн на релігійному ґрунті.
Засобами залучення вищих сил на свою сторону були молитви, пожертви і магічні процедури. Антична молитва була простою і складалася з трьох частин: звертання до того або іншого божества; мотивації прохання у вигляді посилання на свою любов до даного бога або на заслуги перед ним того, хто молиться, або навіть на погрозу більше не звертатися до нього, якщо він відмовить; нарешті, викладу суті самого прохання.
Магія використовувалася головним чином у тих випадках, коли хотіли кого-небудь вилікувати або погубити. Лікувальна магія була пов’язана з культом Асклепія, а згубна — зі зверненням до богів підземного царства — Аїда (у римлян Плутона) та Персефони (римської Гекати).
Крім магії використовувалося і багато видів так званої мантики — пророкування за видимими прикметами (геомантія, хіромантія, фізіогноміка, астрологія і т.ін.). Залежно від застосовуваної техніки мантика поділялася на пророкувальну і ворожильну. Найпоширенішими способами було тлумачення волі вищих сил за снами, а також за висловлюваннями оракулів і піфій.
Вважалося, що душі померлих не знайдуть спокою в царстві Аїда, якщо тіло не буде поховане шляхом спалення на багатті або закопування в землю з виконанням відповідних ритуалів. Відповідно до античної релігії загробні долі померлих взагалі є однаково сумними, але якщо померлі за свого життя прогнівали богів, їм доводиться сильно страждати в загробному світі. Так, Сізіф вічно повинен буде тягати на гору важкий камінь, що постійно зривається з вершини.
Антична міфологія. Багата антична фантазія втілилася в міфологічні картини світу. За Гомером і Гесіодом, на початку був тільки Хаос, з якого виникли Земля, Ніч, Морок, Світло, Ефір, День. Боги ототожнюються з тією або іншою стихією (Земля, Небо, Океан, Вітер) і уособлюють абстрактні поняття — Кронос (Час) — син Геї (Землі) і Урана (Неба).
Важливе місце в первісній античній релігії займає заборона канібалізму. Ця заборона виражена в алегоричній формі міфу. Кроносу передвіщено, що один з його дітей позбавить його влади, тому він заковтує дітей при їхньому народженні. Чудом врятований Зевс скидає Кроноса з Олімпу, змушує його відригнути проковтнутих раніше братів і сестер, а сам стає верховним богом, старшим братом або батьком інших богів: Посейдона — бога моря і води, Аїда і Персефони — владик підземного царства, Гефеста — бога вогню і патрона ковалів, Гестії — сестри Зевса і його дружини Гери — покровительки родини і домашнього вогнища.
Особливе місце в античному пантеоні займає благодійник людства титан Прометей. Він навчив людей користуватися вогнем і обробляти землю, прищепив ремісничі навички. Оскільки люди тепер самі навчилися щось робити без участі богів, Зевс розгнівався на Проме- тея і звелів прикувати його до скелі, а свого орла посилав кожен день клювати печінку Прометея. Ця тема пізніше лягла в основу популярних грецьких трагедій.
Для юристів можуть становити інтерес родоводи бо- гинь-покровительок правосуддя. Це насамперед богині Феміда і Діке.
Міфологеми щодо них подавали нормативні взірці подальших правових міркувань, і посилання на них навіть слугували протягом століть аргументами при обґрунтуванні законодавчих актів. Тому в сучасній науковій літературі вже стала звичною точка зору на грецьку міфологію як на досить авторитетне джерело знань про ранню фазу правового мислення. За версією ще античного міфографа Аполодора, походження Феміди і Діке може бути зображено схемою:
Зазначимо, що в цій генеалогіі похідні від Феміди і Зевса діви Ори (Мир, Благозаконня, Правда) — рідні сестри Мойр, які виготовляють нитку долі всіх подальших істот (Клото— та, що пряде; Лахесіс — та, що дає жереб; Атропос — Невідворотна, тобто та, що перерізає нитку життя).
Групування персоніфікованих у богинях понять не випадкове, а має цілком раціонально мотивований характер. Неважко збагнути уявлення древніх греків про соціально-політичні умови існування Правди, як молодшої з Ор: до неї у світі вже існують Мир і Благозаконня. Спорідненість з Мойрами додає риси образу Правди — процесуальність, вигадлива випадковість відкриття в якийсь, точно невідомий смертним момент, та разом з тим — необхідність, неминучість, невідворотність, що зближує Діке з Атропос, а ще більше — із загадковою Ананке, що спочатку була символом доленосної нитки Мойр, а згодом категоризувала Необхідність взагалі. Фе- міда-Правосуддя зображується з пов’язкою на очах: Вона ніби сліпа, бо не хоче бачити ані краси, ані грошей, ані погрози силою, і орієнтується тільки на внутрішнє бачення Правди-Діке. Зовнішній зір їй замінює внутрішня робота розуму, який зважує всі «за» і «проти» певного правового рішення.
Релігія мала високий соціальний і правовий статус. Зокрема, храми богів надавали особливе право притулку — в них не можна було нікого переслідувати, вбивати або навіть виганяти з них. Державний характер релігії виявлявся в обов’язковій участі всіх громадян у святах, присвячених загальногрецьким і місцевим богам-заступ- никам міста (на зразок Афіни). Богам приносилися жертви — як правило, це були бики, вівці, кози, півні та інші тварини. На знак особливої подяки — звичайно з нагоди великих перемог — приносили в жертву 100 биків (гекатомба). Після того як м’ясо жертовних тварин прожарювалося, вважалося, що богам вистачить і смачних запахів, а громадяни починали бенкетувати, не забуваючи вихваляти богів. Обов’язковим було й свято поминання душ покійних — Анфлетей (свято квітів). Воно приходи- лося на лютий і пов’язувалося з весняним пробудженням землі. Кожний грек повинен був пам’ятати слова Ге- сіода: «Повільно меле млин богів, але старанно меле», тобто смерть прийде до всіх. Хоча смерть — це кінцева межа життя окремої людини, але вона не є кінцевою межею людського роду. Тому наявність дітей — це знак прихильності богів, а бездітність —велике нещастя. Численні і здорові діти — свідчення ґречного життя предків. Таким чином, кожен живий несе тягар відповідальності як за свої гріхи, так і за гріхи своїх предків. У міфі з’являється уявлення про спадкоємний гріх, який персоніфікується в понятті «Аластора». Саме на цьому понятті ґрунтуються повчальні легенди та трагедії Есхіла і Еврі- піда, присвячені спадкоємному гріху Едіпа, Електри та Антігони.
Існувала й традиція загальних трапез, що мали релігійний зміст (орфіки, піфагорійці). Взагалі вся етика древніх греків і римлян будувалася на релігійних уявленнях. Вважалося, що богам служать не стільки жертвами, скільки доброчесним повсякденним життям. Боги вимагають щирості і моральної чистоти і переслідують за відхилення від правди і законів.