Розділ 3 Походження релігії

 

§ 1. Основні концепції походження релігії

У релігієзнавстві існує декілька напрямків дослід­жень, згідно з якими запропоновані теологічно-бого­словські, філософські, соціологічні, етнографічні, пси­хологічні концепції походження релігії.

Теолого-богословські концепції (від грецьк. theos — бог, logos— слово, наука) лежать в основі церковного релі­гієзнавства, тобто розробляються священиками тієї або іншої релігії. Попри неважливі зі світського погляду тон­кощі розуміння та розрізнення теології або богослов’я у різних віросповіданнях, усім цим концепціям притаман­не тлумачення релігії як особливого, надприродного і найціннішого подарунку від Бога (чи богів) у формі зв’яз­ку людини з Ним (або з ними). Завдяки такому тлума­ченню атрибут надприродності ставить релігію вище за будь-які інші прояви суспільної свідомості, більш того, є їхньою підставою, основою суспільного порядку і добро­чесного життя. З цієї точки зору вважається, що зрозу­міти походження релігії може лише та людина, яка вже має релігійну віру. Але з точки зору логіки тут є помилка в обґрунтуванні — походження релігії трактується через її наявність. З практичної ж точки зору людина, яка вже має віру, і не потребує пояснень її походження.

В основі даного курсу лежить світський релігієзнав- чий підхід, який не надає переваги жодній з конфе­сійних версій. Тому деталі теолого-богословського розуміння походження релігії, дещо відмінні, скажімо, у хри­стиянстві, іудаїзмі або ісламі, не розглядаються.

Філософські концепції. Історично першою і фунда­ментальною формою світських концепцій походження релігії є філософські концепції.

Погляди філософів на цю проблему формувалися у двох напрямках: релігійному і вільнодумному.

Релігійно-філософські концепції розвивалися глибо- ковіруючими мислителями, що самі не були служителя­ми культу (Платон, Арістотель, Цицерон, Боецій, Кант, Гегель, Вол. Соловйов, М. Бердяєв, П. Тілліх, М. Бубер та ін.) Вони виходять з безсумнівності існування над­природних сил (Бога) і намагаються раціонально об­ґрунтувати релігію як вищий синтез розуму і віри, як «зустріч людини с Богом».

Вільнодумні філософські концепції мають багато відтін­ків залежно від ступеня радикальності й аргументації. Ав­тори найбільш войовничих атеїстичних концепцій вважа­ють релігію «нісенітницею», «марновірством», «забобо­ном», «обманом», «опіумом народу» і т. ін. (К. Маркс, В. Ленін та ін.) Менш радикальні мислителі бачили джере­ла походження релігії в страху перед грізними і могутніми силами природи (Демокріт, Епікур, Лукрецій, Спіноза), у неуцтві (П. Гольбах), в угоді людей про основи соціально­го порядку (Ксенофан, Цицерон, Гоббс, Вольтер та ін.), у шануванні видатних людей минулого, яким стали припи­сувати риси богів (античний філософ Евгемер). Часто ці підходи поєднувалися в одного мислителя.

На сучасні філософські концепції походження релігії дуже вплинув німецький філософ XIX в. Л. Фейєрбах (1804—1872), який запропонував так звану антропо­логічну концепцію. Згідно з принципами антропологічної філософії Фейєрбаха релігія, філософія та наука — це прояви та розвиток самої людської сутності, тому пред­метом і змістом релігії насправді є сама людина, усвідо­млення нею самої себе. Джерело релігії, за Фейєрбахом, становить відчуття залежності людини від світу, проявом цієї залежності є страх перед ним. Спочатку це почуття викликалося могутніми і грізними силами природи — так виникають природні (натуралістичні ) релігії. Згодом з’являються більш розвинені духовні релігії, в яких пред­метом є дух, духовна сутність. В міру опанування сила­ми природи людина починає вважати себе надприрод­ною істотою, і в її свідомості Бог теж стає надприродною істотою. Тепер новим джерелом залежності людини ста­ють соціальні відносини і випадковий збіг суспільних об­ставин. Оскільки кожній людині властивий потяг до щас­тя, релігія створює уявлення про можливість його досяг­нення, незважаючи на несприятливі природні та соціальні обставини. Фейєрбах не відкидає релігію взагалі, а напо­лягає на тезі про її постійний розвиток, вважаючи, що у майбутньому суспільстві пануватиме така релігія, голов­ний принцип якої полягає в тому, що кожна людина є бо­гом для іншої людини.

Антрополого-соціологічна концепція. Послідовник Фейєрбаха Карл Маркс (1818—1882) вважав, що релігія є проявом ілюзорної, спотвореної самосвідомості та са- мовідчудження людини, яка або ще себе не знайшла, або вже себе загубила. Коли людині бракує засобів поліпши­ти своє життя, взяти його під свій контроль, вона звер­тається до релігії. Тому саме суспільство породжує релі­гійний світогляд. Сукупність виробничих відносин скла­дає економічну структуру суспільства, реальний базис, над яким знаходиться ідеологічна надбудова — декілька певних форм суспільної свідомості. Це політична, право­ва, моральна, релігійна, естетична, наукова форми ідео­логії, що історично зумовлені і одночасно обмежені спо­собом матеріальної діяльності людей. Релігія з’являєть­ся лише тоді, коли матеріальний процес виробництва не є продуктом вільного суспільного союзу та не перебуває під свідомим планомірним контролем людини. Разом із встановленням суспільного контролю за виробництвом і розподілом матеріальних благ та знищенням експлуататорських класів буде усунуто і відчуження людини від інших людей і від самої себе і, як результат, — релігійна свідомість. Позиція Маркса та його послідовників Ен­гельса, Плеханова, Леніна та інших щодо релігії є про­явом войовничого, більш того, агресивного і репресив­ного атеїзму.

Соціологічні концепції. Найбільш впливовими пред­ставниками цих концепцій були французський вчений Е. Дюркгейм (1858—1917) та німецький соціальний філо­соф М. Вебер (1864—1920). За Дюркгеймом, саме релігія конституює суспільство в цілому, завдяки тому, що вона ніби перекладає вираження складних соціальних відно­син на мову, зрозумілу для більшості суспільства. Релігія підтримує традиції суспільства, дисциплінує його, викли­кає соціальний ентузіазм. Тому Дюркгейм зробив висно­вок про позитивність впливу релігії на суспільство, більш того, на тотожність релігійного та соціального чинників. Приблизно так вважав і Макс Вебер. Він визначав релі­гію як спосіб, яким соціальній дійсності надається сенс, бо саме вона робить світ «раціональним». Таким чином, обидва засновники соціологічних концепцій пов’язують походження релігії з походженням самого суспільства та суспільної свідомості.

Емпірико-етнографічні концепції. Важливим внеском у наукове дослідження походження релігії стали концепції, побудовані на емпіричних спостереженнях етнографів.

Анімістична концепція. Першу версію анімістичної (від лат. anima — душа) концепції походження релігії за­пропонував англійський етнограф Е. Тайлор (1832— 1917). З його точки зору, людські думки, бажання та дії підкоряються певним законам, що обумовлюють єдність людства та культурну одноманітність його розвитку. До їх числа він відносив «загальну схожість природи та лю­дини» та «загальну схожість обставин людського життя». Дуже близькими за змістом є також релігійні вірування різних народів на однакових ступенях розвитку. Тайлор запроваджує та використовує поняття « первісний ані­мізм», під яким розуміє віру в духовні істоти, душі, духів. Анімізм визначається як «мінімум релігії». Зародження віри Тайлор пов’язує з інтересом первісної людини до особливих психічних станів (сон, галюцінації), з якими вона періодично має справу в повсякденному житті. Хвороба та смерть, які спостерігає людина, також стиму­люють пошук відповідей та пояснень. Таким чином з’яв­ляються перші релігійні уявлення про душу як малень­кого двійника людини, що може тимчасово або назавж­ди залишати тіло.

З цієї «першовіри» згодом утворюються уявлення про душі рослин і тварин, предметів оточуючого світу. Ані­міст визнає, що духовні істоти керують явищами ма­теріального світу та життям людей, що духи спілкують­ся з людьми і людські вчинки викликають їх задоволен­ня або ж обурення. Душі померлих мають свою долю в особливому загробному світі. Далі уявлення про душі та духів породжують уявлення про богів і, нарешті, завер­шується теоретичним оформленням ідеї єдиного Бога.

Таким, за Тайлором, є шлях розвитку з первісного анімізму всіх форм релігії. Наявність чи відсутність у цих формах морального елементу дозволяє поділити всі релігії світу за анімістичним принципом на:

—  нижчі релігії, головним завданням яких є створен­ня примітивної філософії природи і людини;

—  вищі релігії, які додають до нижчих моральні по­няття про справедливість і святість, сумління та любов.

Дослідження Тайлора були для свого часу вагомим внеском у теорію релігій, але подальший розвиток етно­графії показав, що анімізму передували інші релігійні вірування.

Концепція преанімізму. Концепція преанімізму з’яв­ляється як реакція на недосконалість анімістичної теорії. Вивчення вірувань народів Меланезії дозволило зроби­ти висновки, що до анімізму вже існували інші релігійні уявлення — про безособову силу «мана», від якої зале­жить багатоманіття проявів дійсності. Ця сила тією або іншою мірою поширюється серед тварин, духів, людей. Вважалося, що того, хто має багато «мана», протягом життя супроводжують успіх, здоров’я, сила. І навпаки, відсутність «мана» прирікає на невдачі. Схожі уявлення про всемогутність цієї надприродної сили були поши­рені також серед австралійців і американських індіанців. Таким чином, виникли підстави для припущення, що первісною формою релігії є преанімістичні вірування у мана та у важливість заборон (табу), що гарантують її збереження.

Англійський антрополог та етнограф Р. Маретт (1866— 1943) розвинув концепцію аніматизму (від лат. animatus — наділений душею). Він вважав, що саме формула табу — мана становить «мінімум визначення релігії». За Марет- том, надприродне у первісних народів має два життєво значущих модуси: негативний — табу (система заборон) та позитивний — мана («інстинктивне відчуття чудодій­ної сили»). Табу і мана описують надприродне в його первісному вимірі, інші терміни використовуються для позначення вторинного, або морального, виміру. Запро­понована концепція допомогла простежити розвиток релігійних ідей про безособову надприродну силу, еле­менти яких зберігаються, наприклад, у такій розвиненій релігії, як буддизм.

Іншу версію преанімізму розробив французький ет­нограф і психолог Л. Леві-Брюль (1857—1939). Він роз­різняв первісне «пралогічне мислення» та мислення ци- вілизованих суспільств (в якому поєднуються раціональ­но-магічне та пралогічні колективні уявлення). З його точки зору, у первісних віруваннях та міфології замість встановлення логічних відносин діє закон партиціпаціі —  тобто співпричетності людини до різних проявів при­родних і надприродних явищ, які утворюють неподіль­ну цілісність. Безпосередня співпричетність пралогічного мислення забезпечує цілісну єдність між усіма істота­ми та речами. Первісна людина вважає, що предмет може бути водночас тут і в іншому місці, що існує зв’я­зок між річчю у даному стані та чимось іншим, чим вона також може бути. З розвитком людства розширюється сектор логічного мислення, починають фіксуватися та відкидатися протиріччя, критично аналізуватися чуттєві образи та емоції. Але ж, за Леві-Брюлем, і в сучасних ци­вілізованих суспільствах залишається потреба в парти- ціпації, тому що наша розумова діяльність водночас є і раціональною, й ірраціональною. Проявом тенденції до співпричетності є моління сучасної людини. Леві-Брюль запевняє, що колективні уявлення, а отже, вірування завжди зберігатимуть свою актуальність у житті людини, суспільства, незважаючи на розвиток логіко-критично- го мислення.

Міфологічна теорія походження релігії. Міфологічна кон­цепція в релігієзнавстві сформувалася у другій половині ХІХ ст. як різновид анімістичної теорії. Представники цієї школи дотримувалися тієї точки зору, що головним еле­ментом релігії є міф, тому проблема походження та розвит­ку релігії пов’язана, перш за все, з дослідженням старо­давньої міфології. Представники цієї школи (В. Шварц, М. Мюллер), порівнюючи та аналізуючи міфологію ста­родавніх індійців, іранців, греків, римлян, германців, вва­жали, що вірування цих народів виникли з дуже схожих мотивів обожнення небесних явіщ.

Формування міфів та релігій проходило під впливом мови. При порівнянні імен найвищих божеств у різних мовах М. Мюллер (1823—1900) дійшов висновку, що, зрештою, усі вони походять від значення слів «небо», «блис­куче небо» та «світло». Саме за допомогою цих термінів у міфах людина намагається позначити ідею безкінечного, того, що перебуває за межами чуттєвого сприйняття, — неосяжність океану, безмежність неба. В цьому реалізу­вався потяг знайти щось досконале і вічне, те, що керує життям людей і світом загалом. Тому, за Мюллером, на­зву «блискуче небо» було обрано усіма народами світу, а гімн «отцю, що перебуває на небі», став універсальною «стародавньою молитвою». Так «небо» було визначено і місцем перебування істоти, що мала те ж саме ім’я. Роз­виток мови дозволив вдосконалити уявлення про над­природне, і таким чином у цих вищих істот з’явилися атрибути таємності та всемогутності. Остаточно оформ­лення релігій з універсальних міфологій відбулося, за Мюллером, коли всі частини природи, в яких людина «відчувала» дихання або прояви Бога, були поєднані на­звою — Рай, який присутній всюди.

У цілому представники цієї школи розглядали релі­гію як виключно споглядальну та розумову діяльність людини, не враховуючи багатьох інших важливих чин­ників походження релігії.

Магічна теорія Дж. Фрезера. Англійський дослідник релігій Дж. Фрезер (1854—1941) на противагу теорії ані­мізму запропонував дослідження магії. За Фрезером, люд­ство у своєму розвитку послідовно пройшло три стадіі ду­ховного розвитку — магію, релігію, науку. Для обґрунту­вання ідеї, що магія в історії суспільства виникла раніше, ніж релігія, Фрезер посилається на приклад аборигенів Австралії, які на його час були найпримітивнішими з усіх відомих племен. Їхня магія ґрунтувалася на переконанні можливості переходу невидимих імпульсів від однієї речі до другої на підставі їх схожості. Віра в телепатію, в те, що всі істоти, речі, тварини, люди підпорядковуються без­особовим силам, а послідовність подій підпорядковуєть­ся дії незмінних законів буття, — це все складові магічно­го світосприняття.

За Фрезером, можна виділити магію позитивну (чак­лунство), головним правилом якої є: «Роби так-то, щоб сталося те-то», та негативну (табу): «Не роби так-то, щоб не сталося того-то». Відповідно мета першої — до­сягнення бажаної події, другої — запобігання небажаній.

На певному етапі людина розчаровується в магії, тому що магічні дії далеко не завжди ефективні. Тоді з’являється і поширюється феномен релігії, принциповою відмінністю якого є віра в те, що світом керують могутні невидимі істо­ти. Роль мага, що може впливати на хід подій, тепер пе­реходить до надприродної особистості — Бога.

Тепер з ідеєю Бога, крім всемогутності, починають пов’язуватися моральні цінності. Згідно з цим розу­мінням вважається, що догодити Богові можна не лише виконанням культових дій, а й співчуттям до людей, ми­лосердям, виконанням моральних настанов. Так, за Фре­зером, утворюється етична складова релігії.

Психологічні концепції. Засади психологічної кон­цепції можна знайти ще у вже згаданих філософських поясеннях походження релігії як реакції на страх люди­ни перед природними і соціальними катаклізмами та її сподівання на заступництво вищих сил. Було запропоно­вано багато різних психологічних концепцій, найбільш відомою та впливовою з яких є психоаналітична кон­цепція австрійського психіатра Зиґмунда Фрейда (1856— 1939). Фрейд звернув увагу на те, що релігія багато в чому нагадує психотерапію, бо, втішаючи людину, час­то рятує її від самої себе, запобігаючи прояву індивіду­ального внутрішнього неврозу, що загрожує зруйнувати особистість людини.

Особистість, за Фрейдом, має три виміри: Воно, Я, Понад-Я (Id, Ego, Super-Ego). Воно є найдревніший під­свідомий шар особистості, що утворений біологічною боротьбою за існування. Від конкретних особливостей індивідуального Воно перш за все залежить життєді­яльність конкретної людини. Воно — це той генетичний матеріал, який закладено в людині з часу народження, це киплячий казан наших пристрастей. Воно має два взаємовиключні джерела: ерос, або лібідо (сексуальна енергія людини як прояв її життєвої сили), та танатос (потяг до смерті) — несвідоме внутрішнє тяжіння людини до власної смерті, яке може бути перенесене на зов­нішнє оточення як деструктивна сила, як вічний потяг до руйнування, до знищення конкурентів у життєвій боротьбі.

Понад-Я — це соціальні норми, що закріплені в свідо­мості та у стереотипах поведінки людини (правові та мо­ральні приписи, інші суспільні норми, традиції, соціальні інститути тощо) — все те, чого вимагає від людини сус­пільне життя, і те, що обмежує природні інстинкти до сексуальної агресії та руйнації. Таким чином, Воно і По- над-Я перебувають у стані постійного конфлікту, який ро­бить будь-яку людину потенційним невротиком.

Нарешті, Я — це сфера постійного пошуку ком­промісу між Воно і Понад-Я. Якщо людині вдається знайти спосіб компромісу, вона вважається психічно здоровою. Формою такого компромісу є перенесення (трансфер) стихійних імпульсів лібідо у суспільно схва­лювану діяльність, зокрема, у сферу релігії, художньої творчості та науки.

За Фрейдом, якщо життєва енергія лібідо не транс­формується в суспільно значущі справи, то з’являється невроз, який призводить до того, що порушується взає­модія всіх трьох інстанцій. Індивідуального неврозу сві­домість людини може не витримати, а колективний не­вроз (релігію) вона може перенести. Особливу увагу Фрейд приділяє так званому комплексові Едіпа. Фрейд вважав, що кожен хлопчик сприймає свого батька, як конкурента в боротьбі за увагу матері, бо згідно із со­ціальними нормами у сім’ї саме батько відповідає за формування рівня Понад -Я. Батько повинен навчати дитину, що можна робити, а що ні. У дитинстві реаль­ний батько виконує функцію захисника, і для дитини він є втіленням могутності і авторитету. Але в міру зро­стання дитина починає усвідомлювати обмеженість сил і авторитету земного батька і в дорослому віці вже потребує абсолютного, всесильного Отця-заступника, тобто Бога-отця.