Розділ 5 Соціальна структура суспільства - § 2. Національно-етнічна структура
§ 2. Національно-етнічна структура
До етнічних спільностей належать сім’я, рід, плем’я, народність, нація. Вони об’єднуються на основі генетичних зв’язків і складають еволюційний ланцюг, початком якого виступає сім’я. Сім’я — найменша кровноспоріднена група людей, пов’язана спільністю походження (баба, дід, батько, мати, діти). Кілька споріднених сімей, які вступили до союзу, утворюють рід. Роди об’єднуються у клани. Клан — група кровних родичів, які мають ім’я предка. Клан зберігав спільну власність на землю, кровну помсту, кругову поруку. Як пережитки первісного часу вони залишились у деяких регіонах Шотландії, в індійців Америки, в Японії та Китаї. Кілька об’ єднаних кланів складають плем ’я. Воно являє собою більш високу форму організації, яка охоплює велику кількість родів і кланів, що мають особисту мову або діалект, територію, формальну організацію (вождь, племенна рада), спільні церемонії. Їх чисельність іноді становила десятки тисяч людей.
У ході подальшого економічного і культурного розвитку племена перетворювалися на народності, які в свою чергу на найвищих стадіях розвитку перетворювались у нації. Народності виникають в епоху рабовласництва і являють собою мовну, територіальну, економічну та культурну спільність. За чисельністю народність перевищує плем’я, кровнородові зв’язки не охоплюють народність. Народності (а певною мірою й інші донаціональні спільності) існують і сьогодні і не тільки у країнах, що розвиваються, а й у деяких індустріально розвинутих державах.
Нація — це форма спільності людей, що склалася історично, яка приходить на зміну народності. Її характеризують спільність економічних умов життя, спільність території, спільність мови, відомих рис психології (свідомість, інтерес, національний менталітет і т. ін.), а також спільність національного складу характеру, який виявляється в особливостях культури та побуту.
У сучасному світі проживає близько 3,5 тис. націй, народностей, племен. Більшість народів складають багатонаціональні держави, якщо у країнах Європи нараховується майже 300 націй і народностей, у США, Канаді, Латинській Америці проживає близько 600 націй і народностей, то в Азії, Африці, Австралії — понад 2600 різних націй і народностей, племен і родів.
Сучасні етнічні процеси не є однорідними. 1970-80-ті роки стали зламними в історії багатьох держав та етносів у зв’язку з етнічним відродженням, яке охопило всі континенти планети. Наприклад, у Бельгії в 60-ті роки піднялася потужна хвиля виступів усіх етнічних груп, які прагнули політичного самовизначення. І у 1970 р. парламент прийняв основні закони, які стосуються національного питання, почалися конституційні реформи, які передбачають поділ країни на чотири автономні регіони за національно-етнічною ознакою (Фландрія, Валонія, Брюссель та район німецьких кантонів Ейнен та Мальнеді). Протягом 1980 р. було сформовано автономні уряди та за Конституцією 1994 р. країну оголошено федеральною державою, яка складається зі спільнот та регіонів.
В Іспанії починаючи з 1979 р. набули статусу автономії Каталонія, Басконія, Валенсія, Галісія та Балеарські острови. Етнічні мови поряд з кастильською стали офіційними внаслідок громадянського виявлення волі. У цілому країна була поділена на 17 великих адміністративних одиниць — національних та територіальних. Національним автономіям були надані широкі права на використання природних ресурсів, великі можливості в розвитку національної культури, освіти тощо.
Характеризуючи етнонаціональні процеси, можна визначити серед них еволюційні, які викликають зміни всередині (наприклад, зміни класової структури, рівня освіти, статево-вікові тощо), та трансформаційні, які фіксують зміну самоідентифікації людей з приводу їх належності до певного етносу. Існує кілька типів трансформаційних процесів: асиміляція (поглинання одного етносу або його частини більш чисельним етносом), консолідація (об’єднання рівноправних етносів в один) та інтеграція — об’єднання певної кількості націй для посилення ефективності певних сфер життєдіяльності (наприклад, сучасних європейських країн).
Досить різноманітним за етнічним складом є населення України. Нині тут мешкає понад 100 національностей. Українці — головна складова національно-етнічної структури — становлять близько 77,8 % усієї людності і збільшують свою питому вагу. Росіяни становлять приблизно 17,3 % населення, а особи іншого етнічного походження — у межах 4,9 % (вони зменшують свою питому вагу в населенні України). На розвиток національно-етнічної структури населення України протягом останнього десятиріччя значно вплинула мала зовнішня міграція. Розпад Союзу призвів до виникнення етнічної міграції на його колишній території. Наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років українці та кримські татари масово поверталися в Україну. Разом з українцями, переважно у складі мішаних родин, прибували й росіяни, питома вага яких у національно-етнічній структурі іммігрантів мало поступалася питомій вазі українців. Євреї в цей час інтенсивно емігрували до США, Ізраїлю та Німеччини. Після різкого зниження рівня життя населення в 1992-1993 рр. на зміну притягальному факторові прийшов фактор відштовхуючий. Активізувалась еміграція росіян. Упродовж 1998 р. з України до Росії виїхало вдвічі більше росіян, ніж приїхало звідти в Україну. Міграційне сальдо по росіянах між Україною й Росією становило мінус 22 тис. чоловік, а враховуючи нерозподілених по країнах прибуття (вибуття) росіян — приблизно 30 тис. чоловік.
Українці мають багатий та цілком позитивний досвід взаємодії з іншими етнічними угрупованнями, з якими їм доводилося жити у складі єдиної держави. Це було результатом зваженої національної політики, яка виступає основою гармонізації міжнаціональних відносин.
Соціальні перетворення другої половини 80-х років ХХ ст. зумовили зміст національного самоусвідомлення та розвиток національної культури. 28 жовтня 1989 р. прийнято закон про мови в Україні, що надає статус державної українській мові та гарантує вільне функціонування й розвиток мов усіх національностей, які проживають в Україні. На межі 80-90-х років ХХ ст. відкриваються сотні факультетів з вивчення польської, болгарської, єврейської, кримсько-татарської та інших мов, видаються словники, розмовники і т. ін. В Україні почали діяти численні національні товариства культури національних меншин. Основи національної політики Української демократичної держави викладено в Декларації про державний суверенітет та Декларації прав національностей України. Підкреслюючи необхідність національно- культурного відродження українського народу, ці документи гарантують всім етнічним меншинам та окремим громадянам рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права. Документи стали правовою основою для збереження міжнаціональної злагоди в Україні.