Печать
PDF

Розділ 4 Соціальні організації

Posted in Учебные материалы - Соціологія ( за ред. М.П. Требіна )

Рейтинг пользователей: / 3
ХудшийЛучший 

Розділ 4 Соціальні організації

 

§ 1. Поняття, ознаки та структура соціальної організації

Однозначно визначити поняття «організація» складно, оскільки воно вельми багатоаспектне і може поширюватися на різні ситуації. Поняття «організація» включає дві складові — диференціація, «роз­членовування», й об’єднання і координація одночасно. У класичній теорії управління поняття організації пов’язане з розподілом праці. При цьому розподіл праці характеризується як форма координації ви­робництва; працівники повинні знати, чим займаються їх колеги, і по­годжувати свою діяльність з їх роботою. На підставі зазначеного орга­нізацію можна визначити як соціальну систему, в якій суб ’єкти, що усвідомлюють свою належність до даної системи, діють задля до­сягнення загальної мети.

Організації є результатом цільового раціонального мислення і ре­гульованої співпраці. Їм властиві такі ознаки:

по-перше, соціальну організацію створюють свідомо на певному етапі історичного розвитку задля певних інтересів-цілей, пов’язаних із соціальними потребами;

по-друге, соціальна організація включає керівний орган (і апарат управління), який формулює цілі, розробляє програми їх досягнення, вибирає засоби, контролює розуміння цілей виконавцями, а також ви­конання потрібних рішень по всій управлінській вертикалі за принци­пом зворотного зв’язку;

по-третє, організація діє на підставі статуту і інструкцій (внутріш- ньоорганізаційних норм), розроблених керівним органом. Вони регла­ментують соціальні статуси і ролі членів організації, а також заохочен­ня і покарання за їх діяльність;

по-четверте, соціальна організація є складною системою посад (соціальних ролей і статусів), а також має чіткий розподіл праці, ви­конуваної її членами, між якими існують чітка субординація і коорди­нація діяльності, підпорядкування одних іншим;

по-п’яте, соціальна організація включає систему не тільки інсти- туційних регуляторів (норм, цінностей, традицій), що надають соці­ального статусу і ролі її членам, але і всебічних санкцій, здійснюваних керівним органом за допомогою матеріальних ресурсів: фінансів, бу­дівель, транспорту, зв’язку, охорони тощо.

Організація до певної міри є інструментом для досягнення мети. Цікаво, що певна мета, переслідувана організацією, не обов’язково збігається з метою людей, які беруть участь в її діяльності. Тому орга­нізація вимушена створювати різні системи стимулювання і заохочен­ня, за допомогою яких вона залучає індивідів до дії для досягнення загальної мети.

Диференціація завдань і пов’язана з нею координація впливають на структуру і форму організації. Чим більш розвиненою є спеціаліза­ція, тим багатобічними і складнішими будуть адміністративні функції організації, її планування, координація, мотивування тощо та складні­шою є структура організації. Структура організації — прийнятий в організації спосіб розподілу діяльності, спосіб її поєднання, коорди­нація і контроль, закріплені в системі взаємопов ’язаних безособових статусів (посадових і професійних), юридично закріплених спеціальних норм і формально-рольових розпоряджень підрозділів, функцій, закрі­плених за кожним підрозділом, і рольових позицій, системи ділових комунікацій між ними, форм і способів ухвалення рішень. Структура організації, таким чином, є однією з головних характеристик внутріш­нього середовища і будови організацій. Структури організацій роз­різняються за:

-   ступенем диференціації і спеціалізації видів діяльності і струк­турних підрозділів;

-   мірою централізації в ухваленні рішень;

-   рівнем централізації влади;

-   числом поверхів ієрархії і довжини скалярного ланцюга;

-   ступенем стандартизації і формалізації ділових відносин;

-   мірою автономії працівників і структурних підрозділів;

-   прийнятими формами і ступенем жорсткості контролю;

-   способами комунікацій тощо.

Американський дослідник Д. П’ю уводить два вимірювання орга­нізаційної структури: горизонтальне — «структура діяльності» (вклю­чає такі характеристики, як ступінь структурної диференціації, фор­малізації і стандартизації діяльності); вертикальне — ступінь концен­трації влади (включає такі характеристики, як ступінь автономії орга­нізації в ухваленні рішення і ступінь централізації в ухваленні рі­шень).

Найтиповішими організаційними структурами, що застосовуються в різних умовах і розрізняються за цими підставами, є функціональна, лінійно-штабна, дивізійна і матрична структури.

Формування того або іншого типу структур багато в чому залежить від ряду чинників, так званих «ситуативних змінних» і належать як до внутрішнього, так і до зовнішнього середовища організацій. До ситуа­тивних змінних, що належать до внутрішнього середовища і впливають на структуру організації, можуть бути віднесені цілі, стратегія, техно­логія, розмір організації, тип персоналу, тип організаційної культури.

Під цілями організації звичайно розуміють ідеальний образ бажа­ного майбутнього або планований результат. Управління сучасною організацією припускає наявність не однієї мети, а їх розгалуженої системи. Наприклад, П. Дракер, один з авторів популярної на Заході концепції «управління за цілями», стосовно ділової комерційної орга­нізації виділяє такий зразковий набір цілей, орієнтованих на реалізацію в різних сферах: визначення секторів ринку, з якими організація пра­цює; цілі, пов’язані зі ставленням до нововведень і галузей нововведень; забезпечення продуктивності організації; забезпечення певного рівня продуктивності; забезпечення матеріальних і фінансових ресурсів; досягнення певного рівня прибутків; розвиток ефективності системи управління і розвиток самих менеджерів; забезпечення визнання ор­ганізації з боку зовнішнього оточення.

Під стратегією розуміють різновид довгострокового плану розвит­ку організації, орієнтованого на перспективи взаємовідносин із зов­нішнім середовищем з урахуванням реальних і потенційних можли­востей організації. Стратегія завжди виникає з приводу й у зв’язку зі зміною стану зовнішнього середовища та деякою мірою враховує ак­туальні і потенційні можливості організації. Визначаючи логіку роз­витку організації, стратегія водночас значно впливає на формування організаційної структури. Наприклад, так звана оборонна стратегія, орієнтована на утримання і зміцнення вже завойованих раніше фірмою позицій на ринку і така, що припускає її розвиток за допомогою злит­тя з організаціями-постачальниками і продавцями, приводила до ство­рення централізованої функціонально розділеної (лінійно-штабної) структури. Позитивна стратегія, пов’ язана з активним пошуком нових ринків і створенням нових напрямів діяльності (диверсифікація), при­водила до формування децентралізованої (дивізійної) структури.

Технологія — сукупність засобів діяльності (устаткування, інфра­структура, інструменти, технічні знання і навики персоналу), що до­зволяють забезпечити переробку сировини у кінцевий продукт (по­слугу) із заданими властивостями. У ширшому трактуванні — алгоритм будь-якої діяльності, що забезпечує досягнення запланованого резуль­тату, який дозволяє вживати це поняття до процесів переробки інфор­мації і процесів управління.

Розмір організації — важливий чинник, що зумовлює ступінь роз­поділу праці в організації, ступінь її структурної диференціації (кіль­кість спеціалізованих підрозділів), ступінь стандартизації і формалі­зації діяльності.

Персонал, будучи суб’єктом діяльності, носієм навичок, знань, культури і об’єктом організаційної дії, справляє могутній вплив на організаційну структуру і форми контролю. Під персоналом організа­ції розуміють усю сукупність працівників, які виконують різні види діяльності в організації. Від морального стану персоналу, його відпо­відальності і сумлінності, здатності до конструктивної активності, кваліфікації, освіти залежить встановлення оптимальних форм орга­нізації, контролю і типу структур.

І завершальний компонент — тип організаційної культури. Аме­риканський дослідник Г. Саймон саме з рівнем і глибиною засвоєння персоналом норм і цінностей організаційної культури, яку він називає організаційною мораллю, пов’язує ступінь демократизації системи управління. У концепціях сучасних дослідників організаційна культу­ра розглядається як один з елементів внутрішнього середовища орга­нізації, як формуючий і керуючий чинник, що зумовлює форми орга­нізаційної поведінки і тим самим способи організації діяльності. Згід­но з таким підходом організаційна культура — це свідомо формований керівництвом або селекцінований чинник, що безпосередньо детермі­нує поведінку людини. За Е. Шейном, організаційна культура в кон­цепції розуміється як набір базових уявлень, що розділяється більшіс­тю членів організації, і які група винайшла, запозичила в ході вирішен­ня проблем адаптації до зовнішнього середовища, і вони визнані гід­ними і дієвими для того, щоб бути переданими іншим поколінням.

Відповідно до таких уявлень культура звичайно описується як багаторівнева система, що має ієрархічну будову: ядро культури — на­бір апріорних базових уявлень працівників організації, що розділяють­ся більшістю, але неусвідомлюваних ними і які зумовлюють сприйнят­тя реальності і детермінують їх поведінку; середній рівень — «рівень декларованих цінностей», більш усвідомлюваних членами групи, ніж базові уявлення; третій рівень — «рівень видимої культури», спосте­режувана поведінка, відтворювані зразки поведінки, організаційної структури, системи лідерства. Зміст цих уявлень визначається при­йнятими принципами взаємодії із середовищем, уявленнями про по­всякденне життя, відносини між природою і людиною, зміст людської діяльності, принципи людських взаємовідносин.

Існує й інша парадигма організаційної культури, запропонована дослідниками, що працюють у рамках феноменологічної традиції (П. Бергером, Д. Сильверманом та ін.). Розглядаючи єдність організа­ційної культури як передумову комунікацій і спільної діяльності і само­го існування організації, вони в той же час заперечують маніпулятивну роль культури і розглядають людину не як «маріонетку культури», а як творця культури. Суть цієї концепції: принципова відмова від розгляду культури як елемента внутрішнього середовища, але розгляд її як самої природи організації.

Організація не може діяти ізольовано від зовнішнього оточення. Від нього вона отримує різноманітні ресурси та інформацію; виробляє продукт з урахуванням його потреб; виконує певні функції відносно соціуму; формує свою поведінку з урахуванням правил, встановлених зовнішнім оточенням. У широкому розумінні зовнішнє середовище — це сукупність зовнішніх стосовно організації чинників, що впливають на процеси життєдіяльності організації (природних, технологічних, культурних, економічних, юридичних тощо). У вузькому розумінні зовнішнє середовище має на увазі інші організації, з якими ця органі­зація співпрацює або конкурує і від яких безпосередньо залежать її ефективність і життєздатність. Ступінь передбаченості, міра визначеності — головні характеристики зовнішнього середовища, що впли­вають на поведінку організації. Передбачуваність змін зовнішнього середовища багато в чому зумовлює вибір стратегії, структури, на­пряму розвитку організації, поведінку організації.

Таким чином, соціальна організація є сукупністю ієрархічно розта­шованих соціальних позицій, виконуваних функцій, форм діяльності, відносин і зв’язків працівників. У соціальній організації основною оди­ницею виступає не індивід як такий, а його роль. Тому соціальну орга­нізацію можна визначити як сукупність ролей, об’єднаних у систему завдяки каналам комунікації. Крім того, соціальна організація — це і цільова група, тобто об’єднання людей, що прагнуть реалізації певної мети впорядковано. Сучасне суспільство важко уявити без соціальних організацій — університетів, банків, прокуратури, підприємств, магази­нів, транспортної системи тощо. Кожна соціальна організація має свою назву, статут, цілі, сферу діяльності, порядок роботи, штат співробітни­ків, головний офіс, уніформу і т. ін. Втім головне, що привертає увагу соціологів до соціальної організації, — це наявність у ній соціальної ієрархії, особливої системи розподілу ролей і статусів, складної мозаїки соціальних відносин і взаємодії. Сюди включаються види, типи і форми влади, лідерство, престиж, службова кар’єра, винагороди, санкції, норми і правила поведінки і т. ін. Велика соціальна організація нагадує суспіль­ство в мініатюрі, бо в ній ми знайдемо все основне, що існує в суспіль­стві. Якщо суспільна ієрархія складається з великих соціальних груп (класів, страт, каст), то організаційна — з малих: вища адміністрація, лінійні керівники, штабні керівники, нижчі управлінські кадри і служ­бовці і нарешті рядові працівники.