Печать
PDF

Розділ 3 Соціальні інститути

Posted in Учебные материалы - Соціологія ( за ред. М.П. Требіна )

Рейтинг пользователей: / 1
ХудшийЛучший 

Розділ 3 Соціальні інститути

 

§ 1. Поняття «соціальний інститут». Інституціоналізація суспільного життя

Поняття «інститут» соціологія запозичила в юриспруденції, де його використовували для характеристики окремого комплексу юри­дичних норм, що регулюють соціально-правові відносини в деякій предметній сфері. Такими інститутами в юридичній науці вважались, наприклад, спадкування, шлюб, власність та ін. У соціології поняття «інститут» зберегло цей зміст, однак набуло більш широкого тлумачен­ня стосовно позначення деякого особливого типу стійкої регламентації соціальних зв’язків та різноманітних організаційних форм соціально­го регулювання поведінки суб’єктів.

Інституційний підхід О. Конта до вивчення соціальних явищ ви­пливав із філософії позитивного методу, коли одним з об’єктів аналізу соціолога виступав механізм забезпечення в суспільстві солідарності та злагоди. «Для нової філософії порядок завжди становить умову про­гресу та навпаки, прогрес є необхідною метою порядку», — підкрес­лював він. О. Конт розглядав основні соціальні інститути (сім’ ю, державу, релігію) з позиції їх включення до процесів соціальної інте­грації та функцій, що при цьому виконуються. Він зазначав, що інсти­тути вірування і моральні цінності суспільства є функціонально взаємопов’язаними, що пояснення будь-якого соціального явища в цій цілісності припускає відшукування та опис закономірностей його вза- 58 ємодії з іншими явищами. Звернення О. Конта до аналізу найважливі­ших соціальних інститутів, їх функцій значно вплинули на подальший розвиток соціологічної думки.

Своє продовження інституційний підхід до дослідження суспільних явищ отримав у працях Г. Спенсера, точніше саме він уперше в соціо­логічній науці застосував поняття «соціальний інститут». Визначаль­ними факторами в розвитку інститутів суспільства Г. Спенсер вважав боротьбу за існування з сусідніми суспільствами (війну) та з навко­лишнім природним середовищем. Завдання виживання суспільного організму в умовах його еволюції, згідно з ускладненням структур по­роджують, за Спенсером, необхідність формування регулятивного інституту. Відповідно соціальний організм складається з трьох голов­них систем: регулятивної, такої, що виробляє засоби для життя, та розпоряджувальної. Г. Спенсер розрізняв такі види соціальних інсти­тутів, як інститути спорідненості (шлюб, сім’я), економічні (розпо­дільні), регулюючі (релігія, політичні організації). При цьому він відзначав, що усякий соціальний інститут створюється як стійка струк­тура соціальних дій, яка виконує окремі функції.

Вивчення соціальних інститутів у функціональному напрямі про­довжив Е. Дюркгейм. Він обстоював ідею позитивності суспільних інститутів, які виступають найважливішим засобом самореалізації людини. Е. Дюркгейм висловився за створення особливих інститутів підтримки солідарності за умов розподілу праці — професійних кор­порацій, тобто інститутів за типом професійних організацій.

Значну увагу розгляду певних соціальних інститутів приділяв К. Маркс, який аналізував інститут майорату, розподілу праці, інсти­тути родового ладу, приватної власності та ін. Він розумів інститути як такі, що історично склалися, обумовлені соціальними, перш за все виробничими відносинами, форми організації та регулювання соціаль­ної діяльності.

М. Вебер вважав, що соціальні інститути (держава, релігія, право і т. ін.) являють собою групу осіб, що виконують окремі, важливі для спільної справи соціальні функції.

Представник психологічного еволюціонізму американський со­ціолог початку ХХ ст. Л. Уорд розглядав соціальні інститути як про­дукт скоріше психічних, ніж будь-яких інших сил. Він зазначав: «Соціальні сили — це теж психічні сили, що діють у колективному стані людини».

У школі структурно-функціонального аналізу поняттю «соціальний інститут» відведено одну з провідних ролей. Т. Парсонс будує концеп­туальну модель суспільства, розуміючи його як систему соціальних відносин і соціальних інститутів. До того ж останні трактуються, як особливим чином організовані «низки» соціальних відносин.

У загальній теорії дії соціальні інститути виступають як особливі ціннісно-нормативні комплекси, які регулюють поведінку індивідів і статусно-рольову структуру суспільства. Інституційній структурі соціу­му надається важлива роль, оскільки саме вона покликана забезпечити соціальний порядок у суспільстві, його стабільність та інтеграцію.

В інституціоналізмі (інституційній соціології) соціальна поведін­ка людей вивчається в тісному зв’язку з існуючою системою соціальних нормативних актів та інститутів, необхідність виникнення яких при­рівняна до природно-історичної закономірності. До представників цього напряму можна віднести С. Липсета, Дж. Ламберга, П. Блау, І. Міллза та ін.

З точки зору інституційної психології соціальні інститути перед­бачають свідомо регулюючу та організовану форму діяльності людей, відтворення тих, що повторюються, та найбільш стійких зразків по­ведінки, звичок, традицій, що передаються з покоління в покоління.

Крім вказаних методологічних підходів до визначення поняття «соціальний інститут», мають місце і такі, що засновані на феномено­логічних чи біхевіористичних ідеях. Так, наприклад, У. Гамільтон пише: «Інститути — це словесний символ для кращого зображення групи суспільних звичаїв. Вони означають постійний спосіб мислення чи звичай для народу. Світ звичаїв та звичок, до якого ми пристосову­ємо наше життя, являє собою сплетіння та нерозривне полотно соці­альних інститутів».

Психологічну традицію в руслі біхевіоризму продовжив Дж. Хо - манс. Він дає таке визначення соціальному інституту: «Соціальні ін­ститути — це відносно стійкі моделі соціальної поведінки, на підтрим­ку яких спрямовані дії багатьох людей». Тим самим він будує свою соціологічну інтерпретацію поняття «інститут», спираючись на пси­хологічний фундамент.

Аналіз заданих підходів до визначення поняття «соціальний інсти­тут» дає можливість стверджувати, що соціальний інститут, з одного боку, — це сукупність нормативно-ціннісно обумовлених ролей та статусів, призначених для задоволення конкретних соціальних потреб, а з другого — це соціальне утворення, створене для використання ресурсів суспільства у формі інтеракції для задоволення цих потреб.

Соціальні інститути — це специфічні утворення, що забезпечу­ють відносну стійкість зв ’язків і відносин у межах соціальної органі­зації суспільства, історично обумовлені форми організації та регулю­вання суспільного життя. Соціальні інститути — стійки форми орга­нізації спільної діяльності людей, що склалися історично. Вони повин­ні забезпечити надійність, регулярність задоволення потреб суб’єктів, груп, суспільства в цілому. Соціальні інститути визначають життєді­яльність будь-якого суспільства. Поняття «інститут» вживають у різних значеннях. Використовуючи поняття «соціальний інститут», частіше мають на увазі різного роду упорядкування, формалізацію суспільних зв’язків і відносин, оволодіння такими рисами, як:

-     постійність і міцність взаємодій між учасниками зв’язків і від­носин;

-     чітке визначення функцій, прав та обов’язків, які забезпечують взаємодію кожного з учасників зв’язків;

-     регламентація та контроль за взаємодією суб’єктів;

-     наявність спеціально підготовлених кадрів, що забезпечують функ­ціонування соціальних інститутів. А сам процес організації та регулюван­ня суспільного життя, упорядкування, формалізації та стандартизації суспільних зв’язків і відносин називається інституціоналізацією.

Процес інституціоналізації містить ряд моментів.

1.  Одна з необхідних умов появи соціальних інститутів — це від­повідна соціальна потреба. Інститути покликані організовувати суміс­ну діяльність людей з метою задовольнити ті чи інші соціальні потре­би. Так, інститут сім’ї задовольняє потребу у відтворенні людського роду та вихованні дітей, реалізує відносини між статями, поколіннями і т. ін. Виникнення окремих суспільних потреб, а також умови для їх задоволення є першими необхідними моментами інституціоналізації.

2.  Соціальний інститут утворюється на основі соціальних зв’язків, взаємодії та відносин конкретних осіб, індивідів соціальних груп та інших спільнот. Але він, як і інші соціальні системи, не може бути зведений до суми цих осіб та їх взаємодії. Соціальні інститути мають надіндивідуальний характер, володіють своєю власною системною якістю. Отже, соціальний інститут являє собою самостійне суспільне утворення, яке має свою логіку розвитку. З цієї точки зору соціальні інститути можуть бути розглянуті як організовані соціальні системи, що характеризуються стійкістю структури, інтеграційністю їх елемен­тів та деякою мінливістю їх функцій.

3.  Третім, одним з найважливіших моментів інституціоналізації, є організаційне оформлення соціального інституту. Зовні соціальний інститут — це сукупність осіб, установ, що забезпечені певними ма­теріальними засобами та виконують певну соціальну функцію.

До загальних ознак соціального інституту можна віднести:

-    виділення певного кола суб’єктів, які в процесі діяльності всту­пають у відносини, що набувають стійкого характеру;

-    певну (більш чи менш формалізовану) організацію;

-    наявність специфічних соціальних норм та приписів, що регу­люють поведінку людей у межах соціального інституту;

-    наявність соціально значущих функцій інституту, що інтегрують його в соціальну систему та забезпечують його участь у процесі інте­грації останньої.

Структура соціальних інститутів включає певний набір складо­вих елементів, що виступають в більш чи менш оформленому вигляді залежно від типу інституту. Я. Щепанський виділяє такі структурні елементи соціального інституту: мету та сферу діяльності соціального інституту; функції, передбачені для досягнення мети; нормативно- обумовлені соціальні ролі та статуси, подані в структурі інституту; засоби і настанови для досягнення мети та реалізації функцій, вклю­чаючи відповідні санкції.