Печать
PDF

Розділ 3 Соціальні інститути - § 2. Види та функції соціальних інститутів

Posted in Учебные материалы - Соціологія ( за ред. М.П. Требіна )

Рейтинг пользователей: / 1
ХудшийЛучший 

§ 2. Види та функції соціальних інститутів

Соціальні інститути багатогранні та різноманітні. Можна виділити різноманітні критерії їх класифікації. Зупинимося на двох: предмет­ному (змістовному) і формалізованому. На підставі предметного кри­терію, тобто характеру змістовних завдань, які виконують інститути, виділяють:

-     політичні інститути (держава, партія, армія);

-     економічні інститути (розподіл праці, власність, податки і т. ін.);

-     інститути спорідненості (шлюбу, сім’ї);

-     інститути, що діють у духовній сфері (освіта, культура, масові комунікації) та ін.

На підставі другого критерію, тобто характеру організації, інсти­тути поділяються на формальні та неформальні. Діяльність перших заснована на суворих нормативно та можливо юридично закріплених приписах, правилах, інструкціях. Це держава, армія, суд тощо. У не­формальних інститутах така регламентація соціальних ролей, функцій, засобів і методів діяльності та санкцій за ненормативну поведінку від­сутня. Вона замінюється регулюванням неформальним через традиції, звичаї, соціальні норми та ін. Від цього неформальний інститут не перестає бути інститутом та виконувати відповідні функції.

Соціальні інститути, постійно розвиваючись, змінюють свої форми. Витоками розвитку виступають ендогенні, тобто внутрішні та екзо­генні (зовнішні) фактори. Зміна соціальних інститутів під впливом культурних підсистем обумовлена, скоріше накопиченням людством нових знань. Крім того, на еволюцію соціальних інститутів значною мірою впливають зміни у ціннісних орієнтаціях, особливо засоби оцінки об’єктивної реальності, які формують «світогляд» конкретної культурної спільноти.

Значний вплив на соціальний інститут може справити особистість. Дії особистостей часто змінюють не тільки функціонування окремих соціальних інститутів, а й цілих суспільств (наприклад, Лютер, Петро І, Ленін). Водночас самі соціальні інститути відіграють не останню роль у формуванні світосприйняття та світогляду індивідів, наприклад, ін­ститут сім’ї, освіти та ін.

Ендогенні зміни соціальних інститутів відбуваються взагалі через те, що той чи інший інститут перестає ефективно виконувати свої функції, не досягає поставленої мети, не реалізує потреб та інтересів якихось соціальних груп. Надати нового імпульсу роботі соціального інституту можна шляхом його реорганізації, поглибленої спеціалізації, тобто створити нові, значно диференційовані структури, які будуть діяти на основі інших норм та приписів.

Історія розвитку соціальних інститутів — це, по суті, поступове перетворення інститутів традиційного типу в сучасний інститут, на­приклад, інститут сім’ї, права, церкви та ін. Чим відрізняються сучас­ні інститути від традиційних? Останні, як правило, характеризуються суворо встановленими ритуалами, століттями освяченими звичаями, а також спорідненими зв’язками та відносинами.

Це найбільше виявляється на рівні родових відносин. Рід та багато­сімейна община були провідними інститутами первісного суспільства.

Вже тоді з’явилися інститути, які регулювали відносини між родами, багатосімейними общинами, що перебували немов над цими історич­но першими соціальними осередками. Передусім, це інститути обміну виробленими продуктами, тобто інститут економічних зв’язків. Далі формувались і політичні інститути, які щодо функціонування ставили собі конкретні цілі.

Розвиваючись, інститути все більш спеціалізувалися за функціями; залежно від важливості функцій деякі з них посідали в системі соці­альних інститутів провідне становище. У житті суспільства у міру його розвитку лідирували ті чи інші соціальні інститути: вожді племен, рада старійшин, церква, держава та ін. У Новому та Новітньому часі як провідні виступають інститути держави, науки, освіти та ін., які часто вже не залежать від системи моральних принципів та норм, що певною мірою призводить до відчуження особистості.

Так, на думку американських соціологів, процес інтенсивної інду­стріалізації суспільства, який розпочався у США в 30-ті роки ХХ ст., призвів до значного загострення соціальної стратифікації, яка взяла на себе ряд соціальних функцій, що їх традиційно виконувала сім’ я. «У процесі поглиблення соціальних функцій, які виконує інститут сім’ї, — зазначали Чепл і Кун, — деякі другорядні групи (наприклад, профспілки) досягнули такого рівня взаємодії, яка дорівнює взаємодії первинних груп або навіть переважає їх». Як стверджують Парсонс, Бейлз та Шілз, у більш розвинутих суспільствах не структури спорід­неності, а соціальні інститути, такі як держава, церква, бізнес, універ­ситети та професійні організації, відіграють визначальну роль. Процес, завдяки якому неспоріднені інститути починають відігравати первісну роль у соціальній структурі, приводить до втрати функцій деякими або навіть всіма інститутами спорідненості.

Подібні погляди складалися у США в 50-ті роки, коли інститути державно-монополістичного капіталу ставили собі за мету — тоталь­ний контроль над усіма суспільними процесами. Такі тенденції визна­чав ще в ХІХ ст. Г. Спенсер. Проаналізувавши регулятивну роль сус­пільства, тобто інститут влади, він привернув увагу до механізму со­ціального контролю. Політичне правління Г. Спенсер розглядав як один із видів цього контролю. Основоположник вчення про соціальні інсти­тути стверджував, що весь соціальний контроль тримається в решті- решт на «жаху перед живими і перед мертвими». Жах перед живими підтримує держава, а жах перед мертвими — церква. Ці два інститути, на його думку, виникли і поступово розвивались із «ембріональних» форм, які з’явилися ще у родовому устрої, у первісному суспільстві. Соціальний контроль за повсякденною поведінкою людей, вважає Спенсер, здійснюється «церемоніальними інститутами», що є давні­шими за церкву і державу, а діють значно ефективніше. Церемонії регулюють спілкування, символізують «статус» і «ранг» суб’єктів, які вступають у відносини, підтримуючи «відчуття субординації».

Соціальний інститут утворюється на основі соціальних зв’язків взаємодії і відносин конкретних суб’єктів (індивідів, груп). Соціальний інститут має надіндивідуальний характер, володіє власною, новою системою якостей та своєю логікою розвитку. Соціальні інститути — це організовані соціальні системи, які виконують певні функції, зі стійкою структурою, інтегрованими елементами. Вони включають систему цінностей, норм, ідеалів, зразків діяльності і поведінки всіх суб’єктів соціокультурного процесу. Для того щоб соціальний інститут функціонував, мало мати в його структурі повний набір соціокультур- них елементів. Важливо, щоб вони стали частиною внутрішнього світу особистості, переросли в соціальні ролі і статуси. Процес фор­мування ціннісних орієнтацій особистості, її сподівань — вагомий компонент інституціоналізації.

Кожний інститут виконує характерну для нього соціальну функцію. Сукупність цих соціальних функцій складається в загальні соціальні функції соціальних інститутів як окремих видів соціальної системи. До них можна віднести такі.

1. Функція закріплення та відтворення суспільних відносин. Кожний інститут володіє системою правил та норм, у межах яких має відбуватися діяльність кожного члена інституту. Тим самим інститут забезпечує стійкість соціальної структури суспільства.

2.  Регулятивна функція полягає в тому, що функціонування со­ціальних інститутів забезпечує регулювання взаємовідносин між чле­нами суспільства шляхом вироблення шаблонів поведінки. Яким би видом діяльності не займався індивід, він завжди стикається з інсти­тутом, який регламентує його поведінку в цій галузі. Таке регулюван­ня є необхідним для спільної діяльності людей.

3. Інтегративна функція. Ця функція містить процеси групуван­ня, взаємозалежності та взаємовідповідальності членів соціальних груп, які відбуваються під впливом інституціоналізованих норм, пра­вил, санкцій та систем ролей. Будь-яка інтеграція в інституті склада­ється з таких елементів, як: консолідація (поєднання зусиль); мобілі­зація, коли кожний учасник групи вносить свої ресурси в досягнення мети; комфортність особистих цілей індивідів з цілями інших індивідів чи з цілями групи в цілому. Інтегративні процеси, що здійснюються за допомогою інститутів, необхідні для координації діяльності людей, створення організацій.

4.  Транслююча функція. Кожний соціальний інститут передає со­ціальний досвід, кожне нове покоління соціалізується щодо цінностей, норм та ролей конкретного соціального інституту. Наприклад, сім’ я, що виховує дитину, прагне орієнтувати її на ті цінності сімейного життя, яких дотримуються її батьки.

5.  Комунікативна функція. Інформація, що створена в інституті, повинна поширюватись як усередині інституту з метою управління та контролю за дотриманням норм, так і у взаємодії між інститутами. Комунікативні можливості інститутів неоднакові: одні спеціально при­значені для передачі інформації (засоби масової інформації), інші мають досить обмежені можливості для цього; одні активно сприйма­ють інформацію (наукові інститути), інші пасивно (видавництво).

Виконуючи свої функції, соціальні інститути стимулюють дії суб’єктів, згідно зі стандартами поведінки, і стримують девіантну по­ведінку, тобто контролюють поведінку суб’єктів. Кожний інститут ви­конує свою соціальну функцію. Їх сукупність складає загальні соціаль­ні організації інститутів, як елементів, видів тих чи інших соціальних систем. Існують декілька основних соціальних інститутів: інститут сім’ї, який виконує важливу функцію — відтворення членів суспільства: ін­ститути охорони здоров’ я, соціального захисту. У надрах держави, де діють й інші інститути, наприклад освіти, реалізується важлива функ­ція — соціалізації. У межах держави є функції виробництва і розподі­лення. Вони забезпечуються економічними, соціальними, політичними інститутами. Неабияка роль тут належить інститутам управління і конт­ролю, тобто органам влади. Ці функції реалізують органи управління і контролю, спираючись на систему соціальних норм.

Функціональні якості різних соціальних інститутів відрізняються одна від одної. Наприклад, власність, обмін, банки, господарські об’єднання перебувають у віданні інституту економіки. Втім казати, що цей інститут та інші, наприклад, політичні, соціальні, відокремлює Велика Китайська стіна, було б помилково. У реальному житті їх функ­ції взаємодіють так тісно, що провести будь-яку грань між ними дуже важко. Політичні інститути — держава, партії, профспілки та інші суспільні організації — займаються питаннями виробництва, обміну, соціального захисту і санкцій. Крім того, вони регулюють виробництво та збереження моральних, правових, ідеологічних цінностей, підтри­мують соціально-класові структури.

Свої специфічні функціональні якості мають соціально-культурні та виховні інститути. По-перше, вони допомагають вирішувати про­блеми соціалізації суб’єктів, індивідів, робиться це через засвоєння закріплених у свідомості, у нормах права стійких соціокультурних стандартів поведінки. Такі стандарти підтримуються і регулюються чи силою суспільної думки, чи силою закону. Обов’язковість виконання норм забезпечується примусово силою відповідних органів, системою інститутів держави, що мають особливі повноваження.

Існують ще специфічні функції соціальних інститутів, які назива­ють церемоніально символічними. Вони регулюють акти групової, міжгрупової, індивідуальної поведінки, визначають порядок у діяль­ності суб’єктів.

Чим стабільніше, впорядкованіше функціонують усі соціальні ін­ститути, тим сильнішим є суспільство та динамічнішим його розвиток. Але процеси, які відбуваються в суспільстві, постійно змінюють по­треби різних суб’єктів (людей, груп, класів), тому змінюється характер взаємодії соціальних інститутів у соціальному середовищі.

Порушення нормативної взаємодії із соціальним середовищем на­зивається дисфункцією соціального інституту. Як зазначалося раніше, основою формування та функціонування конкретного соціального ін­ституту є задоволення тієї чи іншої соціальної потреби. В умовах інтен­сивного перебігу суспільних процесів, соціальних трансформацій може виникнути ситуація, коли суспільні потреби, що змінилися, не знаходять адекватного відображення у структурі та функціях відповідних соціаль­них інститутів. У результаті їх діяльності може виникнути дисфункція. З точки зору змісту дисфункція виступає як нечіткість цілей діяльності інституту, невизначеності функцій, у спаді його соціального престижу, авторитету, виродження його окремих функцій у «символічну», риту­альну діяльність, тобто діяльність, що не спрямована на досягнення раціональної мети. Такий інститут починає долати труднощі: нестачу матеріальних засобів, кваліфікованих кадрів, зростання організаційних проблем. Усе це — зовнішні, формально-організаційні прояви дисфунк­ції, а не змістові, про що зазначалося вище.

У такій ситуації втрачається основна якість соціального інститу­ту — деперсоналізація. Принцип деперсоналізації полягає в тому, що функціонування соціального інституту, який задовольняє соціальні потреби, в основному не залежить від індивіда, від його нахилів, на­станов, ціннісних орієнтацій та інших суб’єктивних характеристик. Оптимальна діяльність соціального інституту досягається за рахунок об’єктивно діючого механізму, який забезпечує розподіл соціальних ролей (коли кожен суб’єкт знає свій маневр), тим самим забезпечуєть­ся виконання завдань інституту. Дисфункція в діяльності інституту змушує спрямовувати його діяльність на реалізацію інтересів окремих осіб залежно від їх персональних якостей.

Однією з явних ознак дисфункції соціального інституту є персона- лізація його діяльності. Соціальний інститут, як відомо, функціонує за своїм об’ єктивно діючим механізмом, де кожна людина на підставі норм та зразків поведінки, згідно зі своїм статусом, має певні ролі. Персоналізація соціального інституту означає, що він перестає діяти відповідно до об’єктивних потреб та об’єктивно встановлених цілей, змінюючи свої функції залежно від інтересів окремих осіб, їх персо­нальних якостей та властивостей.

Незадоволена суспільна потреба може викликати стихійну появу нормативно неврегульованих видів діяльності, які прагнуть заповнити дисфункцію інституту за рахунок порушення існуючих норм та правил.

У своїх крайніх формах активність такого роду може виявлятися у протиправній діяльності. Так, дисфункція деяких економічних інсти­тутів є причиною існування так званої «тіньової економіки», що відбу­вається у суб’єктивних характеристиках. Прикладом дисфункцій є не- зареєстрованість злочинів у системі МВС. Для вирішення головного завдання МВС — боротьби зі злочинністю — повна та своєчасна реє­страція всіх виявлених злочинів є вкрай необхідною. Але вона заважає особистому внутрішньому завданню міністерства — показати високу ефективність своєї роботи. Так загальна мета поступається особистій.

Функції та дисфункції бувають явні, якщо вони офіційно заявлені, всіма усвідомлюються та очевидні, і латентні, якщо вони не заявля­ються, приховані. Функція може бути явною для одних членів суспіль­ства і латентною для інших. Те саме стосується і дисфункції. Напри­клад, для одних важливо здобути у вищому навчальному закладі фун­даментальні знання, стати спеціалістом, а для інших — ухилитися від служби в армії та ін.

 

Питання для самоконтролю

1. Сформулюйте поняття «соціальний інститут».

2. Основні теоретико-методологічні підходи до аналізу соці­альних інститутів.

3. Ендогенні та екзогенні зміни соціальних інститутів.

4. Складові елементи соціального інституту.

5. Етапи утворення соціального інституту.

6. Види соціальних інститутів.

7. Основні функції соціальних інститутів.

8. Дисфункції соціальних інститутів.

9. Інституціоналізація та її соціальна роль.

10. Соціальний інститут: формальний і змістовний аспекти.