У підавстрійській Україні помітними постатями були А. Вахнянин (1841—1908), О. Нижанківський (1862—1919) та С. Людкевич (1879—1979). Саме тут розквітнув талант «співаків з Божої ласки» Олександра Мишуги (1853—1922), Модеста Менцінського (1876—1935) і особливо Соломії Крушельницької (1872—1952) — найвидатнішої і всесвітньо відомої української співачки. Музичні критики називали її «неперевершеною Саломеєю», ставили її ім'я в один ряд з Енріко Карузо й Тіто Руффо. Крушельницька вчилася у Львівській консерваторії, у відомих педагогів у Мілані та Відні, співала в знаменитому театрі «Ля Скала» в Мілані, у Львівській, Краківській та Варшавській операх. До репертуару співачки входило понад 60 партій світової оперної класики, за партію мадам Баттерфляй в опері Дж. Пуччіні «Чіо-Чіо-Сан» сам композитор віддав їй пальму першості серед інших співачок. Крушельницька протягом усього життя пропагувала твори українських композиторів, українську народну пісню.

Живопис. В Україні продовжувався розвиток іконописних традицій, бурхливо набирає силу світське образотворче мистецтво. У другій половині XVIII ст. впевнено заявив про себе киянин Дмитро Левицький (1735—1822), котрий відзначився як майстер церковного розпису (брав участь у розписі Свято-Андріївської церкви у Києві) і портретист (виконав серію портретів вихованок Смольного інституту в Петербурзі, портрет французького філософа Дідро). Не менших успіхів досягнув уродженець Глухова Антон Лосенко (1737—1773), який став директором Петербурзької академії мистецтв, створив галерею портретів, монументальне полотно «Прощання Гектора з Андромахою» за одним із сюжетів гомерівської «Іліади». Перші 30 років свого життя провів у рідній Україні Володимир Боровиковський (1757—1825), син миргородського художника-іконописця Луки Боровика. Він уже був зрілим майстром, про що свідчать його ікони «Христос» і «Богоматір». Під час подорожі цариці Катерини II до Криму 1787 року вона випадково зустрілася у Кодаці (нині — Дніпропетровськ) із дядьком Боровиковського, ветераном російсько-турецьких війн. У розмові було згадано про молодого іконописця, який через нещасне кохання вирішив податися в рекрути. Це й вирішило подальшу долю живописця. Боровиковського викликали до Петербурга, де він став найкращим портретистом, а згодом і академіком Академії мистецтв. Малював він і своїх земляків, про що свідчить портрет Павла Руденка, колишнього запорозького старшини. У творах Боровиковського відчутним є перехід від сентименталізму до реалізму.

Саме Петербург з його Академією мистецтв став найпотужнішим тогочасним осередком українського живопису, де активно діяла група провідників реалістичного напряму. Серед них Василь Тропінін, виходець із селян-кріпаків, А. Мокрицький, І. Сошенко та ін. Саме Івану Сошенку випало помітити й допомогти визволитися з кріпацтва молодому Тарасу Шевченку. Великий Кобзар і як художник добився вражаючих успіхів. У своїх картинах і малюнках він, як і в поезії, оспівав свою батьківщину, український народ, його героїчне минуле, водночас виступивши й проти тяжкого гніту, встановленого в Україні. Він створив серію офортів «Мальовнича Україна», змалював пам'ятки старовини, написав галерею портретів і картин («Катерина» та ін.). Шевченко успішно пробував себе в графіці, використовуючи нову техніку. Твори Шевченка-художника проклали нові шляхи в українському мистецтві.

Демократичні традиції Тараса Шевченка в українському живопису знайшли гідне продовження, тим більше що в Російській імперії зростала популярність «передвижників» — художників, які щиро прагнули поставити мистецтво на службу народу. Провідним напрямком у живопису став критичний реалізм. Беззаперечним лідером «передвижників» був Ілля Рєпін (1844—1928), уродженець Чугуєва. Хоча за своєю національною свідомістю Рєпін був швидше росіянином, але його українське коріння час від часу давало про себе знати. Найгеніальнішим виявом цього потягу до рідної землі були знамениті «Запорожці» («Запорожці пишуть листа турецькому султану»), типажі для якої художник брав переважно на Україні, а писаря в центрі композиції писав з історика запорозького козацтва Дмитра Яворницького — консультанта картини. Рєпін звертався до української проблематики часто, свідченням чого є його картини «Вечорниці», «Мотря Кочубеївна», «Козацькі типи» та ін. Українська дійсність знайшла своє глибоке відбиття в творах таких художників, як Кость Трутовський, Микола Ярошенко, Сергій Васильківський, Опанас Сластіон, Олександр Мурашко, Георгій Нарбут, Василь Кричевський, певною мірою Микола Ге та Микола Пимоненко та ін. У 1903 р. українські художники влаштували свою першу виставку (у Полтаві), пізніше організували Товариство київських художників (1907—1916). Вони шукають нових шляхів у мистецтві, виходять далеко за межі традицій передвижницького напрямку. Наприкінці XIX — на початку XX ст. під час розписів нових київських церков та реставрації старих твориться потужний осередок, який дбайливо зберігав традиції давнього іконопису. З цього осередку вийшли такі видатні митці, як Віктор Васнецов, який виконав більшу частину фресок у Свято-Володимирському соборі (насамперед образ Богородиці з немовлям-Христом), та Михайло Врубель (1856—1910), який уславився фресками та іконостасом Свято-Кирилівської церкви і створив свій неповторний стиль у живописі («Демон», «Царівна Лебідь», «Дівчина на тлі перського килима»).

Україна на початку XX ст. стає одним з провідних центрів експериментального живопису. Досить вказати на киянина Казимира Малевича (1879—1935), учня М. Пимоненка. Автор картин на сільську тематику, він став засновником супрематизму. Його картина «Чорний квадрат на білому тлі» (1915) стала епохальною і поклала початок абстрактному мистецтву у світі. Малевич виступив також і як визначний теоретик нового напрямку. Михайло Бойчук (1882—1937) народився в с. Романівці на Тернопільщині. Він навчався у Віденській, Краківський та Мюнхенській Академіях мистецтв, у Парижі, працював у Галичині, а потім переїхав до Києва. Тут він став засновником нового українського монументального мистецтва, в якому вдало поєднав сучасність із традиціями іконопису й фресок давніх часів. Поет і художник Давид Бурлюк (1882—1967) став теоретиком футуризму.

Були значні досягнення і в монументальній скульптурі. Уродженець Ічні на Чернігівщині представник відомого козацького роду академік Іван Мартос (1752—1835), ректор Академії мистецтв у Петербурзі протягом 30 років, створив пам'ятник К. Мініну й Д. Пожарському, який і сьогодні стоїть на Красній площі у Москві. В Україні відомий пам'ятник Рішельє в Одесі. Скульптор М. Мікешин — творець «Тисячоліття Росії» у Новгороді, пам'ятника Богдану Хмельницькому на Софійському майдані Києва. Галичанин М. Паращук (1878—1963) є автором галереї скульптурних портретів українських письменників, брав участь у роботі над відомим пам'ятником Адаму Міцкевичу у Львові. Пізніше він став одним з провідних скульпторів Болгарії.

В підавстрійській Україні художники теж працювали переважно при розписі храмів. Серед них широковідомим був уродженець Білої Церкви Лука Долинський (1750—1824), який створив іконостас Святоюрського собору у Львові, за що був навіть нагороджений перснем імператора Франца Йосифа II. З художників, що працювали над світськими сюжетами, можна відзначити таких як баталіст Юлій Коссак, Теодор Яхимович та Михайло Мункачі (справжнє прізвище — Любий). Українці за походженням (перші два з Галичини, третій із Закарпаття), вони, як і чимало українських інтелігентів з підросійської України, працювали на благо інших держав та культур, у даному випадку польської (Коссак), австрійської (Яхимович), угорської (Мункачі). Незважаючи на всі випробування, не відмовлялися від своєї української ідентичності видатні художники Іван Труш та Олена Кульчицька, яка особливо відзначилася в царині графіки. Уродженець Вінниччини Олекса Новаківський (1872—1936) — учень одного з найвидатніших польських художників С. Виспянського — осів у Львові і став лідером українського модерну в живописі, одним з найвідоміших у Центрально-Східній Європі художників-постімпресіоністів.

Архітектура. Прискорення урбанізації змусило владу провести значні зміни у забудові населених пунктів. Оскільки в моді тоді був класичний стиль, то відповідно вимагалося робити квадратну площу в центрі міста (за зразком міста з магдебурзьким правом), від якої йшли прямі вулиці, поділяючи місто на квадрати та прямокутники, звичайно, враховуючи й особливості місцевості. Відповідно було забудовано Одесу, Миколаїв, Херсон, Катеринослав та ін. В Західній Україні з традиційною міською забудовою не було потреби у таких рішучих змінах. Там зазвичай зберігалося історичне ядро міста, а всі новації в архітектурі виносилися за його межі.

В центрі міст прагнули поставити будинки для державних установ, храмів тощо. У цей час особливий внесок у розвиток містобудування в Україні зробили архітектори Тома де Томон, В. Беретті, А. Меленський, скульптори В. Демут-Малиновський, П. Клодт, О. Тон та ін. Завдяки їхнім зусиллям виникли величні палаци й будинки у класичному стилі: «червоний корпус» університету св. Володимира, Контрактовий будинок на київському Подолі, величні палаци в Тульчині й Качанівці, пам'ятник князю Володимиру Святому в Києві. З кінця XVIII ст. настає період особливого захоплення парками та декоративними садами, які виникають практично при кожній садибі більш-менш багатого поміщика. Під впливом ідей романтизму тут будували руїни начебто давніх замків, гроти, водоспади, робили ставки, вирощували рідкісні породи дерев, розбивали оранжереї. Такі парки нині є практично в кожній області України, найвідомішим з них є «Софіївка» в Умані, побудований руками українських кріпаків польського графа Потоцького для його молодої дружини Софії. Цікаві пам'ятки паркового мистецтва знаходяться в Білій Церкві («Олександрія»), Чорториї (сучасна Житомирщина), Ташані на Київщині.

У першій половині XIX ст. на зміну класицизму приходять нові стилі, так звані національні. У Російській імперії нав'язувався казенний московський («русский») стиль, який дисгармоніював з місцевими традиціями. У Австрійській імперії стали популярними романський та готичний стилі (звичайно, у модернізованому вигляді), а в українських землях Габсбургів до них примішувався візантійський. Пізніше в обох імперіях в мистецтві запанувала еклектика, і в цьому потоці важко було знайти свій вияв українським національним традиціям, тим більше що обличчя міст та головних будівель визначали зазвичай представники імперської влади. Однак вірний шлях в той період обрав художник і архітектор Василь Кричевський (1872—1952). На початку XX ст. він створив будинок Полтавського губернського земства, який викликав сенсацію. Цей будинок увібрав у себе здобутки українського архітектурного стилю. Такого ж типу будівлі стали досить популярними. Так, у Катеринославі в центрі міста й досі стоїть величний будинок Володимира Хрінникова, споруджений у 1910—1913 рр.

Українська земля дала світу багато діячів не тільки української, а й інших культур, в першу чергу російської, польської, німецької, вірменської, грецької та ін. Це Володимир Короленко (уродженець Житомира), Анна Ахматова (Горенко); класик австрійської літератури уродженець Львова Леопольд фон Захер-Мазох (1836—1895), з прізвищем якого пов'язане поняття «мазохізм»; класик англійської літератури уродженець с. Терехове під Бердичевом Джозеф Конрад (Юзеф Коженьовський) (1857—1924), класики єврейської літератури Шолом-Алейхем (1859—1916); уродженець Бучача Тернопільської області лауреат Нобелівської премії Ш. Й. Агнон (1888—1970), письменник і лідер сіоністського руху Володимир (Зеєв) Жаботинський (1880—1940). У польській літературі у першій третині XIX ст. виникла навіть українська школа, представники якої активно використовували українську народну творчість, із захопленням писали про розкішну українську природу та козацьку старовину (С. Гощинський, Ю.-Б. Залеський, А. Мальчевський, Т. Падура, Ю. Словацький, М. Чайковський та ін.). Українські реалії, українська природа й життя відбилися у їхніх безсмертних творах, як і у творах російських класиків Олександра Пушкіна («Полтава»), Льва Толстого («Севастопольськие рассказы»), Івана Буніна («Казацким ходом»), мемуаристки Марії Башкирцевої, котра була також видатною художницею, та ін. Найвидатніший білоруський історик М. Довнар-Запольський (1867—1937) тривалий час на початку XX ст. був професором Київського університету.

Україна стала могутнім джерелом натхнення і для художників неукраїнського походження, котрі тут народилися або тривалий час жили на її землі. Це стосується в першу чергу росіян А. Прахова та В. Васнецова, М. Ге, В. Верещагина, маріупольського грека Архипа Куїнджі (1842—1910) — автора знаменитої картини «Місячна ніч на Дніпрі», у котрій він відкрив нові грані романтичного бачення світу; вірменина з Феодосії Івана Айвазовського (Айвазяна) (1817—1900), найкращого європейського художника-мариніста XIX ст. («Дев'ятий вал», «Море», «Очерет на Дніпрі» та ін.); уродженця Харківщини поляка Генріка Семирадського.