Культура України наприкінці XVIII — на початку XX ст.

Нові часи породили нові виклики українській культурі, на які відповідати українцям в умовах власної бездержавності ставало все важче. Особливо це стосувалося сфери так званої високої культури. Розчленування українських земель, великодержавна політика колонізаторів аж ніяк не сприяли розвитку українського народу, загальмовували його, збіднювали. В чужих імперіях занедбувалися давні традиції підтримки народної освіти з боку державних та церковних установ. Реформи ж освіти в Російській та Австрійській імперіях мали суперечливе значення для українського народу.

Освіта. Внаслідок реформи за панування царя Олександра І з'явилося Міністерство народної освіти, у кожному губернському місті відкривалася гімназія, а у кожному повіті — повітове училище. Набули більшого поширення ліцеї, ремісничі училища, фельдшерські школи, приватні пансіонати, пізніше (у 1850 р.) з'явилася перша жіноча гімназія. Але освіта залишалася становою і вже внаслідок цього не могла охопити значного прошарку населення України, здебільшого кріпаків. Особливо тяжке становище склалося з жіночою освітою, переважна більшість жінок була неписьменною. Головним закладом для українських дітей залишалися церковнопарафіяльні школи. Постійно не вистачало коштів, кадрів учителів, підручників тощо. Мовою освіти в Україні була виключно російська, що гальмувало процес засвоєння знань дітьми, деформувало їхню національну свідомість, сприяло русифікації. Саме тут і треба шукати відповідь на питання: чому Україна, що славилась у козацькі часи демократизмом та поширенням писемності, а українці ще на початку XVIII ст. мали в Петербурзі та Москві реноме освіченого народу, так занепала у цьому відношенні у другій половині XIX — на початку XX ст.

Не набагато кращим було становище на підавстрійських українських землях, де в освітніх закладах панували німецька, угорська, польська, румунська, навіть латинська мови, де з великими труднощами утримувалася відносно мала кількість україномовних навчальних закладів, переважно богословських. Тільки з часів революції 1848—1849 pp. тут відбулися принципові позитивні зрушення. У 1869 р. було прийнято закон про обов'язкову початкову освіту, з'явилася можливість навчатися українською мовою, але низький рівень життя селян робив для більшості їхніх дітей нездійсненною мрію про школу.

Такий ненормальний стан багато в чому спричинився до вимушеного виїзду значної частини української інтелігенції за межі України, через що вона працювала насамперед на розвиток чужої, а не своєї культури. Тільки Пряшівщина у першій чверті XIX ст. дала Петербурзькому університету трьох видатних правників: Михайла Балудянського (перший ректор Петербурзького університету), Петра Лодія (декан філософсько-юридичного факультету), Василя Кукольника. Закарпатець Юрій Гуца (Венелін) став основоположником болгаристики в Російській імперії. Загальновідомі імена письменника Антона Чехова, театрального режисера Володимира Немировича-Данченка, українське коріння було у роду композитора Петра Чайковського, видатного журналіста Василя Гіляровського та багатьох інших.

Негативне значення мало закриття російським урядом у 1817 р. Києво-Могилянської академії — першого університету у православному світі. Щоправда, вона невдовзі відновила свою діяльність, але вже в іншому вигляді — як Київська духовна академія. Досить сказати, що вона втрачає свій демократичний характер: якщо раніше в ній могли вчитися представники всіх станів, то тепер народним низам вхід сюди був заборонений, у Могилянці навчалися переважно поповичі. Були змінені програми навчання, тут запанувала російська мова, викладацькі кадри були переведені з Росії. Царат виразно прагнув до перетворення Могилянки на центр русифікації України, і до певної міри йому це вдалося. В Україні з'явилися й університети сучасного типу. Так, у Львові діяв заснований ще у 1661 р. університет, але він переривав свою діяльність у 1805—1818 pp. і до того ж мав німецько-польський характер. У підросійській Україні виникають університети у Харкові (1804) та Києві (1834), наукові установи й центри: Нікітський ботанічний сад (1812), Тимчасовий комітет з розшуку старожитностей (1835—1845), Київська тимчасова комісія для розгляду давніх актів, Одеське товариство історії та старожитностей (1839), музеї, бібліотеки (особливо з 1830 р.) і т.д.

Варто відзначити й перші кроки на шляху української педагогіки, пізніше й фізичної культури та спорту. В першу чергу слід вказати на геніального педагога Костянтина Ушинського (1824—1871), вихідця з відомого українського роду. Ушинський став основоположником нової педагогіки, реформатором шкільної освіти. Його найкращий твір «Рідне слово» перевидавався різними мовами 150 разів. Характерно, що в одному зі своїх творів Ушинський засудив русифіковану освіту в Україні, назвавши її «пеклом». Батьком української фізичної культури був Іван Боберський, про якого вже згадувалося. Зі спортивних досягнень дореволюційної пори поза сумнівом чільне місце належить знаменитому Івану Піддубному (1870—1949). Богатир з Черкащини (вага — 120 кілограмів) став шестиразовим чемпіоном світу з класичної боротьби і 25 (!) років поспіль утримував за собою цей титул.

Українські меценати і благодійники. Те, що значна частина верхівки українського суспільства у своїй масі перестала служити своєму народові, пішла на службу імперіям, а національна українська буржуазія була слабкою, мало негативний вплив і на розвиток культури. Однак традиції благодійництва й меценатства, започатковані ще князями доби Київської держави та гетьманами й полковниками Війська Запорозького, не вмерли. Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. відзначалися своєю меценатською діяльністю канцлер Російської імперії граф Олександр Безбородько, Дмитро Трощинський, пізніше — Григорій Галаган. Останній заснував, наприклад, у с. Сокиринцях допомогово-ощадне товариство, надавши йому для стартового капіталу 3 тис. крб, а також побудував кам'яний будинок, ремісниче училище, інтернат. Його коштом було видано чимало книг, насамперед журнали «Киевская старина» та «Основа», зібрано цінну колекцію книг, рукописів, живописних полотен. Втративши сина Павла, Г. Галаган створює своїм коштом (понад мільйон карбованців золотом!) знамениту Галаганівську колегію (колегію Галагана), яка мала свою церкву, музей, лабораторії, спортзали, бібліотеку з 11 тис. томів, їдальню та спальні для учнів, і стала зразковим навчальним закладом для всієї Російської імперії. Тут бували історик В. Антонович, композитор М. Лисенко, з учнів цієї колегії вийшов цілий ряд видатних людей, наприклад письменники М. Драй-Хмара, П. Филипович та ін.

Не менше користі принесла українській культурі діяльність інших видатних меценатів та благодійників, насамперед Олександра Поля, Єлизавети Милорадович, родин Тарновських, Терещенків, Ханенків, Харитоненків та ін. Але на особливу похвалу заслуговують сім'я Симиренків (Платон, Лев, Василь, Володимир) та Євген Чикаленко (1861—1929). Перші відзначилися як успішні підприємці та науковці (так, Лев виростив новий сорт яблук ренет Симиренка, який відомий практично кожному). Вони активно допомагали діячам української культури, передали для Товариства допомоги українській літературі величезний капітал, але вибух Першої світової війни та більшовицький режим не дозволили його використати. Є. Чикаленко добився великого багатства за рахунок власних талантів як практик сільського господарства. Свідомий українець, активний діяч громадівського руху, публіцист, він із гіркою іронією мусив констатувати той факт, що в Україні є багато людей, які люблять її до глибини душі, але дуже мало таких, що люблять її до глибини власної кишені. Тому, не чекаючи чиїхось спонукань, Чикаленко з кінця XIX ст. почав надавати систематичну допомогу українським ініціативам, вкладаючи в них більшу частину своїх прибутків. Саме він фінансував газети «Громадська думка», «Рада», журнал «Киевская старина», створив фонд допомоги українським письменникам при Науковому товаристві ім. Шевченка, заснував Академічний дім у Львові. Чимало українських письменників, і насамперед Володимир Винниченко, завдячують йому виходом у світ своїх творів. Всіляко підтримував Чикаленко українські політичні сили, які прагнули добитися самостійної Української держави, і тому у 1919 р. мусив емігрувати.

Музеї. Завдяки зусиллям меценатів і благодійників створювалися великі бібліотеки, зібрання рукописів та інших старовинних речей, колекції живопису, які були доступні науковцям, а нерідко й широким масам. У другій половині XIX — на початку XX ст. на їх основі формуються історичні та художні музеї, які діють і по сьогодні. Меценати Тарновські з Качанівки (Чернігівщина) створили багатющий музей, який поповнювали за рахунок придбаних у різних колекціонерів унікальних речей (шабля Богдана Хмельницького, пояс Петра Дорошенка та ін.), археологічних розкопок. Катерина Скаржинська створила у своєму маєтку на Лубенщині історико-етнографічний музей, який потім передала Полтавському історико-краєзнавчому музею. Колекція Ханенків, нащадків гетьмана України, лягла в основу колекцій нинішніх Національного історичного музею та Музею східного та західного мистецтва. Останній у наш час (з 1999 р.) нарешті дістав свою справжню назву — «Музей мистецтв ім. Богдана та Варвари Ханенків». У 1872 р. у Києві при Київській духовній академії (на першому поверсі нинішнього Староакадемічного корпусу Києво-Могилянської академії) було відкрито Церковно-археологічний музей. Тут зберігалися унікальні предмети церковної старовини, в тому числі хрест св. Сергія Радонезького, котрим він благословляв Дмитрія Донського на перемогу над ханом Мамаєм, хрест єрусалимського патріарха Феофана (1620 p.), портрети та речі церковного вжитку київських митрополитів XVI—XVIII ст., хрест гетьмана Петра Сагайдачного. Цей музей існував аж до його ліквідації та розграбування більшовиками у 1922 р. Тривалий час директором музею був відомий історик та філолог Микола Петров. Незважаючи на більшовицькі реквізиції та нищення, воєнні лихоліття і стихійні лиха, чимало із зібраних тоді речей і нині є окрасою багатьох сучасних музеїв України. У 1882 р. в Холмі з ініціативи люблінського єпископа Модеста (Стрельбицького) було відкрито Церковно-археологічний музей при Свято-Богородицькому православному церковному братстві. Вчений і гірничопромисловець Олександр Поль, який почав розробки криворізької руди, створив надзвичайно цінний музей старовини і заповів його місту Катеринославу. У 1902 р. музей очолив видатний історик Дмитро Яворницький (1855—1940), і через деякий час цей осередок став найкращим у світі зібранням речей козацької старовини, а також середньовічних кочівників. Великою позитивною справою було створення в губернських Центрах архівних комісій, які збирали й досліджували цінні документи, нерідко приречені на загибель. Виникло й історичне товариство ім. св. Нестора-літописця, яке видало багато томів своїх наукових записок.

Наука і література. У тяжких підколоніальних умовах чимало українських патріотів активно вивчали історію свого народу і країни, розуміючи виняткове значення розвитку історичної свідомості народу. В минулому вони знаходили натхнення для своєї діяльності, осмислювали історичний досвід. Глибокі традиції української історіографії, яка бере свій початок від святого Нестора-літописця, були продовжені літописцями й творцями перших наукових праць XVIII ст. Справу Дмитра Бантиша-Каменського, про якого вже йшлося, продовжив Микола Маркевич (1804—1860), представник відомого козацького роду, творець «Історії Малоросії», у котрій історія України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. знайшла яскраве й поетичне узагальнююче висвітлення.

М. Маркевич (Маркович) походив зі старовинного і високоосвіченого козацького роду. Цікаво, що Настя Маркевич (або Маркович) була дружиною гетьмана Івана Скоропадського, а їхня дочка вийшла заміж за сина сподвижника Петра І Петра Толстого і таким чином доводилася прабабою видатному російському письменнику Льву Толстому. Один з Маркевичів — Андрій був свого часу лубенським полковником, генеральним підскарбієм брав участь у підготовці пам'ятки українського права — «Права, за якими судиться малоросійський народ» (Глухів, 1743). Батько історика, теж Андрій, навчався у пансіоні Московського університету, сидів за однією лавою з майбутнім поетом Василем Жуковським, служив дипломатом. Сам історик народився у с. Дунайцях на Глухівщині Чернігівської губернії, початкову освіту здобув у школі відомого поета й мовознавця П. Носенка-Білецького під Прилуками. З 1817 по 1820 р. вчився у пансіоні в Петербурзі. Тут познайомився з російськими поетами О. Пушкіним, В. Жуковським, Є. Баратинським, К. Рилєєвим та ін. Після закінчення пансіону вступив на військову службу, потім вийшов у відставку і з 1830 р. остаточно осів на Лівобережній Україні, де зібрав величезну бібліотеку унікальних рукописів, активно працював як поет, етнограф, історик. Він видав дві визначні збірки «Українські мелодії» та «Народні українські наспіви», чимало статей. Вінцем його життя стала книга «Історія Малоросії». І самого Маркевича, і його твір високо оцінив Тарас Шевченко, який приятелював з істориком і навіть присвятив йому вірша, що починається словами: «Бандуристе, орле сизий!»

Не менш успішно діяв інший товариш Т. Шевченка Михайло Максимович (1804—1873), вчений, який щасливо поєднав природознавчі та гуманітарні зацікавлення, був членом-кореспондентом Петербурзької академії наук, першим ректором Київського університету. Найбільшу славу Максимовичу принесла його діяльність як мовознавця, фольклориста й історика. Саме він завдав потужного удару по сумнозвісній теорії російського історика М. Погодіна, яка, незважаючи на існуючий фактичний матеріал, заперечувала причетність українців до Київської держави IX—XIII ст. та оголошувала їх прибульцями. Значною подією в науковому й культурному житті України стали збірки українських народних пісень і дум, зібраних і виданих Максимовичем, а також його праці, які стверджували самобутність української мови. Як історик Максимович був надзвичайно ерудованим і талановитим, його праці охоплюють історію України від часів Київської Русі до Коліївщини.

Значно більшим був внесок в українську культуру ще одного приятеля Шевченка, кирило-мефодіївця Пантелеймона Куліша( 1819—1897), культурно-освітнього діяча, письменника, поета, перекладача й історика. Він створив знаменитий історичний роман «Чорна рада», присвячений відомим подіям у Ніжині 1663 p., видав ряд цінних історичних праць та джерельних публікацій. Маючи феноменальну пам'ять, добре знаючи різні мови, Куліш збагатив українську культуру чудовими перекладами західноєвропейських класиків (Шекспір, Гете, Шіллер та ін.). Саме Куліш здійснив переклад Біблії українською.

Найвидатнішим істориком України був Михайло Грушевський, але він не один працював на цьому полі. Значним був внесок в історіографію дослідника історії Слобідської України академіка Дмитра Багалія (1857—1932), ректора Харківського університету. Одну зі своїх фундаментальних праць він присвятив історії власне Харкова. Не менших успіхів досягнув його приятель Дмитро Яворницький, котрий відзначився як фольклорист, археолог і письменник, особливо у дослідженні історії запорозького козацтва. Він створив класичну працю «Історія запорозьких козаків», у котрій довів виклад подій до Нової Січі (1734 р.), написав цикл важливих робіт з цієї ж проблематики (книги «Іван Дмитрович Сірко — кошовий отаман запорозьких козаків», «Запорожжя у залишках старовини та народних переказах» та ін.). Зростала й нова генерація українських істориків, представлена іменами І. Джиджори, І. Крип'якевича, В. Липинського та ін. Академік Федір Вовк (1847—1918) був загальновизнаним у Європі антропологом та археологом, причому головні зусилля зосередив саме на вивченні українців. Він вперше різнобічно охопив український народний побут і переконливо довів на етнографічному матеріалі, що український народ є оригінальним, складає цілість, відокремлену від інших народів. Українські науковці досліджували культурну спадщину не тільки своєї батьківщини. Щасливо поєднав ці напрямки діяльності академік Агатангел Кримський (1871—1942), поет, перекладач, письменник, філолог та історик, який став визнаним у світі авторитетом у сходознавстві (арабістика, тюркологія, іраністика, семітологія). Володіючи 68(!) іноземними мовами, він глибоко дослідив арабську літературу, історію Османської імперії, переклав українською ряд класичних творів арабської, перської і турецької літератури. Він же є автором оригінальних поезій (збірка «Пальмове листя»), роману з життя української інтелігенції Чорноморії («Андрій Лаговський»). Уродженець Харківщини Михайло Туган-Барановський (1865—1919) став одним з провідних європейських економістів. Пізніше, в часи Центральної Ради, він очолив Міністерство фінансів, разом з М. Грушевським, А. Кримським та ін. добивався створення Всеукраїнської академії наук, яка виникла у 1918 р.

Було б помилковим думати, що геній українського народу розкривався виключно в сфері гуманітарних наук, поезії та в образотворчому мистецтві. Щоб у цьому переконатися, достатньо назвати імена мореплавця та географа Юрія Лисянського (1773—1837), мандрівника та етнографа Миколи Миклухи-Маклая (1846—1888), винахідника бойових ракет Олександра Засядька (1779—1837), основоположника вітчизняного акушерства Нестора Амбодик-Максимовича (1744—1812), світоча Петербурзької медико-хірургічної академії академіка Данила Велланського (1773—1847), засновника культурного пасічництва, винахідника рамкового вулика Петра Прокоповича (1775—1850), корифея математики Михайла Остроградського (1801—1862). Останній походив з Полтавщини зі старовинного козацького роду. Він закінчив Харківський університет, деякі науково-навчальні заклади у Франції, працював переважно у Франції і Росії, потім викладав у Петербурзькому університеті. Всесвітнє визнання здобули праці Остроградського в галузі математичного аналізу, математичної фізики та аналітичної механіки, і не випадково його було обрано академіком ряду академій наук у Старому й Новому Світі.