Нова генерація українських вчених та мислителів дала світу знаменитого Володимира Вернадського (1863—1945) — творця теорії про біосферу та ноосферу, засновника геохімії, біогеохімії та радіогеології. У 1918 р. Вернадський став першим президентом Всеукраїнської академії наук. Цікаво, що своєрідним предтечею Вернадського як творця вчення про ноосферу виступив видатний український мислитель і активний діяч «громадівського» руху Сергій Подолинський (1850-1891).

Як і в минулому столітті, центром українського культурного життя залишається територія колишньої Лівобережної Гетьманщини (це зайвий раз засвідчує важливість для народу розвитку власної, навіть автономної, держави!), але виникають і розвиваються нові центри та осередки, наприклад в Одесі, де зусиллями Аполлона Скальковського (1808—1898) було створено перше в українській науці дослідження історії запорізького козацтва («Історія Нової Січі»), яке побачило світ у 1841 p., видавалися багатотомні «Записки Одесского общества истории и древностей».

Взагалі провідні діячі української культури особливу увагу приділяли історії України, чітко усвідомлюючи, що без історичної пам'яті народ не зможе вижити. Одночасно вони активно працювали в галузі красного письменства, прагнули створити саме на народній мові поетичні, прозові та драматичні твори. Крім вищезгаданих авторів, можна відзначити також цілий ряд інших, які увійшли в народну пам'ять часом завдяки одній-двом пісням, як-от Віктор Забіла, що написав вірші «Гуде вітер вельми в полі» та «Не щебечи, соловейку»; ...Петренко (?), що написав пісню «Дивлюсь я на небо». Серед цього грона літераторів почесне місце належить Євгену Гребінці (1818—1848), який видав у 1841 р. альманах «Ластівка». До нього увійшло чимало творів провідних українських поетів тієї доби. Гребінка був приятелем Шевченка, допомагав йому визволитися з кріпацтва, видати «Кобзар». Він написав чимало віршів і пісень, деякі з них стали народними («Ні, мамо, не можна нелюба любить»), історичних повістей на українську тематику. У своєму короткому житті Гребінка встиг попрацювати і на ниві російської культури. Популярний романс «Очи черные» належить саме перу Гребінки.

Українська література продовжувала розвиватися, незважаючи на тяжкі умови існування. У другій половині XIX ст. розквітнув талант цілої плеяди класиків української літератури: найвидатнішої української поетеси Лесі Українки (1871—1913), письменника-реаліста Івана Нечуя-Левицького (1838—1918), Панаса Мирного (1849—1920), Бориса Грінченка (1863—1910), Михайла Коцюбинського (1864—1913) та ін. І. Нечуй-Левицький утвердив в українській літературі жанр соціальної повісті і соціального роману («Микола Джеря»), написав ряд гумористичних («Кайдашева сім'я», «Старосвітські батюшки і матушки») та історичних («Іван Виговський») творів. Перу Нечуй-Левицького належать твори (наприклад, «Чорні хмари»), в котрих викривалася політика русифікації, яку проводив російський уряд, виведені типи денаціоналізованих і жалюгідних «малоросів». Панас Мирний (П. Я. Рудченко) — творець романів та повістей «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія» та ін., був визнаним майстром психологічної прози. Б. Грінченко, відомий як публіцист, автор «Листів з України Наддніпрянської», котрі скеровували у вірному напрямку нові покоління борців за волю України. Ще за життя він створив собі нерукотворний пам'ятник, уклавши чотиритомний «Словарь української мови». Грінченко прожив менш як піввіку, і, за загальним визнанням, «більше працював, ніж жив». У його доробку сотні статей, поезій, наукових праць, він відзначився також як педагог і суспільний діяч.

М. Коцюбинський став одним із фундаторів новітньої української літератури, творцем соціального роману «Fata morgana», історичної повісті «Дорогою ціною», ряду новел та оповідань, які увійшли до скарбниці української літератури. Подорож до Карпат надихнула Коцюбинського на створення повісті «Тіні забутих предків» (1911), яка через півстоліття була блискуче екранізована режисером Сергієм Параджановим. Коцюбинський глибоко цікавився життям і побутом молдаван, циган, кримських татар, доля яких міцно пов'язана з долею українського народу. Він написав, зокрема, цикл оповідань про життя кримських татар, змалювавши з симпатією цей народ, який зберіг про українського класика вдячну пам'ять.

Видатний поет і драматург Олександр Олесь (1878—1944) належав до молодшої генерації українських діячів культури. Його мистецьке кредо концентрувалося в словах Краса і Воля. Уже першою збіркою віршів «З журбою радість обнялась» (1907) він здобув загальне визнання. Геній поета-лірика поєднувався у ньому з темпераментом бійця, йому судилося бути співцем двох революцій (1905 і 1917 pp.), відродження незалежної Української держави. Він був батьком іншого видатного українського поета і борця за самостійну українську державу Олега Ольжича (1907—1944).

Володимир Винниченко (1880—1951) був одним із чільних українських письменників і драматургів XX ст., новатор, творчість якого відзначалася глибоким психологізмом. В літературу він увійшов 1902 року, в дореволюційний період опублікував реалістичні оповідання, які різко протиставлялися народницькій прозі. Він змалював початок руйнації традиційного українського села, зобразив різні типи представників українського суспільства, зокрема інтелігента-революціонера. Його творча спадщина багатюща, тут знаходимо п'єси, фантастичні романи, політичні памфлети тощо. Винниченко активно займався політичною діяльністю (член РУП, УСДРП). Через це його переслідували, заарештовували, письменник певний час мусив жити нелегально або ж в еміграції. У 1917 р. він став одним із чільних діячів Центральної Ради та УНР, але його діяльність як політика і державного діяча далеко не виправдала тих сподівань, що покладалися на нього. Після поразки українських визвольних змагань він був змушений емігрувати до Франції, де продовжував активно займатися літературою.

На жаль, і досі ми недооцінюємо велич своєї літератури. Мало кому й нині відоме ім'я сліпого поета та музиканта, культуролога Василя Єрошенка (1889—1925), блискучого знавця мови есперанто. Втім, його творчість і досі виявляє значний вплив на літературу та культуру Японії та інших країн Сходу.

У Західній Україні плідно працювали члени «Руської трійці», також Микола Устиянович, Олександр Духнович — автор відомого вірша, гімну закарпатців «Я русин був, єсьм і буду», а в пізніші часи — Осип Маковей (1867—1925). Розквітнув талант і «буковинського Кобзаря» Юрія Федьковича (1834—1888), одного з провідників національного відродження у цьому регіоні. Він першим з буковинських літераторів почав писати українською мовою і створив цикл ліричних та героїко-романтичних поезій (поеми «Довбуш», «Лук'ян Кобилиця» та ін.). До класиків української літератури слід віднести й членів «покутської трійці» (Василь Стефаник, Лесь Мартович, Марко Черемшина). Найталановитішим з них був, поза сумнівом, Василь Стефаник (1871—1936), який сягнув вершин у новелістиці («Камінний хрест», «Стратився», «Синя книжечка» та ін.). Передаючи тяжке селянське життя, нерідко сповнене трагізму, Стефаник прагнув писати, за визначенням сучасників, «стисло, талановито й страшно». Критики називали його «селянським Бетховеном», у кожній з його новел містився «згусток почувань народної душі».

Театр і музика. Розвивалися в Україні й традиції народного театру й так званої шкільної драми, яка була популярною серед спудеїв Києво-Могилянської академії (першу відому з них «Про Йосифа Прекрасного» на біблійний сюжет вони поставили ще на початку 30-х pp. XVII ст.). У XVIII ст. виникають аматорські театри при поміщицьких резиденціях (нерідко з участю акторів-кріпаків), навчальних закладах, по Україні гастролюють професійні трупи (італійські, французькі, польські), які не могли не вплинути на місцеві традиції. Так, наприкінці XVIII ст. ці трупи давали вистави у палаці Понятовських у Корсуні. Діяли польські театри у Бердичеві, Кам'янці-Подільському та ін. У 1789 р. у Харкові побудували постійний театр. Біля витоків українського професійного театру стояли геніальні актори й драматурги. Маємо на увазі насамперед Миколу Гоголя, Михайла Щепкіна (1788—1863) та Карпа Соленика(1815—1851). Перший починав свій шлях у театрі, виконуючи ролі в любительських спектаклях під впливом свого батька Василя Гоголя, котрий керував досить популярним аматорським театром Д. Трощинського на Полтавщині. Другий теж був українцем за походженням, але не дворянином, як Гоголь, а селянином-кріпаком. Так само, як і Шевченка, з котрим вони міцно здружилися, його викупили з неволі передові представники громадськості (насамперед І. Котляревський, який спеціально для цього актора написав роль Виборного у «Наталці-Полтавці»). Щепкін працював спочатку у театрах Харкова, Полтави й Києва (1816—1824), після чого зв'язав свою творчу долю з Малим театром у Москві, час від часу приїжджаючи з гастролями на батьківщину. Соленик все своє життя присвятив служінню саме українському театру, відмовившись виступати на російській імператорській сцені. Він грав переважно у театрах Слобожанщини та Лівобережної України. Один з таких театрів, що був у Харкові, очолив класик української літератури Григорій Квітка-Основ'яненко. Його репертуар складався переважно з російських п'єс. Однак час від часу в ньому, як і в інших подібних театрах, ставилися українські п'єси, лунали українські пісні, тут танцювали українські танці.

Майже одночасно сформувалися аматорські гуртки в Західній Україні. Професійна сцена тривалий час тут була зайнята німцями, поляками та угорцями. Так, у 1772 р. з Відня до Львова було переведено німецький державний театр Геттерсдорфа, який існував майже сто років. Український аматорський театр бере початок з 1794 р. від гуртка студентів Львівської духовної семінарії, але українську мову на сцену було введено тільки у 1834 p., причому тут ставили п'єси не тільки місцевих, а й наддніпрянських авторів (І. Котляревського та ін.). Визначну роль у становленні українського театру в Галичині відіграв священик з Коломиї Іван Озаркевич, який виступив і як організатор, і як режисер, і як драматург.

Через несприятливі умови життя українського народу становлення його професійного театру затяглося. Негативно вплинули й реакційні заходи після поразок польських повстань. Тому на певний час центр театрального життя перемістився до Галичини. Саме у Львові у 1864 р. було відкрито перший український театр Омеляна Бачинського, в якому, до речі, грали й актори-наддніпрянці.

Після певного спаду театральне життя у підросійській Україні значно активізувалося. Головним його осередком стало провінційне місто Єлисаветград у степах центральної України. Ще з 1864 р. тут активно діяв самодіяльний театр, де робили свої перші кроки майбутні творці українського театру. Емський указ 1876 р. призупинив розвиток українського театру, але у 1882 р. єлисаветградці створили першу професійну театральну трупу, яка ставила на сцені виключно український репертуар. Біля її джерел стояла група драматургів та акторів, за котрою міцно закріпилося визначення корифеї українського театру. Це — Марко Кропивницький і брати та сестри Тобілевичі, які діяли під різними псевдонімами (Іван Карпенко-Карий, Панас Саксаганський, Микола Садовський та Софія Садовська-Барілотті). Пізніше до них долучилися найвидатніша українська актриса Марія Заньковецька, драматург Михайло Старицький, актриса Ганна Затиркевич та ін. Саме вони створили класичний репертуар українського театру — п'єси «Глитай», «Невільники», «По ревізії» (М. Кропивницький), «Мартин Боруля», «Безталанна», «Сто тисяч», «Хазяїн», «Суєта», «Житейське море» (І. Карпенко-Карий), «Циганка Аза», «Не судилось», «Чорноморці» (М. Старицький), «За двома зайцями» (І. Нечуй-Левицький та М. Старицький) та багато інших. До них долучились драматурги нового покоління, які також зробили свій внесок у створення українських п'єс: Людмила Старицька-Черняхівська («Гетьман Дорошенко»), Любов Яновська («На Зелений Клин») і особливо Володимир Винниченко. Ця трупа і її філії об'їздили майже всю Україну (щоправда, на Правобережжі і частково на Лівобережжі у 1883—1893 pp. влада заборонила їм грати, і тому вони мусили обмежуватись в цей час переважно територією південної України та Чорноморії), пробуджуючи в масах любов до батьківщини та рідного слова. Успіх був неймовірним! Талант акторів-самородків визнали за кордонами України, і навіть сам імператор Олександр III, побувавши на гастролях трупи, дещо пом'якшив ставлення офіційного Петербурга до «малоросійського театру». У 1885 р. трупа розпалася на дві частини: однією керував Марко Кропивницький, другою — Михайло Старицький, які зберегли вірність закладеним реалістичним традиціям. За їхнім прикладом пішли інші, і вже через кілька років на Україні діяло понад 30 мандрівних театрів, постало багато самодіяльних колективів, котрі своєю невтомною працею підносили рівень національної свідомості, зберігали любов до рідної культури. Але тільки з 1905 р. український професійний театр дістав своє перше постійне приміщення (у Києві), і тут успішно діяла трупа Миколи Садовського. Він же і М. Заньковецька певний час діяли в Галичині, і там вони передали свій багатющий досвід місцевим театральним колективам.

На родючому українському театральному ґрунті виростало перше покоління акторів кіно. В передреволюційні роки у Лоцманській Кам'янці (нині — Дніпропетровській) було знято перший український кінофільм «Напад орди на Січ». В той же час ряд кіноакторів-українців стають широковідомими в Російській імперії. До них належить в першу чергу зірка німого кіно Віра Холодна.

Музика. Українська народна пісня є знаною в усьому світі, причаровувала до себе геніальних зарубіжних композиторів. Так, Людвіг ван Бетховен включив до своїх симфоній обробку української пісні «їхав козак за Дунай». Осередком української музичної культури був Київ, насамперед Києво-Могилянська академія. Не випадково звідси набирали придворні та церковні хори для російських царів та патріархів, найвищих сановників. Саме Київ дав Україні і світу трьох видатних композиторів. Це — Максим Березовський (1747—1777), Дмитро Бортнянський (1751—1825), Артем Ведель (1767—1806) — творці «золотої доби» в українській класичній музиці. Вони, так само як і Й. С. Бах та більшість тогочасних європейських композиторів, творили насамперед для церковного вжитку, але це ніскільки не обмежило розвиток їхнього таланту, швидше навпаки.

Доба національного відродження поставила перед українськими діячами музичної культури нові завдання, і вони з ними з честю впоралися. Першим з них був співак, актор і композитор Семен Гулак-Артемобський (1813—1873), який написав знамениту оперу «Запорожець за Дунаєм» і ряд інших творів («Українське весілля», «Ніч під Івана Купала»). Співзвучною з ним була діяльність іншого вихованця Київської духовної академії поета й композитора Петра Ніщинського (1832—1896), автора обробок народних дум («Про Байду», «Про козака Софрона»), пісні «Закувала та сива зозуля» та ін. В 40-ві роки XIX ст. були створені перші в Україні Симфонічне й Філармонічне товариства, професійні стаціонарні театри. На західноукраїнських землях беззаперечним лідером у цій галузі був основоположник професійної музичної культури в Галичині Михайло Вербицький (1815—1870), творець музики українського національного (нині й державного) гімну «Ще не вмерла України...».

Цей композитор і диригент народився в с. Явірник Руський під Перемишлем в сім'ї греко-католицького священика. З дитинства співав у церковному хорі перемиського кафедрального собору, брав уроки музики у чеських музикантів, навчався у Львівській духовній семінарії, після закінчення якої висвятився і служив у с. Млини. Брав активну участь у діяльності аматорської трупи в Перемишлі та народного театру «Руська бесіда». Автор понад 20 музично-сценічних творів, в тому числі мелодрами «Підгоряни»; написав понад 30 літургійних хорових творів, ряд симфонічних творів тощо.