§ 4. Сучасні Концепції Природного Права

У ХХ столітті спостерігається відродження інтересу до природного пра­ва. Концепції природного права акцентують увагу на змісті юридичних норм і конкретних рішень. Вони керуються положенням: право повинно бути правильним не тільки за формою, а й за змістом, тож не всі законода­вчі, судові чи адміністративні рішення, будучи формально коректними, мі­стять право. Критерієм такої правильності і вважалося природне право як ідеальний порядок відносин між людьми, як ідеальне право. За всієї різ­номанітності таких теорій їх об'єднує антипозитивістська і антитоталі- тарна спрямованість.

У розвитку теорії природного права в ХХ столітті можна виокремити три етапи: 1) неокантіанський, або «відродженого природного права» (по­чаток ХХ століття); 2) релігійно екзистенціалістський, що орієнтувався на критику нацистського права і обґрунтування гуманістичного права (40—60- ті роки минулого століття); 3) сучасний, який представлений широким спектром теорій непозитивістської спрямованості (з 60-х років минулого століття до наших днів).

Найважливішою методологічною основою відродження природного права на початку ХХ століття було неокантіанство, яке утверджувало пер­винність свідомості щодо буття. Видатним представником неокантіанства був Рудольф Штаммлер (1856—1938)^[5]. Право він розглядав як регулюючу форму соціального життя. На відміну від марксизму, вважав, що не еко­номічні відносини визначають правову форму, а правова форма є визнача­льним чинником суспільного розвитку.

Штаммлер першим поставив питання про відродження природного права і запровадив формулу «природного права із змінним змістом». Під останнім він розумів право, яке відповідає принципам справедливості. В силу мінливості історичних умов і потреб людського життя це право змінюється, але напрямок цих змін - відповідність соціальному ідеалу. Кінцевою метою соціального життя він вважав спілкування людей, здатних вільно виражати свою волю («суспільство людей, що вільно хочуть»). За його вченням не­справедливість права не є підставою визнання його юридично недійсним. Водночас він наголошував: «у прояві справедливого права, що постійно збільшується і стає правильнішим, і полягає соціальний прогрес».

Значний внесок у відродження ідеї природного права зробив відомий фра­нцузький богослов і громадський діяч Жак Марітен (1882—1973)^[6]. Як пред­ставник офіційної доктрини католицької церкви - неотомізму, він розвивав вчення Аквінського про природне право з врахуванням суспільних змін у ХХ ст. Його ідеї знайшли втілення в Загальній декларації прав людини 1948 ро­ку, в підготовці якої він брав безпосередню участь.

Природне право Марітен вважав втіленням божественної мудрості і справедливості. Воно - неписаний закон, визнання гідності людської особис­тості, ідеальний порядок людських дій, закріплений в моральних вимогах. «Природне право має справу з правами і обов'язками, які необхідним чином пов'язані з першим принципом: “Роби добро і уникай зла”». Цьому порядку повинно відповідати позитивне право (корпус законів) і його застосування на практиці. Марітен підкреслює, що людський розум пізнає природне право не за допомогою понять і логічних висновків, а за допомогою особливого інтуї­тивного пізнання. Права людини кореняться в природному законі як вирази внутрішньої цінності і гідності людини.

Відстоюючи невідчужуваність людських прав, він, проте, вирізняв во­лодіння і реалізацію прав. Їх реалізація підпорядкована в кожному окремому випадку конкретним можливостям певного суспільства.

Ж.Марітен виокремлював права різних рівнів:

1) права індивіда, які від­повідають абсолютній вимозі природного закону (фундаментальні права): право на життя і особисту свободу, право приватної власності, право на праг­нення до етичної досконалості та ін. Вони є природними в точному значенні цього слова, адже кореняться в самій природі людини як вільної і духовної істоти;

2) політичні права (права громадянина), які утворюють продовжен­ня природного права: право народу встановлювати конституцію держави і визначати форму правління; право громадян на активну участь у політич­ному житті, у тому числі у виборах; право об'єднання в політичні партії і су­спільні об'єднання; свобода висловлювань і дискусій, рівність громадян перед законом і судом. Хоча ці права не є абсолютними, вони, проте, не­від'ємні в суспільстві, що досягнуло «стану політичної справедливості»;

3)     соціальні права (права трудящих): право на працю, право створення профспілок, право на справедливу заробітну платню, право на соціальне за­безпечення та ін., які «обумовлені загальним благом».

Ж. Марітен не бачить непереборного антагонізму між правами інди­віда, виявом яких є право приватної власності («старими» правами), і соціальними правами («новими» правами). Він наголошував на тому, що у Декларації прав людини (1948) «є місце, як для «старих», так і для «нових» прав». Звертав увагу на те, що ліберально-індивідуалістичний, комуністичний і персоналістичний типи суспільного устрою розрізня­ються трактуванням гідності людини і відповідно по-різному вибудо­вують ієрархію прав людини. Сам він солідаризувався з третьою конце­пцією, яка зорієнтованою на гармонійне поєднання всіх прав.

У дусі обґрунтування нового права, яке б ураховувало індивідуальність кожної людини, розроблялися екзистенціалістські концепції природного права. Природне право розглядалося як право екзистенції - справжнього людського існування. Основним своїм завданням представники цього на­прямку (В. Майхофер, Е. Фехнер, Г. Кон) вбачали в орієнтації індивідів, законодавців і правозастосовників на ухвалення екзистенціально правиль­них рішень у конкретній правовій ситуації. Екзистенціальне право вони протиставляли позитивному праву з його механічними, «мертвими» нор­мами. Правовий екзистенціалізм справив вплив на гуманізацію законодав­ства і суддівської практики в післявоєнній Європі.

Після ухвалення Загальної декларації прав людини 1948 р., інших до­кументів ООН і міжнародних пактів про права людини 1966 р. була створена ефективна система міжнародних норм для їх захисту. Природно-правова теорія, вирішивши одне зі своїх основних завдань - позитивно-правового закріплення прав людини, практично підтвердила свою теоретичну значу­щість, але при цьому вона не вичерпала своїх можливостей і не втратила свого значення в правознавстві.

Новітній етап розвитку теорій природного права починається з відомої суперечки Г. Харта і Л. Фуллера наприкінці 50-х років. Якщо Харт окре­слив позицію позитивізму як концептуальне розмежування права і моралі, то Фуллер (1902—1978) визначив ідею природного права як ідею необхід­ного зв’язку між правом і мораллю. При цьому Фуллер говорить як про внутрішню, так і про зовнішню мораль права. Під внутрішньою мораллю права він мав на увазі вісім принципів створення і застосування юридич­них норм. Вони вимагають, щоб правила були: 1) загальними; 2) опубліко­ваними; 3) передбачуваними (не ретроспективними); 4) зрозумілими; 5) не суперечливими; 6) здійснимими; 7) постійними; 8) дії посадовців мають відповідати проголошеним правилам. Дотримання цих принципів уможли­влює право як таке, а недотримання хоча б одного з них робить правову систему аморальною, а тому свідчить про відсутність правової системи взагалі. Ці принципи, виражають вимоги справедливості, або чесності. Свою інтерпретацію природного права Фуллер називав процедурним при­родним правом, розуміючи під ним те, що дає змогу сконструювати систе­му правил для підкорення людської поведінки і управляти нею. Проте його концепція не накладає ніяких обмежень на зміст юридичних правил, які можуть бути і несправедливими. Під зовнішньою моральністю права він розумів етичні принципи, що їх дотримуються суспільство, і які лежать в основі правових інститутів, забезпечуючи їх функціонування. Внутрішня і зовнішня моральність взаємопов'язані. Аморальна правова система не мо­же існувати довго, бо не матиме підтримки суспільства.

Найвідомішим із сучасних прихильників природного права є Рональд Дворкін (1931 —2002)^[7]. Він наполягає на можливості і необхідності дати моральне обґрунтовування права. Це завдання полегшується тим, що позитивне право неминуче асимілює, концентрує в собі моральний зміст.

Згідно з Дворкіним, позитивне право (правова система) утворює єдність правил і принципів. Правила - це конкретні норми; принципи - містять загальні правові положення, такі як людська гідність, справедливість, рів­ність, вони є нормами чесності і справедливості. В складних випадках суд­ді виходять за межі правил і зважують цінності (принципи). Вони не тво­рять законів, а ухвалюють рішення, засновані на точному «зважуванні» принципів, що належать до справи (суддя обмежений у своєму виборі). В суді кожна із сторін вимагає захистити своє право. Дворкін пише: «Індиві­дуальні права - це політичні козирі в руках індивідуумів». Він апелює до ідеального суб'єкта, «судді-Геркулеса”, який знає всі принципи, що необ­хідні для вибору оптимального рішення і одночасно розуміється на всіх хитросплетіннях існуючих законів.

Р. Дворкін ввів поняття «інтегральність», наголошуючи на тому, що співтовариство реально інтегрує своїх членів там, тоді і тільки тоді, коли реально визнає їх вільними і рівними. Іншими словами, існування правової держави вже в собі самій містить доказ інтегрованості, цілісності сфери права («імперії права»).

Концепція англійського філософа права Джона Фінніса^[8] є розвитком традиції природного права, що йде від Фоми Аквінського. Він вирізняв сім фундаментальних об’єктивних цінностей (базових благ), необхідних для хорошого життя кожної людини, незалежно від її поглядів і належності до тієї чи іншої культури. Це: життя, знання, гра, естетичні переживання, спі­лкування (дружба), практична розсудливість і релігія (яку він розуміє як «питання про походження космічного порядку і людської свободи і розу­му»). Вся решта цінностей є засобами реалізації цих семи цінностей.

Позаяк цінності можуть бути реалізовані тільки в суспільстві, то для то­го, щоб координувати загальне прагнення до базових благ, виникає необ­хідність в праві як сукупності підкріплених силою влади правил. Визнача­ючи природне право як «набір принципів практичного розуму для впоряд­ковування людського життя і людського співтовариства», він підкреслює, що конкретні закони слід виводити з «природного права», або «законів ро­зуму». Практичний розум вимагає поважати фундаментальні цінності в кожній дії. Так, закон, що забороняє вбивство, є заснованим на вимозі практичного розуму поважати фундаментальну цінність людського життя. Несправедливі закони, за Фіннісом, це все ж таки закони, вони мають юридичну силу. Але вони не повністю виявляють природу права і не на­кладають повноцінних обов'язків на громадян.

Таким чином, усі сучасні теорії природного права об'єднує визнання зв’язку права з мораллю, тобто того, що головна мета права полягає в утвердженні справедливості. При цьому для них є характерною зосере­дження на проблемі природи позитивного права. Таке зближення теорій юридичного позитивізму і природного права зумовило тенденцію до роз­витку інтеграційних концепцій права, які ставляться до права як до багато­вимірного явища.