Печать
PDF

РОЗДІЛ 17. ОСНОВНІ НАПРЯМКИ ЄВРОПЕЙСЬКИХ КОНЦЕПЦІЙ ПРАВА І ДЕРЖАВИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XIX СТ. - § 4. Аристократична концепція держави і права Ф. Ніцше

Posted in История государства и права - Історія вчень про державу і право (Петришин та ін)

§ 4. Аристократична концепція держави і права Ф. Ніцше

Фрідріх Ніцше (1844 - 1900)[6] - німецький філософ, представник ірра­ціоналізму і волюнтаризму в філософії, чи не найзагадковіший і скандальний політичний мислитель ХІХ ст. Його політико - правові погляди відобрази­лись у творах “Так говорив Заратустра”, “Воля до влади”, “По ту сторону до­бра і зла”, “Вранішня зоря”, “До генеалогії моралі” та ін.

За Ніцше, в основі світу лежить “воля” - рушійна сила прогресу або регресу, воля до влади, до експансії, до розширення свого “Я”, в основі якої лежить інстинкт самозбереження, боротьби за існування. Вся історія людст­ва це боротьба двох воль - волі сильних, аристократів духу і воля слабких (юрби, рабів, черні). Аристократична воля до влади (“в кому воля лева”) - ін­стинкт підйому, воля до життя. Рабська воля до влади - інстинкт упадку, во­ля до смерті, ніщо. В історії з підйомом пов'язане панування аристократії, “час героїв” (у стародавніх Індії, Греції, Римі), рабовласницький лад. Наступ­не тисячоліття було пов'язане з боротьбою народів за демократію - період упадку аристократичної культури, що ілюструє європейська цивілізація.

На відміну від Канта для Ніцше людство не мета, а засіб. Його істо­рію слід розцінювати тільки як реалізацію задумів геніальних людей. Він критикує існуючі концепції походження держави (“це - неправда!”), визнає лише насильницький метод її утворення як продовження насильницького со­ціального процесу. Держава є знаряддям для народження піраміди влади, підпорядкування. Коли в державі втілюється воля аристократії “до прояву влади чи застосування влади”. Тоді політика, право - інструментарій куль­тури, прояв сили і волі, підйому. Висока культура, аристократична влада юр­би веде до виродження культури, декадансу.

Преклоніння перед кастовим ладом приводить Ніцше до висновку про упадок сучасних йому буржуазного суспільства і держави, де ідеї Просвітни­цтва, парламентаризм, виборче право, відстоювання “природного права” за­безпечили панування нікчемних людей, хто, заграючи з черню, знаходиться при владі. Арифметична сіра більшість, яка панує в умовах буржуазної демо­кратії, придушує потенціал “кращих”. Отже, демократія - деградуюча фор­ма держави. Сучасність належить черні.

Тому потрібна нова аристократія, ворожа юрбі і всякій тиранії, арис­тократія, яка знову напише слово “шляхетний” на нових скрижалях. Прихи­льність Ніцше до аристократичної державності, естетизму, заперечення де­мократії пояснює його різкі випади проти сучасної держави (“державою зветься саме холодне з чудовиськ”). Визначаючи тенденцію падіння ролі держави, філософ вважає, що “менш за все наступить хаос, а швидше за все ще більш доцільна установа, ніж держава, здобуде перемогу над державою”. Він розвиває елітарну концепцію устрою “здорового суспільства”. Воно по­діляється на: 1) “вищу касту” (вожді, керівники, генії), які мають право “вті­лювати щастя, красу, добро”; 2) виконавців їх волі (стражі права, порядку і безпеки); 3) решту маси “посередності”, яку сама природа призначила бути “суспільною користю, колесом, функцією”.

Правові ідеї Ніцше складалися на стику природно - правової школи й теорії насильства. Право (як держава) похідне від волі, влади, сили. Чим бі­льшою “волею до влади” обдарований індивід, тим яскравіше виражений у ньому інстинкт до панування, тим вище його соціальна значимість, а отже, тим більші права він має в суспільстві. Справжнє природне право виступає результатом війни й перемоги, що створює аристократично - кастовий пра­вопорядок. Філософ солідаризується з “правовим інстинктом” древніх: сила дає перше право, і немає права, що у своїй основі не було б присвоєнням, узурпацією, насильством. Нинішній правопорядок в європейських державах є результатом різних воль до влади, договором сил, що борються. “Без дого­вору немає права”. Воно - перевага, привілей сильних. Справедливість, за Ніцше, полягає в тому, що люди не рівні, і правова справедливість таким чи­ном, виходить із принципу нерівності правових домагань різних індивідів: “краще повинно панувати, і краще хоче панувати!”. Антидемократичний ха­рактер поглядів Ніцше на сутність права знайшов своє вираження у висновку щодо необхідності існування двох систем права в рамках однієї аристократи­чної кастової держави: “права господ” і “права рабів”.

Писане право (закони), за Ніцше, в суттєвому вимірі є лише проекці­єю, фікціями, яким приписується уявна реальність. Зокрема, філософ підкре­слював “довільність” сучасного йому німецького права на тій підставі, що воно не відповідає “традиційному правовому почуттю”. Мислитель вступає в полеміку із історичною школою права, стверджуючи, що закони вказують не на те, що є народ, а що здається йому далеким, дивовижним, чужоземним.

Значну увагу у своїх роботах Ніцше приділив темі злочину і покаран­ня. Злочинець у Ніцше - “некультурний герой”, носій романтизованого про­тесту, що переступає закон в ім’я повстання проти існуючого порядку. На думку філософа, той, хто карається, не заслуговує покарання, воно застосо­вується лише як засіб, щоб відвернути інших від здійснення злочину. Кримі­нальне покарання є не що інше, як помста відсталого суспільства злочинцеві- відщепенцеві - носієві революційного діяння (нехай навіть і у вигляді бана­льної крадіжки, грабежу, навмисного вбивства тощо). Ніцше зауважує, що із зростанням влади й самосвідомості кримінальне право завжди пом’якшується. Немає нічого неможливого в тому, щоб уявити суспільство з власною свідомістю власної могутності, за якої воно могло б дозволити собі благородну розкіш - залишити безкарним того, хто наносить йому шкоду.

Ф.Ніцше не сприймає лібералізм. Майбутнє людства й здійснення “великої політики” він віддає в руки надлюдини. Надлюдина - це законода­вець, що стоїть вище моралі й релігії, політичний геній, який виражає в собі крайній індивідуалізм, обрав своєю зброєю неправду, насильство й самий безсоромний егоїзм. Завдання “великої політики” полягає в створенні міжна­родного союзу сильних, здатних відтворити світову культуру, керувати нею й охороняти її. Цей процес буде складним, пройде через очисні війни, з на­станням миру відбудеться зникнення націй й виховання європейської люди­ни. Наступне ХХ століття буде часом великої політики, боротьби за світове панування, небачених раніше воєн. Людина виходить з війни більш сильною для добра і зла. Право не зникне, буде служити новою формою примусу для слабких і знаряддям для панування сильних.

Основні ідеї Ніцше лягли в основу ідеології фашизму, були інтерпре­товані в дусі націонал - соціалізму. Сам себе відносив до тих людей, які “на­роджуються посмертно”. В цьому він не помилився: маловідомий за життя став своїми волюнтаристськими ідеями сумнозвісним у ХХ ст., хоча ними не вичерпується його творча спадщина.

 

Контрольні завдання

1. Поясніть право розуміння Р.Ієрінга і Г.Еліннека, соціологічну концепцію суспіль­ства і держави, ліберальну концепцію права Г.Спенсера.

2. Визначіть особливості марксистського вчення про державу і права, їх роль в умо­вах соціалізму.

3. Дайте характеристику поглядів ідеологів анархізму П.Прудона, М.Штірнера, М.Бакуніна.

4. Які значення і роль надає Ніцше державі і праву, сили і волі аристократії і народу у своїй аристократичній концепції?

 


[1] Рудольф фон Ієрінг - німецький правознавець, професор університетів Базеля, Ростока, Кіля, Г ет- тінгена, Відня. Учень Савіньї і Пухіно. Основні праці: “Дух римського права на різних ступенях його роз­витку”, “Боротьба за право”, “Ціль у праві”.

[2] Еллінек Георг народився в Німецькому місті Гейдельберзі. З 1883р - професор уні-тетів у Відні, Бадені, Гельдерберзі. Основні праці: “система суб’єктивних публічних прав”(1892), “Права меншості” (1898), “Право сучасної держави”, “Загальне вчення про державу” (1900)

[3] Маркс Карл - філософ і соціолог, економіст і публіцист, засновник вчення, згодом названого його ім’ям. Народився в м.Трірі (Німеччина) в родині адвоката. В німецьких ун-тах вивчав право, філософію, іс­торію. Захистив дисертацію, став доктором філософії (1841 р.). 1844 р. почалась спільна теоретична діяль­ність Маркса і Енгельса з розробки нового світогляду. Його вирішальні пункти були викладені в працях “Святе сімейство” (1845 р.), «Німецька ідеологія» (1846 р.), «Маніфест Комуністичної партії» (1848 р.), фу­ндаментальній праці «Капітал» (1867-1894 рр.). Твори Маркса і Енгельса були видані в 50-60-х рр. XX ст. в 39 томах.

[4] Прудон П’єр Жозеф - французький соціаліст, теоретик анархізму. народився в Бізанзоні в сім’ї ре­місника. Дякуючи самоосвіті сформувався як оригільний мислитель. 1837 р. удостоївся премії Академії Бі- зансона за нарис по філософії. 1838 р. здав екзамен на бакалавра. В подальшому зайнявся літературною пра­цею, а також політичною діяльністю. Був обраний депутатом Національних зборів (1848 р.). Найбільш відомі твори Прудона: «Що таке власність?» (1841 р.), «Філософія злиднів» (1846 р.), «Війна і мир» (1861 р.) та ін.

[5] Штірнер Макс (справ. ім’я Каспар Шмідт) - німецький філософ, ідеолог індивидуалізму. Закінчив філософський фак-т Берлінського ун-ту (1834 р.). Автор творів «Єдиний і його власність» (1814 р.), «Історія реакції» (1852 р.) та ін.

[6] Фрідріх Вільгельм Ніцше навчався в Болонському та Лейпцигському університетах, професор кла­сичної філософії Базильського університету. Основні роботи: «Грецька держава», «Воля до влади», «Так говорив Заратустра», «По ту сторону добра й зла», «Походження моралі».