§ 3. Анархізм про державу і право: П. Прудон, М. Штірнер, М. Бакунін

Починаючи з античності в пошуках оптимального державного ладу політико-правова думка розглядала анархію негативно як безвладдя, безладдя. До кінця XVIII ст. формується інше відношення до анархії, що найбільш по­вно втілилося в теорії анархії П’єра Прудона (1809-1865)^[4].

Рушійною силою розвитку суспільства Прудон вважав протиріччя, породжувані вимогами індивідуального і загального розуму, особистості і суспільства. Увівши розвиток суспільства в еволюційне русло шляхом по­ступової реалізації прав «автономної особистості», які він вважав істинним критерієм суспільного прогресу, можна здійснити перетворення суспільства мирним шляхом. Капіталістична експлуатація праці, яка існує в буржуазному суспільстві, на думку Прудона, тримається на нееквівалентному обміні, що порушує закон трудової вартості і веде до пограбування всіх працюючих класів, у т.ч. «працюючої буржуазії». Тому необхідний не політичний, а еко­номічний переворот, неможливий без зміни погляду на власність.

Що таке власність? «Власність - кража», - відповідає теоретик анархі­зму. Власність і суспільство - несумісні, що пояснює існуючі гострі проти­річчя в сучасному суспільстві, неможливість реалізації природних прав лю­дини - права на життя, свободу і рівність. Право власності - природне, але антисоціальне право, вважає Прудон. Земля, як і вода, природні копалини стали суспільним надбанням. Єдиною формою власності в суспільстві варто визнати працю - єдине джерело власності, «яке не дає ніякого права на при­своєння предметів природи». «Усякий накопичений капітал є власність сус­пільства, він не може бути нічиєю приватною власністю». Правовий інститут приватної власності, за Прудоном, значимий тільки для буржуазії. З позиції ж робітників, які володіють незначним рухомим майном, цей інститут неспра­ведливий, тому що є джерелом доходу, не заснованого на праці.

Експлуатація людини людиною походить з права сильного, вважає Прудон. За правом сильного послідувало право хитрого, з якого походить прибуток промисловця, торговця і банкіра, всі види суспільної нерівності. Другий результат власності - деспотизм. Держава не тільки експлуатує сус­пільство, але і здійснює тотальний нагляд за всіма діями людей, обплутує їх все зростаючою кількістю законів, що регулюють відносини власників. Влада і закони - вирішальні чинники розвитку суспільства. Але свобода з ними не­сумісна. «Свобода - є анархія, безвладдя», «свобода не визнає влади волі .». «Влада людини над людиною, яку б форму вона не приймала, є гноблення. Вища ступінь досконалості суспільства полягає у з’єднанні порядку з анар­хією, тобто в безвладді». Політична організація суспільства, за його теорією, повинна бути замінена в результаті економічного перевороту, економічною організацією суспільства. До цього приведуть поширення ідей позитивної анархії, безкоштовний кредит, заміна приватної власності володінням.

Майбутнє суспільство буде організовано як федерація вільних асоці­ацій, сполучаючих індивідуальну і колективну свободу. Тут - «свобода, що обмежується дотриманням рівності в засобах виробництва й еквівалентності в обміні». Це - «саме досконале суспільство є союзом порядку й анархії». Анархія в прудонівському проекті предстає як порядок, заснований на інсти­туті взаємовигідних договорів, укладених між собою індивідами, сім’ями, групами, містами, провінціями, а не на інститутах державної влади і закону. «Ніяких партій більше, ніяких авторитетів більше, необмежена свобода лю­дей і громадян: ось у трьох словах весь наш політичний і соціальний світо­гляд!» - писав автор «Сповіді революціонера». Тепер справа за юристами, пише Прудон: «звільнені з хибного принципу власності», вони повинні фор­мулювати закони публічного і приватного права й умиротворяти світ. «Точка опори дана їм».

Таким чином, мета соціалізму, за Прудоном, - звільнити особистість від експлуатації, злиднів, поневолення буржуазією, державою, церквою. Соціа­лізм - єдино справедливий лад. Комунізм «це - гніт і рабство». Він пере­шкоджає вільному розвитку особистості, її здібностей, порушує рівність «тим, що рівно винагороджує працю і лінь, талант і дурість, ледве не порок і доброчинність».

Помітний вплив на розвиток теорії анархізму зробила книга «Єдиний і його власність» Макса Штірнера (1806-1856)^[5] . Він піддає ґрунтовній кри­тичній перевірці ідеї, відносини, установи, «нав'язані» людям суспільством, державою, партіями, церквою.

Бог піклується тільки про своє, пише Штірнер. Людство піклується тільки про людство, знає тільки одну справу - своє власне. З метою свого розвитку воно змучує, примушуючи служити собі, цілі народи, як і окремі особистості. Таким чином, і його справа - чисто егоїстична. Істина, свобода, гуманність, справедливість вимагають також служіння їм. Трупи патріотів удобрюють ґрунт для процвітання народу. Тому найкраще не служити вели­ким егоїстам, а самому стати егоїстом. Таке штірнерівське обґрунтування егоцентризму.

Єдина реальність - неповторне «Я», якому протистоять держава і сус­пільство. «Держава завжди має лише одну мету - обмежувати, зв'язувати, субординувати окремого, робити його підлеглим чомусь загальному». Вона - «вбивця і ворог самобутності. Ми - держава і я - вороги», - пише Штірнер. Усяку вільну діяльність держава намагається загальмувати і придушити. Ту ж функцію, на його думку, виконує і право. Так чинить всяка держава - аб­солютна, конституційна, демократична. У будь-якій державі «наді мною буде стояти уряд». Держава, закони стоять над особистістю. Штірнер відки­дає усі форми тиску на автономну особистість, складаючи фактично кодекс індивідуалістичного анархізму. Він відкидає комунізм, що прагне зрівняти особистість за допомогою держави. Суспільний ідеал Штірнера - «союз его­їстів», близький до асоціації автономних особистостей у Прудона.

У противагу анархо-індивідуалізму Штірнера Михайло Бакунін (1814-1876) розвивав теорію анархо-колективізму.

Анархічна теорія Бакуніна склалася до середини 60-х рр. У творах «Ре­волюційний катехізис», «Державність і анархія» та ін. він виклав свою докт­рину. Її основні пункти:

1)   Заперечення Бога, його культу і служіння йому. Заміна культу Бога культом людства, проголошення людського розуму єдиним критерієм істи­ни; совісті - основою справедливості, індивідуальної і колективної свободи - єдиною творчою силою порядку в людстві;

2)   Свобода є абсолютне право всіх дорослих чоловіків і жінок. Бакунін не погоджується з кантівським визначенням свободи, обмеженою свободою інших: «свобода знаходить у свободі інших підтвердження і розширення в нескінченність». Людина вільна тільки серед вільних людей, при рівності усіх. Здійснення свободи в рівності є справедливість. Поважати свободу ближнього є обов'язок Повага людської особистості є вищий закон людства. Свобода людини здійснюється лише в суспільстві, яке не обмежує, але, на­впроти, створює волю індивідам. «Воно - корінь, дерево, воля ж - його плід».

3)   «Свобода повинна бути єдиним устрояючим початком усієї соці­альної організації, як політичної, так і економічної». Вся історія людства, стверджував Бакунін, «була лише вічним і кривавим приношенням бідних людських істот у жертву якій-небудь безжалісній абстракції: бога, батьків­щини, могутності держав, національної честі, прав історичної свободи, суспі­льного блага».

Держава не менше зло, ніж експлуатація людини людиною, і усе, що робить держава - теж зло. Незалежно від форми будь-яка держава прагне по­неволити народ насильством і обманом. «Макіавеллі був тисячу разів правий, - писав Бакунін, - стверджуючи, що існування, успіх і сила всякої держави - монархічної чи республіканської все рівно, - повинна бути заснована на зло­чині. Життя кожного уряду є нескінченна змова проти добробуту народу і проти свободи його». Держава розбещує і тих, хто наділений владою, робля­чи їх честолюбними і корисливими деспотами, і тих, хто примушений кори­тися владі, роблячи їх рабами. Тому Бакунін обґрунтовує «безумовне ви­ключення всякого принципу авторитету і державної необхідності».

4)   Здійснити соціальну революцію - значить зруйнувати всі установи нерівності і насильства, в першу чергу державу. На відміну від політичної соціальна революція здійсниться за допомогою народної сили, народного бунту. Так як свобода всіх народів солідарна, то єдиній європейській і світо­вій реакції народи протипоставлять загальну революцію, «яка забезпечить свободу і незалежність кожної нації через солідарність усіх націй». Рево­люціонер вперше в російській політико-правовій думці допускав свободу і незалежність націй.

5)    На думку ідеолога російського анархізму скасування держави це -

«повернення свободи усім - особам, колективам, асоціаціям, громадам, провінціям, областям, націям - і взаємна гарантія цієї свободи за допо­могою федерації». Політична організація майбутнього суспільства припус­кає скасування офіційної церкви, абсолютну свободу релігійних організацій, абсолютну автономію самоврядних громад, провінцій. «Нація повинна представляти лише федерацію провінцій, що бажають добровільно до неї належати». Нарешті - «інтернаціональна федерація і революційна солі­дарність вільних народів проти реакційної коаліції ще поневолених країн».

Соціальна організація майбутнього суспільства, за Бакуніним, перед­бачає економічну рівність і соціальну справедливість, адже «політична рів­ність немислима без рівності економічної». Остання означає «рівність засобів для життя, виховання і навчання», застосування здібностей кожного індивіда. Тут - рівність чоловіків і жінок, скасування легальної сім’ї, вільний шлюб, верховна опіка суспільства над дітьми, їх вихованням і навчанням тощо.

У творах Бакуніна піддано критиці «авторитарний комунізм» з його ідеєю диктатури пролетаріату і «народної держави». На його думку, пролета­ріат повинен зруйнувати державу як вічну в'язницю народних мас. У свою чергу Енгельс писав: « У Бакуніна своєрідна теорія - суміш прудонізма з ко­мунізмом». Заперечення, руйнування, боротьба і безмежна колективна і інди­відуальна свобода - лейтмотив бакунінського анархізму.

Анархістська теорія Бакуніна викликала велику літературу (у Західній Європі - К.Маркса, Ф.Енгельса, Р.Штаммлера; у Росії - Г.Плеханова, В.Ле- ніна та ін.), присвячену її критиці. Вона лягла в основу доктрини анархо- комунізму, яку продовжив розробляти в Росії наприкінці XIX - початку XX ст. П.Кропоткін.