§ 5. Вчення про право та державу мислителів німецького та італій­ського Просвітництва

1. У Німеччині на державно-правову ідеологію доби Просвітництва вплинула відносна економічна й політична відсталість країни, її роздробле­ність і політична незрілість буржуазії. Правознавцям важливо було відокре­мити юриспруденцію від богослов’я, обґрунтувати світський характер права й моралі, вивищити роль права й держави в подоланні роздробленості країни та застарілих феодальних порядків.

Піонером німецького Просвітництва вважають юриста та історика Самуеля Пуфендорфа (1632—1694)^[7]. Він став засновником світської юри­дичної науки в Німеччині, яка ґрунтувалася на теорії природного права. Пу- фендорф відштовхується від принципу, відповідно до якого природне право є проблемою розуму й тому не може ґрунтуватися на релігії, яка є різною у рі­зних народів. Відповідно до цього принципу він визначає право як „правило дій та відносин між особистостями не як християнами, а як людьми”.

За Пуфендорфом, закон є наказом законодавця, волі якого слід підко­рятися незалежно від згоди чи незгоди індивіда. Якщо право належить до сфери свободи людини, то закони є ланцюгами, що обмежують цю свободу. Суттєвими компонентами законів є дозволи й заборони, а також санкції, передбачені за їх порушення. На переконання вченого, міжнародне право є ви­ключно природним правом, оскільки для суверенних держав вищої влади, що встановлювала б позитивні міжнародні норми, нема.

На думку мислителя, єдиним гарантом безпеки людей виступає дер­жава, що цілком виправдовує доцільність її існування. Згідно з концепцією суспільного договору Пуфендорфа, правові основи держави складають два договори. За першим (pactum unionis civilis) окремі індивіди з’єднуються у велике співтовариство й декретом (decretum formae) обирають форму прав­ління. Після цього вони укладають другий договір (pactum subjectionis civilis), за яким в суспільстві встановлюються відносини панування-підпорядкування шляхом підкорення воль об’єднаних індивідів волі однієї особи. Декрет зо­бов’язує представника верховної влади турбуватися про добробут громадян, а громадян — виконувати накази влади. Питання щодо тієї чи іншої форми правління Пуфендорф вважає другорядним, бо головне значення має не вона, а легітимність державної влади.

Послідовник Пуфендорфа богослов і юрист Християн Томазій (1655- 1728)^[8] виклав критерії розмежування між правом і мораллю. Мораль він по­рівнює з порадою, що виходить від учителя. Засобом забезпечення виконання її норм є переконання. Право ж порівнюється ним з настановою, що вихо­дить від правителя. Засобом забезпечення виконання її норм є примус. Таким чином, специфікою права, за Томазієм, є заборонювальний характер настанов та їх забезпечення примусом у разі невиконання. Мораль мислитель ставить вище права. На його переконання, „не може бути хорошим політиком той, хто не є насправді моральною особистістю ”.

Дослідження правової матерії продовжив видатний філософ Християн Вольф (1679-1754)^[9]. Право, за Вольфом, є похідним від моралі. „Нема права, —    твердить мислитель, — без моральних обов’язків, які йому передують, у яких воно акумулюється і від яких походить”. За Вольфом, права індивіда, що містяться в законах, слід розуміти як певну міру свободи, потрібну для виконання ним своїх обов’язків. Таким чином, визначає Вольф, обов’язки є первинними, а права — вторинними. Останні надаються людині державою обмежено — виключно для виконання природних обов’язків робити добро й утримуватися від зла.

Головним обов ’язком держави, за Вольфом, повинно бути забезпечення „загального блага” народу. Проте для досягнення цієї благородної мети влада повинна бути тотальною, всюдисущою й суворою. Завдання держави — пи­льно стежити за моральністю людей, переслідувати атеїстичні та інші погля­ди, які шкодять загальному благочестю. Природно, що саме з Вольфом при­йнято пов’язувати витоки майбутньої концепції поліцейської держави.

Таким чином, якщо в Англії і Франції природно-правова доктрина ста­ла ідейною зброєю в боротьбі проти феодального абсолютизму, то в Німеч­чині вона перетворилася на засіб раціоналізації існуючих монархічних дер­жав, пропаганди культу держави та запровадженого нею правопорядку.

2. У загальному руслі європейського Просвітництва працював ряд іта­лійських мислителів, що обґрунтовували неминучість краху феодалізму й утвердження „царства розуму, братства й свободи”.

Найвідомішим серед них є історик Джамбатиста Віко (1668-1744)^[10]. Політичну владу, державу й право він розглядає як суспільні явища, що ви­никали й розвивалися у загальному контексті людської культури. За його концепцією трьом фазам історії відповідають певні історичні типи закону. Першою історичною фазою була епоха богів, яка характеризується відсутніс­тю державності та юридичних норм. Як закон тут виступали пророцтва ора­кулів, що передавали волю богів. Другою була епоха героїв, в якій держава існувала як влада аристократії, а як закон виступало право сили. Третьою фазою історії й своїм суспільним ідеалом Віко вважає „вільну народну дер­жаву” (громадянське суспільство). Закон у ньому буде засобом мудрого по­єднання індивідуальних та загальних інтересів, впровадження юридичної рі­вності між людьми.

Актуальними є висновки Віко щодо змісту демократії. На його думку, це дуже складна та вкрай нестійка форма правління, яка вимагає ідеальних умов, високих громадянських якостей народу. Суспільство, в якому люди за­ражені духом рабства, не може існувати в умовах свободи, демократії. Віко обґрунтовує тезу про виродження демократії у разі, якщо утверджується ко­рупція, некомпетентність, панування кланів, демагогів і люмпенів. Для від­новлення вихідних принципів свободи, духу демократії як в установах, так і в самій людині потрібен, на думку Віко, мудрий правитель. Однак усе це — хвороба росту. Торжество освіти й розуму неухильно ведуть націю до демок­ратичної республіки як вищої, більш досконалої форми держави. На переко­нання історика, це — об’єктивний закон історії.

Італійський юрист та економіст Чезаре Беккаріа (1738-94)^[11] своїм трак­татом „Про злочини й покарання”, спираючись на концепцію природного пра­ва, поклав початок гуманістичному напрямку кримінального права та судо­чинства. Мислитель обстоює формулу, яку було запроваджено ще в період англійської революції XVII ст.: „Немає злочину, якщо він не передбачений законом”, визначає низку принципів, на основі яких повинно здійснюватися покарання. Насамперед, це відповідність покарання злочинові. Учений про­понує побудувати „точну й загальну шкалу злочинів і покарань”, де злочини й покарання розміщувалися б залежно від їхньої суспільної шкоди. Із цим принципом пов’язаний принцип рівності громадян перед кримінальним законом незалежно від їх станової належності.

Ч. Беккаріа виступає за гуманізацію кримінальної відповідальності.

Жорстоке покарання, що не має зв’язку з природою злочину, на переконання мислителя, суперечить інтересам суспільства, бо сприяє розповсюдженню аморальної поведінки людей. Жорстокість покарань свідчить не просто про жорстокість політичної влади та її законів, але й про жорстокість самого сус­пільства. Програмною вимогою вченого є загальне пом’якшення, максималь­на гуманізація покарань.

Вчений категорично заперечує такий загальновизнаний за його ча­сів засіб здобуття доказів у кримінальному процесі, як застосування тор­тур. „Злочин або встановлено, або не встановлено, — зазначає вчений. — Якщо встановлено, то для покарання достатньо стабільного закону й тортури не потрібні... Якщо ж його не встановлено, то не можна катувати невинувато­го, оскільки за законом саме таким є людина, чий злочин не доведено”.

Переконливими є аргументи Беккаріа проти смертної кари. На думку вченого, смертна кара є неприйнятною з трьох причин. По-перше, ніхто не має права позбавляти життя, оскільки воно є вищим благом, його насильни­цьке припинення поза компетенцією суспільної угоди. По-друге, віковічний досвід свідчить, що смертна кара нікого не лякає й нікого ще не втримала від нанесення суспільству шкоди. По-третє, смерть на підставі закону є логіч­ним протиріччям, оскільки закони не можуть одночасно забороняти вбивство й передбачати його як покарання: „Мені здається абсурдним, — зазначає Бе­ккаріа, — що закони як вираз суспільної волі ставляться з презирством й за­суджують вбивство, але самі допускають його й для відвернення громадян від вбивства призначають вбивство публічне”. Тільки в одному випадку мис­литель визнає неминучість смертної кари: коли звинувачений має таку могу­тність і зв’язки, що може загрожувати суспільству навіть із в’язниці. Таким чином, він виправдовує страту тирана.

Ідеї Беккаріа виходять за межі кримінального права та судочинства, за­хищають такі універсальні цінності, як свобода, честь і гідність людини, що забезпечуються справедливими законами.

Контрольні завдання:

1.  Вольтер про найкращий державний лад, рівність і свободу.

2.  Теорія законотворчості за Ш. Монтеск’є. „Дух законів”.

3.  Зміст теорії поділу влади Ш. Монтеск’є. Система стримань і противаг.

4.  Сутність суспільного договору й народного суверенітету за Ж.-Ж. Руссо.

5.  Ідеологи Великої Французької революції про права людини та громадянина, ре­волюційний терор.

6.  Сутність державно-правових ідей німецького Просвітництва. Співвідношення права та моралі.

7.  Історичні типи закону та особливості демократії за Дж. Віко.

8.  Ч. Беккаріа про гуманізацію кримінальної відповідальності. Заперечення тортур і смертної кари.

^[1] Вольтер (літер. псевдонім Франсуа Марі Аруе) — народився в Парижі в сім’ї нотаріуса. Вивчав право в аристократичній єзуїтській колегії. Двічі був в’язнем Бастилії, висилався з Франції, три роки жив у Англії. Твори, що містять державно-правові ідеї: „Філософські листи” (1733), „Дослід про всесвітню історію й про звичаї та дух народів” (1756-1769), „Трактат про віротерпимість, з приводу смерті Жана Каласа” (1763), „Республіканські ідеї” (1765), „Коментар до книги про злочини та покарання” (1766), „Дослід про ймовірності в справі правосуддя” (1772) та ін.

^[2] Монтеск’є, Шарль-Луї Секонда барон де Ла Бред — народився у дворянській сім’ї, виховувався в єзуїтській колегії, декілька років самостійно вивчав юридичні науки. Протягом 12 років був віце-головою й головою Парламенту м. Бордо (за тих часів судового органу), потім багато мандрував країнами Європи, ви­вчаючи їх державний лад, закони й звичаї. Співавтор „Енциклопедії” Дідро та Д’Аламбера (статті „Закон” і „Законодавець”). Твори, що містять державно-правові ідеї: „Про причини величі та падіння римлян” (1733), „Роздуми про всесвітню монархію” (1733), „Про дух законів” (1748).

^[3] Руссо, Жан-Жак — народився в Женеві, у сім’ї годинникаря, систематичної освіти не здобув. Був одним з авторів та редакторів „Енциклопедії”. Роботи, що містять державно-правові ідеї: „Роздуми про походження та причини нерівності між людьми” (1754), „Про Суспільний договір, або Принципи політичного права” (1762).

^[4] Марат, Жан-Поль — народився в Швейцарії в сім’ї кресляра. Навчався у Франції, Нідерландах та Англії. З 1789 р. — видавець газети „Друг народу”. З 1792 р. — депутат Національного Конвенту від Пари­жу. Вбитий у 1793 р. Твори: „Кайдани рабства” (1774), „План кримінального законодавства” (1780), „Проект декларації прав людини та громадянина з наступним планом справедливої, мудрої й вільної Конституції” (1789) та ін.

^[5] Робесп’єр, Максиміліан Франсуа Марі Ізідор — народився в сім’ї адвоката. Закінчив юридичний факультет Сорбони, працював адвокатом. З 1792 р. — депутат Національного Конвенту від Парижу. З 1793 р. — фактичний керівник Комітету громадянського порятунку. Страчений у 1794 р. Державно-правові ідеї містяться переважно в доповідях і промовах 1793-94 рр.: „Про принципи революційного уряду”, „Про прин­ципи політичної моралі”, „Про конституцію” та ін.

^[6] Бабьоф, Гракх (справжнє ім’я — Ноель Франсуа Бабьоф) — видавець газети „Трибун народу, або Захисник прав людини”. У 1794 р. разом з однодумцями організував „Таємну директорію громадянського спасіння”. Заколот розкритий у 1796 р., у 1797 р. Бабьофа страчено. Його програма викладена в „Маніфесті плебеїв” (1795), документах і матеріалах „Заколоту в ім’я рівності, що зветься Заколотом Бабьофа”, які були таємно надруковані тільки в 1828 р. й вплинули на розвиток європейських комуністичних ідей того часу.

^[7] Пуфендорф, Самуель — навчався праву в Лейпцизькому університеті, професор Ґейдельберзького уніерситету, де очолював першу в Німеччині кафедру природного та міжнародного права. Професор приро­дного та міжнародного права в університеті Лунда (Швеція). Головні роботи: „Основи загального право­знавства” (1660), „Про право природне й право народів” (1672), „Про обов’язки людини й громадянина згід­но з природним законом” (1673).

^[8] Томазій, Християн — народився в Лейпцигу в сім’ї професора теології. Викладав в університетах Лейпцига (де вперше в історії німецької вищої освіти читав лекції не латиною, а німецькою мовою) та Галле. У 1688 р. заснував перший німецькомовний науковий часопис. Роботи, що містять державно-правові ідеї: „Установлення божественного законодавства” (1688), „Основи права природного та народів” (1705).

^[9] Вольф, Християн — найпопулярніший європейський філософ свого часу, в захваті від ідей якого були Вольтер, Кант, Геґель (який називав його „Учителем німців”). Ректор університету в Галле. Викладав

^[10] Віко, Джамбатиста — народився в Неаполі в сім’ї бібліотекаря. Активно займався самоосвітою. Викладав риторику в Неаполітанському університеті. Державно-правові ідеї викладені в працях „Про єдину основу та єдину мету загального права” (1720), „Про незмінність правознавства” (1721), „Засади нової науки про загальну природу націй, завдяки яким виявляються також нові засади природного права народів” (1725).

^[11] Беккаріа, Чезаре — народився в Мілані в дворянській сім’ї. Навчався праву в університеті в Павії. Професор кафедри політичної економії в Мілані. Головна робота з правознавства — „Про злочини й пока­рання” (1764).