§ 2. Вчення про право та державу Ш. Монтеск’є

Величною постаттю французького Просвітництва й світової правничої думки є правознавець та історик Шарль-Луї Монтеск’є (1689-1755)^[2]. У своєму найвідомішому трактаті „Про дух законів” він розвиває теорію при­родного права, закону та законотворчості, систематизує ознаки й властивості форм державного правління, збагачує новими висновками теорію поділу вла­ди.

1. Виникнення законодавства Монтеск’є пов’язує із переходом люди­ни з природного стану в суспільний. Він зазначає, що в умовах досуспільного життя свобода забезпечується звичаями, є „природною свободою”. Але в су­спільстві люди втрачають свободу й рівність, між ними починаються війни, розбрат, боротьба за владу. Щоб покласти цьому край, люди змушені при­ймати закони, що регулюють відносини між ними, відновлюють і забезпе­чують свободу й рівність. Як зазначає мислитель, люди „знову стають рівни­ми тільки завдяки законам”. За Монтеск’є, політичною свободою є можли­вість і необхідність вчиняти не так, як бажаєш, а так, як дозволяють за­кони: „якщо б громадянин міг робити те, що цими законами забороняється, то в нього не було б свободи, оскільки те ж саме могли б робити й інші гро­мадяни”. Він не пов’язує політичну свободу з якоюсь певною формою прав­ління. Головне, щоб в державі закони панували над волею правителів.

Отже, саме закони Монтеск’є вважає головною юридичною гарантією забезпечення свободи людини в суспільстві. В дусі ідеології Просвітництва він ототожнює закон з людським розумом, що керує всіма народами землі, а законодавство країни розглядає як його окремий прояв. Тож першою умовою, за якою закони можуть виконувати свою функцію забезпечення політичної свободи людини, є їх розумність.

Другою важливою умовою Монтеск’є вважає відповідність законів властивостям того народу й тієї країни, для яких вони видаються. Зако­нодавець має створювати закони з урахуванням таких чинників, як клімат, ґрунт, географічне розташування, розміри країни, уклад життя її населення, зокрема, ступінь його свободи, відношення до того чи іншого виду врядуван- ня, релігія, звичаї тощо. Відповідність законів усім цим географічним, соціа­льним та ідеологічним чинникам разом мислитель називає „Духом законів” і вважає його врахування запорукою дієвості законотворчості. Такі закони є головними визначниками всякого суспільства, потребують їх суворого доде­ржання з метою забезпечення свободи та запобігання деспотії.

Вчений підкреслює, що тільки освічений законодавець, наділений до­статньо розвинутими розумовими здібностями й який має знання про цілі, принципи та правила законотворчості, може адекватно відобразити в зако­нах реально існуючі суспільні відносини. До Монтеск’є так ретельно теорію законотворчості не опрацьовував жодний мислитель з часів Платона.

2. Форми правління Монтеск’є класифікує за їх природою й принци­пами. За природою, що визначає юридичну форму держави, вчений виділяє три форми правління: 1) республіку („верховна влада знаходиться в руках або всього народу, або його частини” — у першому випадку республіка є демок­ратичною, у другому — аристократичною); 2) монархію („керує один, але за допомогою встановлених незмінних законів”); 3) деспотію („усе поза всяких законів і правил рухається волею та свавіллям однієї особи”). Ці форми, за Монтеск’є, діють на підставі певних принципів — психологічної основи дер­жавної влади. Учений визначає, що принципом деспотії є страх, принципом республіки — доброчесність („любов до законів й вітчизни”), принципом монархії — честь.

Ш. Монтеск’є зазначає, що на форму правління можуть впливати й об'єктивні чинники. Так, для країн з невеликою територією бажана республі­канська форма, з більшою — монархія або федеративна республіка, з найбі­льшою — деспотія. Взагалі, доводить учений, формування суспільства, фор­ма державного правління та характер законів держави залежать від багатьох чинників: географічного положення країни, її території, клімату, способів здобуття людьми засобів для існування тощо.

Мислитель визначає систему обов'язків держави, що не залежать від її форми. Так, держава повинна гарантувати всім підлеглим захист їх законних інтересів, забезпечувати всіх громадян засобами до життя. Головною її ме­тою має бути примирення суперечностей між людьми в суспільстві, скеро­вування їх у русло правової форми вирішення спорів.

3. Завдяки Монтеск’є дістає розвитку одна з найвпливовіших консти­туційних доктрин Нового часу й сучасності — теорія поділу влади. Учений визначає, що в кожній державі є три види влади: законодавча, виконавча й судова. Задля забезпечення політичної свободи людини, під якою Монтеск’є розуміє „душевний спокій, що постає з переконання у власній безпеці”, по­трібен їх поділ. Адже поєднання в одній особі або в одному відомстві зако­нодавчої й виконавчої влади призводить до втрати такого спокою (отже — втрати політичної свободи). Поєднання судової влади із законодавчою або виконавчою теж унеможливлює свободу, оскільки в першому випадку суддя стає законодавцем (отже „життя та свобода громадян залежатимуть від сва­волі”), а в другому може стати гнобителем. Зосередження всіх трьох видів влади в одній особі або установі, складеній із осіб одного стану, взагалі веде до „загибелі всього”. З цих міркувань Монтеск’є робить логічний висновок, що всі три види влади мають належати різним органам, особам.

Але цим висновком його теорія не вичерпується. На прикладі вряду- вання Венеціанської республіки, де три види влади дійсно належать різним органам, проте сформовані з осіб одного стану й фактично становлять одну владу, Монтеск’є демонструє примарність такого поділу. Адже в становому суспільстві дійсний поділ влади — це не тільки розмежування повноважень між органами влади, але й співвідношення суспільних сил. З метою реального забезпечення політичної свободи мислитель пропонує провести поділ видів влади серед різних прошарків суспільства. Так, законодавча влада має нале­жати всьому народові, „оскільки у вільній державі кожна людина, яка вважа­ється вільною, мусить керувати собою сама”, й формуватися шляхом виборів представницького органу (законодавчих зборів). Виконавчою владою Мон­теск’є пропонує наділити монарха або інших осіб (крім членів законодавчих зборів, оскільки це порушило б принцип поділу влади й призвело до втрати свободи). Що стосується судової влади, то її функції автор пропонує передати особам з народу, що мають обиратися на певний термін і скликатися в разі необхідності для створення суду. Незалежна судова влада, як можна судити з „Духу законів”, займає центральне місце в забезпеченні політичної свободи людини. Саме суд являє собою точку безпосереднього зіткнення державної влади, закону й індивіда й може слугувати найкращим запобіжником безза­конним діям державної влади, найімовірнішим захисником громадянина від її сваволі. При цьому вчений наполягає на суворій відповідності судових рі­шень законові: „Якби вони були приватною думкою суддів, то люди б у та­кому разі жили в суспільстві не знаючи точно сутності своїх обов’язків”.

Стрижнем механізму поділу влади в концепції Монтеск’є є система стримань і противаг, що мають діяти всередині цього механізму. Без них механізм навряд чи може вважатися дієздатним, зловживання владою — не­можливим, а політична свобода — захищеною. Для вченого очевидним є те, що в умовах представницького ладу політично домінуючою є законодавча влада, адже саме вона створює закони, які виражають загальну волю, дві ж інші гілки тільки застосовують і виконують встановлені закони. Саме вона відкрита спокусі та можливості надмірного розширення власних повнова­жень. Отже, законодавчу й виконавчу влади треба врівноважити, але із збе­реженням підпорядкованості виконавчої влади законодавчій. Це завдання ви­конує система стримань і противаг, що складається, за Монтеск’є, з таких юридичних інструментів: 1) надання законодавчій владі права контролювати виконання законів виконавчою владою; 2) надання виконавчій владі права скасовувати рішення законодавчої; остання таким правом щодо виконавчої влади не наділяється; 3) заборона законодавчій владі за будь-яких обставин звинувачувати й судити особу, що здійснює виконавчу владу; 4) заборона за­конодавчому органу видавати будь-які акти крім законів; 5) внутрішня про­тивага в самій законодавчій владі шляхом впровадження двопалатної органі­зації законодавчого органу: одна палата є представництвом народу, друга — складається із спадкової знаті (за зразком англійських Палати громад і Пала­ти лордів), кожна палата наділяється правом скасовувати рішення іншої.

З погляду на суспільні реалії того часу вбачається, що головною метою Монтеск’є є забезпечення не стільки рівноваги видів влади, скільки впрова­дження дійового юридичного механізму рівноваги суспільних сил. Й поділ влади таку рівновагу забезпечує. Але Франція обрала інший шлях — рево­люційний, і ця ліберальна за своєю сутністю юридична доктрина була впро­ваджена в цій країні значно пізніше.