§ 3. Політична і правова думка в Московській державі

Московська держава протягом XIV-XVI ст. перетворюється з невели­кого, окраїнного князівства Київської Русі у велику і могутню централізовану державу із сильною монархічною владою. Вона всі частіше іменується «Росі­єю» і «Великою Росією».

Із самого початку Московія претендувала на історичну наступність від Київської Русі. Ця політична ідея зводилась до формули: «Москва - дру­гий Київ». Часті і наполегливі нагадування про своє походження від великих князів Київської Русі московські государі робили не тільки для додання собі більшого авторитету, але і для обґрунтування своїх домагань на її землі, що перебували під владою польського короля. У 1490 р. московський цар Іван ІІІ відверто писав німецькому імператору, що він збирається «відвоюва­ти свою вотчину - Велике князівство Київське, котрим володіє Казимир, ко­роль Польський і його діти, а [це - частина] нашої держави, російських зе­мель”. Подібні претензії висловлювали і його спадкоємці, з геополітичних інтересів яких ніколи не випадали українські землі.

Легенда про Москву - другий Київ тісно пов'язувалася з іншою - «Мо­сква - третій Рим». В умовах Московії вчення про царську владу одержало свій розвиток на початку XVI ст. у творчості ченця псковського Єлізарова монастиря Філофея, ідея якого склала згодом політичну концепцію «Мос­ква - Третій Рим». У чому її сутність і політичне значення?

На думку Філофея і його послідовників, історія людства - це історія трьох всесвітніх держав, чия доля спрямовувалася волею Бога. Римська ім­перія впала через єресі. «Другий Рим» - Візантія була покарана Богом за зра­дництво православ'я, унію з католиками 1439 р. («понеже они предаша пра­вославную греческую веру в латинство»). З падінням Константинополя під ударами турків у 1453 р. центром православного християнського світу й охоронницею православ’я стала Москва («яко вся християнська царства приидоша в конець й снидошася во єдино царство нашего государя»). Філофей робить висновок: «Два убо Рима падоша, а третий стоит, а четвертому не бьіти». З цього висновку випливала ідея особливої відповідальності росій­ського царя за долю православного світу і довіреної йому Богом держа­ви, тому що доля «Росейского царства» відтепер міцно зв'язана з долею пра­вославної віри.

Прагнення московських государів стати, якщо не вище, то хоча б урі­вень з государями європейських держав спонукало московських ідеологів розвивати далі концепцію «Москва - третій Рим», внести в зміст легенди про початок Російської держави нові зміни. Засновником династії московських царів був оголошений не хто інший, як римський імператор Октавіан Ав- густ, сороковим коліном у потомстві брата якого був начебто князь Рюрик («обретоша князя Рюрика, суща от роду Римська царя Августа»).

Рішення Московією завдання свого самовизначення як самостійної держави світового значення знайшло своє відображення у російській в полі­тичній і правовій думці, у доктрині царя Івана IV (1530-1584).^[8] Він прослави­вся найбільше політикою опричнини і кривавого терору, за що й удостоївся прізвиська «Грозний». Відстоюючи своє право самодержавної влади, він у своїх численних посланнях до церковних і державних діячів, дипломатів і королів, вибудовував власну концепцію царської влади. Її основні поло­ження: 1) єдиною законною підставою заняття царського престолу він вважав право спадкування. Себе він іменував «скипетродержателем», «най­більшим християнським государем», що відповідало концепції «Москва - третій Рим», утверджувало династичний її характер. Іван Грозний називає три джерела православного самодержавства: як владу, дану від Бога, ус­падковану від давньоримського імператора і руських великих князів; 2) са­модержавство в трактовці царя є владою цілком одноособовою, абсолют­ною, незалежною від духівництва, бояр і будь-якої суспільної сили. «Како же и самодержец наречется, аще не сам строит?» - с подивом запитував він у посланні до А.Курбського. Об'єктом своїх турбот Грозний вважав не тільки державні справи, але й духовні, навіть життя монастирів. У його уявленні цар відповідальний буквально за всі помисли і вчинки підданих; 3) Іван IV відкидав яку б то не було можливість встановлення договірних відносин між ним і його підданими. В його уявленнні ці відносини повинні бути відноси­нами не рівних людей, а государя і рабів; 4) У його розумінні царська влада все-таки обмежена, але не людьми, а тим, хто її дав, тобто Богом. Цар повинен панувати відповідно до божих заповідей, вважав Грозний. Він проти союзу світської і духовної влади. «Одно дело, - заявляє «скипетродержа- тель», - священническая власть, иное дело - царское правление». Царську владу він не хотів ділити ні з ким, навіть із служителями Бога; 5) у суджен­нях Грозного великого значення надається методам і способам реалізації влади. При цьому одну із самих головних функцій царської влади бачив у покаранні «лиходіїв». Покарання «крестопреступников» для Івана Грозного - лише засіб не допустити «бісівської влади». Тому він часто вживає поняття «страх» і «гроза», стверджував, що цар зобов'язаний «рятувати» своїх людей «страхом».

Уся доктрина російського царя спрямована на обґрунтування своєї аб­солютної влади, жорстоких методів управління державою, бажання виправ­датися за пролиту кров.

Іншу тенденцію в розвитку російської державності і політичної теорії, що втілювала ідеали бояр і воєвод, їх надії на розвиток станового представ­ництва виражав князь Андрій Курбський (1528-1583).^[9] Його літературна спадщина велика. Крім трьох послань царю, вона включає десятки послань різним державним і церковним діячам, а також публіцистичний твір «Історія про великого князя Московського», переклади творів з церковної патристики та ін. Він теж вважав джерелом влади в державі божественну волю: «цари и князи от Всевьішнего помазуются на правление». Але мету верховної влади вбачав у справедливому і милостивому управлінні державою для блага всіх її підданих і в праведному (правосудному) рішенні її справ. Нинішня влада, на думку князя, ухилилася від виконання завдань, покладених на неї божествен­ною волею, а тому позбавлена божественного заступництва, стала безбож­ною і беззаконною.

Як відступ від православ'я, попрання Христових заповідей трактував Курбський злодіяння Івана Грозного. «То ли нам, бедньїм, воздал, всячески губя нас? - гнівно запитував він у царя. - Или думаешь, что тьі бессмертен, царь? Или скверной ересью увлечен так, что являешься прегордьім мучите­лем и истязаешь людей, не доказав их виньї». Таким чином, у розумінні бун­тівного князя цар насамперед - праведний суддя. Встановлений тиранічний режим, на думку князя, привів до втрати значення Земського собору, що став усього лише безмовним провідником волі деспота і навколишніх його лихо­діїв. Курбський наївно вважав, що заміна радників «злых и лукавих» на мудрих, добрих і знаючих може змінити порядки в державі.

Найкращою організацією державної влади Курбському уявлялася мо­нархія з виборним станово-представницьким органом. Наділений царст­вом, цар «должен искати доброго и полезного совета не токмо у советников, но и у всенародних человек» при цьому «самому царю достоит яко главе би­ти и любити мудрих советников своих». Він посилався на позитивний досвід Івана III, якого супроводжували великі військові і політичні удачі саме тому, що він часто і багато радився з «мудрими и мужественними сигклити его ... и ничто же начинати без глубочайшего и много совета». Станово- представницька монархія спиралася б не тільки на представницький орган («Совет всенародних человек»), але і на систему сігклітів з радників розум­них і досконалих, без ради яких «ничесоже устроити или мислити» у державі не слід. Єдина централізована державна система в Московії у Курбського за­перечень не викликала.

Таким чином, Іван Грозний і Андрій Курбський по-різному оцінювали становище у московському царстві і політичні перспективи його розвитку.

Близької до моделі станово-представницької монархії була і політико- юридична програма Івана Пересветова - видного письменника-публіциста, представника російської суспільно-політичної думки середини XVI ст. У сво­їх творах і чолобитних царю він теж обґрунтовував життєву необхідність для Московії сильної державної влади, централізації адміністративної і судо­вої систем.

Першим, хто в Росії почав розробляти теорію освіченої монархії був випускник Києво-Могилянської академії Симеон Полоцький (1629-1680).^[10] Служачи в Москві при царському дворі, він у своїх творах «Жезл правле- ния», «Вертоград многоцветний» по-новому розв'язував традиційні питання про верховну владу, форму її кращої організації і діяльності.

Цар у нього подібний Сонцю. «Небом Россию наречи дерзаю, ибо планиты в ней обретаю. Ты - Солнце, Луна - Мария царица». Формула «цар- сонце» у Полоцького - це поетичний образ просвітницької абсолютної мо­нархії. Цар дає життя державі, покликаний бути освіченим, вічно прагнучим до знання государем, просвіщаючим свій народ. Симеон настійно радить ца­рю читати книги з історії, засвоювати історичний досвід інших країн і наро­дів і «по их примеру живот свой править», розмовляти з «премудрьіми людь­ми», читати Аристотеля. Бажання царя «прибьітков» підданим відрізняє його від тирана, який печеться лише про себе.

Нарікаючи «небом» Росію, Симеон схвалює вічну нерівність людей, але призиває управляти ними з розумом і лагідністю, до виконання кож­ним свого обов’язку, визначеного долею. Серед пороків російського життя він не приймає ледарства й особливо пияцтва. Світло «Сонця» - правда. Цей термін Симеон вживає в традиційному значенні «закон». Він просить царя «зберігати правду» і утверджувати її у всім царстві. «В образ правдьі» пови­нен діяти і суд. Він зобов'язаний відновлювати правду, а не мстити, адже по­мста нелюдська і протипоказана правді. Симеон за рівний для всіх суд: «рав- но судити мала и велика», за істинне правосуддя.

Вважає, що російський цар повинен допомогти православним наро­дам звільнитися від гніту, радить царю жити у мирі з усіма державами «до конец земли», царювати «мирно и мудро», ніколи не шукати «брани», а славу Росії розширювати «через книги».

Вплив європейської орієнтації на російську політико-правову думку справив і сучасник Полоцького хорват за походженням Юрій Крижанич (1618-1683)^[11]. У своєму трактаті «Політика», серії статей він виклав позитив­ну програму перетворень. Він виступив проти концепції, що затвердилася в російській офіційній ідеології, про походження царської влади від римських і візантійських імператорів, відстоюючи її божественне походження. Ідеаль­ним правителем Крижанич хотів би бачити короля-філософа, протиставляв освіченого правителя тирану. Головними й основними гарантіями проти ти­ранії («людодерства») у нього є знищення «дурних» і наявність у державі добрих законів, контроль за їх виконанням і належним правосуддям. Полі­тику вважає «королівською мудрістю», наукою управління державою.

Монархію Крижанич порівнює з аристократичним і демократичним правлінням і вважає найкращим ладом: 1) в ній краще додержуються загаль­ної справедливості; 2) краще зберігаються спокій і злагода в народі; 3) мона­рхія краще оберігає від небезпек; 4) і, головне, - вона подібна владі Бога. Са­мовладдя - найдавніше і найміцніше правління. Король управляє підданими за допомогою трьох «життєвих сил» - мудрості, могутності й багатства, встановлює добрі закони, спирається на знатних (князів, дворян), надаючи їм привілеї і права.

Таким чином, історичні обставини розмежували долі народів колиш­ньої Київської Русі, відбилися на відродженні і розвитку їх національної державності, формуванні правових систем, а, отже і на політичній і правовій думці.

В Україні при литовсько-польському пануванні залишалися живучими норми звичаєвого права, традиції військової демократії, релігії, культури, що зазнали впливу польського і литовського права, політичних ідеалів Речі По­сполитої і втілились в козацькій військовій християнській республіці. Її тра­диції й ідеали заклали фундамент політичних проектів і програм українських гетьманів. На цій основі народжувалися передові для середньовічної Європи ідеї республіканського ладу Козацької держави, з чітким поділом влади, пра­вами і свободами станів суспільства, їх конституційного закріплення. Таке «забігання вперед» визначило і долю цих ідей.

Політичний і социально-економический лад Московської держави, що виникла значно раніш Козацької держави, був ближче до ладу Київської Русі, сусідів Московії. Незважаючи на більш зріле феодальне суспільство, більш складну її політичну і правову ідеологію, історична наступність від Київської Русі стала тут політичною ідеєю, складовою частиною офіційної ідеології. Зміни в державному ладі, небувале за масштабами розширення території, створювали передумови переходу російської державності до імперії, що на­клало відбиток на російську політико-правову думку, додало їй консерватив­ний характер. Вона зосередилася на обґрунтуванні абсолютизму, проблемах політичного і правового удосконалення самодержавної влади, її функцій, вза­ємин з церквою. Ідеал освіченої монархії виявився привнесеним іззовні, го­ловним чином європейською політичною думкою.

Контрольні завдання:

1.  Визначіть зміст концепцій С. Оріховського суспільного договору, держави і пра­ва, розподілу влад

2.  Дайте характеристику богословських трактовок сутності влади, суспільно- політичного ідеалу І. Вишенським

3.  Назвіть найважливіші політико-правові ідеї у теологічних творах П. Могили

4.  Розкрийте складові політичних програм гетьманів України - Б. Хмельницького, І. Виговського, І. Мазепи

5.  Які ідеї і принципи закладені в Конституції П. Орлика? Зверніть увагу на її соці­альну спрямованість

6.  Визначіть політичний смисл концепції «Москва - третій Рим»

7.  Дайте характеристику абсолютистських політико-правових ідей в Росії ХVI - XVII ст.

^[1] Оріховський Станіслав (Роксолан, Русин). Народився в с.Оріховці Перемишлянської округи в родині шляхтича і православної українки. Навчався в Краківськім, Віденському ун-тах, слухав курси лекцій у Віттенбер- гському, Падуанському, Болонському ун-тах. Товаришував з М.Лютером і деякий час жив у нього. Був знайомий і підтримував зв’язки з багатьма європейськими гуманістами і вченими -У.фон Гуттеном, А.Дюрером та ін. Вів активну пропаганду ідей гуманізму й античної спадщини, за що його часто називали «русинським Демосфеном», «сучасним Цицероном». Найбільш відомі в Європі твори Оріховського «Про турецьку загрозу», «Відступництво Риму», «Напучення польському королеві Сигізмунду Августу».

^[2] Вишенський Іван народився в містечку Судова Вишня (нині - Львів. обл.). Жив в Луцьку, Острозі, приблизно в 70-ті рр. XVI ст. переселився на о. Афон - своєрідний центр православ’я. Прожив тут близько 40 років. В 1604р. приїздив в Україну, своїми творами прийняв участь в полеміці з уніатами.

^[3] Могила Петро - син молдавского господаря Валахії і семиградської княжни. Одержав освіту у Львівській братській школі, університетах Польщі і Франції. В 1625 р. постригся у монахи, через два роки був обраний архімандритом Києво-Печерської лаври. Став митрополитом у 1632 р. За короткий час здійснив реформу церковного обряду, освіти духовенства. Заснував Київський, Кременецький колегіуми, слов’яно- грецько-латинську академію в Яссах, Лаврськую вищу школу, пізніше названу на честь Могили Києво- Могилянською академією.

^[4] Хмельницький Богдан (Зіновій) народився в Переяславі в родині козацького сотника. Закінчив ієзу- їтський колегіум у Львові. Вільно володів кількома мовами, знав латину. Приймав участь в козацьких похо­дах. У війську Запорізькому обирався писарем, сотником, полковником, обирався від козаків до польського сейму, одержав від польського короля Владислава IV почесну шаблю. У березні 1648 р. був обраний на За­поріжжі гетьманом.

^[5] «Військо Запорізьке» - офіційна назва Української держави.

^[6] Мазепа Іван Степанович, син козацького урядника в Білій Церкві. Вчився в Київській, Полоцькій коллегиях. Служив при дворі польського короля, згодом перейшов на службу до гетьмана П.Дорошенка. Приймав участь у воєнних походах, став генеральним писарем. В 1697-1708 рр. - гетьман України. Трагічна доля, волелюбність І.Мазепи, спроба скинути московське ярмо, як і любовні пригоди гетьмана надихнули Байрона, В.Гюго на створення поем про нього.

^[7] Орлик Пилип Степанович народився на Віленщині. Закінчив Києво-Могилянську колегію. Служив в гетьманській канцелярії. При І.Мазепі став Генеральним писарем (1700 р.) і соратником гетьмана. Після Полтавської битви и смерті Мазепи в Бендерах був обраний козаками гетьманом.

^[8] Іван IV зійшов на престол після смерті свого батька Василія III у 1533 р. і правив Московією аж до своєї кончини. Вінчався на царство у 1547 р. і після підтвердження свого царського звання Константино­польським патріархом, став першим визнаним російським царем. Був автором багатьох послань державним і церковним діячем, дипломатам і королям.

^[9] Курбський Андрій Михайлович належав до знатного князівського роду Рюриковичів, був потомком великого Київського князя Володимира. Народився і провів дитинство в Україні. Аж до 1564 р. був найбли­жчим сподвижником царя, впливовим воєводою. Приймав активну участь в Обраній раді при цареві, проте згодом попав в опалу, втік до Литви.

^[10] Петровський-Сітніанович Самуїл народився у Полоцьку. Закінчив Києво-Могилянську академію. У 1659 р. прийняв чернечий постриг під ім’ям Симеона. З 1664 р. жив у Москві. Викладав у школі під’ячих «сімь вільних наук». Згодом став вчителем царських дітей. Найбільш відомими його творами є: «Жезл прав- ления» (1666 р.), «Вертоград многоцветний» (1668 р.), «Рифмологион» (1679 р.). У своїх творах виступав провідником західної культури і освіченості.

^[11] Крижанич Юрій - католицький священик, доктор теології. Був одним з перших ідеологів слов’янського союзу навколо Російської держави. Вважав такий союз можливим лише за умови унії право­славної і римсько-католицької церков.