РОЗДІЛ 10. ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВНОСТІ І ПРАВА В УКРАЇНІ І РОСІЇ XVI-XVII СТ.

Люблінська унія 1569 р., що об'єднала Польське королівство з Великим князівством Литовським у єдину державу - Річ Посполиту - поклала початок масштабної польської колонізації, кріпацтву, політичному і національно- релігійному гніту українців. Але польський вплив в Україні мав і певний по­зитивний вплив на вітчизняну політичну думку: Річ Посполита з виборним королем і сеймом вигідно вирізнялася від абсолютистських держав Європи. До того ж через Польщу, Чехію і Литву в Україну почали проникати з Заходу ідеї Відродження і Реформації, що підривали панування феодалів і католи­цької церкви.

У польсько-литовський період в Україні з'явився головний суб'єкт за­хисту неписаних давніх прав і вольностей русів, формування державної ідеї - запорізьке козацтво. Саме воно на великих обширах Подніпров'я, охороня­ючи південні рубежі Речі Посполитої від Дикого поля, створило в XVI ст. християнську демократичну республіку, лише номінально підлеглу коро­лівській юрисдикції. Давні руські звичаї тут трансформувалися в звичаєве козацьке право, яке справило величезний вплив на національну політико- правову ідеологію, правосвідомість і правову культуру співвітчизників.

Утворення Московської держави в XIII ст., звільнення російського народу від татаро-монгольського ярма наприкінці XV - на початку XVI ст. стали надихаючим прикладом для українського і білоруського народів, від­кривали для них реальні можливості допомоги і захисту від польської коло­нізації. Однак утвердження в Росії самодержавної, абсолютистської влади в XVI ст., яка нагадувала східну деспотію, фатальним чином позначиться на їх долях, на козацькій республіці.

Таким чином, вітчизняна політико-правова думка відроджувалася в надзвичайно складних історичних умовах, під впливом різних зовнішніх чинників, політико-правових систем у сусідніх народів. Вона еволюціонувала в руслі двох течій, що зливались: духовної (богословської), що спиралася на моральні цінності православ'я і світської. Остання усе більше відходила від богословської схоластики і пропонувала теоретичне вирішення нагальних проблем відродження державності, її соціальної політики, геополітичних ін­тересів і т.п., створення національної системи права. Вона відроджувала ви­вчення і використання античної спадщини, досягнень європейських мислите­лів, ідей Відродження і Реформації.

§ 1. Політико-правова думка польського періоду в Україні

Видатним мислителем першої половини XVI ст., чиї твори були досить популярними в Європі, був перший вітчизняний політолог, український і польський публіцист Станіслав Оріховський-Роксолан (1513-1566).^[1] У сво­їх творах «Напучення польському королеві Сигізмунду Августу» (1543 р.), «Про природне право» та ін. він, як і більшість гуманістів того часу, розгля­дав історію не як промисел божий, а як діяльність людей в історичному процесі, дійсних творців історії. На його думку, людина рівна з Богом і в співробітництві з іншими розумними людьми може установити справедли­вість на Землі.

С.Оріховського по праву можна вважати одним з перших європейських прихильників концепції суспільного договору. У «Напученні» він писав: королівська влада походить не від Бога, але є результатом угоди між людьми, добровільно слухняних королю. Причина виникнення держави - вроджена потреба людей у взаємодопомозі, їх приязні. Владу королю дає народ. Його обов'язок - турбота про поданних, їх захист. Взагалі влада повинна спиратися не на страх, а на повагу і любов підданих, без чого немає сильної державної влади.

Держава, визначає мислитель, - зібрання, союз громадян, об'єднаних узгодженим правом і загальною вигодою, де щастя народу є вищим правом. Як і у Цицерона в нього держава є правовим утворенням.

Мета держави - гарантія прав і користі кожного індивіда. І держава, і індивід мають взаємні зобов'язання. Обов’язок останнього - піклуватися про інтереси суспільства і держави.

С.Оріховський засуджував теологічну теорію походження влади, вва­жав неприпустимим підпорядкування світської влади духовній, як і змі­шання їх функцій. Повчав короля: його влада не поширюється на церкву, а сфера впливу єпископа повинна обмежуватися стінами собору. Вибори єпис­копів - турбота короля.

Основний зміст напучень королю:

1)   Не всяка людина здатна здійснювати владні повноваження, але тільки та, хто прагне до правди і справедливості, до того ж сама вміє учити­ся. Державне управління буде варварським, якщо ті, хто його реалізують, не поважають знань, ігнорують науку про правду і справедливість, тобто про право. Розум і знання - головні властивості правителя, стражі нашої душі.

2)   Якщо для Арістотеля найкращою вважалась Афінська політія, то для Оріховського зразковою формою держави була «Польська політія» з її ре­спубліканським ладом. У ній забезпечені особиста свобода, політичні і юри­дичні права повноправних громадян - шляхти. Складовими частинами Поль­ської политії називав короля, сейм, суспільство, а основними суб'єктами її - священика, короля, лицаря (тобто шляхтича), сейм. Все інше населення (ора­чі, ремісники, торговці й ін.) виконує роль слуг. Взаємодія і взаємозалежність цих суб'єктів і об'єктів політики регулюється за допомогою чітко визначених прав і привілеїв.

3)    Король, повчав Оріховський,- верховний суб'єкт Польської политії, управління якого залежить від його оточення. «Потрібно дивитися, з ким жи­веш, - пише він у «Напуччені». - Хто не гідний короля? Відповідаю: ті, хто завжди хвалять.» А хто гідний? Ті, відповідає публіцист, хто іноді засуджує короля, вказує на його помилки. На першому місці у короля, правителя пови­нні бути справи не особисті, але суспільні. Він покликаний піклуватися про схильність до себе людей. «Без доброзичливості підданих влада ... неміцна і недовговічна».

4)   «Що в державі більше: закон чи король?» - порушує гостре питання Оріховський. І доводить: Закон у державі вище короля, адже він обмеже­ний законом. Саме закон є «правителем вільної держави», але правителем «мовчазним, глухим, сліпим». Він не може кого-небудь вислуховувати, його не можна умовити. Тому король - тільки посередник, інтерпретатор закону, його «вуста, очі, вуха». Він повинен робити лише те, що велить закон. Для нього важливо довести підданим: у державі править закон.

5)   У короля дві фортеці, повчає Оріховський: справедливість і віра. Во­ни втілені в праві . Право захищає свободу. Вона зумовлена природним пра­вом, є природною властивістю людини, тому що особистість може реалізува­ти себе тільки завдяки свободі. У державах тиранічних усе населення - неві­льники. Гегемонія права в державі, писав мислитель, унеможливлює тирані­чну владу і сваволю чиновників. Реальна свобода громадян можлива лише за рахунок правових регламентацій влади. Закон - душа і розум держави. За­кони повинні відповідати принципам природного права і змінюватися у ви­падку невідповідності їм. Уся діяльність монарха повинна спрямовуватись на створення умов життя підданих, що відповідають вимогам природного права.

6)   Як необхідний засіб забезпечення верховенства закону, заснованого на даних природою правах людини, Оріховський обґрунтовує необхідність чіткого поділу влади в державі. За запропонованою ним схемою, ідеальною для Речі Посполитої, король здійснює виконавчу владу, що реалізує закони й обмежену ними. Становий представницький двопалатний орган (Сенат і Сейм) - законодавчу владу, де панує не однодумність, а право творити за­кони, «вільно говорити тобі правду в вічі». Мислитель радить королю піклу­ватися про обрання в Сенат найкращих, талановитих, вчених. Мета сенату і короля - благо усіх в державі. З огляду на сумний досвід вирішення спірних справ шляхтою Оріховський наполягає: приватні інтереси, питання «моє» і «твоє» - справа судової, а не законодавчої влади. Суд повинен складати ви­борні судді, рішення яких остаточні як у Стародавньому Римі.

Таким чином, слідом за Аристотелем мислитель виділяє в Польській політії законодавчу, виконавчу і судову влади, набагато випередивши їх тео­ретичне обґрунтування Ш.Монтеск'є. Така тріада влади в «Напученні» постає гарантом верховенства закону, миру і злагоди в державі.

7)    С.Оріховський закликає короля не порушувати республіканські принципи і слідувати їм, цінувати свободу слова і громадської думки, «ша­нувальників мудрості» (філософів), наближувати їх, прилучати до державно­го управління. Мислитель підкреслює значення «правдивої мудрості» і спра­ведливості, заснованих на законах, у державній політиці, виховання в суспі­льстві прихильності їм. Король повинен піклуватися про школи і гімназії («житлах мудрості»), про справедливість нагород і покарань, цінувати честь і гідність людини. Це й буде турботою про «здорове тіло» республіки.

Отже, вчення Оріховського - помітний крок вперед у розвитку серед­ньовічних вчень про державу і право. Він руйнує догми схоластики, раціона­лістично ставить і вирішує проблеми співвідношення особистості, права і держави, походження, завдань і функцій держави і права, їх ролі в суспіль­ному житті. Задовго до Г.Гроция, Б.Спінози, Дж.Локка, він розвиває теорію природного права, відстоює ідею загальної природної рівності людей. Теоре­тичне обґрунтування моделі громадянського суспільства з правами і свободи людини він тісно пов'язує з концепцією поділу влади, республіканським ла­дом. Видатний публіцист XVI ст. був патріотом свого народу, пишався приналежністю до нього, підкреслював, що він «роксолан», «русин». У той же час з повагою відносився до інших народів, називав дикунами, «никчема- ми» тих, хто пробував нацькувати русина (українця) на поляка, а поляка на русина. Призивав короля бути доброзичливим до українців, шанувати їх сла­вне історичне минуле.

Брестська унія 1596 р., що мала метою підкріпити політичний союз Речі Посполитої релігійним, викликала в Україні активний спротив католи­цизму з боку православного духівництва, населення України, появу широкої полемічної літератури. Політико-ідеологічному обґрунтуванню унії, єдності грецької і римської церков присвячували свої проповіді і публіцистику львів­ський канонік П.Скарга, православні духовні служителі М.Рогоза, К.Терлецький, І.Потій та ін. У полеміку з ними вступили автори «Апокри- сиса», «Перестроги», богослов Філалет, католицький єпископ Й. Верещинский, хто розробляв проект створення Козацької держави, замирення Польщі з Україною.

Особливе місце в політичній антиуніатській літературі зайняли твори Івана Вишенського (бл. 1550 - після 1620).^[2] У виданій ним «Книжці», що містить 16 його полемічних творів, Вишенський, на відміну від Оріховського гнівно засуджує вустами «голяка-странника» суспільний лад Речі Поспо­литої. За його словами, тут усе продажно, у т.ч. державні і церковні посади. Автор «Книжки» засуджує короля, магнатів, шляхту за те, що вони довели

Україну, разом з українським панством, аматорами розкоші і багатства, до повного упадку і руйнування.

Мислитель засуджує Брестську унію - «тую любов поганскую». Папа римський, на його думку, узурпував право абсолютної влади, зневажає при­родні права людей, закріплені у Святому Писанні. Адже всі люди від приро­ди рівні - і пани, і “хлопи прості”. Звертаючись до католицького єпископа, полеміст запитує: «Албо ти не хлоп такі ж, скажи мі? Албо ти не тая ж мате­рія, глина і перст, ознайомі мі?» Він проголошує непримиренну війну римсь­кій церкві, що прагне порушити віру і звичаї руського народу. Він впевне­ний: істинна християнська віра - православ’я, істинна мова пізнання бо­жої істини - не латина, а слов'янська мова. Він переконаний: християнська віра у своїй духовній чистоті містить демократичні начала рівності, свободи і справедливості. Насильство, деспотизм є наслідком світського життя, багатс­тва і розкоші, бажання необмеженої влади.

Важливий предмет міркувань полеміста - питання про сутність влади, законних способів її реалізації. Не відступаючи від традиційного для його часу трактування походження влади від Бога, він водночас підкреслює рів­ність носія влади і всіх людей. Верховенство його лише в переданих йому владних повноваженнях. З цього положення письменник робить висновок: особа, що є носієм владних повноважень, повинна відповідати за свої помил­ки, прагнути до загального блага, підкорятися законам, не суперечним при­роді людини. Однак король і його оточення прагнуть до «тиранського прав­ління», перетворюють народ у череду холопів, що суперечить природі люди­ни і божим заповідям.

Як і ідеологи західно-європейської Реформації, Вишенський виступає за беспастирську церкву, за вільне об’єднання віруючих, не підлеглих це­рковній ієрархії. Відстоюючи православну церкву, він вимагає її демократи­зації: «Не попи бо нас врятують, чи владики, чи митрополити, алі віри нашої таїнство православне зі збереженням заповідей божих - тое нас спасти маєт».

Суспільно-політичний ідеал Вишенського - «чернеча республіка», «собор рівних» за зразком громад ранніх християн, де всі люди рівні і живуть колективно в згоді один з одним і Богом. Власність - ярмо, стверджував ав­тор «Книжки». Шлях до ідеалу він бачив за Біблією: самовдосконалення, мо­ральне очищення людини, відродження освіти і наук в Україні, виховання народу як складової політичного і національного відродження.

За пропаганду ідей Реформації, демократичні ідеали Вишенського його високо цінував І.Франко.

Трохи інакше ті ж проблеми політичного і духовного розвитку України вирішував київський митрополит Петро Могила (1576 чи 1596 - 1647).^[3] У своїх полемічних, філософських, церковно-теологічних творах («Новока- нон», «Православне сповідання віри» та ін.) відстоював ідею верховенства в суспільстві духовної влади - православної церкви. Вирішувати це питання по-іншому в умовах, коли Україна не мала своєї державності, означало б ви­знання легітимності влади польської корони на українських землях. Виступав за примирення православних з католиками й уніатами.

П.Могила вважав головним для світської влади - благо людей. Вер­ховна влада, на його думку, діє в трьох напрямках: політичному, мирському і духовному. До політичних і мирських справ відносив управління, суд, за­конодавство. Рішення внутрішніх політичних проблем тісно пов'язував із зовнішньополітичними, захистом суверенітету країни.

Закон, відповідно до Могили, - дар божий, який потрібно берегти. За­кони він поділяв не природні, людські, божественні. Людські, в яких повинні втілюватися приписи природних законів, обов'язкові для усіх, у т.ч. для пра­вителя. Ідеальним правителем вважав православного, що одержує владу від Бога і відповідального перед ним. Правитель повинен бути носієм політич­них і морально-духовних функцій, уособлювати чесність, правду і справед­ливість, піклуватися про благо підданих. Імовірно, модель української дер­жавності бачилася йому за зразком польської монархічної республіки.

Розвиваючи платонівську концепцію «філософа на троні», Могила слідом за С. Оріховським мріє про той час, «егда или философи царствовати будут, или царие философствовати», сила яких буде ґрунтуватись не на наси­льстві, а на розумі, освіченості, законі.

Поділяючи ідею безперервності історичного розвитку України з найда­вніших часів, її спадкоємного зв’язку з Київською Руссю, Могила захищав й ідею відродження вітчизняної державності в союзі з іншими православ­ними народами. Цю ідею розвивали і його учні - ректор Києво- Могилянської академії І.Гізель, її викладач Ф.Сафонович та ін. Вони від­стоювали перспективу політичного союзу з Росією, єдності всіх слов’ян­ських народів. Гізель обумовлював союз прийняттям таких російських за­конів, що відповідали б природному праву, закріплювали політичні свободи для пригнобленого українського народу, захищали автокефалію української церкви.

Таким чином, напередодні Визвольної війни українського народу бого­словська державно-правова думка активно протистояла католицькій експансії в Україні, пропагувала ідеї політичної свободи, природних прав людини і на­ції. Вона відображала політичні настрої козацтва і селянства, сприяла форму­ванню ідеї національної державності, наближала національно-визвольну вій­ну українського народу.