Печать
PDF

РОЗДІЛ 10. ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВНОСТІ І ПРАВА В УКРАЇНІ І РОСІЇ XVI-XVII СТ. - § 2. Політичні програми гетьманів України.

Posted in История государства и права - Історія вчень про державу і право (Петришин та ін)

 

§ 2. Політичні програми гетьманів України

Відродження української державності нерозривно пов'язано з ім'ям Богдана Хмельницького (1595-1657).[4] Одержавши гетьманську булаву й очоливши казацько-селянське повстання 1648 р., своім найближчим полі­тичним завданням ставив захист «давніх прав Запорізького війська», селян, міщан, православної церкви. На першому етапі війни Хмельницький нано­сить ряд поразок коронним військам. Одночасно гетьман намагається підкрі­пити свою програму дипломатією, веде активне листування, шле послів польському королю, сенаторам, воєводам, московському царю, щоб залучити його до спільної боротьби з Польщею. Листування засвідчує наявність у ге­тьмана досить чіткої політичної програми:

1)   Домогтися політичної автономії України в складі Речі Посполи­тої. Блискуча перемога українських військ під Зборовим у 1649 р. реалізує плани гетьмана: Зборівський договір закріплює автономію Козацької держави. Однак невизначеними залишаються питання становища нереєстро­вого козацтва, селянства, володінь польських магнатів і шляхти на українсь­ких землях.

2)   Непоступливість Речі Посполитої щодо політичної автономії Украї­ни призводить до наступного логічного висновку Хмельницького: українсь­кий народ має право на створення власної держави, вільної від польського панування, в етнічних межах його проживання. Дипломатичне листування гетьмана підтверджує його рішучість: «виб'ю з лядскої неволі народ весь ру­ський» і - «аж по Віслу». «А ставши на Віслі, скажу дальшим ляхам: сидіте, мовчіте, ляхи! Туди я зажену більш можних ляхів, дуків і князів. А будуть лі і за Віслою брикати, знайду я їх там певне». Таким чином, програма- максимум Хмельницького передбачала повернення західних земель Київсь­кої Русі, слави її князів - «по тим границям, як володіли благочестиві великі князі».

3)   Утворювана Козацька держава творилась Хмельницьким та його од­нодумцями як гетьманська республіка з сильним урядом, системою генера­льних, полкових і сотенних рад, судових органів. Ці державотворчі заходи були закріплені конституційним актом «статті про устрій Війська Запорозь­кого».

4)    Однак подолання політичної кризи в Польщі, викликаного смертю короля, поразка українських військ під Берестечком в результаті зради союз­ника - кримського хана ускладнили геополітичне становище України, змуси­ли гетьмана шукати більш надійного союзника. Він веде переговори з Туреч­чиною, Молдавією, Семиграддям, Швецією, пропонуючи створення анти- польської коаліції. Альтернативним планом створення політичного союзу держав був проект створення конфедерації трьох держав - Польщі, Литви й України. Проте до цього не готові були польські магнати і шляхта. Тому оп­тимальним варіантом союзу гетьман і його старшина обрали союз із право­славною Росією. Переяславський договір 1654 р., конкретизований у «Бере­зневих статтях» Б. Хмельницького(спочатку з 23 пунктів), передбачав збе­реження Козацької республіки з усіма правами і привілеями козаків і їх ста­ршин, невтручання царських намісників у козацьке самоврядування і судо­чинство, збереження виборності гетьмана, 60-тис. козацького реєстру і т.п. Практично всі положення пропонованого гетьманом договору були задово­лені Москвою. Інші були підтверджені царськими указами. Обмежувалося лише право гетьмана на дипломатичні зносини з Польщею і Туреччиною.

Б. Хмельницький розцінював україно-російський військово- політичний союз, як такий, що має юридичну силу для обох сторін при обо­пільних зобов'язаннях та під верховенством російського царя. Цей союз а) за­свідчував юридичну форму відокремлення й незалежності козацької України від Речі Посполитої; б) це було правове визнання самодержавною Москвою як гаранта безпеки і внутріполітичної суверенності української держави; в) відкривав перспективу в союзі з Москвою до переможного завершення війни з Річчю Посполитою і завершення об’єднання українських земель в соборній державі. У «Березневих статтях» у п. 1 гетьман жадав від царя: «Вначале из- воль, твое царское величество, подтвердити права и вольности наши войско- вьіе как из веков бьівало в Войське Запорожском».[5] Однак сторони по- різному тлумачили суть договору, його роль у своїх планах. В Україні дого­вір з Росією довгий час розглядався як своєрідна «Конституція». Московсь­кий же цар і його уряд - як юридичний привід приєднання України до Росії.

5)   Одним з останніх пунктів політичної програми Хмельницького був намір надати українській державі в оточенні монархічних держав форму ко­зацької республіки зі спадковою гетьманською владою. У дипломатично­му листуванні він часто називає себе «єдинодержцем» і «самодержцем русь­ким», спадкоємцем київських князів. О.Кромвель у листах до гетьмана нази­ває його «імператором запорізьких козаків». Однак передчасна смерть пере­шкодила здійсненню політичних планів і намірів Хмельницького.

З його смертю подальша еволюція державно-правової ідеології в Укра­їні характеризується наростанням її багатовекторності, початком Руїни. Уже наступний гетьман Іван Виговський (невід. - 1664) у відповідь на грубе втручання Москви у події в Україні, порушення «Березневих статей» 1654 р. шукає союзу зі Швецією, Польщею, Литвою. Його політичні наміри ясно відбили Корсунський договір зі Швецією (жовтень 1657 р.) і Гадячський трактат (1658 р.). Перший послідував після серії блискучих перемог шведсь­кого короля Карла Х і його союзників над польськими військами. Прагнучи скористатися їх плодами, гетьман обумовив в українсько-шведському дого­ворі розширення західних кордонів України до Вісли.

Друга невдала спроба Виговського зберегти номінальну залежність Козацької держави пов'язана з Г адячським трактатом, що передбачав ство­рення союзу трьох держав - Речі Посполитої, Великого князівства Литовсь­кого і Великого князівства Руського (тобто України). Статті договору гаран­тували права православної церкви, передбачали розвиток системи освіти, за­снування двох академій із усіма «прерогативами і вольностями». Обумовлю­валося відновлення українських кордонів, порушених війною, підкреслюва­лося, що народи трьох держав «повинні зіставатися при своїх свободах”. Вій­сько Запорізьке залишалося під юрисдикцією гетьмана, «згідно з стародавнім вольностями їх». Король повинен був обиратися для трьох держав, а гетьман оголошувався довічно військовим і громадянським правителем України. Їй надавалося право мати свій суд, чеканити монету. У майбутньому союзі пе­редбачались загальний сейм, об'єднані збройні сили у випадку зовнішньої за­грози, єдина податкова система і т.п.

Однак статті трактату помітно обмежували демократичні завоювання Козацької республіки, відступали від положень «Статей» Хмельницького. Документ навіть не згадує Генеральну козацьку раду, у якої відбиралося пра­во прямого обрання гетьмана. Це право передавалося королю, що вручав бу­лаву одному з чотирьох кандидатів від Київського, Брацлавського і Чернігів­ського воєводств. Гетьман втрачав право на власну дипломатію. Стаття 6 трактату встановлювала право й умови повернення шляхті і католицькому духовенству всіх «маєтностей і фундацій”, що не могло не викликати гніву і збурення у козаків і селян. Трактат зобов'язував гетьмана з військом запорі­зьким перебувати у вічній «вірності, підданстві і послушенстві» у польського короля і всієї Речі Посполитої. Таким чином, майбутній союз скоріше нага­дував федеративний, ніж конфедеративний державний устрій.

Політика Виговського на зближення і союз з Польщею, відновлення економічних прав магнатів, шляхти, католицької церкви в Україні викликала повстання козаків і селян і сам гетьман був змушений рятуватись в Польщі.

Наступна рішуча спроба розриву з Москвою і збереження української державності зв’язана з ім’ям Мазепи. Політична доктрина гетьмана Івана Ма­зепи (1640-1709)[6] передбачала об'єднання захоплених агресивними сусідами українських земель і відновлення державності під протекторатом шведського короля. Свої задуми він пояснював у «Промові до урядників військових і цивільних козацької України напередодні розриву з Москвою 1708 р.», «Ма­ніфесті до українського війська і народу» (1708 р.).

По-перше, за словами Мазепи, у переговорах з польським, шведським королями і з російським царем він домігся нейтралітету України у російсь­ко-шведській війні, права захищати свою територію, а з досягненням миру - відновлення її державності, «з усіма колишніми правами і привілеями, що вільну націю означають». Гарантом України, за його словами, погодилися бути Франція і Німеччина. Проте цар Петро І зовсім не зважав на нейтралітет України і втяг її у війну.

По-друге, українсько-шведський договір, переконував Мазепа, лише відновлював попередні договори і союзи, «од предків наших королями швед­ськими уложені». За новим актом, стверджував він, відновлювався право­вий статус України як самостійної держави під шведським протектора­том - «найвищим ступенем свободи та самостійності». Договір гарантував Україні збереження її державного ладу, єдності і недоторканність території.

По-третє політичні плани Мазепи передбачали створення в майбутній Україні спадкоємної влади гетьмана, що спирався б на українську шлях­ту. Але їм не дано було збутися. Полтавська битва 1709 р. і розгром шведсь­ких військ поставили хрест і на політичних планах гетьмана, і на його долі.

За спогадами С.Величка політичні погляди Мазепи знаходилися під сильним впливом вчення Н.Макіавеллі. На думку мемуариста, гетьман добре засвоїв головні принципи макіавелізму, любив повторювати: треба вміти змі­нювати шкіру лиса на шкіру лева; таємниця - це дуже важлива справа; госу­дар повинен читати історію, міркувати над справами видатних людей; нехай не боїться пізнати ганьби за ті недоліки, без яких важко було б врятувати державу; усе гине там, де государ щохвилини не готовий захищати свою вла­ду як лев, як вовк, як собака.

Справу Мазепи продовжив його соратник Пилип Орлик (1672-1742), обраний гетьманом у Бендерах[7]. При цьому ним були складені і прийняті ко­заками і старшиною, які емігрували, «Пакти й Конституції законів та вольно- стей Війська Запорозького» (1710 р.) - конституція для майбутньої України під шведським протекторатом.

Конституція складається з 16 статей і починається з урочистої деклара­ції: «Україна обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого панування». Документ передбачав правове врегулювання самих болючих проблем: чітко формулювалися виключні права православної віри в Укра­їні (ст.І); визначався національно-державний суверенітет країни в кордо­нах, встановлених міжнародними договорами часів Б.Хмельницького (ст. ІІ); проголошувався намір відновлення добросусідських відносин із Кримсь­ким ханством (ст.ІІІ); конституція зобов'язувала гетьмана вжити заходів до звільнення земель Війська Запорізького від російських військ і фортець та їх повернення під його виняткову юрисдикцію (cт.IV,V).

Особливу увагу привертає ст. VI Конституції, де йдеться про публічну владу у майбутній відновленій державі. Автор Конституції доходить виснов­ку: самодержавство не притаманне гетьманському правлінню, республіці. Сам гетьман не може наділятися абсолютною владою. Для цього Конституція передбачає поділ владних повноважень між законодавчою (козацькою Ге­неральною радою), виконавчою (гетьманським, полковим і сотенним уряда­ми) і судовою (системою сотенних, полкових, городових судів, Генеральним судом) владами.

Для «публічної рівноваги порядку» передбачалася система стримок і противаг. Так, без попереднього рішення і згоди Генеральної ради «на влас­ний розсуд (гетьмана) нічого не повинне ні починатися, ні вирішуватися, ні здійснюватися». Між сесіями цього козацького парламенту (він збирається тричі на рік, - на Різдво, Великдень, Покрову) «гетьман наділяється певною свободи влади і впливу». Він вносить на розгляд Генеральної ради свої про­позиції (законопроекти) і вона повинна «з чистим сумлінням, відкинувши свої й чужі приватні інтереси» прийняти правильні рішення. Як дорадчий і контролюючий орган при гетьмані належало діяти Раді старшини, без згоди якої він був не вправі самостійно приймати рішення з міжнародних, фінансо­вих, судових справ, виборів старшини. Справи проти гетьманской честі по­винен був розглядати Генеральний суд, а не вирішуватись самим гетьманом. Усі державні посади передбачалися виборними, але кандидатів на них за­тверджував гетьман. Полковникам і сотникам належало не тільки керувати військами, але й населенням, мати адміністративну, економічну владу на те­риторії полку чи сотні (ст. VI, IX, X, XII).

Таким чином, Конституція передбачала підзаконність дій гетьмана, контрольованих Генеральною радою, Радою старшин, Генеральним судом.

Значна увага приділяється правовому врегулюванню проблем соціа­льно-економічного життя країни, соціальному захисту знедолених, їх правам (ст. X - XII, XIV - XVI). Проголошувалася необхідність створення таких умов в Україні, які б запобігали еміграції населення, корупції, зловжи­ванню владою, кар'єризму. В Основному законі наполегливо проводяться ва­жливі правові принципи - верховенство закону в державі, співмірність пока­рання злочину та ін.

Таким чином, на відміну від політичних проектів Мазепи, Конституція Орлика передбачала створення в країні парламентско-гетьманской коза­цької республіки. Очевидно, автор Конституції враховував гіркі уроки свого попередника, прагнув більш повно закріпити в Основному законі права коза­цької старшини, простих козаків, селян, міщан. В історії європейської демок­ратії Конституція Орлика безперечно один з видатних правових документів XVIII ст., що поклав початок вітчизняному конституціоналізму.

П.Орлик - автор менш відомого, але важливого для вітчизняної політи- ко-правової думки твору «Вивід прав України». Тут обґрунтовано права українського народу на свою державність, захист своєї свободи, вибір своїх союзників. Ці права народу, реалізовані Б.Хмельницьким і його спо­движниками, були закріплені міжнародними договорами, Переяславським договором, названим «вічним», аргументує автор, гарантували Україні недо­торканність її державного ладу, збереження вольностей і спокою. Однак україно-російський договір був грубо порушений російським урядом, що усе більше обмежував суверенітет України. Орлик робить висновок: московські насильства грубо порушують невідчужувані права нації, норми природно­го, державного і міжнародного права, «одним із головних принципів кот­рого є: народ завжди має право протестувати проти гніту і привернути ужи­вання своїх стародавніх прав, коли матиме на це слушний час». Автор вважає московського царя узурпатором прав народу України і закликає міжнародне співтовариство не визнавати цієї узурпації, стати на сторону пригнобленої нації.

Таким чином, політичні програми гетьманів України і їх державотвор­ча практика - унікальне явище політичної історії Європи. Козацька демокра­тична республіка, проекти її перетворення в гетьманську чи в парламентско- гетьманську республіку - реальна утопія XVII-XVIII ст. Вона, як самотній острів, в морі західних і східних монархій, деспотій, імперій була приречена. Її демократичні ідеали на століття випередили суспільно-політичний розви­ток країн східно-європейського регіону і вплинули на наступну еволюцію ві­тчизняної політико-правової думки.